Миколаївська обласна універсальна наукова бібліотека - Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. Фізико-математичні науки. Біоголічні науки. Хімічні та медичні науки.

Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. Фізико-математичні науки. Біоголічні науки. Хімічні та медичні науки.

Рейтинг користувача:

/ 0

Деталі: Хіти: 18431

ФІЗИКО-МАТЕМАТИЧНІ НАУКИ

Авенаріус Михайло Петрович

(1835-1895)

Визначний український фізик. Народився 19 вересня 1835 р. в Царському Селі (тепер м. Пушкін Ленінградської області). Професор Київського університету, з 1876 р. – член-кореспондент Петербурзької академії наук.

З 1866 р. завідував метеорологічною обсерваторією Київського університету. Створив у Києві школу фізиків. Досліджував теплове розширення речовин у кристалічний їх стан, розробив оригінальну систему розподілу змінних струмів для живлення свічки Яблочкова та ін. Автор багатьох наукових праць з різних розділів фізики.

М.П.Авенаріус – дослідник термоелектрики. Він вивів формулу електрорушійної сили батареї, яка відома під назвою “формули А”.

Серед його основних наукових досліджень – “Про термоелектрику” (1867), “Про електричні різниці металів при різних термотемпературах” (1866) та ін.

Помер М.П. Авенаріус 16 вересня 1895 р., похований у Києві.

Бернштейн Сергій Натанович

(1880-1968)

Відомий український математик. Народився 6 березня 1880 р. в Одесі в родині доцента анатомії і фізіології.

У 1899 р. закінчив Паризький університет (Сорбонну). Затим в 1901 р. закінчив Паризьку вищу електротехнічну школу.

В 1907-1918 рр. Бернштейн працював професором Вищих жіночих курсів у Петербурзі і Харкові. В 1920-1941 рр. працював у вищих навчальних закладах Ленінграда і Харкова.

З 1935 р. – він у Математичному інституті ім. В.А.Стеклова АН СРСР.

Бернштейн С.Н. – доктор математики (з 1907), доктор чистої математики ( з 1917), професор (з 1907), академік АН УРСР (з 1925), член-кореспондент АН СРСР (з 1925), академік АН СРСР (з 1929), іноземний член Паризької академії наук (з 1955).

Праці вченого стосуються теорії диференціальних рівнянь, теорії функцій і теорії ймовірностей. Створив у Харкові, Ленінграді та Москві наукові колективи, які працюють у цій галузі.

Він – лауреат Державної премії СРСР (1972).

Помер С.Н.Бернштейн 26 жовтня 1968 р.

Боголюбов Микола Миколайович

(1909 - 1980)

Визначний український математик, фізик і механік.

Народився 21 серпня 1909 р. в м.Нижньому Новгороді. Доктор математики (з 1930), професор (з 1936), академік АН СРСР (з 1953), член-кореспондент АН СРСР (з 1947). Член президії АН СРСР (з 1967), академік-секретар Відділу математики АН СРСР (з 1967), з 1939 р. – він член-кореспондент АН УРСР, а з 1978 р. – академік АН УРСР, член президії АН УРСР (з 1962). У 1962 р. йому присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.

В Академії наук України працював з 1928 р. Одночасно в 1936-1950 рр. викладав у Київському університеті, з 1973 р. – у Московському університеті.

З 1949 р. завідував відділом Математичного інституту ім. В.А. Стеклова АН СРСР.

У 1956-1965 рр. – завідувач лабораторії Об’єднаного інституту ядерних досліджень у м. Дубні, а з 1905 р. – директор цього інституту. Водночас з 1965 р. – директор Інституту теоретичної фізики АН УРСР.

Основні наукові праці стосуються найближчих методів математичного аналізу, статистичної фізики, нелінійної механіки, квантової теорії поля. Одержав важливі результати з теорії надплинності і надпровідності. Створив наукові школи нелінійної механіки в Києві і Москві.

Лауреат Державної премії СРСР (1947), Ленінської премії (1958). Обирався депутатом Верховної Ради СРСР. Нагороджений багатьма орденами і медалями.

Помер у 1980 р.

Бредихін Федір Олександрович

(1831-1904)

Відомий у світі, як один з найбільших астрономів XIX ст. Народився 8 грудня 1831 р. в м. Миколаєві. Дитинство пройшло в маєтку батьків у Херсонській губернії. Тут його вихователем був З.С.Соколовський, відставний директор Херсонської гімназії, - математик, славнозвісний педагог. У 1845 р. Бредихін був прийнятий до пансіону Рішельєвського ліцею в Одесі, а в 1849 р. став студентом ліцею. В 1851 р. переходить до Новоросійського університету на фізико-математичний факультет, який закінчив у 1853 р. На останньому курсі він брав участь у дослідженнях астрономічної обсерваторії. Тоді і визначилося його покликання.

Через два роки після університету Ф.О.Бредихін, не перериваючи роботи в обсерваторії, складав магістерські іспити і був призначений виконуючим обов’язки ад’юнкта кафедри астрономії. Перша його наукова праця (1864 р.) мала назву: “Декілька слів про кометні хвости”. Це було передвісником основного напрямку його наукової діяльності.

В 1862 р. захистив магістерську дисертацію “Про хвости комет” і став виконувати обов’язки екстраординарного професора. Через три роки отримав ступінь доктора за дисертацію “Збурення комет, що не залежні від тяжінь”.

Став ординарним професором. У 60-70 рр. Бредихін викладав антропологію в Московському університеті.

Публічні лекції в Політехнічному музеї, промови на річних актах університету, популярні статті в різних журналах принесли Ф.О.Бредихіну широку популярність ще до того, як він прославився своїми науковими дослідженнями. Проте наприкінці 80-х років охолонув до університетських і публічних лекцій. Його все більше приваблювала наукова діяльність.

Ще в 1867 р. побував в Італії, де познайомився з новою тоді галуззю застосування спектроскопії до вивчення небесних тіл. Одночасно вивчав італійську мову, займався перекладами творів італійських авторів.

Влітку 1869 р. Ф.О.Бредихіна перевели професором астрономії Київського університету. Проте незабаром знову повертається до Москви, де бере активну участь у житті університету. В 1873-1876 рр. він був деканом фізико-математичного факультету. В 1873 р. його призначають директором Московської обсерваторії. З перших днів праці в обсерваторії Федір Олександрович приступає до видання “Анналів Московської обсерваторії” (за 17 років випустив 12 томів, по 40 друкованих аркушів кожний). Цей період діяльності Ф.О.Бредихіна – найбільш продуктивний.

Поряд з астрофізичними спостереженнями, керівництвом обсерваторією, університетськими лекціями, продовжував і поглиблював дослідження комет.

