Ресурси

Как сделать потолок из гипсокартона. Как сделать подвесной потолок в доме. Какой потолок лучше сделать. Отделка ванной комнаты. Быстрая отделка ванных комнат панелями. Отделка ванной комнаты пластиковыми панелями. Кровля крыши профнастилом. Качественные материалы для кровли крыш. Крыша из мягкой кровли. Самоделки для сада. Успешные самоделки для сада своими руками. Самоделки для сада и огорода. Ванная мебель для ванной комнаты. Купить мебель для ванных комнат недорого. Заказ мебели для ванной комнаты. Бизнес малое производство. Самый малый бизнес идеи производство. Новый бизнес производство. Монтаж дверей своими руками. Быстрый монтаж входных дверей. Легкий монтаж пластиковых дверей. С чего начать ремонт квартиры. Быстрый ремонт дома с чего начать. Ремонт своими руками для начинающих.

Віртуальна довідка

Календар

<< < серпня 2013 > >>
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31  

Статистика відвідувань

mod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcounter
650
829
2348
19896
1079023

Зараз на сайті

На сайті 358 гостей та немає учасників



Релігійні організації на Миколаївщині: історія та сучасність: Науково-популярний довідник. Частина 1 - Становлення православ'я на Миколаївщині

Рейтинг користувача:  / 1
ГіршийКращий 

 

 
 Становлення православ'я на Миколаївщині

 

Християнство – одна з найпоширеніших світових релігій. Представники візантійської гілки цього віровчення – православні – на сьогодні складають більшість (62% станом на 01.01.1998 р.) серед віруючих Миколаївщини.

Поява християнства в нашому регіоні пов’язується з ім’ям одного з апостолів – Андрієм Первозванним, який у др. половині I ст. н.е. поширював християнське віровчення серед народів Криму та Північного Причорномор’я. За твердженням відомого історика церкви митрополита Макарія, “проходячи із словом істини через стародавню Скіфію від Дону до Дунаю, святий апостол Андрій зустрічав на своєму шляху багато народів, серед яких, можливо, були і слов’янські племена”. Серед стародавніх міст, що ним були відвідані, як вказує Макарій, була й Ольвія (с.Парутине Очаківського р-ну Миколаївської області).

Згодом, у пізньоантичній християнській літературі усталився погляд, що християнство поширилося серед племен, які населяли територію південно-східної Європи (Миколаївщина є її частиною). Про це писали Тертуліан (II-III ст. н.е.) (про сарматів, даків, германців та скіфів); Кирило, архієпископ ієрусалимський (IV ст. н.е.) (про готів та сарматів); Феодоріт, єпископ Кірський (V ст. н.е.) (про германців і сарматів). Відомості ці неточні, але мають елементи достовірного. Поява нової релігії в наших краях підтверджується також і археологічними даними.

У кінці III ст. н.е. територія сучасної Миколаївщини ввійшла до складу новонародженої готської держави. На цій території у 323-325 рр. утворюється самостійна (автокефальна) Готська єпархія (грец. eparchia – володарювання, управління – церковно-адміністративний округ на чолі з єпископом), на чолі якої став єпископ Феофіл. У IV ст. н.е. за сприяння проповідників, серед яких був і Ульфіла (другий єпископ Готської єпархії), що поширював християнство серед готів, створив для них писемність та переклав готською мовою частину богослужбових книжок, це віровчення поступово охоплює усю готську державу. Отже, можна з упевненістю стверджувати, що на території Побужжя перші християни з’являються у IV ст. н.е.

Але відразу християнству утвердитися в нашому краї не вдалося, бо в кінці IV ст. орди гунів зі сходу розгромили готську державу, і на початку V ст. Готська єпархія переноситься на південь, де охоплює своїм впливом лише територію Криму.

Продовження християнських традицій на Миколаївщині пов’язується із ХVIII ст., коли почалося поступове заселення території запорожцями та селянами-втікачами, які сповідували православ’я. Для відправлення своїх релігійних треб козаки будували дерев’яні похідні церкви, з-поміж яких першими були: Покрова Пресвятої Богородиці (1742, Гард – нинішні с.Костян-тинівка та с.Богданівка на Південному Бузі), Варваринська (1761, Ольвіополь – нині м.Перво-майськ), Спасівська (1772, с.Кисляківка – нині с.Лимани) та багато інших.

Серед росіян, які почали заселяти побузькі землі в середині ХVIII ст., переважали старообрядці, або розкольники (представники напрямку у православ’ї, що не прийняли церковних реформ патріарха Никона 1653-1660 рр. і продовжували правити службу за старим обрядом), які в 1756-1757 рр. почали масово прибувати з Правобережної України, Білорусії та Литви на Новослобідське козаче поселення. В 1756 р. вони заснували тут слободи Россоховатку та Калинівку, в 1757 р. – Злинку, Клинці, Лису Гору й інші. Царські власті з початку 50-х рр. намагалися повернути розкольників у межі Російської імперії, а саме на територію Південної України. 4 вересня 1755 р. був опублікований “Маніфест про прощення російських підданих, які живуть у Польщі та Литві”, який дозволяв їм до 1 січня 1757 року повернутися на батьківщину “без усякої боязні й страху з жінками, дітьми, власниками та пожитками… кожному на своє колишнє місце”, а указ від 3 жовтня 1756 р. повторив умови маніфесту.

