Опитування

Книжки яких українських видавництв ви хотіли б бачити на полицях нашої бібліотеки!

«Видавництво Старого Лева» - 28.2%
«Фоліо» - 9.2%
«Центр учбової літератури» - 3.5%
«КМ Академiя» - 2.1%
«Вища школа» - 2.1%
«Дух і літера» - 2.8%
«Юрiнком інтep» - 3.5%
«Самміт-Книга» - 4.9%
«Кальварія» - 3.5%
«Навчальна книга «Богдан» - 2.1%
«Видавництво Ліра-К» - 5.6%
«Право» - 12%
Інших видавництв, які не увійшли в перелік - 20.4%

Total votes: 142

Вхід

Віртуальна довідка

Про бібліотеку

Уход за лицом 30 лет. Лучший уход за кожей лица летом. Уход за лицом летом. Йога занятия для начинающих. Быстрые занятия йогой для начинающих видео. Занятия йогой дома. Как сделать макияж. Скажите как сделать макияж глаз дома. Как правильно сделать макияж. Диеты для похудения отзывы. Полезная гречневая диета для похудения. Лучшие диеты для похудения. Эффективные диеты для быстрого похудения. самая быстрая диета для похудения дома. Хорошая диета для быстрого похудения. Хронический гастрит лечение. Быстрое лечение гастрита желудка. Схема лечения гастрита. Имбирный чай для похудения. Полезное имбирное похудение отзывы. Имбирный напиток для похудения рецепт. Домашние упражнения для похудения живота. Большой комплекс упражнений для живота похудения. Упражнения для похудения живота быстро.

Календар

<< < вересня 2013 > >>
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30            

Статистика відвідувань

mod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcounter
650
829
2348
19896
1079023

Зараз на сайті

На сайті 366 гостей та немає учасників



Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. Географічні науки. Геологічні науки - ГЕОГРАФІЧНІ НАУКИ

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

 

ГЕОГРАФІЧНІ НАУКИ

 

Брусилов Григорій Левкович

(1887-1917)

Брусилов Григорій Левкович – один з визначних українських полярних дослідників. Переборюючи неймовірні труднощі, на кошти, надані його родичем, він проводив важливі дослідження арктичних морів Північного Льодовитого океану. Народився у 1884 році в м. Миколаєві в родині морського офіцера. Його батько - Левко Олексійович Брусилов – був начальником Миколаївського Морського генерального штабу.

Дитячі роки Г.Л. Брусилов прожив у Миколаєві, що був головним військовим портом на Чорному морі. У тринадцять років Г.Л.Брусилов вступив до Морського корпусу. Закінчивши його у 1905 році, Григорій Левкович їде до Владивостоку, де був “призначений на службу з зарахуванням по адміралтейству” спочатку на міноносці, а потім на крейсері “Богатирь”.

У російсько-японській війні бере участь у бойових діях.

Після закінчення російсько-японської війни “Богатырь” разом з іншими уцілілими крейсерами прибув з Владивостока до Балтійського моря. Команда крейсера “Богатырь” здійснила плавання через Індійський океан, Суецький канал, Середземне і північні моря.

З 1906 до 1909 року Брусилов Г.Л. служив на кораблях, що здійснювали плавання у Північному морі.

Довідавшись про організацію гідрографічної експедиції у Північний Льодовитий океан на криголамах “Таймыр» і “Вайгач», Брусилов залишає службу у військовому флоті і переходить працювати до Гідрографічного управління. Незабаром бере участь у експедиції, що проводила різноманітні наукові дослідження з вивчення флори і фауни Північного Льодовитого океану.

Плавання Брусилов здійснив у 1911 році на криголамі “Вайгач”. Повернувшись з експедиції в Петербург, вирішує самостійно організувати промислову експедицію у багаті на морського звіра моря Півночі.

Кошти на здійснення експедиції по морях Північного Льодовитого океану дав його дядько. Навесні 1912 року Брусилов їде в Англію з метою купити два відповідних судна, але за браком коштів довелося задовольнитися однією шхуною.

Не дочекавшись всіх учасників експедиції (не прибули його помічник-лейтенант Андрєєв, геолог Севастьянов та лікар), шхуна Брусилова, названа ним “Св. Анною”, 28 липня 1912 р. вирушила з Петербурга в далеку морську подорож.

У Кольській затоці “Св.Анна” затрималася щоб взяти з собою запас вугілля, води, продукти харчування, одяг та інше спорядження. Екіпаж судна складався з 24 осіб, серед них був штурман В.І.Альбанов, медсестра О.А.Жданко, яка виконувала обов’язки лікаря. Експедиції ставилася мета – пройти вздовж північних берегів Євразії у Тихий океан до Владивостока.

У серпні судно “Св. Анна” вийшло в море і в першій половині вересня було вже в Карському морі. Біля Байдарацької губи судно було затерте плавучою кригою і разом з нею почало дрейфувати. Цей дрейф тривав майже два роки. Судно разом з екіпажем було віднесено північніше від Землі Франца Йосифа.

Ці відомості приніс штурман Альбанов, який разом з 13 матросами залишив шхуну 13 квітня 1914 року і вирушив по льоду пішки на південь, до Землі Франца-Йосифа.

Через 40 кілометрів шляху троє матросів повернулися на судно. Решта 11 чоловік продовжували шлях і через три місяці досягли мису Мері Гармсуорт Землі Франца-Йосифа.

Звідси Альбанов повів групу до мису Флора, але досягти його пощастило тільки йому і матросові Конраду. Усі їх товариші загинули від виснаження.

Через кілька днів Альбанова і Конрада підібрало судно “Св.Фока”, що поверталося з невдалої експедиції, організованої Григорієм Яковичем Сєдовим, і доставило їх у Мурманськ. Альбанов зберіг і привіз з собою усі зібрані експедицією наукові матеріали, судновий журнал, журнал метеорологічних і океанографічних спостережень, записи виміряних глибин. Ці матеріали (опубліковані Альбановим в “Известиях Русского географического общества», т.1, вип.3-4 1914 року) мають величезне наукове значення.

Альбанов написав також художній твір про Арктику “На юг, к Земле Франца-Йосифа” (1917 рік), перевиданий під заголовками “Между жизнью и смертью”, “Затерянные во льдах”, в якому він описав подорож на “Св. Анне” до Землі Франца-Йосифа.

Григорій Левкович Брусилов від виснаження з рештою екіпажу загинув. Дрейф “Св. Анни” пролягав через місця згаданої “Землі Оскара”.

Експедиція Брусилова, незважаючи на те, що вона мала більш промислову, ніж наукову мету і так трагічно закінчилася, мала велике наукове значення у вивченні суворого Арктичного краю. Одночасно з експедицією Брусилова відправилися на північ ще дві російські експедиції – Русанова і Сєдова. Учасники обох експедицій загинули.

Ім’ям Г.Брусилова названа вершина у горах Принс-Чарльз та його льодовитий купол на Землі Франца-Йосифа.

 

 

Воблий Костянтин Григорович

(1876-1947)

Воблий Костянтин Григорович народився 27 травня 1876 року в родині сільського священика в місті Царичанка, Кобеляцького повіту на Полтавщині. Вчився Костянтин Григорович спочатку в сільській школі, а коли минуло 9 років - у Полтавському духовному училищі. Після закінчення училища він навчається в Полтавській духовній семінарії.

У 1896 року, як кращого випускника семінарії, відряджають продовжувати освіту в Київську духовну академію. Навчаючись в семінарії та академії, Воблий дуже багато працював над собою, самостійно вивчав іноземні мови, філософію, психологію, захоплювався географічною літературою.

Ще на студентській парті він починає свою наукову діяльність, друкує невеликі статті з економіки Царичанського району, перекладає з англійської мови філософські та педагогічні твори. Це дає йому можливість зібрати невеликі кошти і в 1900 році, після закінчення Київської духовної академії, вступити на юридичний факультет Юр’євського (Дерптського) університету.

У 1901 році Воблий переводиться до Варшавського університету, саме тут остаточно вирішує присвятити себе вивченню економічних наук. Він студіює оригінальні твори економістів різних шкіл і напрямків, друкує багато наукових статей у місцевих і столичних журналах та газетах. На 3-му курсі пише працю “Заатлантична еміграція, її причини та наслідки”, розглядає емігрантське законодавство та емігрантську політику Німеччини, Італії та інших країн і накреслює заходи регулювання емігрантського руху в Росії. Ця праця вийшла з друку в 1904 році, за неї авторові була присуджена золота медаль.

Закінчивши університет, дістав ступінь приват-доцента Київського університету. У грудні того ж року Воблого запрошують на кафедру політичної економії і статистики юридичного факультету Київського університету. Згодом читає політичну економію і в Київському комерційному інституті.

З 1908 до 1909 року працює в Паризькому, Берлінському і Мюнхенському університетах, розробляє матеріали німецьких професійно-промислових переписів, застосовуючи історико-порівняльний метод. Цей метод було використано при організації переписів в СРСР.

У 1911 році Воблий захистив докторську дисертацію, у 1919 році його обирають дійсним членом Української Академії наук. З цього часу Костянтин Григорович цілком віддається науково-дослідній роботі. У 1921-1923 роках працює над питанням торговельних зв’язків між Польщею і Росією, вивчає продуктивні сили України.

Особливу увагу він звернув на дослідження цукрової промисловості УРСР, незабаром вийшла з друку його тритомна історія цукрової промисловості, її розміщення, причини локалізації в Україні, про вплив цукрової промисловості на зростання продуктивних сил країни.

В 1928-1930 рр. працює віце-президентом Академії наук УРСР.

У 1939 році Воблого призначають завідувачем економіко-географічного відділу Інституту економіки академії наук УРСР, а Київський університет імені Т.Г.Шевченка запросив завідувати кафедрою економічної географії. В цей же час готує до видання тритомний посібник з економічної географії України. До участі в цій роботі він залучає колектив молодих вчених. Посібник був підготовлений до друку влітку 1941 р. Виходу книги в світ зашкодила війна. У цій праці було подано економічну характеристику галузей промисловості, сільського господарства, транспорту, а також окремих економічних районів України. Перший том посібника було надруковано вже після війни (1945 рік).