У 1876-1878 рр. були проведені більш точні кількісні дослідження комет. У 1879 р. він виділив три типи хвостів комет.

Дослідження Бредихіна створили механічну теорію кометних форм, що зберегла своє значення дотепер. Він розвинув свою теорію походження падаючих зірок (метеорів), яку деякі астрономи ставлять йому навіть в більшу заслугу, ніж механічну теорію кометних форм. Твори цього періоду принесли йому всесвітню славу і визнання. В 1887 р. його обрано членом-кореспондентом Академії наук, почесним членом усіх російських наукових товариств, що мали відношення до астрології.

В 1883 р. обрано членом академії в Німеччині; в 1884 р. – почесним членом Королівського астрономічного товариства в Лондоні і Ліверпульського астрономічного товариства; в 1889 р. – членом-кореспондентом Італійського товариства спектроскопистів, а також Математичного і Природничого наукового товариства в Шербурзі. В 1892 р. Падуанський університет присудив Ф.О.Бредихіну почесний докторський ступінь, а в 1899 р. став членом-кореспондентом “Бюро долгот” в Парижі.

В 1890 р. Ф.О.Бредихін обраний членом Академії наук і призначений директором Пулковської обсерваторії. Він підтримував живий зв’язок із російськими та іноземними обсерваторіями. У 1892 р. відвідав обсерваторії в Берліні, Потсдамі. Парижі, Медомі і Гринвічі, об’їхав майже всі російські обсерваторії у Москві, Харкові, Миколаєві, Одесі, Києві, Варшаві. У 1895 р. переїздить у Петербург, де продовжує дослідження метеорів. Загальна кількість наукових статей, надрукованих Ф.О.Бредихіним, перевищує 150.

На початку 1904 р. Ф.О.Бредихін помер від паралічу серця.

Буняковський Віктор Якович

(1804-1889)

Народився 16 грудня 1804 р. в місті Барі, що на Вінниччині. В ранньому віці залишився без батька. Виховувався в Москві в родині колишнього колеги батька, генерала А.П.Тормасова. В 1820 р. поїхав разом із сином Тормасова для завершення освіти за кордоном, де пробув близько семи років в Конбурзі (Німеччина), Лозанні, а останні два роки – в Парижі. Слухав лекції з математики і механіки в Сорбонні. Математику він вивчав під керівництвом Лапласа, Пуассона, Фурье, Коті.

У 1824 р. отримав у Парижі ступінь бакалавра і ліценіата, а в наступному році – доктора. Обидві роботи, з яких він мав прилюдний захист, були на той час особливо актуальними. Незабаром їх опублікували.

В 1826 р. В.Я.Буняковський повернувся до Петербурга. Одразу ж почалася його інтенсивна наукова, організаторська і педагогічна діяльність. Спочатку викладав математику в 1-му кадетському корпусі, а з 1827 р. – в Морському корпусі, потім в Морській академії, де працював 37 років.

Викладав він також в Гірничому інституті і Інституті корпусу інженерів шляхів (сполучень).

У 1846 р. В.Я.Буняковський обраний професором Петербурзького університету. За небагато років університет за його участю випередив у галузі математики усі навчальні заклади Росії, висунувся на одне з перших місць у світі.

Він читав курси аналітичної механіки, диференційного і інтегрального обчислення, теорії ймовірності, пізніше – курси диференційних рівнянь, варіаційного обчислення.

В 1859 р. в зв’язку з погіршанням здоров’я Буняковський залишив університет. У знак визнань його заслуг Петербурзький університет обирає його своїм почесним членом. У 1828 р., коли йому було 24 роки, Буняковського було обрано ад’юнктом Петербурзької Академії наук. У 1830 р. став екстраординарним, а в 1841 р. - ординарним академіком. З 1864 р., протягом 25 років, він був віце-президентом Академії наук Росії. Буняковський разом з М.В.Остроградським увійшов до складу комісії з видання праць Ейлера з дослідження теорії числа, проблеми якої цікавили його все життя.

Велике значення для розвитку математики в Росії мали роботи В.Я.Буняковського з теорії ймовірності. З 1850 р. викладання теорії ймовірності було непогано поставлено не тільки в Петербурзькому, але і в Московському університетах.

Він написав ряд творів з демографії Росії (про закони смертності, певного середнього продовження життя і ін.). Він автор також ряду статей з історії математики для енциклопедичного словника, складеного російськими вченими і літераторами (1861-1863).

Всього його перу належить біля 130 наукових робіт.

Мандельштам Леонід Ісакович

(1879-1944)

Він – родоначальник нової науки – радіогеодезії. Народився в родині лікаря в Могильові. Незабаром родина переїхала до Одеси.

Вже у старших класах гімназії виявив глибоку схильність до фізико-математичних наук. У 1897 р. закінчив із срібною медаллю гімназію і поступив на фізико-математичний факультет Новоросійського університету в Одесі. В 1898 р., як один із “зачинщиків” студентських хвилювань, був відрахований із університету. Він виїхав за кордон і поступив до Страсбурзького університету. Тут віддається вивченню математики і фізики, бере участь у дослідах з радіотехніки відомого фізика Брауна.

В 1907 р. став приват-доцентом Страсбурзького університету. До цього часу відносяться його роботи з природи розсіяного світла. Ці праці висунули його в перші лави (ряди) світових вчених. У 1913 р. він отримав звання професора, і йому було доручено викладання курсу прикладної фізики в Страсбурзькому університеті.

В 1914 р. повернувся до Одеси, був запрошений на посаду приват-доцента в Новоросійський університет. Одночасно був науковим консультантом одного з російських радіотелеграфних заводів.

У 1918 р. Л.І. Мандельштама було обрано професором фізики Одеського політехнічного інституту.

З 1922 р. зв’язок Л.І. Мандельштама з вищою школою тимчасово перервався. Він переїхав у Москву, а потім в Ленінград, де працював науковим консультантом Центральної радіолабораторії тресту заводів слабкого струму. В 1925 р. обирається професором теоретичної фізики Московського університету. Цей зв’язок з Московським університетом зберіг до кінця свого життя.

В 1928 р. обраний членом-кореспондентом, а в 1929 р. – дійсним членом Академії наук СРСР. Він брав участь у розробках Фізичного інституту Академії наук ім. П.Н. Лебедєва, був головою ради з радіофізики і радіотехніки Академії наук, представником Академії наук СРСР в Міжнародній науковій радіотехнічній спілці, членом редколегій ряду наукових журналів з фізики.

Л.І. Мандельштам неодноразово отримував державні премії за наукові праці. За видатні заслуги в галузі науки і підготовки наукових кадрів нагороджений кількома орденами.