Таким чином, починається поступове заселення Миколаївщини російськими втікачами-розкольниками, які селилися переважно на землях Новослобідського козачого поселення. 60-ті рр. ХVIII ст. характеризуються найбільш масовим переселенням розкольників до Новоросії, яким царський уряд згідно з указами 1764 і 1765 рр. не тільки дозволив зберегти свою віру, але й надав ряд пільг, у тому числі й звільнив від військової служби. Тому не тільки з Речі Посполитої (Правобережної України, Білорусії), але й з турецьких володінь і самої Росії вони стали масово переселятися на Південь України. Декому з них довелося пройти довгий шлях з півночі Росії, подолати ряд перешкод, щоб потрапити на цю територію. Усього протягом 1763-1769 рр. з Польщі прибули 13 073 розкольники та 13 733 православні втікачі. У ці роки розкольниками на Миколаївщині було засновано ряд поселень: Нова Вись, Привільне, Іванівка, Плоске, Веселий Кут, Галаганівка та інші. Ці та подальші масові переселення на Південь росіян-розкольників стали характерною ознакою церковної історії цього краю, бо головна увага діяльності єпархіального керівництва Півдня завжди була зосереджена саме на боротьбі з розколом і сектантством та наверненні їх та іновірців (німців, татар, турків та ін.) у лоно православ’я.

Внаслідок російсько-турецької війни 1768-1774 рр. та підписання Кючук-Кайнарджийського мирного договору територія між Дніпром та Південним Бугом, частина якої зараз складає східні райони Миколаївської області, була приєднана до Росії.

Населення новопридбаних земель постійно поповнювалося вихідцями з різних місцевостей, а разом з цим зростала і кількість церков, на побудову яких уряд відпускав ліс за рахунок державної скарбниці. Але як будівництво церков, так і призначення до них священнослужителів проходило з великими труднощами через віддаленість єпархіальної влади, з якою необхідно було зв’язуватися з вищеназваних питань як керівникам, так і мешканцям даної території. Проблеми загострювалися ще й тому, що новозбудовані церкви належали до різних єпархій, для яких вони були своєрідним тягарем, бо залежали то від Київської митрополії, то від Переяславської і Бориспільської єпархії, то підпорядковувалися бєлгородським владикам, то воронезьким архієреям і т.д.

Через вищеназвані причини уряд вирішив упорядкувати церковні справи на цій території, і тому 9 вересня 1775 року вийшов указ: з Новоросійської та Азовської губерній створити другокласну єпархію, владика якої буде іменуватися Слов’янським та Херсонським із місцеперебуванням у Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі. Ним призначався виходець із Греції болгарин Євгеній Булгарис (Булгари) (1716-1807) з тієї причини, що єпархія мала багато вихідців з Греції, які мешкали в Причорномор’ї.

Єпархія Слов’янська та Херсонська простяглася з північного заходу від берегів Дніпра (під містом Кременчуком) до південного берега Тавриди, а зі сходу на захід – від Чорноморії і гирла Дону до берегів Дністра й нараховувала: у Новоросійській губернії – 232 церкви, одинадцять православних і чотири розкольницькі каплиці, в Азовській – 112 церков, 1476 осіб духовенства. Таким чином, православні церкви Миколаївщини на лівому березі Південного Бугу увійшли до складу Херсонської та Слов’янської єпархії.

23 жовтня 1776 року у Полтаві було створено Слов’янську духовну консисторію (орган управління й суду в єпархії на чолі з архієреєм), а через неї протопопії (церковні округи). У Новоросійській губернії було створено 6 протопопій: 1) Кременчуцька, під керівництвом Євфимія Савурського (пізніше цей талановитий та діяльний духівник на прохання князя Потьомкіна буде викликаний у 1790 році до Миколаєва для керування його духовним життям у ньому і стане першим благочинним Миколаєва); 2) Полтавська; 3) Кобеляцька; 4) Єлисавет-градська; 5) Ново-Миргородська; 6) Слов‘янська та Херсонська (в яку входили всі новопридбані землі, на яких було 5-6 ієромонахів у с.Покровському на місці Запорозької Січі та близько 39 рядових священиків), куди призначено керівником Григорія Порохню. Пізніше ці протопопії були перейменовані в духовні правління. Внаслідок цього Миколаївщина підпала під юрисдикцію Слов’янського та Херсонського духовного правління.

У зв’язку з утворенням 30 березня 1783 року Катеринославського намісництва Слов’янську та Херсонську єпархію указом 28 листопада 1787 року було перейменовано у Катеринославську та Херсонес-Таврійську. Місцеперебуванням архієреїв офіційно з квітня 1784 року призначено Кременчук, але, незважаючи на це, вони залишалися в Полтаві, маючи за резиденцію Хрестовоздвиженський монастир.