Під час війни працював спочатку в Уфі, а потім у Москві.

Після звільнення Києва від німецько-фашистських окупантів повертається до Києва. В 1945 році за участю Воблого виходить з друку друге видання книги “Народне господарство Радянської України”, а в 1946 році – “Наукові записки інституту економіки” (том 1).

З 1943 по 1947 рік він очолює Інститут економіки Академії наук УРСР.

У 1945 році його призначено членом Державної планової комісії і членом редакційної колегії Української радянської енциклопедії. В 1945 році він їздив у Лондон, як член української делегації, на другу міжнародну сесію “ЮНРРА”.

Багато уваги приділяв справі організації роботи наукових працівників. Матеріал для цієї теми він збирав протягом 45 років. Як наслідок, була написана книга “Організація роботи наукового працівника”, яка витримала три видання (1943, 1947 і 1950 рр.).

Воблий був видатним організатором української економіко-географічної школи, автором 165 наукових праць, понад 1000 популярних статей, рецензій. Мав звання заслуженого діяча науки УРСР. Розробив наукову схему економічного районування України, виділяючи на її території такі райони: Південно-Східний, Центральний і Західний. Вивчав проблеми буряково-цукрової промисловості, комплексного освоєння Великого Дніпра, внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Автор кількох підручників із статистики і економічної географії України (підручник “Економічна географія УРСР” витримав 5 видань).

 

Кубійович Володимир

(1900-1985)

 Відомий український географ та демограф.

Народився в 1900 р. в м. Новий Санч на Лемківщині (тепер Республіка Польща).

Закінчив гімназію, Краківський університет, займався викладацькою діяльністю. В 1928-1929 рр. – доцент Краківського університету в Празі. Дійсний член Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка (з 1931 р.), з 1952 р. – його голова в Європі.

Автор близько 80 праць з антропогеографії й демографії України. Редактор багатотомної “Енциклопедії українознавства”, що вийшла за кордоном, в середині 90-х років перевидана у Львові. Автор численних статей у ній.

Під час Другої світової війни очолював Український Центральний Комітет у Кракові. У 1943 р. брав участь у створенні у Львові української дивізії “Галичина”, розбитої влітку 1944 р. Червоною Армією під Бродами (Львівщина).

У 30-х роках співпрацював з “Просвітою”, де вийшла його праця “Територія й людність українських земель” (1935 р.).

Помер В.Кубійович у 1985 р. в еміграції.

 

 

Лисянський Юрій Федорович

(1773-1837)

Лисянський Юрій Федорович народився 2 серпня 1773 року в місті Ніжині Чернігівської області. Після закінчення морського корпусу у 1789 році став мічманом. У 1790 році бере участь у боях зі шведами. Як одного з кращих морських офіцерів у 1793 р. було відряджено в Англію для удосконалення своїх знань. На кораблях англійського флоту Лисянський пробув 5 років, побувавши за цей час у різних країнах світу. У 1797 році Лисянський повертається на батьківщину і одержує призначення командира фрегата “Авроил”.

У 1803 році перекладає працю Клерка “Рух флотів” про тактику морських операцій. У цей час Іван Федорович Крузенштерн запрошує Лисянского взяти участь у кругосвітній подорожі для проведення наукових спостережень і організації торгівлі з Японією і Китаєм.

Відповідних кораблів для такої експедиції в Росії не було, і їх придбали в Англії за вибором Лисянського. Кораблям дали назву “Надежда” і “Нева”. За кордоном Лисянський також закупив мореплавні прилади та інструменти, аптеку, одяг для різних широт тощо.

Командування “Надеждой” прийняв І.Ф.Крузенштерн, “Невой” – Ю.Ф.Лисянський. Начальником експедиції було призначено І.Ф.Крузенштерна. Екіпаж “Надежды” складався з 58, “Неви” – з 47 чоловік.

 Екіпаж було підібрано з добровольців, причому І.Ф.Крузенштерн віддав перевагу російським людям. З іноземців до складу команди “Надежды” увійшли тільки астроном Горнер і природник Тілезіус.

1 серпня 1803 року кораблі “Надежда” і “Нева”, навантаживши все необхідне для трирічного плавання, вийшли з Фінської затоки до Канарських островів. По дорозі вимірювалася температура води, її солоність і густина.

19 жовтня експедиція підійшла до острова Тенериф (Канарські острови). На цьому острові експедиція зібрала багато колекцій і зразків різних рослин і тварин. Лисянський і штурман виправили кращі іноземні карти і склали нові, провели ряд астрономічних спостережень. Одночасно учасники експедиції ознайомилися з життям місцевого населення.

27 жовтня, поповнивши свої запасі свіжими овочами і фруктами, кораблі знялися з якоря і взяли курс до берегів Бразилії. 12 грудня вони підійшли до берегів Південної Америки, а 21 грудня пройшли протокою між материком Святої Катерини (на південь від південного тропіка), де зупинилися на стоянку.

Під час перебування у протоці експедиція проводила астрономічні спостереження, виправляла карти, вивчала природу. Було зібрано колекції метеликів, рослин, тварин. Сам Крузенштерн зібрав 90 зразків різних порід дерев.

 2 лютого 1804 р. “Надежда” і “Нева” попливли на південь до Вогняної землі. Біля мису Горн кораблі затрималися через шторм, який супроводжувався снігопадом і дощем.

3 березня, обігнувши мис Горн, кораблі експедиції вийшли у Тихий океан і взяли курс до Вашингтонових островів.

Незабаром кораблі попали в смугу густого туману, яким були роз’єднані, і далі продовжували шлях кожний окремо.

17 квітня “Надежда” кинула якір у бухті острова Нукачіва (один з Вашингтонових островів, що тепер називаються Маркізькими). За час перебування на острові Крузенштерн описав природу, населення, його побут та звичаї. Через кілька днів сюди підійшла і “Нева”.

 

 

Макаров Степан Осипович

(1879-1904)

Видатний флотоводець, інженер-конструктор кораблів, винахідник, учений і великий патріот, Степан Осипович Макаров вніс великий вклад і в географічну науку.

С.О.Макаров провів глибокі і грунтовні дослідження океанів, сконструював перший в Росії криголам і запропонував проект його широкого використання для вивчення Арктики. Він був і першим керівником наукової експедиції на криголамі в Арктику.

Народився 8 січня 1849 р. в Миколаєві в сім’ї морського офіцера. Після переїзду до Ніколаєвська-на-Амурі в 1858 р. десятирічний Макаров вступив у штурманське училище. Під час навчання в училищі наполегливо вивчав математику, англійську мову, багато читав.

 

У 1865 р. успішно закінчив морське училище і його призначили корабельним гардемарином.

Під час багатьох навчальних плавань у молодого Макарова склалися навички досвідченого командира, гостра спостережливість. До 1869 р., коли С.О.Макарову було присвоєно звання мічмана (перший офіцерський чин у царському флоті), він уже проплавав близько 2000 днів.

У 1871 році за відмінну службу присвоєно звання лейтенанта.

Велику увагу приділяв справі удосконалення військових кораблів та їх озброєння. В 1877 році С.О.Макаров – активний учасник російсько-турецької війни. У бойових операціях проти турецького флоту виявляв себе вольовим і відважним командиром, сміливим новатором у застосуванні нової техніки та методів ведення морського бою, а також добрим організатором. Макаров завдав турецькому флотові ряд рішучих ударів, після чого турки перестали бути господарями Чорного моря.

Після закінчення турецької війни одержує в 1882 році призначення в Константинополь. Він проводить велику дослідницьку роботу, вивчаючи течії в Босфорі.

Макаров доводить існування у протоці двох течій: верхньої – з Чорного моря в Егейське, нижньої – у зворотному напрямку. Це цілком спростувало думку англійського гідролога Спарта, який заперечував існування нижньої течії з Егейського моря в Чорне.

В 1855 Макарова було призначено командиром корвета “Витязь”, на якому здійснив кругосвітнє плавання. Під час цього плавання, що тривало близько трьох років, була проведена велика дослідницька робота з вивчення Тихого, Атлантичного та Індійського океанів.

Наслідки цих досліджень Макаров виклав у великій науковій праці “Витязь” і “Тихий океан”, що подібно до його праці “Про обмін води Чорного та Середземного морів”, дістала високу оцінку з боку вчених.

У 1890 р. С.О.Макарову було присвоєно звання контр-адмірала. З цього часу він займає послідовно ряд відповідальних посад у морському флоті і разом з тим продовжує наукову діяльність.

Він дуже добре розумів значення Арктики для Росії. Вирішальним транспортом у справі вивчення полярних морів він вважав криголами. “Простий погляд на карту Росії показує, - писав він, - що вона головним своїм фасадом виходить на Льодовитий океан… Потужний криголам відкриє двері у цьому фасаді…”

Ціною великих зусиль Макарову вдається домогтися побудови криголама “Єрмак” (збудований у 1898 р. в Англії під безпосереднім його керівництвом та кресленнями). Дуже багато зробив для вивчення Арктики. Особливо цінним є те, що розробив питання про використання криголамів. Ці дослідження узагальнив у своїй праці “Єрмак” во льдах”.

У ніч на 9 лютого 1904 р. японський флот без оголошення війни напав на російську ескадру в Порт-Артурі. Оборона Порт-Артура була організована погано. Японський флот мав значну перевагу над російським Тихоокеанським флотом.

 Віце-адмірала С.О.Макарова призначають командуючим Тихоокеанським флотом.

За короткий час підвищує боєздатність флоту і значно посилює оборону Порт-Артура, перейшовши від тактики пасивної оборони до тактики активної оборони.