Він поєднував у собі мислителя, що майстерно володів і класичною, і сучасною теоріями, був тонким експериментатором, думки якого відрізнялися дотепністю і вмінням знаходити нові шляхи вирішення з допомогою порівняно простих технічних засобів. Був і блискучим математиком, умів застосовувати тонкі математичні методи до вирішення фізичних і технічних завдань.

Помер 27 листопада 1944 р. від хвороби серця. Для увічнення пам’яті Л.І.Мандельштама установлені стипендії його імені для студентів і аспірантів Московського університету і Фізичного інституту ім. П.Н. Лебедєва.

Митропольський Юрій Олексійович

(1917)

Визначний український математик. Народився 3 січня 1917 р. в с. Шишаках Хорольського району Полтавської області. У 1942 р. закінчив фізико-математичний факультет Казахського університету. Учасник бойових дій 1941-1945 рр.

У 1946-1950 рр. – науковий співпрацівник Інституту будівельної механіки АН УРСР. З 1950 р. працював в Інституті математики АН УРСР, а з 1958 р. беззмінно очолював цей науково-дослідний заклад. Водночас з 1949 р. працював у Київському університеті.

У 1961-1963 рр. був головою бюро Відділу фізико-математичних наук АН УРСР. З 1963 р. – академік-секретар Відділу математики, механіки та кібернетики, член Президії АН УРСР.

Основні наукові праці Ю.О.Митропольського стосуються математичної фізики, зокрема, нелінійної механіки.

В 1965 р. йому було присуджено Ленінську премію. Нагороджений багатьма державними нагородами.

Михельсон Володимир Олександрович

(1860-1927)

Гармонійно поєднував у собі блискучого фізика-теоретика, з майстерністю і мистецтвом фізика-експериментатора, заснував основи нового розділу фізичної науки – фізики горіння, він висунув і обгрунтував ідею союзу агрономії і фізики, був піонером нової науки – агрофізики.

Народився 30 червня 1860 р. в Тульчині Вінницької області в родині цивільного інженера. В Тульчині він прожив 10 років. Потім родина переїхала до Криму. У зв’язку з відкриттям Лісової академії у Москві родина Михельсонів переїхала до місця нової праці батька.

В 1871 р. почав навчатися в одній з кращих гімназій Росії.

Саме в гімназії у нього виникла глибока любов до математики. Закінчивши гімназію у 1878 р., поступив у Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучень, але згодом переводиться на фізико-математичний факультет Московського університету. В 1883 р. закінчує університет і за ініціативою професора А.Г.Столєтова його залишають при університеті для підготовки до професійного звання.

В 1887 р. В.О.Михельсон складає в Московському університеті магістерський іспит і стає приват-доцентом. У 1887 р. прибув до Берліна в лабораторію Гельмгольця. Тут зі своєю власною темою “Про нормальну швидкість загорання гримучих сумішей” проходить обов’язковий у лабораторії Гельмгольця “малий практикум”.

У 1889 р. побував у Парижі, де брав участь у наукових зїздах, слухав лекції видатних фізиків. Але через тяжку хворобу – туберкульоз - повертається до Росії. Він намагається читати лекційний курс , завершив магістерську дисертацію, присвячену горінню газових сумішей. Та прогресуюча хвороба бере своє і Володимир Олександрович весною 1890 р. вимушений виїхати до Швейцарії на лікування і поселитися в Давосі.

Восени 1894 р. В.Н.Михельсон повертається в Росію, захистив дисертацію, яка була опублікована ще в 1890 р. у Вчених записках університету. Тоді ж А.Г.Столєтов підкреслив наявність блискучих доказів наукової зрілості й видатних здібностей В.О.Михельсона. Він запропонував факультету присудити В.О.Михельсону ступінь доктора фізики, минаючи ступінь магістра. Факультет погодився з цією пропозицією.

Після захисту дисертації став професором фізики і метеорології Московського сільськогосподарського інституту (пізніше – Сільськогосподарської академії ім. К.А. Тимірязєва). Постійно займається розвитком сільськогосподарської метеорології, створив у середньоросійській смузі значну сільськогосподарську метеорологічну мережу.

В 1911 р. за проектом В.О.Михельсона збудована спеціальна метеорологічна обсерваторія з вежею для спостережень, з ділянкою, де треба було налагодити систематичну роботу в галузі сільськогосподарської метеорології.

В перші роки радянської влади працював над створенням нової науки – агрофізики, і при організації спеціального Агрофізичного дослідницького інституту в науковому бюро дослідного відділу Народного комісаріату землеробства в листопаді 1924 р. прочитав доповідь “Фізика і майбутнє агрономії”, де його ідеї отримали обґрунтування і підтримку.

Ідеї В.О.Михельсона були перетворені в життя шляхом створення Агрофізичного науково-дослідного інституту, що входив до складу Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук.

В.О.Михельсон мав дар писати яскраво, виразно і просто. Написаний ним для студентів вузів багатотомний підручник “Фізика” витримав 10 видань великими закладами. Він був членом Міжнародного союзу дослідників Сонця, членом Німецького фізичного товариства, членом комісії з повітроплавання, почесним членом Московського метеорологічного товариства, головою Комісії з використання енергії Сонця при Держплані СРСР.

На V з’їзді фізиків у січні 1927 р. був обраний почесним головою з’їзду.

27 лютого 1972 р. Володимира Олександровича не стало.

Остроградський Михайло Васильович

(1801-1862)

Народився в селі Пашенне Кобеляцького району Полтавської області. На дев’ятому році життя був відданий у пансіон при Полтавській гімназії, що звався “Будинком для виховання бідних дворян”. Гімназичного курсу навчання Михайло Васильович не закінчив. Батько бажав бачити сина військовим. Але з пропозиції одного з родичів у 1817 р. поступив до Харківського університету, що й вирішило його подальшу долю.

Спочатку М.В.Остроградський вчився погано, мріяв про військову службу, але незабаром відчув у собі потяг до математики, що швидко переріс у жагучу любов до цієї науки. Він вражав викладачів-математиків своїми успіхами. Це дозволило Остроградському блискуче, достроково закінчити університет. Але реакційна частина харківської професури анулювала диплом про закінчення університету, мотивуючи це вільнодумством і ігноруванням лекцій.

У 1822 р. виїздить до Парижу, де слухав лекції видатних математиків і фізиків того часу: Ампера, Коти, Лапласа, Пуассона, Фур’є.

У 1825 р. представив Паризькій академії своє перше дослідження. Йому довелося займатися також викладацькою діяльністю в коледжі Генріха IV, куди прийшов за рекомендаціями вчителів.

У листопаді 1817 р. Остроградський повернувся в Росію, де попав під нагляд поліції.