За 15 років існування єпархії кількість церков на території Миколаївщини невпинно зростатла. З’являються церкви у селах: Матвіївка, Мигія, Кир’яківка, Піщаний Брід, Бандурка, Баловне, Арнаутка (Дорошівка); у місті Миколаєві були збудовані: старообрядницька каплиця (1789), грецька церква Св. Миколая (1790), Богоявленська церква (1773) (Богоявленськ – Жовтневий р-н), у 1789 році почав будуватися собор в ім’я Св. Григорія Великої Вірменії.

Упродовж тривалого часу дискутується питання про існування поблизу Миколаєва монастиря. Дослідники, які стверджують, що монастир існував, посилаються на перші плани Миколаєва 1790 року, що складалися за вказівкою Г.О.Потьомкіна, інші, хто не підтримує цієї думки, стоять на тому, що не залишилося жодних вказівок щодо його існування, окрім цих планів.

З упевненістю можна стверджувати, що ніякого монастиря не існувало (але це не свідчить про недостовірність карт). Справа в тому, що, розроблюючи план створення міста, складачі за наказом фельдмаршала нанесли на карту головні майбутні будівлі, які ще не були збудовані. Це підтверджує лист князя Потьомкіна до архієпископа Амвросія від 25 липня 1789 року: “У Височайшому Її Імператорської Величності мені рескрипті, від 6 дня цього місяця, за власноручним Її Величності підписом між іншим зображено: монастир на Вітовці, що біля гирла Інгулу, наказуємо влаштувати під назвою Спасо-Миколаївського, присвоїти йому ступінь колишнього Симонова монастиря, а архімандриту – службу Києво-Печерської лаври, але в залежності від архієпископа Катеринославського; і в це звання архімандрита призвести ігумена Мойсея, який знаходиться при армії. Та вельми корисним знаходимо, що при тому монастирі, на заснування раніше Вам даної нами вказівки, засновано буде товариство послушників із інвалідів офіцерів та солдатів. Я маю честь пропонувати вашому преосвященству, щоб все залежне від Вас виконати, а отця ігумена Мойсея в архімандрита посвятили. Інше я не забарюся привести до дії. Маю честь бути з дійсною повагою і відданістю, князь Потьомкін. Ольвіополь”. І як зазначає тут же Гавриїл, воля ця монархині з причини смерті Потьомкіна не була виконана, отож на гирлі Інгулу монастиря ніколи не було.

Церква у Богоявленську

(зараз Жовтневий р-н)

 Церква Миколаївського морського шпиталю

 

Але на той час Потьомкін вірив у свої починання, він відправляє до Фалєєва ряд наказів щодо будівництва монастиря: “Для побудови монастиря у Спаському за даним планом, соборної церкви у Миколаєві камінь тесаний заготовити”, “Монастир Спасо-Миколаївської лаври збудувати, на що і план був даний, а на келії та огорожу наказав в майбутньому додати план і положення, щоб ченці в оному були з військових штаб- та обер-офіцерів”, “Для цієї церкви [Потьомкін] наказав вибрати всю утвар з тих монастирських, що є [із скасованих], і дзвін розбитий Межигірського монастиря перелити, з доданням міді, щоб більшим був – на 1000 пудів для Спасо-Миколаївської лаври (у посиланні: Несподівана смерть князя Потьомкіна і недоброзичливість кн. Платона Зубова, який започаткував м.Вознесенськ, усі благі наміри світлішого знищили)”, “Колишню слободу Кисляківку [Спаське], що на гирлі Бугу, розорену на початку війни, при якій залишилася тільки одна кам‘яна церква з дзвіницею, Його Світлість вирішив призначити для преосвященного Амвросія, найменував його [монастир] “Пустинею” і збудувати, за даним планом, келії для преосвященного і декількох ченців, а огорожу кам‘яну кругом наказував мені зробити. Михайло Фалєєв”.

Як бачимо з вище наведеного у Потьомкіна були великі плани. Саме у Богоявленську князь бажав заснувати Спаський монастир з місцеперебуванням єпархіальних архієреїв, і якби не смерть князя, став би Миколаїв єпархіальним містом та центром духовного та релігійного життя півдня України.

З ліквідацією Катеринославського намісництва і перетворенням його у Новоросійську губернію на підставі указу Павла І від 12 грудня 1796 р. про поділ Росії на губернії і перейменування міста Катеринослава у Новоросійськ, 21 грудня 1797 року було видано указ про скасування Катеринославської єпархії й заснування нової – Новоросійської та Дніпровської.

Змінилася, звісно, й територія єпархії: після закінчення другої російсько-турецької війни Росія за Ясським мирним договором 29 грудня 1791 року отримала Очаківську область між Дністром та Бугом, яка у церковному відношенні була зарахована до Новоросійської єпархії. Після віднесення Полтави до новоутвореної Малоросійської губернії 31 грудня 1797 року кафедра була перенесена до Новомиргорода Новоросійської губернії.

У зв’язку з територіально-адміністративними змінами указом, від 25 червня 1803 року єпархія стала називатися Катеринославською, Херсонською і Таврійською. 4 грудня того ж року архієрейська кафедра перенесена з Новомиргорода до Катеринослава.