13 квітня 1904 р. броненосець “Петропавловськ”, на якому був адмірал Макаров, вийшов у море назустріч ворожим кораблям і підірвався на мині. Видатний учений і флотоводець загинув смертю хоробрих. Разом з ним загинув славетний російський художник В.В.Верещагін.

 

 

Міклухо-Маклай Микола Миколайович

(1846-1888)

Великий український мандрівник-дослідник Микола Миколайович Міклухо-Маклай посідає видатне місце серед інших мандрівників XIX ст. За своє життя, на жаль, дуже коротке, він збагатив вітчизняну і світову науку цінними науковими матеріалами про “первісних людей”, жителів Нової Гвінеї – папуасів, яких ще не торкнулася цивілізація.

Оселившись серед папуасів, старанно і наполегливо вивчав їх суспільний лад, побут, звичаї, мову. Він довів, що всі люди, незалежно від місця їх проживання, кольору шкіри, волосся та інше за своїми біологічними властивостями однакові. Отже, і “дикуни”, як несправедливо називали декотрі вчені деякі народи, здатні до господарського і культурного розвитку.

Л.М.Толстой у своєму листі до М.М.Міклухо-Маклая писав: “Мене зворушує і сповнює натхненням у Вашій діяльності те, що як мені відомо, Ви перший безперечно досвідом довели, що людина скрізь є людина, тобто добра громадська істота, у зносини з якою можна і треба входити тільки добром і істиною, а не гратами і горілкою, і Ви довели це подвигами справжньої мудрості. Ваш досвід єднання з дикунами становитиме епоху в науці, якій я служу, науці – як жити людям один з одним. Напишіть цю історію, і Ви станете у великій пригоді людству”.

І справді, він зібрав антропологічний і етнографічний матеріали, які спростували лженауку про “нижчі” і “вищі” раси, довів, що народи всіх рас однаково можуть творити. Матеріали Міклухо-Маклая вщент розбили твердження вченого Джемса Гента про психічну неповноцінність темношкірої раси.

Багато зробив щодо вивчення мови, матеріальної культури, побуту, господарства папуасів та інших народів Океанії. Вивчив також природу тихоокеанських островів, їх клімат, рослинність, тваринний світ.

Микола Миколайович Міклухо-Маклай народився 17 липня 1846 року в селі Рождественському поблизу міста Боровичі Новгородської губернії. Дід його батька, Степан Міклуха, належав до козацького роду з Чернігівщини, у складі козацьких полків брав участь в російсько-турецьких війнах другої половини XVII ст. і особливо відзначився при взятті Очакова.

Батько, Микола Ілліч, з відзнакою закінчив Ніжинський ліцей, потім Інститут корпусу шляхів сполучення у Петербурзі. Працював на будівництві Петербурзько-Московської залізниці, а в 1851 році, одержавши чин інженер-капітана, стає начальником пасажирської станції і вокзалу щойно збудованої залізниці Петербург-Москва. Незабаром Микола Ілліч захворів на туберкульоз легенів і в грудні 1857 р. помер. У рік смерті батька Миколі Миколайовичу було лише 11 років. На утриманні матері, Катерини Семенівни, залишилося п’ятеро дітей. Сімя терпіла від великих нестатків.

Микола Миколайович спочатку вчився в петербурзькій школі, потім у гімназії, але з гімназії був виключений за “неуспішність”. У 1863 році вступив вільним слухачем до Петербурзькому університету на природничий відділ фізико-математичного факультету. Та наступного року його виключили з університету за “порушення правил” без права вступу до інших університетів. Справжньою ж причиною виключення було те, що брав участь у студентських сходках.

З великими труднощами йому вдалося виїхати за кордон для продовження освіти. В Німеччині він вступив до Гейдельберзького університету, в якому протягом двох років слухав лекції з фізики й хімії, а потім переїхав до Лейпцига, де вчився на медичному факультеті. У 1866 році переїхав до Єни, продовжував вивчати медичні науки. Особливо його захоплювали проблеми порівняльної анатомії. З 1869 р. зосередив свою увагу на антропології і етнографії.

На талановитість Міклухо-Маклая звернув увагу і запросив до себе в аспірантуру відомий на той час у наукових колах, переконаний прихильник і пропагандист еволюційної теорії Дарвіна, професор Ернст Геккель. У 1866 р. Маклай разом з Геккелем здійснив свою першу подорож до Канарських островів, де вивчав анатомію губок і центральну нервову систему хрящових риб. У 1868 р. працює як зоолог у Мессіні (о. Сіцілія). У наступному році подорожував до берегів Червоного моря з метою вивчити його фауну. Але його не покидала думка вивчити “первісних людей”.

Восени 1869 р. він подав раді російського Географічного товариства проект подорожі на острів Нова Гвінея. Цей проект особливо енергійно підтримував знаменитий російський мандрівник-дослідник Семенов-Тян-Шанський. Після довгих обговорень, нарешті, одержав дозвіл на подорож. 27 жовтня 1870 р. він відплив на військовому судні “Витязь” з Кронштадта до островів Тихого океану.

Перше, ніж попасти на острів Нова Гвінея, Міклухо-Маклай побував на островах Пасхи, Піткайрн, Мангареву, Таїті, Самоа, Ротума, через які проходив маршрут “Витязя”. Вже на цих островах ознайомився з різними племенами Полінезії.

20 вересня 1871 року корвет “Витязь” підійшов до північно-східних берегів Нової Гвінеї. Міклухо-Маклай висадився на берег у затоці Астролябія, згодом цей берег почали називати берегом Маклая.

На острові Нова Гвінея пробув 15 місяців. За цей час виконав величезну роботу, вивчаючи життя папуасів та збираючи багатющі колекції рослин та тварин. Своїм людяним ставленням до папуасів завоював у них авторитет, повагу і навіть любов. Папуаси вважали Маклая своїм другом, і він дійсно був для них таким. Цим довів, що папуаси, незважаючи на їх відсталість і темний колір шкіри, такі самі люди, як і білі, що до них потрібне людяне ставлення.

22 грудня 1872 року покидає острів Нова Гвінея і на кліпері “Ізумруд” подорожує по Індо-Індійському архіпелагу. У грудні 1873 р. знову повернувся на острів Нова Гвінея, але на цей раз оселився на мисі Айва берега Папуа-Ковіай (південно-західне узбережжя острова). Міклухо-Маклая цікавило плем’я папуа-ковавій, яке не мало селищ, а жило в пірогах і через постійні напади малайців увесь час кочувало вздовж берега.

Наприкінці 1874 і в 1875 р. здійснив подорож по півострову Малакка. Тут він вивчав на той час меланезійське плем’я орансакай. У 1876 р. побував на островах Адміралтейства та на одному із західних Каролінських островів – на острові Яп або Вуап, побачив білі кам’яні гроші (“фе”), що мали форму млинового жорна діаметром від 30 см до 2 м; вага їх іноді доходила до кількох тонн. Вартість добре відполірованого каменя становила 1000 доларів.

У червні 1876 р. на англійській шхуні “Морський птах” знову прибув до своїх старих знайомих у бухту Астролябія. Папуаси зустріли Маклая дуже радісно, дехто з радощів навіть плакав. На цей раз пробув на острові Нова Гвінея до листопада 1877 р. оскільки здоров’я було підірвано напруженою роботою і йому потрібен був відпочинок, полікуватися і опрацювати зібраний матеріал. У 1878 р. він переїхав до м. Сіднея (Австралія).

У 1879 р. Маклай провів велику подорож по островах Тихого океану, побував на острові Нова Каледонія, на Нових Гібридах, вдруге на Адміралтейських, на Агомесі, Соломонових та ін. У 1880 р. Маклай відвідав південно-східний берег острова Нова Гвінея. Жителі цієї частини острова (папуаси) будували свої хатини на полях, іноді над самою водою. Жінки розкішно татуйовані. На бажання папуаски і йому зробили татуїровку на лівій руці.

У 1881 році Міклухо-Маклай вдруге відвідав південно-східний берег Нової Гвінеї, щоб захистити жителів селища Кало від покарання командором англійської Морської станції. У вересні 1874 р. надіслав листа генерал-губернатору Нідерландської Індії з вимогою заборонити работоргівлю на південно-західному березі Нової Гвінеї, у 1879 р. звернувся з листом до губернатора Фіджі і до британського урядового комісара західної частини Тихого океану з проханням визнати право населення Нової Гвінеї на їх землю, а також заборонити завозити і продавати їм спирт, зброю, порох. У 1883 р. Міклухо-Маклай вимагав у командора Морської станції справедливого ставлення до жителів селища Малегіоку на архіпелазі Пелау, проте селище було спалене командою британського військового корабля, а населення пограбоване. У цьому ж році просив захисту для населення Нової Гвінеї в англійського статс-секретаря в справах колоній лорда Дербі. У 1884 р., коли Німеччина повідомила російський уряд про захоплення частини північного берега Нової Гвінеї та архіпелагу Нова Британія, Міклухо-Маклай надіслав Бісмарку гнівну телеграму: “тубільці берега Маклая протестують проти приєднання їх землі до Німеччини”. Він протестував, бо знав, яка жорстока доля чекає на цих беззахисних людей.

У 1882 р. прибув до Росії і прочитав членам Географічного товариства доповідь про свої дослідження. Доповідь, на якій, крім членів товариства, були присутніми багато наукових працівників та студентів, справила велике враження.

Наприкінці 1882 року Міклухо-Маклай знову покинув Росію і в березні 1883 р. втретє і в останнє побував серед папуасів на березі Міклухо-Маклая. Він привіз їм на цей раз подарунок – бичка й телицю зебу та двох кіз, а також насіння деяких рослин. Пробувши всього два дні серед своїх друзів-папуасів, на корветі “Скобелів” відплив у Сідней, де прожив до 1886 р., опрацьовуючи свої щоденники, зарисовки, колекції.

