Proceedings of the International scientific and practical conference ―Cambridge Science and Education Conference‖ (May 15-17, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. - Cambridge, United Kingdom, 2026. - 429 p.

67 економічні та культурні права дитини, а також закріплено принцип найкращих інтересів дитини як базовий орієнтир для прийняття рішень у всіх сферах, що її стосуються [6]. Поряд із універсальними міжнародними нормами важливу роль відіграють і регіональні акти Ради Європи. Зокрема, Європейська конвенція про здійснення прав дітей деталізує механізми реалізації прав дитини у судових та адміністративних процедурах, а Лансаротська конвенція спрямована на захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства, у тому числі в цифровому середовищі. Ці документи посилюють міжнародні стандарти та конкретизують обов‘язки держав у сфері захисту дитинства [6]. Норвегія, як учасник зазначених міжнародних угод, інтегрувала їх положення у своє національне законодавство. Важливу роль у цій системі відігравали Закон про охорону дитинства та Закон про дітей і батьківську відповідальність, які визначали порядок державного втручання у випадках загрози дитині, регулювали питання опіки, батьківських прав і участі дитини у прийнятті рішень. Такий підхід забезпечує не лише правовий захист, а й реальне врахування позиції дитини відповідно до її віку та рівня зрілості [4]. Характерною рисою норвезької моделі є високий рівень міжвідомчої взаємодії соціальних служб, органів освіти, охорони здоров‘я, правоохоронної системи та юстиції. Завдяки цьому забезпечується комплексне виявлення ризиків, раннє реагування та підтримка сімей у складних життєвих обставинах. Соціальні служби при цьому виконують не лише контрольну, а насамперед профілактичну і допоміжну функцію, що дозволяє мінімізувати загострення сімейних криз і зменшити кількість випадків вилучення дітей із сім‘ї [1, с. 47– 49; 8]. Законодавча база Норвегії у сфері захисту прав дітей ґрунтується на поєднанні міжнародних стандартів і національного права. Її основу тривалий час становили Закон про охорону дитинства та Закон про дітей і батьківську відповідальність, які регулювали державні обов‘язки щодо забезпечення добробуту дитини, порядок втручання у випадках загрози, питання опіки,