Інтенсивне заселення території краю, особливо на захід від Південного Бугу та в Лівобережній частині губернії, продовжувалося і в першій половині ХІХ ст. Більшість сільського населення становили державні селяни, запорізькі та донські козаки, військові поселенці, що сповідували православ’я. Щоб прискорити заселення Півдня України і водночас стримати переселення сюди селян-втікачів, царський уряд закликав на південь іноземних колоністів-болгар, шведів, німців та інших. Це значно змінило релігійну карту Херсонської губернії і призвело у другій половині ХIХ ст. до появи тут багатьох сектантських напрямків.

Після російсько-турецької війни 1806-1812 рр. в м.Бухаресті 11 червня 1812 року був укладений мирний договір, за яким Росія отримувала Бессарабську область. З цієї області 21 серпня 1813 року була утворена самостійна єпархія під назвою Кишинівської і Хотинської. До неї була приєднана Очаківська область, яка досі належала Херсонській єпархії і включала Тираспольський, Ананьївський та Одеський повіти (назви повітів – станом на 1837 рік). Таким чином, Миколаївщина протягом 1812-1837 року була поділена між Катеринославською, Херсонською та Таврійською і Кишинівською та Хотинською єпархіями. За даними 1827 року, в Херсонській губернії нараховувалася 271 церква. Загалом єпархія Катеринославська, Херсонська та Таврійська налічувала 695 церков.

У зв’язку з великою територією Катеринославської та Херсонської єпархії і збільшенням у ній церков, визнано за доцільне розділити її на дві, про що й вийшов указ 9 травня 1837 року, за яким одна єпархія склалася з Катеринославської губернії й Таганрозького градоначальства, друга – з губерній Херсонської та Таврійської. Тоді ж до Херсонської єпархії знову повернулася Очаківська область між Дністром та Бугом і Миколаївщина знову опинилася повністю у межах Херсонської єпархії.

У цей час у єпархії проводилася наполеглива робота проти розколу, сектантства та іновірства. Ще в 1836 році внаслідок цього повернулися до єдиновір’я розкольники Миколаєва, а в 1838 році їх приклад наслідували херсонські безпопівці. В 1845-46 рр. так само вчинили розкольники м.Новогеоргієвська, с.Клинців, с.Каланівки, с.Червоний Яр та інших. Робота серед сектантів та іновірців давала хоч і невеликі, але відчутні результати. В 1844 р. були навернені у православ’я духоборці с.Терпіння, молокани та греко-уніати с.Снігурівки та с.Яв-кине.

16 листопада 1859 року відбулася остання територіальна зміна єпархії і на прохання православних мешканців Криму “іменним найвищим указом” від Херсонської єпархії відокремлена вся Таврійська губернія і перетворена в особливу єпархію 2-го класу із заснуванням архієрейської кафедри в м.Сімферополі та з наданням начальнику нової єпархії титулу архієпископа Таврійського і Сімферопольського.

У цей же час в єпархіальних містах Херсоні, Одесі та Миколаєві був заснований хресний хід чудотворної Касперівської ікони Божої Матері, що спричинило до закріплення за православ’ям більш міцних духовних позицій серед населення підпорядкованих територій.

Ця ікона, за переказами, була привезена в Росію з Трансільванії в середині XVIII століття одним із сербів, який оселився в Ольвіопольському повіті Херсонської губернії. Вона переходила з роду в рід і в 1809 році її одержала, як благословення від батьків, жителька Херсонського повіту Юліанія Іонівна, дружина штабс-капітана Миколи Касперова, власника Касперівки. Вже тоді образ був дуже давнім і потемнів від часу настільки, що майже неможливо було розгледіти зображення Божої Матері й Спасителя.

Касперівська ікона довжиною 32 та шириною 27 см намальована масляними фарбами на полотні, наклеїєному на дереві. На ній зображена Богоматір з дитиною у лівій руці і низько схиленою до лівого плеча головою. До її щоки тісно притискається правою щокою Христос, який у лівій руці тримає сувій. Обабіч обличчя Богоматері написані Іоанн Предтеча і свята мучениця Тетяна.

Жителі Херсона й найближчих до Касперівки поселень у 1852 році за указом № 148 від 25 січня одержали благословення Священного Синоду і дозвіл місцевої влади щороку на свято Вознесіння Господнього робити хресний хід з іконою Богоматері з Касперівки в Херсон. Тут ікона залишалася від Вознесіння до свята першоверховних апостолів Петра і Павла.

Таку ж подію побажали мати й мешканці Миколаєва та навколишніх сіл. Тому 26 червня 1852 року архієпископу Інокентію віце-адмірал Берг надсилає листа про те, що “мешканці  м.Миколаєва всіх станів, яких рухає ретельність до віри, бажаючи бачити в храмах своїх ікону Богородиці Касперівської,.. просять клопотання мого про дозвіл принесення сюди цієї ікони на таких умовах: 1. Щоб вона перебувала в Миколаєві не щорічно, а через рік, щоб один рік образ був у Херсоні, а другий – в Миколаєві. 2. Час перебування ікони в місті встановити таким же, як і для Херсона; 3. Щоб принесення ікони здійснювалося в один кінець суходолом, а в другий – водою. 4. Церемоніал підняття ікони, супроводження в дорозі, зустрічі в місті та знесення на зворотньому шляху був таким же, як і в Херсоні; 5. Щоб ікона в Миколаєві не залишалася в одному якому-небудь храмі, а переносилась по всіх православних церквах”.