А в цей час він отримав у Парижі звання ад’юнкта Академії наук, а потім – ординарного академіка з прикладної математики.

В Петербурзі викладав математику у Педагогічному інституті, Інституті інженерів шляхів сполучення, Морському корпусі, Михайлівській артилерійській академії. Тривалий час був головним спостерігачем за викладанням математики в кадетських корпусах.

У 1856 р. Паризька академія наук обрала М.В.Остроградського своїм членом-кореспондентом.

Об’єктом його досліджень були: математична фізика, аналітична і небесна механіка, а також суміжні з математикою галузі.

З особливою любов’ю займався він аналітичною механікою, варіаціями коротких інтегралів.

Його формула відома кожному, хто вивчав курс математичного аналізу чи математичної фізики. Декілька робіт М.В.Остроградського присвячено балістиці. Значну зацікавленість він проявив до теорії алгебраїчних функцій. Три роботи Остроградського присвячені теорії ймовірності.

У розвиток математичної культури в Росії М.В.Остроградський вніс вклад, значення якого важко переоцінити. Він є один із засновників російської математичної школи. Лекції Остроградський викладав просто і чітко. Його надруковані “Лекції алгебраїчного аналізу” користувалися великим успіхом. Цикл лекцій з небесної механіки викладав на засіданнях Академії наук.

М.В.Остроградський цікавився також викладанням елементарної математики. Для його поліпшення ним були написані підручник елементарної геометрії і конспект з тригонометрії. Він брав участь у написанні книги про викладання математики в школі.

Помер 1 січня 1862 р. в Полтаві.

Пулюй Іван

(1845-1918)

Славетний син України, один з плеяди найбільших вчених людства другої половини XIX та початку XX ст. Фізик, математик, астроном, геолог, філософ, електротехнік, блискучий педагог, публіцист, громадсько-політичний діяч, що знав 15 іноземних мов.

Народився 2 лютого 1845 р. в містечку Гримайлові Гусятинського району на Тернопільщині. Первісне прізвище – Пульгуй, від 1883 р. – Пулюй. З відзнакою закінчив класичну гімназію. Найбільший хист виявив юнак до фізики та математики, мав феноменальну пам’ять на цифри. З 5-ма гульденами в кишені пішки вирушив до Відня – столиці Австро-Угорщини, з відзнакою закінчив теологічнй факультет Віденського університету (1869). На священика не висвятився і того ж року записався на фізико-математичну кафедру філософського факультету.

Написав українською мовою “Молитвенник” (1870), наступного року разом зі своїм близьким другом П.Кулішем та І.Нечуй-Левицьким переклав українською мовою Святе Письмо Нового Завіту. Тоді ж вперше українською мовою написав підручник з геометрії.

Закінчив університет (1873), працював викладачем кафедри фізики, механіки та математики в м. Рієка (Хорватія) – 1873-1875 рр., восени 1875 р. вступив на філософський факультет Страсбурзького університету за спеціальністю фізика (електромеханіка). В 1878 р. захистив докторську дисертацію. З того ж року працював приват-доцентом фізико-математичної кафедри.

У 1887 р. очолив кафедру фізики Німецької Політехніки у Празі, де працює до 1916 р., у 1889-1890 рр. був ректором цієї ж школи. У 1902 р. став професором електротехніки, першим деканом першого в Європі організованого ним електротехнічного факультету.

Велика його заслуга у створенні в Європі електростанції, що працювала на змінному струмі (Прага), запуску низки електростанцій на постійному струмі в Угорщині. Перший систематично досліджував холодне світло, яке сьогодні зветься неоновим. Запропонував концепцію телефонних станцій та абонентських апаратів. Винайшов переносну лампу (1881) для копалень. Писав підручник з геометрії, електрики.

Ще 1880 р. в пошуках холодного світла винайшов рурку, відому, як “Пулюєва лампа”. З 1881 р. її стали виробляти серійно. Удосконаливши її, виготовив рурку, що мала неонові риси сучасних “рентгенівських”. При дослідах з ними саме він, а не Рентген (його учень) відкрив катодні (тепер “рентгенівські”), з’ясував їх природу. Маючи опубліковану працю “Сяюча електронна матерія і четвертий стан речовини”, Пулюй ділився з Рентгеном своїми міркуваннями щодо таємничих променів.

“Невідомі промені” Рентген відкрив випадково (як сам говорив), маніпулюючи “Пулюєвою лампою” 8 листопада 1895 р. Хоч знав, що і Пулюй давно відкрив ці промені, у своїх оповідях, статті жодним словом не згадав українського вченого.

15 лютого 1896 р. в Празі І.Пулюй зробив публічну доповідь “Про невидимі промені та фотографування невидимого”, демонстрував знімки, виконані за допомогою своїх рурок (зразки 80-х років). Вони відрізнялися від знімків Рентгена високою якістю, були неперевершені за технікою виконання. Але було запізно. Пріоритет відкриття визнано за Рентгеном, першому серед фізиків йому була присуджена Нобелівська премія (1901). А “лампа Пулюя” пішла у забуття, деякі з них ще зберігаються у Віденському технічному музеї.

Життя 73-річного радника цісарського двору, лауреата багатьох державних нагород Австро-Угорщини згасло у Празі 30 січня 1918 р. У Відні та Празі на будинках, де він мешкав, встановлені меморіальні дошки.

В радянські часи він повністю замовчувався. Система не могла простити, що син - офіцер УГА, став на заході відомим діячем ОУН, а дочка разом з чоловіком, композитором В.Барвинським, була засуджена на 10 років сталінських концтаборів за те, що два її сини полягли під Бродами в дивізії “Галичина”, а дві дочки втекли до Відня.

1995 р. вперше українська громадськість разом із міжнародною спільнотою відзначала 150-річчя від дня народження великого вченого. В Гримайлові І.Пулюю встановлений величний скульптурний портрет, його іменем названі Тернопільський технічний університет, відкрито музей. Його іменем названо вулиці в Києві, Тернополі, Гримайлові, Коломиї.

Тепер видано книгу професора В.Шендеровського “Іван Пулюй”, виходить з друку двотомник праць вченого.

Тимошенко Степан Прокопович

(1878-1972)

Вчений належав до тих, хто визначає рівень цивілізації XX ст. Голова величезної інженерної школи, автор класичних наукових праць, що видавалися в нашій країні. Навіть в сталінські часи, не дивлячись на те, що їх автор був “білим емігрантом”, професором Мічиганського і Стандфордського університетів, член Національної Академії наук США, академік АН УРСР, іноземний член АН СРСР, лауреат Міжнародної золотої медалі ім. Дж. Уатта – найпрестижнішої нагороди в інженерному світі.