 У 1886 р. Міклухо-Маклай повернувся до Росії, потім виїхав в Сідней, щоб перевезти решту зібраних ним матеріалів. Повернувшись до Петербурга, почав опрацьовувати матеріали.

Але надмірна праця, злидні, невдалі спроби поліпшити становище чорношкірих підірвали його здоров’я. Він тяжко захворів і 2 (14) квітня 1888 року помер.

Французький історик Моно назвав Міклухо-Маклая “одним з найкращих людей, які тільки зявились будь-коли на нашій планеті”. Він – автор книг “Острови Адміралтейства. Нариси з подорожі в західну Мікронезію і північну Меланезію” (СПб, 1977), “Подорожі. Океанія. Нова Гвінея”. - Т.1 (М.-Л., 1940), “Океанія. Індонезія”. – Т. 2 (М.-Л., 1940), “Зібрання творів в 6-ти томах”. – М., 1990, “Людина з місяця: щоденники, статті, листи М.М.Міклухо-Маклая”. – М., 1982.

 Микола Миколайович Міклухо-Маклай дуже багато зробив для вітчизняної і світової науки, він усе своє життя віддав для того, щоб довести однаковість людських рас. Він виступав захисником відсталих і пригноблених народів, борцем за їх право на самовизначення.

 

 

Рудницький Степан

(1877 – 1937)

Степан Рудницький народився 3 грудня 1877 року у Перемишлі (тоді – Австро-Угорщина). Вищу освіту здобув у Львівському та Віденському університетах, де студіював історію, географію, германістику.

На філософський факультет Львівського університету вступив у 1895 р. Спочатку спеціалізувався в галузі історії. Його вчителем був М.Грушевський. саме за його порадою С. Рудницький розпочав астрономічні, геологічні та географічні студії. В цій сфері першою великою працею стала монографія “Про плями сонячні”, лягла в основу габілітації на доктора географії (1901 р.).

Помітний вплив на наукову діяльність С.Рудницького мав викладач географії Львівського університету, відомий польський фізик-географ і геоботанік А. Реман. У 1901 р. став дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка і співредактором “Збірника природописно-лікарської секції НТШ”.

Деякий час вчителював у гімназіях Львова і Тернополя.

В 1902 р. С.Рудницький провів географічні дослідження басейну Дністра. Ідеї та висновки вченого виводили українську географію на європейський рівень. Особливо важливою в цьому плані стала праця “Нинішня географія” (1905 р.), у якій закладено теоретичні, методологічні та методичні основи української географічної науки.

Ще на початку XX століття обгрунтував необхідність у кожному географічному дослідженні чотирьох підходів: морфологічного (встановлення геопросторових форм, явищ, що вивчаються), гилологічного (вивчення змісту цих форм), генетичного (встановлення походження форм), динамічного (вивчення їх змін у часі).

Що стосується положення географії у системі наук, то вчений відносив її повністю до природничих наук. У системі ж самого географічного знання виділив дві групи наукових дисциплін: загальні систематичні (номотетичні) та спеціальні (описові, ідіографічні). В структурі загальної географії ним виділено: математичну географію (у тому числі геодезія і картографія), фізичну географію (власне фізична географія і геофізика), біогеографію (окремо географія рослинного та тваринного світу), антропогеографію (географія людини, економічна), політичну географію і географію культури.

Наступний період життя вченого (1908-1914 рр.) тісно пов’язаний з працею у Львівському університеті. Найголовнішою подією в житті С.Рудницького і в українській географії цього періоду стало написання і публікація двотомної праці “Коротка географія України” (1910 і 1914 рр.).

У передмові до “Короткої географії України” він писав: “Ми, українці, земля, де живемо, зветься Україна, чи вона під Російською державою, чи під Австрійською, чи під Угорщиною. Бо хоч і ділять її кордони, хоч розірвана вона на шматки, але ж один народ, що її заселяє, з одною мовою, вдачею та звичаями.

Та не тільки народ лучить українську територію в одну цілісність. Україна також з інших оглядів мусить бути вважана за виразно зазначену одноцільну територію серед інших територій Європи. Навіть серед незалежних держав мало таких, щоб могли зрівнятись з українською такою особливістю”.

З виходом у світ двох книг “Короткої географії України” (перший том мав підзаголовок “Фізична географія”, другий – “Антропогеографія”) було покладено початок географічному українознавству і, зокрема, науковій антропогеографії України, спочатку у її етнічних межах, згодом – у державних.

13 листопада 1918 року проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Був експертом і радником в уряді ЗУНР з економіко- і політико-географічних проблем.

У роки Першої світової війни і відразу після її закінчення С.Рудницький закладає основи політичної географії, геополітики України, особливо такими працями, як “Україна і великодержави”.

Вже в перших своїх працях стояв на позиціях самостійництва. Не автономія, не федеративна частина іншої держави, а самостійна, незалежна, суверенна держава Європи – такою уявляв собі вчений Україну. Визначальним у державобудівництві має бути національний принцип. Виходячи з цього, виводить перший геополітичний постулат: “Українська справа – це проблема нової великої держави Європи”.

Для С.Рудницького в геополітичному положенні України особливо важливий його “близькосхідний” аспект (Україна являє собою одну з найважливіших “ключових точок” цілого Близького Сходу), положення в “північному запіллі Чорного моря”, чим визначається найкоротший шлях для експансій великих держав Європи – в одних випадках на Балкани, в інших – на Закавказзя, Персію (Іран), Месопотамію, Азію, положення по відношенню до Польщі і Росії.

Він здійснює аналіз політико-географічного відношення до України і безпосередніх, і посередніх сусідів. Таким чином, вперше обґрунтовано глобальне геополітичне бачення “української справи”, прагнення українського народу до державної самостійності. Вільна, незалежна і демократична Україна – це не лише внутрішня справа українського народу, але й істотна умова світового миру і безпеки народів, прогресу, людської цивілізації.

У “Додатку” до книги “Українська справа” С.Рудницький розглядає проблеми формування нашої держави з погляду економічної географії і географії транспорту. Основна ідея праці полягає в тому, що “змагання” українців до здобуття своєї самостійної держави мають не лише національний, але й економічний поклад”. Це було обгрунтування економічного принципу державобудівництва.

Виходячи з природно-ресурсного потенціалу історичних, економічних традицій українського народу, накреслив перспективу розвитку народногосподарської системи України як самостійної держави, структури її господарства і пріоритетних галузей у ньому (особливо хліборобства), місця України у світі і в Європі, участі як виробника продукції і посередника торгівлі.

Що ж стосується державно-політичного статусу, то, на його думку, для майбутньої України не потрібна ні монархія, ні буржуазна парламентарна республіка.

Форма української держави “повинна бути республікансько-демократична й опиратися на тісній федерації автономних по суті поодиноких українських земель”.

У 1919 р. був запрошений на посаду професора до Кам’янець-Подільського університету, але довго там не затримався і емігрував з України спочатку у Відень, а потім у Прагу. У Відні викладав географію в Академії експорту і світової торгівлі, працював в інституті Сходу та Орієнту. Проте головна праця полягала в іншому: він був одним з фундаторів Українського Вільного університету (УВУ) і першим деканом філософського факультету (УВУ), де викладав майже всі географічні дисципліни. Одночасно працював у Карловому університеті (Прага), де вів курси з географії Східної Європи, а також Празькому, Німецькому університетах та Українській господарській академії в Подебрадах. З 1923 р. С. Рудницький викладав географію в Українському Вищому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова.

Вчений взяв активну участь у підготовці та проведенні влітку 1924 року в Празі Першого Міжнародного з’їзду слов’янських етнографів та географів, на якому зробив дві наукові доповіді: “Природні області України” та “Проблеми геології і морфології Підкарпатської Русі” (Закарпаття).

Празький період життя – це інтенсивна праця над виданням двох книг під загальною назвою “Основи землезнання України”, що вийшли відповідно у 1924 і 1926 рр. Це були грунтовно оновлені і перероблені праці, започатковані ще “Короткою географією України”. Завершився цей період виходом у 1925 році “Історії землезнання”. Частина 1 (старі віки). Ця порівняно невелика праця (131 сторінка друкованого тексту) поклала початок систематичному вивченню української географії історії географічної думки.

У вченого була мета створити багатотомну працю “Географія України” і “Систему загальної описової географії”. Як український патріот, він бачив можливі умови для реалізації своїх задумів лише в Україні. У зв’язку з цим С.Рудницький надіслав листа Народному Комісаріату освіти у Харків (тодішню столицю радянської України), в якому, пропонуючи свої послуги, накреслив загальний план розбудови географічної науки і освіти України. Одержавши позитивну відповідь, С.Рудницький приїхав до Харкова і зайняв посаду завідуючого кафедрою у Геодезичному інституті.

Головною метою вченого стало створення географічного інституту академічного типу, що й здійснилося 1 жовтня 1927 року із заснуванням Українського науково-дослідного інституту географії і картографії.

Основні програмні напрямки його діяльності викладено в статті: “Завдання Українського Географічного Інституту і його видавництв”, опублікованій у першому номері “Записок” цього інституту у 1928 р. Серед них:

1. Розвиток новітньої географії, яка включає в себе комплекс математико-географічних, природно- і антропо-географічних дисциплін;

2. Планомірне географічне вивчення усіх українських земель, складання курсу географії України, розвиток географічного краєзнавства;

3. Підготовка найбільше висококваліфікованих географів-науковців;

4. Всемірне поширення географічних знань серед широких верств населення;

5. Розвиток досліджень у сфері картографії;

6. Організація періодичного (щомісячного) видання – географічного журналу;

7. Організація підготовки і видання монографій із загальної описової географії багатотомної системи землезнання;

8. Здійснення науково-популярних географічних видань: описів подорожей визначних мандрівників минулого, краєзнавчих книг, популярних монографій, природно-географічних явищ, процесів і предметів тощо.

Як географ-природодослідник, він розумів, що лише безпосередня праця може дати плідні наслідки і тому організував експедиції на Дніпро і Донецький кряж.