Але в зв’язку з тим, що херсонці не хотіли зустрічатися з іконою через рік, рішення було прийняте з деякими корективами: “Щоб не позбавляти херсонців божественної благодаті, постановляємо, щоб 29 червня, коли ікона з Херсону повинна слідувати в с.Касперівку, супроводжувати її в Миколаїв на пароплаві через Дніпровський і Бузький лимани через Богоявленську церкву, а 1 липня – внесення ікони в місто. 1 серпня св. ікона в хресному ході буде виноситися на р.Буг, де, по здійсненні Водосвячення, доставляється на пароплав і повертається до Касперівки”. Таким чином, 21 травня 1853 року був виданий указ за № 4582 про введення в Миколаєві хресного ходу з усіма внесеними архієпископом Інокентієм поправками.

Перший хресний хід пройшов з великими урочистостями. Ось що пише про нього у своїй доповідній записці від 20 липня 1853 року архієпископ Інокентій: “...29 червня після Божественної літургії в Херсонському соборі, яку здійснював з міським духовенством митрополит Йосип, ікона урочисто була винесена до Дніпра, де її очікував нарочно присланий з Миколаєва військовий пароплав. Здійснивши на пристані коротку літургію, митрополит, супроводжуваний обраним духовенством та півчими, вніс ікону на пароплав і супроводжував її до адміралтейського поселення Богоявленськ.

Свята ікона стояла на пароплаві на підвищеному місці під балдахіном, осіненим священними хоругвами, імператорським штандартом і корабельними прапорами, причому читання Акафіста не змовкало протягом усього часу плавання. Мешканці сіл, розташованих на берегах Дніпра та Бугу, побачивши пароплав, виходили на берег від малого до великого і з благоговінням ставали на коліна, а більшість з іконами, світильниками та хлібом-сіллю припливали на човнах до пароплава, щоб вклонитися Богоматері. Особливо слід відзначити зустріч чудотворної ікони в Богоявленську. Цілі тисячі стояли на горі з запаленими свічками, що у вечірньому присмерку створювало зворушливе видовище; а багато по пояс стояли у воді Бузького лиману, бажаючи раніше від інших віддати уклін цариці небесній.

На Богоявленській пристані ікону зустріло місцеве та з ближніх сіл духовенство з хоругвами та хрестами і перенесли в Богоявленський храм у супроводі митрополита Йосипа, який наступного дня відслужив там божественну літургію при численному зібранні богомольців.

1 липня хресний хід, який розпочався рано-вранці у супроводі народу, о 9 годині ранку досяг міста. Біля воріт хід зустрічало місцеве духовенство, чини різних рангів та городяни різних верств. Після здійснення літургії багатолюдна процесія попрямувала через усе місто до церкви Різдва Богородиці, де після встановлення ікони здійснювалися літургії та молебні”.

Щодо значення цієї події для міста та його населення Інокентій висловився так: “Судячи з почуттів, які виразилися при цій події не тільки в простому народі, а й у вищих верствах, можна з повною впевненістю сказати, що започаткування цього хресного ходу з м.Херсона до м.Мико-лаєва цілком задовольнило всенародне почуття благоговіння до чудотворного образу Богоматері Касперівської і буде завжди одним із дійових засобів до збудження набожності та ретельності до Православної церкви в усьому тутешньому краї, в якому так багато іновірців, укріпленню благочестивих звичаїв руських й до зближення з нами проживаючих тут розкольників різних вчень”. На честь цієї ікони в Миколаєві на початку ХХ ст. було побудовано храм (зараз храм Української православної церкви Київського патріархату в ім’я Касперівської ікони Божої матері на вул. Садовій).

Менше ніж за 100 років Херсонська єпархія досягла значних успіхів у розбудові православ’я на Півдні України: збільшилася кількість церков у єпархії, покращився якісний склад духовенства порівняно з останньою чвертю ХVІІІ століття, навіть всупереч тому, що значення церкви у духовному житті другої половини ХІХ ст. похитнулося; на цей час поліпшилося адміністративне й матеріальне становище Херсонської і Одеської єпархії. У 1860 році тут було 4 монастирі: Григоріївський Бізюків (чоловічий), Одеський Свято-Успенський, Корсунський Богородичний єдиновірчий заштатний (переданий Таврійській єпархії в 1863 році) і Одеський Свято-Михайлівський училищний монастир (жіночий), 1 скит, 12 соборних і 466 парафіяльних церков, 2 монастирські, 7 цвинтарних і 9 при навчальних і богоугодних закладах, 1 домова, 15 приписних молитовних будинків і каплиць; 1655 священно- та церковнослужителів з православним населенням 854 047 осіб обох статей. І це при тому, що за перші 60 років ХIХ ст. територія єпархії зменшилася майже втроє (були виділені в окремі єпархії території Катеринославської (1837 р.) і Таврійської губерній (1859 р.), що свого часу складали більше 2/3 площі єпархії Катеринославської, Херсонської і Таврійської).