Народився в с. Шпотівка Конотопського району Сумської області в сім'ї колишнього кріпака. Коли С.П.Тимошенку було 2 роки, його батько став орендатором маєтку і перетворився в поміщика. Тому і у малолітнього Степана освіта йшла за звичним для тих років зразком: домашні вчителі, Роменське реальне училище. Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення (1901). Після інституту – армія, саперна рота. Після служби С.П.Тимошенко вдосконалює свої знання з математики на курсах, слухає доповіді, лекції знаменитого корабела О.Н.Крилова, який і визначив його майбутній шлях у науці. В Петербурзькому політехнічному інституті він вперше випробував свої наукові знання. Вже перші публікації зробили його відомим в інженерних колах. Тимошенка запрошують зайняти кафедру опору матеріалів у Київському політехнічному інституті. В 30-х роках він – декан інженерно-будівельного відділення. Але його звільняють з інституту тому, що він порушив “норму” прийому євреїв на навчання в інститут.

Довелося знову повертатися до Петербурга, де стає викладачем-погодинником, консультантом на суднобудівних заводах.

У 1913 р. запрошують читати лекції в рідному Інституті шляхів сполучення і Електротехнічному.

В 1917-1920 рр. Тимошенко знову в Україні – займає посаду професора Київського політехнічного інституту. В 1919-1920 рр. – директор Інституту механіки Української академії наук. У 1920 р. емігрував до Югославії, а в 1922 р. переїхав до США, де працював спочатку в невеликій фірмі в Філадельфії, потім в Пітсбурзі на заводах Вестингауза.

Всесвітню славу він завоював саме науковою і викладацькою роботою – 9 років в Мічиганському університеті, а потім – з 1936 року – в Стандфордському університеті.

Не можна сказати, що в Росії Тимошенка забули. Після революції, починаючи з 1922 р. і до наших днів, його праці витримали біля 25 видань. У 1928 р. був обраний членом Російської Академії наук в Ленінграді, а потім, після обрання в академії Польщі, Франції, США, Іспанії і в Королівське товариство в Лондоні, в 1959 р. – іноземним членом Академії наук СРСР.

У 1958 р. Тимошенко приїжджав у Радянський Союз, де зустрів свою молодшу сестру, яку не бачив 43 роки. Помер Тимошенко С.П. в Німеччині, в яку переїхав в 1960 р., на 94 році життя.

Основні праці С.П.Тимошенка:

Навчальний посібник “Курс опору матеріалів” (1911); “Курс теорії пружності” (т. 1 2, 1914-16); “Пружність стержнів пластин та оболонок”. – М., 1971; “Теорія пружності”, пер. з англ. – М., 1975; “Статистичні і динамічні проблеми теорії пружності”. – К., 1975.

Про Степана Прокоповича Тимошенка: Писаренко Г.С. Степан Прокопович Тимошенко. – К., 1979;

Голованов Ярослав. Американська школа інженера Тимошенка. – “Наша Республіка”, 30.09.1994.

БІОЛОГІЧНІ НАУКИ

Гамалія Микола Федорович

(1859-1949)

В історії розвитку вітчизняної мікробіології Миколі Федоровичу Гамалії належить почесне місце. Наукова і громадська діяльність його продовжувалась більше 60-ти років. Її початок відноситься до 80-х років ХІХ сторіччя, коли мікробіологія тільки зароджувалася.

Народився Микола Федорович Гамалія в місті Одеса в 1859 році, у сім'ї відставного офіцера –учасника Бородинської битви 1812 року. Рід Гамалія – один з найстаріших українських родів. Один з його предків був українським гетьманом, йому присвячена поема Т.Г.Шевченка “Гамалія”. Відомі імена Семена Гамалії – соратника російського просвітителя Новикова, адмірала Платона Гамалії – автора підручника з кораблебудування.

Закінчивши в Одесі гімназію, М.Ф.Гамалія вступив у 1876 р. в Новоросійський (Одеський) університет на природниче відділення фізико-математичного факультету.

Величезне значення для формування наукових інтересів М.Ф.Гамалії мала спільна праця з І.І.Мечниковим, під керівництвом якого він займався вивченням сибірської виразки та туберкульозу.

Під впливом лекцій професора І.І.Мечникова, П.А.Спіро – учня М.М.Сеченова, сформувалися у Миколи Федоровича природничо-наукові погляди. Він вирішив присвятити свою наукову діяльність науці про еволюцію живої речовини на основі біохімічних процесів. З метою глибокого вивчення біохімічних процесів у студентські роки він працює три роки в Страсбурзькому університеті.

В 1880 р. М.Ф.Гамалія закінчив університет і продовжив освіту у Військово-медичній академії в Петербурзі.

Самостійна наукова діяльність розпочалася в Одесі, де молодий лікар почав працювати ординатором у міській лікарні.

Важливим етапом у науковій діяльності стало відрядження в Париж до Д.Пастера для вивчення запобіжних щеплень проти сказу, відкритих великим французьким вченим у 1885 р. Гамалія не тільки грунтовно вивчив пастерівські методи, а й значно удосконалив метод щеплень проти сказу.

У 1886 р. в Одесі відкрилися перші в Росії і другі після Пастерівського інституту спеціальні наукові заклади для розробки проблем бактеріології. Організація Одеської бактеріологічної станції і проведення там досліджень були першою видатною заслугою М.Ф.Гамалії. Його ім’я стало відомим і сприяло утвердженню пастерівського методу у боротьбі з реакційними вченими.

Поряд з вивченням проблем сказу, він розпочинає багаторічні дослідження холери та мінливості мікроорганізмів. Запропонував першу вакцину проти холери, працював над проблемою розмноження мікробів в організмі. Його дослідження в цьому напрямку привели вченого на схилі життя до створення препаратів для лікування туберкульозу.

Великий науковий інтерес має його вірусна теорія раку, а також відкриття бактеріофагів – невидимих агентів, знайдених ним в культурах бактерій.

Сьогодні вчення про бактеріофагів виросло в велику галузь біології і медицини.

М.Ф.Гамалія увійшов до історії як видатний дослідник і борець з чумою. В 1902 р. він брав участь у ліквідації спалаху чуми в Одесі.

Як лікар-епідеміолог і просвітитель, видає перший журнал в імперії, присвячений питанням санітарії та гігієни. В ряді статей журналу “Гігієна та санітарія” М.Ф.Гамалія вказує на соціальне значення санітарних реформ, на необхідність зміни соціальної політики в Росії.