У 1929 р. С.Рудницького обрано дійсним членом ВУАН, йому доручено керівництво трьома академічними підрозділами – кафедрою географії, Комісією краєзнавства і музеєм антропогеографії ім. Ф. Вовка (роботу в них, на жаль, не вдалося розгорнути). У цей період ВУАН приступила до підготовки багатотомної (40-50 томів) “Української радянської енциклопедії”. С.Рудницького введено до складу редколегії УРЕ, доручивши очолити відділ географії (у 1934 р. підготовлено три томи УРЕ, але їх було знищено, а редколегію розпущено).

У 1932 році підготував перший том 14-томної праці “Система географічних знань” (доля його невідома), за домовленістю з ВУАН вчений працював над українським географічним словником.

Від’їзд до Харкова не припинив його широких наукових контактів із вченим світом Європи: Праги, Берліна, Львова, Відня. Він залишився дійсним членом географічних товариств Праги і Берліна. У 1923 році виходить остання прижиттєва праця вченого – стаття “Тераси і долинкові ступені порожистої ділянки Дніпра”.

23 березня 1933 р. С.Рудницький був заарештований, він бездоказово звинувачувався у членстві в контрреволюційній Українській Військовій Організації, шпигунстві. 23 вересня того ж року його засуджено на п’ять років позбавлення волі. Український науково-дослідний інститут географії і картографії було ліквідовано, ряд співробітників репресовано. Після суду С.Рудницького переведено у спецтабори “Свірлаг” і “Біломорсько-Балтійський табір”. Навесні 1937 р. С.Рудницького відправлено на Соловки. 3 листопада 1937 р. розстріляно. Місце поховання вченого невідоме.

Реабілітовано С.Рудницького у травні 1965 р.

 

 

Сєдов Георгій Якович

(1877-1914)

Георгій Якович Сєдов народився у 1877 р. на Кривій Косі (на березі Азовського моря) в сім’ї донського козака-втікача, був четвертою дитиною в сім’ї, яка жила дуже бідно З 11 років він уже допомагав батькові у виробничому промислі на морі.

З великими труднощами вступивши до парафіяльної школи, молодий Сєдов блискуче закінчив її. Але вчитися далі у нього не було змоги: злидні примусили піти спочатку прикажчиком до поміщика, а потім матросом на судно. Через деякий час вступає в Ростовське морське училище. Закінчивши училище з відмінними оцінками, він дістав звання штурмана далекого плавання.

Спочатку плавав на торговельному судні “Труд”, а в 1899 р. став помічником капітана далекого плавання на кораблі “Султан”. Коли капітан захворів, він взяв на себе водіння судна і, незважаючи на шторм, благополучно довів судно до Сухумі. За відвагу і вміння водити судно було призначено капітаном.

Сєдов дуже вдало провів судно в Константинополь, але тут власник продав судно, і вся команда, в тому числі Сєдов, залишились без роботи. Довгий час був безробітним, нарешті влаштувався у військово-морському флоті старшим сигнальником, а згодом унтер-офіцером.

Незабаром склав іспити на чин прапорщика, продовжував наполегливо вчитися. У жовтні 1901 р. склав іспити за школу морського корпусу і дістав звання поручика адміралтейства.

Після цього було призначено на службу в Головне гідрографічне управління. Саме в цей час норвежці дедалі частіше почали відвідувати острів Нова Земля, щоб закріпити його за собою. У зв’язку з цим Міністерство закордонних справ запропонувало Гідрографічному управлінню вивчити і нанести на карту Нову Землю та береги Карського моря.

У 1901 р. на Нову Землю була відряджена експедиція під командуванням капітана II рангу Варкана: в цій експедиції взяв участь і Сєдов. У другу експедицію на північ відправився на судні “Пахтусов” з метою вивчення берегової лінії Карського моря. Повернувшись з експедиції, почав опрацьовувати зібрані наукові матеріали, але почалася російсько-японська війна, і йому довелося піти в діючий військово-морський флот.

У 1908 р. був відкликаний Вількицьким на попереднє місце роботи, йому було запропоновано очолити експедицію на річку Колиму з метою визначення придатності її гирла для судноплавства. З великими труднощами дістався спочатку до Лени, а потім по тайзі до Середнєкамська. Звідси на суднах поплив униз за течією до гирла Колими.

За одне літо Сєдов провів величезну роботу, нанісши на карту береги і глибини моря біля гирла. Експедиція зробила висновок, що Колима придатна для судноплавства. Успішно виконавши завдання, Сєдов повернувся в Петербург. Тут він прочитав цікаву доповідь про роботу експедиції, на якій були присутні відомі дослідники того часу: Семенов-Тян-Шанський, Обручов, Потанін, Козлов та інші, його обрали дійсним членом географічного товариства.

За другу доповідь з проблеми визначення географічних координат присудили диплом дійсного члена Російського Астрономічного товариства.

Далі Г.Я. Сєдов побував в експедиціях на Каспійському морі і на Новій Землі.

У 1912 р. запропонував проект подорожей на Північний полюс, але на здійснення цього проекту уряд не виділив кошти. Тоді улітку 1912 р. з власної ініціативи на приватні кошти вирушив на судні “Св. Фока” до полюса. В організації експедиції брали участь учені Павлов, Візе, Потанін та ін.

Полярна ніч застала експедицію на Новій Землі, біля півострова Панкратьєва. Під час зимівлі сєдовці проводили географічні спостереження, було досліджено і описано частину півострова (від півострова Панкратьєва до миса Желанія). Влітку 1913 р. судно пристало до берегів Землі Франца-Йосифа. Тут експедиція мала поповнити запаси вугілля і продуктів харчування на наступну зимівлю. Але на цих островах не вдалося знайти нічого. Довелося задовольнитися жиром і м’ясом тюленів. Для зимівлі Сєдов вибрав бухту, яку назвав Тихою.

Сувора природа Півночі, відсутність продуктів харчування спричинилися до захворювання багатьох учасників експедиції. Захворів і Сєдов. Незважаючи на хворобу, він з двома товаришами вирушив 15 лютого на 24 собаках до полюса. В дорозі стан здоровя Сєдова погіршав: він часто марив. Проте повернутися назад рішуче відмовився. 5 березня 1914 р. Сєдов помер. Поховали на острові Рудольфа, на могилі поставили прапор, призначений для полюса.

Так загинув безстрашний талановитий дослідник, який, не шкодуючи життя, прагнув прославити своїми відкриттями і сміливими подвигами свою батьківщину.

Його ім’ям названо Криву косу на березі Азовського моря, де він народився. На Новій Землі і на Землі Франца-Йосифа названо миси ім’ям Георгія Сєдова.

 

 

Танфільєв Гаврило Іванович

(1857-1928)

Гаврило Іванович Танфільєв – відомий фізик-географ, ботанік, грунтознавець, один з фундаторів болотознавства.

Народився 6 березня 1857 р. у Таллінні, в родині дрібного митного чиновника. В 1876 р. закінчив гімназію в Ревелі, а в 1877 р. вступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету. Вчителями були видатні вчені: А.Н.Бекетов, А.В.Совєтов, В.В.Докучаєв. Долаючи матеріальні труднощі, Танфільєв у 1883 р. закінчив університет, після чого працював у Департаменті землеробства Міністерства державного майна. В цей час В.В.Докучаєв доручає йому зайнятися дослідницькою роботою у Вільному Економічному товаристві Петербурзького товариства природодослідників.

Згодом Г.І. Танфільєв став одним із засновників важливої галузі фізичної географії – болотознавства. Близько восьми років (1887-1895) вивчав болота Європейської Росії і написав ряд класичних праць з цієї галузі.

У них показував динаміку розвитку боліт, умови заболочування, значення боліт і торфовищ. А також дав класифікацію різних типів боліт.

У 1893 р. В.В.Докучаєв запрошує на посаду ботаніка в експедицію лісного департаменту в степах Росії. В експедиції вивчав причини безлісся степів і умови, потрібні для їх заліснення. У магістерський дисертації “Границя лісів на півдні Росії” відзначив, що відсутність лісів у степовій зоні пояснюється великим вмістом у грунті та підгрунті степів шкідливих для лісу легкорозчинних солей. Ліси степу ростуть там, де є сприятливі умови для внесення цих легкорозчинних солей, а саме – на вододілах, порізаних ярами, а також на високих порізаних ярами берегах рік. На узліссі, вздовж південної межі лісової зони, на думку Танфільєва, більше затримується снігу, танення якого сприяє поступовому вимиванню солей з грунту, це в свою чергу створює сприятливі умови для поступового насування лісу на степ. До магістерської дисертації була додана карта лісів на півдні Росії, що й тепер не втратила свого значення.

У 1896 р. написав працю “Доісторичні степи Європейської Росії”, висловив думку, що в доісторичні часи на місці сучасної лісової смуги, від Волині на заході і до Казані на сході простягалися степи, мабуть, з чорноземними грунтами. Поступове наступання лісу на степ, зумовлене, на його думку, не зміною клімату, а зміною грунтових умов вздовж південної межі лісової зони (вимивання з грунту шкідливих для лісу легкорозчинних солей).

Книга “Ботаніко-географічні дослідження в степовій смузі” 1898 р. була доповненням до праці “Границі лісів на півдні Росії”. У них розглядав вплив рельєфу на рівень сипання, дав класичний опис зміни рослинності цілини залежно від пори року, досліджував стадії розвитку рослинності перелогів, обгрунтував вчення про асиметрію річкових долин, а також навів дані про довжину стебла і коріння у деяких степових рослинах.

У своїх останніх працях (“До зональності чорноземів”, “До походження степів”) розвивав думку, викладену у перших працях: ”Коли б у нас на півдні не було соленосного лісу, не було б у нас і степів”. При цьому він зазначив: “Коли б у нас на півдні відклалися не ліс та різні лісовидні суглинки, а піски , то у нас до Чорного та Азовського морів простягалися б ліси, в яких переважали б хвойні породи”.