Храм Вести у Дикому Саду.

Побудований в 1827 році за проектом архітектора Михайлова. Зруйнований близько 1935 року

 

Каплиця Олександра Невського. Побудована у 1882 році

 

На цей період вже було чітко сформоване адміністративне управління єпархією за загальноросійським зразком. На чолі єпархії стояв архієпископ, якому були підлеглі вікарний єпископ Новомиргородський, Херсонська духовна консисторія, опікунство про бідних духовного звання і благочинні, котрих у єпархії нараховувалося 23: в Одеському повіті – 5, у Херсонському – 4, Бобринецькому – 3, Тираспольському – 3, Ананьївському – 3, Олександрійському – 1, у Херсонському південному поселенні – 4. У їхні обов’язки входив нагляд за чином і порядком у церквах відповідних округів, поведінкою духовенства, звітністю в церковних сумах і цілістю церковного майна, дворазова річна ревізія церков. У разі потреби вони також чинили, за дорученням єпархіального керівництва, слідство, надавали звітні документи, метричні книги, сповідні розписи і формулярні списки священнослужителів.

Вікарний єпископ був правою рукою владики і займався практично тими ж справами, а саме: призначав паламарів, розглядав і затверджував журнальні постанови, що відбулися в єпархіальній консисторії, за дорученням єпархіального начальника ревізував церкви і монастирі. Преосвященний вікарій мав постійне місцеперебування в Херсоні, де в нього був свій штат і власний архієрейський будинок.

Херсонська духовна консисторія знаходилася безпосередньо в Одесі при архієрейському будинку, а за характером справ і змістом паперів, що надходили до неї, поділялася на чотири столи, казначейство, реєстраторський стіл і архів. Перший та другий “розпорядчі” столи займалися призначенням членів причту на парафії та їх звільненням, а також супровідними до цього справами у відповідності до резолюцій Архієрея та постанов членів Духовної Консисторії. “Судний” стіл займався справами щодо провин духовних осіб. “Метричний” стіл відав справами видання метричних свідоцтв, вирішенням питань з приводу дозволів на вінчання та розривання шлюбу. “Господарчий” стіл вирішує справи про будівництво та ремонт церков та всіх молитовних будинків, про господарство та кошти, що належать церквам та монастирям і т.ін. Реєстратор фіксував вхідні та вихідні папери.

 Консисторія складалася з таких службовців: завідувачі столів – духовні особи, при яких працюють столоначальники (світські особи – титулярні радники або колезькі асесори та секретарі), архієпископ мав секретаря при архієрейській канцелярії. Скарбник, реєстратор, архіваріус теж були світськими особами. Загальна кількість членів консисторії сягала 14 осіб. Обов’язковими членами були: протоієрей та ключар кафедрального собору, ректор Херсонської семінарії і головуючий – архієпископ Херсонський і Одеський.

Протягом другої половини ХІХ ст. поглиблювалася криза між парафіянами і священиками. Православне духовенство не приховувало, а навіть підкреслювало розрив священика з парафіянами, зазначаючи у Херсонських єпархіальних відомостях: “Ми згодні, …що справжнє відношення священиків до парафіян дуже похмуре, дуже принизливе для духовенства; що єднання духовне пастирів з паствою тепер здебільшого обмежується загальними гулянками священиків з парафіянами й усвідомленням загального приниження і безсилля як одного, так і інших. Але нам здається, що подібне приниження є тільки тимчасовим становищем, породженим замкнутістю духовного стану і загальним моральним падінням нижчих класів російського суспільства; що зі знищенням у Росії кріпосного стану, поширенням у нижчих класах народу освіти, розвитком суспільної свідомості, підняттям у суспільстві морального рівня, і нарешті, з відкриттям доступу в духовне звання всім бажаючим таке жалюгідне становище духовенства повинно неодмінно змінитися – і духовне єднання пастирів з паствою не буде обмежуватися одними пиятиками чи поборами з живого і мертвого”.

Нові соціальні умови останньої чверті ХIХ ст. посилювали процес “охолодження” до церкви. Збільшилася кількість випадків масових відмов від сповіді. По Херсонській єпархії, де православна паства складала до кінця 1886 р. 1280187 душ обох статей, на сповіді і причасті було 508713 чол. і 499042 жін., тобто всього 1007755 душ обох статей, з чого можна зробити висновок, що на виконання зазначених церковних таїнств не з’явилося 272432 душі (20% всього населення).

Особливо яскраво стало виявлятися релігійне охолодження в містах єпархії: “Що стосується м.Миколаєва, то в ньому за всі роки його існування по записах духовних пастирів нараховується близько 7 тис. парафіян, коли населення міста доходить до 90 тис., тому духовної пастви в цьому місті в суворому розумінні немає і не було. Є в місті 12 духовних пастирів, з яких кожен намагається залучити до своєї парафії побільше овець, вівці ж звикли не слухатися і бродити по різних парафіях… У Миколаєві безпарафіяльність підтримується духовенством військового відомства, що існує при Адміралтейському соборі”.