Багато займався М.Ф.Гамалія натуральною віспою. Він розробив новий метод одержання віспової вакцини. На його долю випало відповідальне завдання – очолити боротьбу з віспою у перші роки радянської влади. З його ініціативи та за його проектом було введено обовязкове щеплення проти віспи у Петрограді та інших районах країни.

М.Ф.Гамалія до останніх років життя вів велику наукову і організаторську роботу в галузі мікробіології та епідеміології. Багато уваги приділяв молоді. Його учні пам’ятали прагнення підтримати наукових співробітників-початківців. Залишивши в останні роки викладацьку діяльність, до останнього року життя приділяв велику увагу студентській молоді. Відвідував науковий мікробіологічний гурток, почесним головою якого він був обраний.

Велику роботу М.Ф.Гамалія вів упродовж ряду років як організатор і незмінний голова Всесоюзного товариства мікробіологів, епідеміологів та інфекціоністів. Почесним головою цього товариства залишався до кінця життя.

За своє життя М.Ф.Гамалія написав близько 350 книг і статей. Серед них ряд творів, призначених для найширшого кола читачів – неспеціалістів.

Життя і наукова діяльність М.Ф.Гамалії – яскравий приклад служіння істині і своєму народові.

Голубець Михайло Андрійович

(1930)

Відомий вчений в галузі ботаніки, екології, біогеоценології й лісознавства, академік НАН України, доктор біологічних наук, професор.

Народився в 1930 р. в с. Великий Любінь Городоцького району Львівської області, в селянській родині. У 1953 р. закінчив Львівський сільськогосподарський інститут, лісогосподарський факультет, потім навчався в аспірантурі при кафедрі лісівництва Львівського лісотехнічного інституту.

З 1957 по 1962 р. працював науковим співробітником Інституту землеробства і тваринництва західних районів УРСР. У ці роки визначилося коло його науково-дослідницьких інтересів, а саме: ріст, продуктивність, довговічність та вирощування культур ялин в рівнинній частині західних областей України. У 1960 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата сільськогосподарських наук. Опублікував праці з питань водної і вітрової ерозії, грунтів, а також запропонував заходи, спрямовані на запобігання ерозійних процесів. З 1962 р. працював старшим науковим співробітником Науково-природознавчого музею АН УРСР, згодом (у зв’язку з реорганізацією музею) – старшим науковим співробітником відділу експериментальної екології й біоценології Інституту ботаніки АН УРСР. З 1974 р. Голубець М.А. – заступник директора по науковій роботі Інституту ботаніки імені М.Г.Холодного і керівник відділення цього ж інституту.

Роботи Михайла Андрійовича, опубліковані у 60-х роках, є вагомим внеском у розвиток вітчизняної ботаніки. Він вперше склав карти сучасного і корінного рослинного покриву Українських Карпат, провів аналіз поясності у горах, на підставі чого розробив основи висотно-зональної диференціації рослинності. Вперше запровадив у геоботаніку поняття про зовнішню та внутрішню межі гірських рослинних поясів. Використавши кращі положення вітчизняних лісівничо-екологічної, фітоценологічної і франко-швейцарської флористичної класифікацій фітоценозів, учений запропонував оригінальний підхід до геоботанічного районування гірських країн.

Значне місце займають дослідження історії виникнення ялини європейської, її поширення у післяльодовиковий період, положення її в роді, еколого-морфологічних і лісівничих особливостей її різновидів і форм.

Докторська дисертація (1969) “Ялинові ліси Українських Карпат” – це є узагальнення цілого циклу робіт з питань лісорослинного та лісогосподарського районування Українських Карпат. Подальша наукова діяльність М.А.Голубця пов’язана з актуальною і сучасною галуззю біології – екологією угруповань і біогеценологією.

Він став ініціатором і організатором комплексних досліджень екосистем у західних областях із запровадженням методів кібернетики, системного аналізу, математичного моделювання. Є автором праць з питань продуктивності й антропогенної динаміки рослинних угруповань, механізмів саморегуляції в живих системах, математичного моделювання біотичних процесів, еволюції екосистем та їх гомеостазису тощо. Ці розробки є основою для подальшого аналізу проблем управління екологічними процесами, для визначення методів раціонального природокористування й охорони навколишнього середовища.

У 1978 р. його обрано членом-кореспондентом АН УРСР, присвоєно звання професора.

Зацікавленість ідеями В.І.Вернадського про біосферу і ноосферу приводить вченого до формулювання оригінальних ідей про співвідношення соціальних і біотичних форм руху на планеті. Обгрунтовує концепцію соціосфери як складної саморегульованої мегасистеми. Соціосфера об’єднує людське суспільство, біосферу, а також охоплені господарською діяльністю геосфери.

Багато уваги приділяв висвітленню змісту й завдань біогеоценології. Біогеценологія – важливий розділ екології, що є науковою основою розумного використання ресурсів біосфери. Крім того, зосереджував увагу на вивченні біогеоценотичного покриву великих територій, оцінки екологічних наслідків його антропогенної (в т.ч. урбаногенної) трансформації. Біогеноценотичний покрив – це шар зосередження життя, основний енергетичний та біопродуктивний блок біосфери. Компонентом біогеоценотичного покриву є міські системи. Саме останні необхідно розглядати на двох рівнях: місто – як антропогенна екосистема, що є об’єктом екологічних досліджень, і місто – як складна соціальна система, що є об’єктом комплексних соціосистемних досліджень. Ним опубліковано понад 250 наукових праць, 3 монографії, співавтор 9 монографій. Слід відзначити редакторську працю вченого. Він – член редколегії “Українського ботанічного журналу”, редактор 4-томного видання “Українські Карпати: природа, історія, економіка, культура”.

Також Голубець М.А. є куратором проекту програми ЮНЕСКО “Людина і біосфера” в Україні, голова екологічної комісії Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка, член наукових рад з ботаніки, лісознавства, екології, охорони природи.

У 1990 р. його обрано членом Національної Академії наук України.

Кащенко Микола Феофанович

(1855-1935)

Кащенко Микола Феофанович - видатний біолог, ембріолог, медик, зоолог, селекціонер, академік АН УРСР. Народився на хуторі Веселому Запорізького району Запорізької області в козацькій родині.

Навчався у Харківському університеті. Після його закінчення з 1880 по 1886 рр. залишився працювати в університеті. У 1888 р. – професор, у 1895-1912 рр. – ректор Томського університету. Тривалий час – 20 років – працював у Сибіру. Саме його вважають засновником наукового плодівництва цього суворого, холодного краю. Проводив досліди з акліматизації плодових та декоративних рослин в умовах Сибіру. Є автором нових сортів персиків, абрикос.