Отже, Танфільєв – видатний степознавець, його праця “Границі лісів” зберігає своє важливе значення і тепер, а разом з чудовою картою лісів, складеною також ним, вона є незамінним посібником для кожного, хто вивчає степ. Велике значення мають праці, присвячені вивченню чорноземів, а також запровадив для дослідження грунтів загальновизнаний тепер “метод скипання”.

Багато зробив для справи організації досліджень грунтів. Колискою науки грунтознавства була Грунтова комісія при Вільному Економічному товаристві. Головою цієї комісії з 1888 р. був В.В.Докучаєв, а секретарем її – Г.І. Танфільєв, найближчий помічник і послідовник Докучаєва. В 1899 р. обирають головою Грунтової комісії, на цій посаді він працював до 1905 р.

Гаврило Іванович – один з основоположників вчення про географічні зони, його праця “Фізико-географічні зони Європейської Росії” дала науково обгрунтований поділ Європейської Росії на фізико-географічні області. Не менше значення для розвитку вчення про географічні ландшафти або зони має інша класична праця Танфільєва “Головні риси рослинності Росії”.

З 1895 до 1905 р. працював у Петербурзькому ботанічному саду (з 1899 р. – на посаді головного ботаніка).

З 1895 до 1904 р. він був приват-доцентом Петербурзького університету. В 1905 р. у нього загострився туберкульозний процес, і він переїхав на південь.

У 1905 р. обирають професором географії Новоросійського університету і з цього часу до 1920 р. завідував кафедрою географії. В Одесі написав докторську дисертацію “Границі лісів в полярній Росії” (1911), а також склав чотиритомну “Географію Росії” (1916-1924), яка є капітальною зведеною працею, перший навчальний посібник з фізичної географії для університетів. Також є автором монографії “Географія Росії, України і територій, що прилягають до них з заходу в межах Росії 1914 р.”.

У 1923 р. Танфільєв вперше в Росії звів дані про поширення головних культурних рослин нашої країни. Ця праця не втратила свого значення і тепер. Він був видатним методистом вищої школи. У своїй педагогічній практиці майстерно застосував наочність і поєднував теорію з життям. Особливого значення надав екскурсіям.

З 1918 по 1928 р. очолював кафедру грунтознавства в Одеському сільськогосподарському інституті, у ці ж роки був завідуючим відділом природничо-історичних досліджень Одеської сільськогосподарської станції (до 1926 р.).

У 1922 р. Танфільєв пише підручник “Географи Росії, України і прилягаючих до них територій з заходу”, а в 1923 р. став керівником науково-дослідної кафедри географії та геології при Одеському університеті народної освіти, одночасно був головою секції з вивчення природних багатств Одеської комісії краєзнавства при академії наук.

У 1924 р. друкує працю “Головні фізико-географічні райони Одеської губернії”, що й досі не втратила наукового значення. З 1911 р. по 1928 р. був президентом Одеського товариства природодослідників, почесним членом Російського географічного товариства, а також багатьох інших наукових товариств. Нагороджений Великою золотою медаллю Всесвітньої виставки у Парижі у 1890 р., золотою медаллю ім. П.Семенова-Тян-Шанського та Великою золотою медаллю Російського географічного товариства. Ім’ям Танфільєва названо острів у групі Курильських островів.

Брав участь у Міжнародному з’їзді ботаніків у Відні (1905), в Міжнародному географічному з’їзді в Женеві (1908) і на Міжнародному геологічному конгресі в Стокгольмі (1910).

Ряд наукових товариств і організацій висунули 1928 р. Г.І. Танфільєва в академіки АН СРСР, але незадовго до академічних виборів, 4 вересня 1928 р., помер в Одесі.

 

 

Тілло Олексій Андрійович

(1839-1900)

Олексій Андрійович Тілло – видатний український географ, картограф і геодезист. Народився в м. Києві в 1839 р. в родині офіцера корпусу інженерів шляхів сполучення.

В 1859 р. закінчив Київський кадетський корпус, у 1861 р. – артилерійське училище в Петербурзі , в 1863 р. – Артилерійську академію, в 1864 р. – геодезичний відділ Академії Генерального штабу.

Після закінчення навчання у Пулковській обсерваторії протягом двох років проходив практику з астрономії та геодезії. В 1866-1871 рр. служив в Оренбурзькій військовій окрузі, потім 7 років був командиром Каспійського полку в Кронштадті. В 1879 р. дістав чин генерал-майора і був призначений начальником штабу 1-го армійського корпусу. Згодом дістав чин генерал-лейтенанта Генерального штабу і був призначений начальником 77-ї піхотної дивізії.

Посідаючи керівні посади в армії, старанно виконуючи свої службові обов’язки, разом з тим багато уваги приділяв науковій діяльності. Він написав 100 наукових праць з різних галузей знань: геодезії, картографії, гіпсометрії, метеорології, земного магнетизму та інших. Але основним заняттям його була геодезія. Він дуже багато зробив для гіпсометричного вивчення Європейської Росії, і частково Азіатської.

Свою наукову діяльність у галузі картографії О.А. Тілло розпочав ще в Оренбурзькому військовому окрузі, де займав посаду начальника військово-топографічного відділу округа. Саме тут провів свою першу велику самостійну роботу – нівелювання місцевості між Каспійським та Аральським морями. Крім того, займався астрономічними і геодезичними роботами в інших місцях. У 1868 р. під його керівництвом у військово-географічному управлінні була складена 10-верстна карта Аральського моря. Визначив положення 30 астрономічних точок від Оренбурга до гирла Сир-Дар’ї. Ці визначення стали основою для складання 5-верстної карти земель Оренбурзького та Уральського козачих військ і 10-верстної карти Оренбурзького краю, виданих у Кронштадті в 1876 р.

На початку 1874 р. російське Географічне товариство спорядило Аму-Дар’їнську експедицію для точного нівелювання місцевості між Каспійським та Аральським морями з метою розв’язання питання, чи можна пустити воду з Аму-Дар’ї через Узбой у Каспійське море. Проект такого нівелювання, складений ним, отримав схвалення Географічного товариства. Загальне керівництво експедицією доручили О.А.Тілло.

24 липня 1874 р. експедиція прибула (з Оренбурга) до Аральського моря. До 12 вересня експедиція довела нівелювання до Каспійського моря і визначила, що влітку 1874 р. рівень Аральського моря був вищий від рівня Каспійського моря на 74 метри. За цю експедицію Російське географічне товариство нагородило Олексія Андрійовича Тілло золотою медаллю.

В 1875-1877 рр. з його власної ініціативи і за схваленням географічного товариства здійснив велике нівелювання в Сибіру, від станиці Звериноголовської через Іркутськ до Байкалу. Матеріали цієї роботи були опубліковані в 1885 р.

В 1875 р. опрацював матеріали всіх нівелювань, проведених протягом ряду років Міністерством шляхів сполучення, і на їх підставі видав у 1881-1882 рр. “Атлас подольных профилей”, у 1884 р. – карту висот Європейської Росії, у 1888р. – карту довжин і падіння рік Європейської Росії.

Крім того, вивчав річну амплітуду рівня в ріках і озерах Європейської Росії (1882-1883) і коливання рівня грунтовних вод у Петербурзі (1885). Цим питанням він присвятив ряд наукових праць.

Найвидатнішою працею була його гіпсометрична карта Європейської Росії в масштабі 60 верст у дюймі, видана Міністерством шляхів сполучення в 1889 р. під назвою “Гіпсометрична карта Європейської Росії”. Це була перша карта, що правильно зображала рельєф. На ній були точно зображені Середньо-Руська, Валдайська, Привольна і Волино-Подільська височини (назви цим височинам дав О.А.Тілло).

Карту склав на підставі висот 51385 точок Європейської Росії, які він визначив у результаті опрацювання великої кількості матеріалів нівелювання, а також численних топографічних матеріалів і літературних джерел.

Рельєф на картах О.А.Тілло зображений ізогіпсами. Карта привернула на себе увагу наукових кіл не тільки Росії, а й за кордоном.

За цю карту було обрано членом-кореспондентом Російської, а також Празької академій наук. У 1896 р. карта була перевидана в масштабі 40 верст у дюймі з виправленнями і новими даними про рельєф прикордонних районів сусідніх країн.

У 1881 р. бере участь у роботі Міжнародного конгресу в Берні. Його обирають від Росії до міжнародної комісії для складання карти земної кулі в масштабі 1:1000000. У вересні 1899 р. за три місяці до своєї смерті О.А.Тілло з П.П.Семеновим-Тян-Шанським, А.І. Воєйковим брав участь у VII Міжнародному конгресі в Берліні, як делегат від Російського географічного товариства і представник від Росії у міжнародній комісії для видання зазначеної карти.

Крім гіпсометричного вивчення Європейської Росії, досліджував розподіл барометричного тиску на території Росії. На підставі цих досліджень Географічне товариство в 1890 р. видало його капітальну працю “Розподіл атмосферного тиску на території Російської імперії і Азіатського материка” (з атласом, що складався з 69 карт).

Багато зробив і в питаннях дослідження земного магнетизму, особливо на території Росії. В 1869-1872 рр. він зробив чимало спостережень над магнетизмом в Оренбурзькому краї. Наслідки цих спостережень були в 1875 р. опубліковані в монографії “Земний магнетизм Оренбурзького краю” (за цю працю Географічне товариство нагородило О.А.Тілло золотою медаллю).  Крім того, вперше звів усі магнітні визначення на території Росії. В 1883 р. Тілло подав до Академії наук проект магнітної зйомки Росії. Академія наук схвалила цей проект і доручила здійснити його Російському Географічному товаристві. Тілло став головою створеної ним у Географічному товаристві постійної Магнітної комісії. Велику увагу приділив дослідженню Курської магнітної аномалії. Із земного магнетизму написав і видав понад п’ятнадцять теоретичних праць, а в 1875 р. видав атлас ізономал і вікових змін земного магнетизму.