У загальному звіті про Миколаїв говориться як про місто, повне обманів, крадіжок, грабунків, розбоїв. “Православного російського купецтва не залишилося в Миколаєві: воно чи вимерло, чи ліквідувалося, не витримавши конкуренції з євреями. Імените чиновництво: чоловіки відпочивають по клубах, а родини або читають “релігію Толстого” з його казками, або зайняті спіритичними сеансами. Лише міщани – основні відвідувачі церков.

Про населення Одеси, Херсона, Єлисаветграда можна сказати багато чого з того, що сказано про миколаївців. Єврейство, сильне своїм багатством по містах, і лукаве… впливає на православне народонаселення, особливо нижчих класів. Літопис злочинів стає все ширшим: пияцтво, злодійство, розпуста, незаконне співжиття робляться усе більш загальними пороками, доходить до того, що ніякі замки в церквах і присутність сторожів не зупиняють злих людей від обкрадання їх і святотатства. Таких випадків у 1886 р. було 14, і украдено грошей і речей на суму 3705 крб. 71 коп. Дійшло до того, що одну церкву обікрали самі охоронці, в іншому випадку церковними злодіями стали діти священнослужителів”.

Особливо кричущим фактом стала крадіжка єдиної святині Херсонської єпархії всеросійського значення – Касперівської чудотворної ікони Божої Матері. На оздоблення цієї ікони були зібрані величезні пожертвування і зроблена риза з чистого золота з прикрасами із коштовних каменів. У лютому 1872 року ікона була викрадена прямо з Одеського Кафедрального Преображенського собору і знайдена лише місяць потому закопаною в землю на приватній дачі. Ці факти говорять про зростання релігійної індиферентності і труднощі церкви в боротьбі з нею.

Але в той же час духовенство зазначало, що більшість православного населення є добрими парафіянами (звичайно, мається на увазі насамперед православне населення сільських приходів).

Характерною рисою релігійного життя 60-90-х років було помітне розширення церковної періодики і зростання кількості всіляких церковних товариств. “Єпархіальні відомості”, які почали виходити в 60-х роках в окремих губерніях, до 80-х років стали повсюдно органом єпархій. При цьому особливістю нових видань, що виникали у 80-х роках, було їхнє прагнення відійти від ролі офіціозного інформатора про факти церковного життя і “ввійти в кожен будинок” проповідниками.

Офіційним друкованим органом Херсонської єпархії стали “Херсонські єпархіальні відомості”, які друкувалися в Одесі і почали виходити з 1 липня 1860 року. Видання виходило двічі на місяць і було започатковане з ініціативи Херсонського архієпископа Димитрія Муретова. Усе єпархіальне духовенство, особливо молоді священики, були надзвичайно задоволені виданням свого єпархіального органу. До того часу духовних журналів було мало, а видання світської літератури були недоступні сільському духовенству з багатьох причин (відсутність бібліотек, залізниць, убогість поштового зв’язку, нестача матеріальних коштів та ін.).

В обов’язки священиків єпархії входило написання церковнопарафіяльних літописів. Програма їх складання включала такі пункти: адміністративне й географічне положення парафії та подальші зміни в ній (скорочення і розширення); історія населення парафії та її економічне становище; розумовий і морально-релігійний стан парафіян у певний проміжок часу; парафіяльна церква, зміни в складі священно- і церковнослужителів від її заснування; виникнення і діяльність церковнопарафіяльних установ. Крім того, пропонувалося збирати відомості про геологію, рослинний і тваринний світ, клімат краю. Додатками до літопису мали бути таблиці про населення парафії та її економічний стан; детальна карта місцевості з позначенням гір, балок, землі й будівель; план церкви, огорожі, дзвіниці й церковноприходської школи; вид церкви із заходу, сходу і боковий; колекція мінералів, насіння та рідкісних книг, ікон і картин, археологічних знахідок.

Одним із таких літописів можна назвати історію міста Очакова та Очаківського Миколаївського собору (Историческая записка о городе Очакове и Очаковском Николаевском соборе // Прибавление к Херсонським епархиальным ведомостям. – 1889. – № 10. – 15 мая. – С. 267-279; № 11. – 1 июня. – С. 299-308), в якому автор детально змалював узяття Очакова російськими військами, перебудування турецької мечеті на собор, життя парафіян та діяльність священиків.

Одним із важелів церкви в реалізації її прагнення опанувати духовним життям віруючих за межами храмів були церковні братства. Сподіваючись узяти під свій контроль громадську активність, що виявилася наприкінці 50-х – на початку 60-х років, і спрямувати її в сприятливе для режиму русло, влада ще в 1864 р. затвердила основні правила для заснування православних церковних братств і положення про церковні попечительства. 16 серпня 1880 року на честь 25-річчя царювання Олександра II за активної участі архієпископа Платона Городецького (1803-1891) в Одесі було створене Свято-Андріївське братство, метою якого було поширення в народі православно-християнського вчення і протидія усілякій “омані”, що спотворює християнське вчення. Здійснення цієї мети зводилося до активної боротьби проти сектантства й розколу шляхом друкування й видання брошур і листків та здійснення місіонерської діяльності серед населення.