Вчений мав багато наукових праць з різних галузей, зокрема, з теріології, відомий, як зоолог. Теріологія – це розділ зоології, що вивчає будову, систематику, походження, спосіб життя ссавців. Він видав перший визначник ссавців Томського краю (1900 рік), описав два нові роди, 5 видів і кілька підвидів ссавців Сибіру і Алтаю.

Після повернення з Сибіру в Україну почався другий період наукової діяльності вченого, що тривав 23 роки. Це – київський період. З 1912 р. – професор Київського політехнічного університету (кафедра зоології). У 1919 р. його обрано дійсним членом Академії наук України, був одним із перших академіків УАН.

Заснував у 1914 р. акліматизаційний розсадник культурних рослин у Києві, яким керував до 1935 р. А з 1919 по 1926 рр. – організатор і директор зоологічного музею АН УРСР. Саме в Україні, в системі Академії наук вчений працював у двох основних напрямках: зоології та акліматизації рослин.

У галузі ембріології хребетних тварин та людини встановив, що мезенхіма утворюється не тільки з мезодерми, а й з ектодерми. З його ім’ям пов’язано виникнення патологічної ембріології: мікроскопічного аналізу вивчення раннього патологічного онтогенезу людини. Вперше дав опис патологічним ембріонам людини.

Наукові дослідження М.Кащенка стосуються також галузі гістології, мікроскопічної техніки, герпетології (розділ зоології, що вивчає плазунів), акліматизації та селекції рослин.

Він – засновник сибірського садівництва, багато працював над проблемами акліматизації лікарських, технічних, декоративно-квіткових та південних плодових культур (персик, айва, виноград) в Україні.

Вчений є автором “Керівництва із зоології переважно для студентів медицини” (1891-1892), його ім’я присвоєно відділу акліматизації Центрального республіканського ботанічного саду НАН України.

Помер Кащенко М.Ф. 29 березня 1935 р. у Києві.

Липський Володимир Іполитович

(1863-1937)

Липський Володимир Іполитович – видатний вчений кінця XIX – поч. XX ст., діяльність якого в галузі флористики, систематики рослин, ботанічної географії, створення ботанічних садів отримала світове визнання. Член-кореспондент АН СРСР, академік АН УРСР.

Липський В.І. народився 1 березня 1863 р. в с. Самостріли Рівненської області в родині священика. Після переїзду до Житомира, який став другою батьківщиною, навчався в гімназії (1873-1877 рр.). Продовжував навчання в колегії Павла Галана у Києві. У 1881 р. після закінчення колегії поступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету. В цьому ж університеті працював асистентом на кафедрі ботаніки з 1886 по 1892 р. Проводив дослідження флори Бессарабії, Північного Кавказу, Середньої Азії. Перша його наукова праця – “Дослідження флори Бессарабії”.

У 1891 р. здійснив першу поїздку за кордон (Туреччина, Греція, Італія) від Київського товариства дослідників природи.

З 1887 по 1894 р. працював помічником консерватора ботанічного кабінету Київського університету.

З 1884 р. працював у Петербурзі, спочатку молодшим консерватором Петербурзького ботанічного саду згодом – головним ботаніком та завідувачем цього саду.

У 1896 р. здійснив велику мандрівку до Середньої Азії. Дослідження рослинного світу цього регіону узагальнені в роботі “Флора Середньої Азії” (1900-1905). Є також автором відомої праці “Флора Кавказу” (1899-1902), де він дав опис рослинного світу Кавказу.

Неодноразові експедиції по ботанічних садах багатьох країн світу дозволили йому зібрати дуже багатий матеріал, у якому вчений дав детальний опис найголовніших гербаріїв та ботанічних установ зарубіжних країн. З науковою метою відвідав країни Західної Європи, Азії, Америки, Південної та Північної Америки. Одним із перших дав науковий опис флори Індонезії, Тунісу, Алжиру, Середньої Азії. Його під час подорожей цікавили не тільки безпосередньо об’єкти природи, але й етнографічні досліди, і навіть топоніміка незнайомих місць. Він мав унікальний досвід ботаніка, географа, флориста, систематика, мандрівника. Був найкращим знавцем у справі організації ботанічних садів.

У 1917 р. він приїхав в Україну (м. Житомир).

У 1918 р. – перший директор Ботанічного саду ВУАН. Як директор, займався розробкою детального плану, структури саду. В 1919 р. йому присуджено ступінь доктора ботаніки, обрано дійсним членом ВУАН по кафедрі ботаніки, завідуючим кафедрою квіткових рослин.

20-ті роки – це насичений період у житті В.І.Липського Багато працював над становленням та розвитком наукових структур, прагнув створити в Україні потужний інтелектуальний центр. У 1922-1928 рр. – президент Української академії наук.

Працюючи в Україні, здійснив дослідження флори Одеси, Асканії Нової, Криму. Вивчав радіоактивні джерела Київської та Житомирської областей.

У 1928 р. почався одеський період його життєдіяльності. Відмовився від Києва, бо не був вільним у виборі помічників.

У Одесі (1928-1937 рр.) очолив Державний ботанічний сад. Але не залишав наукової роботи: досліджує рослинність Сухого Лиману на півдні України (1927-1928 рр.), водорості Чорного моря (1930-1931 рр.). Отримані результати сприяли організації першого в Україні заводу з виробництва йоду.

У 1933 р. склав повноваження директора ботанічного саду і перейшов на посаду наукового консультанта цього саду. Поштовхом для цього була нарада, на якій Т.Лисенко виступив з доповіддю про переробку природи рослин (овес перетворити на ячмінь тощо).

У 1934 р. Лепський працював над рукописом монографії “Флора Молдавії”.

Наукова спадщина вченого нараховує близько 100 праць, але обсяг більшості з них до 500, а то й до 1000 аркушів. Всі його праці – науково достовірний опис рослинного світу, всього, що він бачив, досліджував, що властиво природі багатьох регіонів Землі (Бессарабія, Крим. Кавказ, Середня Азія, Сибір). У працях містяться детальні списки рослин, геоморфологія певного району, географічна характеристика регіону – грантів, клімату, рослинного покриву. Крім того – ще й критичний аналіз літератури з того чи іншого регіону.

Ці матеріали - надійна основа для подальшого вивчення складу й аналізу флори цих регіонів. Наукові праці Лепського присвячені також гербарній справі, принципам організації ботанічних садів, історії вітчизняної ботаніки.

Він описав 4 нових роди і понад 220 нових видів і різновидів рослин. Вітчизняні та іноземні вчені назвали його ім’ям близько 45 нових видів рослин. Липський зібрав великі гербарні колекції рослин, що зберігаються в найвідоміших гербаріях Санкт-Петербурга. Києва, Криму, Кавказу, Середньої Азії.

Ім’я ботаніка на різних континентах носять 56 видів флори судинних рослин та два нових роди.