В галузі картометрії праці користувався світовою славою. В 1883 р. він опублікував працю про довжину рік Європейської Росії, в 1887 р. визначив на карті головні вододіли і площі океанів та безстічних басейнів: у 1889 р. визначив середню висоту суходолу і середню глибину Світового океану. В 1893 р. визначив площу суші і моря різних геологічних епох, а також земної кулі, в 1897 р. він склав карту внутрішніх водних шляхів Європейської Росії.

За ініціативою Тілло навесні 1894 р. була організована експедиція, що досліджувала під його керівництвом витоки і верхів’я найголовніших рік Росії. До участі в роботі цієї експедиції запросив таких вчених, як Анучин, який вивчав озера у верхів’ях Волги та Західної Двіни.

Експедиція складалась з трьох основних відділів: гідрологічного, лісознавчого і гідротехнічного. Метеорологія, картографія і геодезія були виділені окремо. Досліджено басейни верхів’їв Волги, Дніпра, Західної Двіни, Оки та інших сусідніх рік.

На підставі матеріалів цієї експедиції О.А.Тілло видав в 1897 р. “Атлас розподілу атмосферних опадів на річних басейнах Європейської Росії”, в якому подано розподіл опадів за місяцями.

Усі матеріали експедиції опубліковані у 22 випусках. Л.С.Берг писав: “Коли б Тілло нічого більше не зробив, крім організації експедиції для вивчення витоків рік, то і в такому випадку він заслужив би вдячну пам’ять нащадків”.

У 1894 р. О.А.Тілло очолив комісію Міністерства шляхів сполучення, що два місяці провадила гідрологічні дослідження Полісся і встановила, що осушення боліт не впливає негативно на живлення водою місцевих рік. Пояснювальна записка і карта, складені експедицією, були використані пізніше.

Отже, наукова діяльність О.А. Тілло була багатостороння і дуже плідна. Вона охоплювала багато галузей знань. Він був одним з найактивніших членів Російського Географічного товариства, до якого вступив ще в 1868 р. Керував відділом фізичної і математичної географії, з 1884 р. до 1889 р. був членом ради, а з 1894 р. і до смерті – помічником голови товариства.

Ім’я О.А.Тілло увічнене на карті: на півострові Таймир є мис Тілло.

Передчасна його смерть, яка сталася від запалення легенів у січні 1900 року, була великою втратою для науки.

 

 

Тутковський Павло Аполлонович

(1858-1930)

Видатний український вчений Павло Аполлонович Тутковський народився в селі Липовець (тепер селище міського типу Вінницької області) 1 березня 1858 р. Середню освіту здобув у Житомирській гімназії.

У 1877 р. вступив до Київського університету на природничий факультет. Будучи студентом 3-го курсу, майбутній вчений видав свою першу наукову роботу з кристалографії. По закінченні університету він працював лаборантом мінералогічного кабінету цього ж навчального закладу і проводив кристалографічні та петрографічні досліди. Перший провів мікроскопічне дослідження гранітів пісковиків Київщини. Захопившись дослідженням викопної мікрофауни, якою в Росії тоді мало хто займався, розробив свій метод мікрофауністичних дослідів, зібрав в Україні великий матеріал і надрукував ряд праць з цієї галузі знання. До нього зверталися вчені, надсилаючи матеріали для мікрофауністичних дослідів.

У 1895 р. розробив план артезіанського водопостачання Києва. Київський водопровід на той час живився водами Дніпра, яких ще не вміли фільтрувати. Це викликало епідемії черевного тифу та холери. Висловив думку, що під Києвом повинна бути підземна артезіанська вода, і розгорнув широку кампанію у пресі, обстоюючи свій проект. Йому довелося боротися з рутинністю влади, поки артезіанську воду було здобуто. Наукові передбачення вченого блискуче підтвердилися, і епідемії припинилися.

За 1895-1910 рр. П.А.Турковський надрукував ряд праць з різних галузей геології та фізичної географії. Щоб забезпечити сімї хоча б якісь умови існування, він змушений був піти працювати, спершу – вчителем географії та фізики, згодом – директором народних шкіл на Волині. Для творчої наукової праці залишалися тільки нічні години. Влітку невтомний дослідник подорожував Україною, забираючись у поліські, майже непрохідні болота, де до нього не бували геологи, вивчаючи місця, що до того часу залишалися білою плямою на карті України. У 1911 р. він блискуче захистив дисертацію на ступінь доктора географії на тему “Викопні пустині Північної півкулі”. Того ж року Казанський університет за видатні наукові праці присудив П.А.Тутковському вчений ступінь доктора мінералогії та геогнозії без захисту дисертації.

В 1914 р. очолив кафедру географії в Київському університеті. Одночасно займався геологічними дослідженнями, брав активну участь у створенні АН України. Увійшов до першого складу дійсних членів Академії наук УРСР, був директором Географічного інституту у Києві, організував інститут геології та Геологічний музей при Академії наук УРСР. Був також обраний дійсним членом Білоруської Академії наук. Одночасно П.А.Тутковський розгорнув широку популяризаторську і громадську роботу, читав лекції у військових частинах, виступав на зборах робітників. Його популярних статей і нарисів зареєстровано понад 1000 назв.

Наукова спадщина академіка величезна й різноманітна. Він працював майже в усіх галузях геології та географії, у петрографії він перший вказав на існування оптичних аномалій у польових шпатах та кварці, а також на наявність та значення мікрокліну тощо. В галузі описової геології залишив понад 50 наукових розвідок, у яких виклав результати своїх досліджень та відкриттів на території Волині, Полісся та Київщини.

Зібравши великий мікропалеонтологічний матеріал, з’ясував геологічні загадки тих покладів Поділля, Волині, Київщини, Чернігівщини, що до того часу вважалися німими, проклав нові шляхи і галузі вивчення мікрофауни України.

Корисним копалинам учений присвятив 11 праць, у яких розглядає коштовні підземні скарби України – мармур, бурштин, торф, каолін, будівельні матеріали на Київщині та на Волині.

Був автором теорії еолового походження лісу, на якому утворилися українські чорноземи. До теорії Тутковського приєднались такі видатні вчені, як географ А.Воєйков і геолог М.Мушкетов. Славетний геолог В.Вернадський назвав його “неперевершеним знавцем неорганічної природи України”.

Його дослідження четвертинних покладів України та геологічних явищ цього періоду дали матеріал для теоретичних висновків у галузі фізичної геології. У багатьох своїх працях розглядав питання про утворення польодовикової доби – давні бархани, дюни. Він перший виявив ознаки колишніх пустинь на території України, першим зясував їх значення в динамічній геології нашої країни.

Велику наукову цінність має праця “Загальне землезнавство”.

У книгах “Природна районізація України” та “Краєвиди України” викладав історію геологічного минулого нашої республіки, і на підставі цього минулого висвітлив історію людського життя, історію різних культур.

Працював також у галузі охорони природи, багато зробив для розвитку музейної справи в УРСР, був одним із організаторів Волинського крайового музею у місті Житомирі.

Справі підготовки молодих наукових кадрів П.А.Тутковський віддав багато енергії і сил. Він палко любив молодь, з великою увагою стежив за досягненнями молодих вчених, допомагаючи їм своїм досвідом, знаннями.

Невтомний працівник-дослідник, автор наукових оригінальних теорій, талановитий організатор і педагог, завжди пов’язував свою роботу з практичною діяльністю, з потребами життя.

Справжній український вчений-патріот, П.А.Тутковський пристрасно любив свою Батьківщину і все життя невтомно працював для неї, для розвитку нашої вітчизняної науки. Свою останню працю - “Узбережжя ріки південного Случа” – він закінчував, коли був смертельно хворий.

 

 

Чернишов Феодосій Миколайович

(1856-1914)

Видатний дослідник Уралу, Європейської Півночі, Донецького басейну, Кавказу, Середньої Азії, Феодосій Миколайович Чернишов зробив великий вклад у вітчизняну науку.

Народився у Києві 24 листопада 1856 р. в родині вчителів. Навчався в Київській гімназії, але потяг до знання далеких просторів узяв гору, і 14-річний юнак перейшов у морське училище.

Мрії про дослідження неосяжних просторів своєї батьківщини, про таємниці її надр не покидали юнака, а твори М.В.Ломоносова так його захоплювали, що блискучий офіцер Чернишов напередодні закінчення училища залишає його і вступає у Петербурзький Гірничий інститут.

У 1880 р. закінчив Гірничий інститут і почав працювати в Геологічному комітеті над складанням геологічної карти –"десятиверстки” Європейської Росії. Йому було доручено скласти 139-й аркуш карти – “Західні схили Південного Уралу”, тоді ще дикої його лісової частини. Верхи на коні, в супроводі башкира досліджував визначену йому частину Уралу. Жив під відкритим небом. За 8 років роботи (1881-1889) він зібрав багатющий матеріал, написав ряд монографій про фауну і геологічну будову Уралу.

Разом з А.П.Карпінським написав “Геологічний опис 139-го аркуша”, склав нову схему стратиграфії Уралу, карту Уралу і Тіманського кряжа, що давали уяву про склад і залягання покладів гір і передгір’їв Уралу.

Дослідив поступовість утворення Уралу, дію вод, що порізали і розмили навіть найтвердіші його породи, зв’язок Уралу з хребтом Пай-Хоп, який переходить на Нову Землю. Хребет, що утворився в кінці палеозойської ери, руйнувався, утворювалися розмиті долини протоки Маточкін Шар. Чернишов дав характеристику геологічної будови арктичних островів і розміщення на них корисних копалин. “Чернишевська система” вивчення Уралу лягла в основу роботи геологів майже на півстоліття.

Велике значення мають і роботи в галузі палеонтології і стратиграфії верхнього палеозою Уралу, Тіману, Середньої Азії та Казахстану, виконані в 1889-1890 рр.