Зі зміцненням матеріального становища, братство протягом 80-90-х рр. ХIХ ст. розширило способи досягнення поставленої мети. Почали відкриватися прилюдні читання в Одесі, Миколаєві, Херсоні й в інших населених пунктах єпархії, у недільні і святкові дні при церквах проводилися бесіди, засновувалися церковно-громадські бібліотеки для читання і поширення книг, ікон і картин релігійного змісту. 5 березня 1903 року було створене Миколаївське відділення цього братства, головою якого став протоієрей Різдво-Богородичного собору  М.В.Автономов, і розташовувалося воно у Соборному домі (сьогодні Будинок вчителя).

Уся ця зовні бурхлива церковно-релігійна діяльність, однак, мала дуже слабкий коефіцієнт корисної дії у плані “духовного єднання” православних. Тому в обстановці спаду революційної активності на початку 80-х років здійснюється серія релігійно-церковних заходів, спрямованих на те, щоб збудити релігійний ентузіазм чи, принаймні, зупинити процес “охолодження”. Звернення до історії церкви покликане було зміцнити її авторитет, що похитнувся. Ще 1863 року вийшов указ про щорічне святкування 11 травня дня пам’яті Св. Преподобних першовчителів Кирила і Мефодія. Відзначається ряд пишних ювілеїв: 6 квітня 1885 р. святкується 1000-річчя пам’яті Кирила і Мефодія; у 1888 р. урочисто відзначається 900-річчя прийняття християнства на Русі.

Місцевий масштаб таких свят дає нам опис миколаївського протоієрея П.П.Єланського: “  …на Соборній площі [пл. Леніна міста Миколаєва] з 10 годин ранку почала збиратися маса народу; до 12 години сюди ж почали сходитись священнослужителі всіх міських церков хресним ходом. До того ж часу прийшли на площу хресним ходом всі учні урядових і міських навчальних закладів зі своїх церков на чолі зі своїми церковнослужителями і навчальним начальством і зайняли заздалегідь визначені місця, а інша частина площі була зайнята місцевими військами. Рівно о 12 годині дня у наметі, обвішаному національними прапорами і встановленому на площі міським громадянським керівництвом, почався і через півгодини закінчився молебень.

До початку цього молебню у Миколаївському Адміралтейському соборі в присутності виконуючого обов’язки головного командира Чорноморського флоту і портів і Миколаївського Військового губернатора І.О.Дефабра, багатьох адміралів, генералів, штаб- і обер-офіцерів, міського голови й інших представників міського громадянського керівництва і численної публіки було прочитане звернення Св. Синоду про святкування пам’яті Св. Першовчителя слов’янських народів рівноапостольного Мефодія”. Могутня хвиля релігійних торжеств повинна була демонструвати “церковний ренесанс”.

Однак, незважаючи на цей нарочито демонстративний “церковний ренесанс”, у житті церкви наприкінці XIX ст. і Херсонської єпархії зокрема, проступали виразні ознаки кризи, яку уловлювали і деякі реально мислячі ієрархи. З одного боку, наприкінці XIX ст. не можна не помітити зростання зовнішньої величі церкви, її впливу на загальнодержавні справи, підвищення її матеріальної забезпеченості, поліпшення адміністративного управління; з іншого боку – відчуження населення єпархії від православ’я загалом і від релігії зокрема, поширення невір’я і “культу багатства”, звертання до нових напрямків сектантства, що яскраво виявиться в період першої російської революції 1905-1907 рр.

У той же час продовжується процес інкорпорування церкви в державний апарат, ліквідація всякого натяку на самостійність і незалежність такими темпами, що до кінця століття зовнішня могутність церкви, її матеріальні багатства, блиск і пишність церковних споруд, служб, тобто все, що визначає вплив церкви на народну освіту, створювали враження її зрослої сили. Однак ці ж чинники не тільки не могли утримати, а, навпаки, прискорювали зростання духовної убогості церкви й збільшували ерозію віри в серцях її мільйонної пастви.

 

 

 

Архієпископ

Інокентій

(Борисов)

18001857

 

 

 

Архієпископ

Гавриїл

(Розанов)

17811855

 

 

 

Архієпископ Іоаникій

(Горський)

18111877

 

 

 

Архієпископ

Дмитро

(Муретов)

18111883

 

 

 

Архієпископ

Никанор

(Бровкович)

18261890

 

 

 

Архієпископ Леонтій

(Лебединський)

18221891

 

 

 

Архієпископ

Платон

(Городецький)

18031891

 

 

 

Архієпископ

Іустин

(Охотін)

18281907

 

 

 

Архієпископ Дмитро

(Ковальницький)

18391913

 


 

Vyzer O. E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.   МОУНБ. Всі права застережено