Він встановив існування 200 видів брахіоподів-черепашок, що живуть на дні моря і прикріплюються до твердих порід. Ці відклади мають мінеральні речовини палеозойської ери: знайдено їх на Уралі, Тімані, на Новій Землі, в Середній Азії, степах Киргизії, на Алтаї, Східній частині Сибіру, Південно-Східній Азії.

Роботи Чернишова дали можливість знайти печорське вугілля, ухтинську нафту, нафту Другого Баку, величезні поклади залізних руд, золота і платини на Уралі, калійні солі в Солікамську, кам’яну сіль в Ілецьку, марганець на Південному Уралі, Ембінську нафту, вугілля Кузбасу і Караганди.

Йому Геологічний комітет доручив скласти детальну геологічну карту Донецького басейну, де він знайшов металічні жили і атетівську сіль. Складені ним точні і детальні геологічні карти Донбасу і зараз є найкращим матеріалом для вивчення цього району. Склав також карту Криворізького рудного басейну.

Феодосій Миколайович вивчав нафтоносність Північного Кавказу, зокрема Апшерону, керував роботами з дослідження району Мінеральних Вод, для чого піднімався на Ельбрус. У Сибіру був керівником досліджень золотоносних районів, зокрема Алдану, Охотського узбережжя, Анадиру. Завдяки йому білі плями на топографічній і геологічній картах Сибіру стали швидко зникати.

В 1895 р. керував великою експедицією на Нову Землю. Складена ним геологічна карта лягла в основу геологічних досліджень Арктичного інституту Головного управління Північного морського шляху. Склав також першу фізико-географічну характеристику островів Нова Земля та їх льодовитого покриву: ці матеріали використовуються і в наш час.

У 1899-1901 рр. разом з двома академіями наук – російською і шведською – керував експедиціями для градусних вимірювань на Шпіцбергені. За три роки зібрані нові дані про льодовий покрив і геологію Шпіцбергену, виміряно розміри стиску Землі біля полюсу. Дослідження дали можливість зробити широкі узагальнення з географії і геології Європейської Півночі.

В 1908 р. з Арктики вирушив у Ферганську долину для вивчення Андижанського землетрусу.

Двотомна монографія Чернишова з стратиграфії, опублікована в 1902 р., і досі залишається дуже важливим довідником. Цією працею він закріпив пріоритет нашої науки у світовому масштабі щодо вивчення верхнього палеозою.

Видатний український вчений Чернишов був неодмінним учасником усіх міжнародних геологічних конгресів. VII Міжнародний геологічний конгрес (відбувся у 1897 р. в Петербурзі) обрав його своїм генеральним секретарем. Ряд закордонних університетів обрали почесним доктором.

З 1903 р. і до кінця життя – директор Геологічного комітету і директор Геологічного музею Академії наук. Одночасно він з 1902 до 1905 р. керував відділом фізичної географії “Російського Географічного товариства”.

Посада професора і директора Гірничого інституту, яку посідав у 1908-1910 рр., дала йому можливість організувати ряд експедицій на північ, в Саяни, Монголію, Памір, Алтай, Кавказ, і особисто ними керувати.

Як директор Геологічного комітету, сприяв спорудженню Палацу геології, який займає цілий квартал на Васильєвському острові в Санкт-Петербурзі. Палацу геології присвоєно ім’я вченого, що є найкращим йому пам’ятником. Геологічний музей Академії наук під його керівництвом виріс у велику науково-дослідну установу.

З 1881 р. Ф.М.Чернишов написав 156 наукових праць, що не втратили свого значення і в наші дні.

 

 

Чубинський Павло Платонович

(1839-1887)

Павло Платонович Чубинський увійшов у науку як видатний етнограф і фольклорист, автор тексту (ще не затвердженого) українського національного гімну “Ще не вмерла Україна”. Як географ-краєзнавець, мало відомий. Діяльність була тісно пов’язана з Російським географічним товариством (РГТ), яке в той час було великим науковим і культурним осередком. Будучи студентом Петербурзького університету, він захоплювався результатами досліджень видатних географів, відвідував їхні лекції, брав участь у роботі відділення етнографії. Мріяв про організацію експедиції на південний захід тодішньої Росії. Почав збирати матеріали про Україну, шукав підтримки у друзів і знайомих.

Після закінчення юридичного факультету Петербурзького університету у 1861 р. повертається в Україну і вступає в члени нелегальної Київської громади. За складання “огидних і обурливих” пісень і прокламацій, українофільську діяльність його висилають у 1862 р. до Пінезького повіту Архангельської губернії на 6,5 років.

Працює судовим слідчим, бере участь в експедиціях, збирає етнографічний матеріал, захоплюється краєзнавством. Його цікавить також економіка, природні умови Півночі. У 1863 р. П.Чубинського переводять до Архангельська і призначають секретарем статистичного комітету. У своїх перших економічних нарисах він порушує ряд питань про поліпшення використання природних багатств, розвиток хліборобства, рибальства, мисливства, необхідність будівництва Вятсько-Двінської залізниці. Нариси П.Чубинського були опубліковані у журналі “Записки для читання” під загальною назвою “Про промисловий стан Півночі та заходи його розвитку”.

Його цікавили проблеми народної освіти. Як редактор “Архангельських губернских ведомостей”, публікує на шпальтах газети статті про стан освіти. У 1865 р. організував відзначення столітнього ювілею М.Ломоносова, а також збір коштів на будівництво школи, якій було присвоєно ім’я видатного вченого.

 У 1866 р. Географічне товариство нагороджує його, П.Чубинського, срібною медаллю “За корисні його праці”. У тому ж році бере участь у роботі комісії, що вела дослідження Печорського краю. У звіті Комісії оприлюднено дані з фізичної та економічної географії краю, дані про поклади кам’яного вугілля, горючих сланців, нафти, мідних руд тощо.

У 1867 р. Географічне товариство разом із Вільним економічним товариством почало дослідження щодо виробництва та збуту хліба. Росія була розділена на вісім районів. Один з них – Північний – доручено дослідити П.Чубинському. На початку квітня 1867 р. він вирушив з Архангельська в наукову експедицію. Проїхав Архангельську, Вологодську, Новгородську, Костромську, Оланецьку, Вятську і Пермську губернії, зібрав величезний матеріал не тільки про торгівлю хлібом на Півночі, а й про природу Північно-Двінського басейну. У той час основними шляхами сполучення і торгівлі були річки. Каравани суден з хлібом в основному направлялися із Вятської губернії – головної житниці північного краю. Проте довга зима не давала можливості користуватися річковим транспортом. Висуває сміливий проект будівництва Вятсько-Двінської залізниці. У 1868 р. на засіданні Географічного товариства у Петербурзі доповідає свій проект.

П.Чубинський завжди пам’ятав про Україну. Перебуваючи в Архангельську, він написав нарис про народні правові звичаї в Україні.

В 1869 р. приїздить до Петербурга, а пізніше, за клопотанням П.Семенова-Тян-Шанського, одержує дозвіл повернутися в Україну і очолити етнографо-статистичну експедицію Географічного товариства до Південно-Західного краю тодішньої Російської імперії. Під час цієї експедиції відвідав 36 повітів Правобережної України, і повіт Бессарабії, 9 повітів Люблінської і Сідлецької губерній, 4 повіти Гродненської, 2-Мінської і 2-Полтавської губерній. Експедиція під керівництвом П.Чубинського, у якій брали участь О.Чередниченко, В.Кравцов, П.Раєвський, Б.Тілляшевич і К.Кардаш, зібрала величезний матеріал (12 томів). Відділення етнографії Товариства на своєму засіданні в 1872р., де був присутній М.Костомаров, розглянуло матеріал експедиції і вирішило “в видах уменьшения расходов такого громадного материала” видати 7 томів, обсягом понад 300 друкованих аркушів. Обробка і друкування зайняли шість років і були завершені у 1878 р. Праці вийшли під загальною назвою “Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Російський край” (Санкт-Петербург, 1872-1878 роки).

За цю унікальну працю (за особливо корисні праці в експедиціях, споряджених Товариством) нагороджено золотою медаллю РГТ (1875 р.). З 1873 до 1876 р. він пов’язує свою діяльність з Географічним товариством у Києві, яке було створено 13 лютого 1873 р. Він є одним з його організаторів, обраний керівником, а з 1875 р. – заступником голови Південно-Західного відділення географічного товариства. За “українофільський відтінок” діяльності Товариства, в складі якої були українофіли Г.Галаган, В.Антонович, Ф.Вовк, М.Драгоманов, П.Житецький, М.Лисенко та ін., його “імператорська величність” закрила Товариство, а П.Чубинського, “як невиправного і небезпечного в краї агітатора”, було вислано з Києва.

За час існування Товариство, яке налічувало 170 членів, видало у 1873–1874 рр. два томи наукових праць. Серед них – праці О.Колосовського про клімат Києва, бібліографічний покажчик праць, присвячений природі Київщини (склав О.Рогович), праця О.Русова про Остапа Вересая і М.Драгоманова , про відголоски ліричної поезії в руських (тобто українських) народних піснях, а також обробка статистичних даних про перепис населення Києва і передмістя 2 березня 1874 р., яке склало тоді 127551 чол. При товаристві створена бібліотека, що нараховувала понад 1000 цінних наукових видань, і музей, що налічував біля 3000 експонатів.

Прожив П.Чубинський рівно 45 років. Народився він 27 січня 1839 р. на хуторі біля міста Борисполя Київської області, там же, у Борисполі, на Книшевому кладовищі з 26 січня 1884 р. покоїться його прах.

Ще сто років тому видатний історик О.Пипін писав про П.Чубинського: “Це був своєрідний талант, людина невгамовної енергії і глибокої відданості своїй справі”, а пізніше академік Л.Берг назвав його видатним діячем Географічного товариства Росії.

 

 

Vyzer O. E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.   МОУНБ. Всі права застережено