Помер 24 лютого 1937 р. в Одесі.

Нікітін Володимир Миколайович

(1907)

Відомий учений в галузі вікової та порівняльної фізіології та біохімії, професор, академік АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР. Народився 7 серпня 1907 р. в м. Архангельське Донецької області в родині службовця. Його трудове життя почалося у Донбасі, де він працював кресляром.

У 1925 р. вступив до біологічного факультету Харківського інституту народної освіти (ХІНО; з 1932 р. – Харківський державний університет). Він навчався в аспірантурі зоолого-біологічного інституту, де проводив свої перші наукові дослідження з колоїдної хімії старіння.

У 1937 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата біологічних наук, а вже у 1939 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора біологічних наук. У цьому ж році його затверджено в науковому званні професора. В роки війни – завідуючий кафедрою анатомії та фізіології Новосибірського сільськогосподарського інституту. Після війни завідував кафедрою фізіології зоотехнічного інституту.

В.М.Нікітін належить до плеяди вчених з широким колом наукових інтересів та творчих задумок. Він вирішував кардинальні фізіологічні проблеми із загально біологічних еволюційних позицій. Його експериментальні роботи та теоретичні праці є органічним поєднанням порівняльно-фізіологічних досліджень (зоотехнічна фізіологія) з фундаментальними дослідженнями в галузі вікової фізіології та біохімії. Перші наукові праці були присвячені питанням фізіології сільськогосподарських тварин. Він зробив значний внесок у фізіологію лактації, а саме: вперше дав цілісну картину біохімізму молокоутворення, що містить не тільки “малий біохімізм” молочної залози, але й “великий біохіміям” цілісного лактируючого організму. Встановлений ним закономірний кореляційний зв’язок рівня кровопостачання вимя з молочною продуктивністю корів має важливе значення для теорії та практики зоотехнії.

Важливі дослідження В.М.Нікітіна в галузі процесів кровотворення та вікового розвитку картини крові у тварин. Він відкрив загальний закон вікових змін білої крові у всіх вищих хребетних тварин – птахів та ссавців. Підсумком його гематологічних робіт було створення “Атласу клітин крові”, що складений за його власними дослідженнями, а також дослідженнями своїх учнів. Ця книга витримала три видання, її обсяг – майже 59 друкованих аркушів, 191 кольорова таблиця. Цей “Атлас…” є справжньою енциклопедією порівняльної гематології.

Дослідження в галузі вікової фізіології та біохімії починалися у 30-х – 40-х роках з експериментальних досліджень вікових змін білкового обміну. А вже на початку 50-х років він приступив до розробки проблем індивідуальної еволюції, старіння, довголіття.

У 1953 р. він очолив кафедру фізіології людини та тварин та Інститут біології Харківського університету, працює з колективом вчених над актуальними та перспективними проблемами в галузі вікової фізіології, біохімії, біофізики. Цей колектив відомий, як харківська школа онтофізіологів та біохіміків.

Найважливіші результати роботи цього колективу й особисто В.М.Нікітіна:

1. Створено концепцію, згідно з якою процес старіння є наслідком диференціації клітин та тканей, що продовжується за свої оптимальні межі. Порушення оптимальної структури та функцій генома клітини є основою старіння.

2. Визначено особливості вікової динаміки біохімізму різних органів та виключне значення нервової трофіки в процесах старіння.

3. Обгрунтовано ідею, що функціональний статус організму в тому чи іншому віці визначається не тільки нервовою, а також нейроендокринною системою.

4. Лабораторні дослідження дозволили визначити кілька підходів з експериментального подовження життя (тварин). Створено експериментальну модель пролонгованого життя. Суттєво стримує процеси старіння клітин та тканин періодичне, стримуюче ріст харчування.

Поляков Ілля Михайлович

(1905-1976)

Ілля Михайлович Поляков народився 16 вересня 1905 р. у Харкові в родині службовця. В 1921 р. вступив до Харківського інституту народної освіти (ХІНО) на біологічний факультет. Уже у 1925-1926 рр. на останньому курсі інституту почав працювати в Комуністичному університеті імені Артема, пройшов шлях від асистента до завідуючого кафедрою біології.

З 1930 по 1941 р. – завідувач сектору еволюційної теорії та генетики зоолого-біологічного інституту Харківського державного університету ім. О.М. Горького.

У 1936 р. присуджено ступінь кандидата біологічних наук без захисту дисертації. Протягом 30-х років опублікував понад 30 робіт. Серед них - “Сучасна еволюційна теорія”, брав участь у написанні підручника “Основи природознавства. Основи біології” (1933). За час праці в університеті (1930-1941 рр.) написав біля 50 праць, у тому числі – “Проблеми класифікації адаптацій”, “Загальна біологія” (1936 р.) – підручник для вузів та педінститутів під редакцією І.М.Полякова

У 1941 р. вийшов підручник “Курс дарвінізму”, де вчений використав великий фактичний та історико-біологічний матеріал.

У роки війни працював у Томському державному університеті ім. В.Куйбишева завідуючим кафедрою зоології хребетних. Тут в 1942 р. захистив докторську дисертацію. Після повернення до Харківського університету багато працював над відновленням діяльності усіх факультетів університету, не залишав наукову роботу, читав курс історії біології студентам та аспірантам. У 1948 р. його було обрано членом-кореспондентом АН УРСР зі спеціальності “Генетика та селекція”. Науковий інтерес зосереджувався на проблемах фізіології запліднення рослин, форм адаптації в еволюції організмів, вибірковості запліднення вищих рослин. Особливу увагу приділяв останній проблемі, а саме: визначенню закономірностей цього явища, вивченню цитоембріонального та фізіологічного аспекту цієї проблеми.

І.М. Поляков запропонував три фази процесу запліднення: прогамну, фазу гамогенезу, постгамну. Вибірковість запліднення – важливий засіб еволюційної диференціації форм. Поняття “сортова вибірковість” є реальністю, в основі якої є історична спільність осіб, презентуючих той чи інший сорт. Крім того, вчений досліджував фізіологію вибірковості запліднення, а також явище, якому дав назву “множинність запліднення”. Суть цього явища полягає в тому, що пилок, який безпосередньо не бере участі у заплідненні, своїми біологічними речовинами бере участь у процесі використання обміну речовин зародка. Вибіркове запліднення виникає в процесі еволюції, спрямоване на забезпечення спадкової константності та необхідного життєвого рівня виду. Вибірковість та множинність запліднення діють сукупно, виявляють свій зв’язок і взаємозалежність. Концепція вибіркового запліднення, що розвивалася Поляковим, протилежна концепції “індиферентизму” статевого процесу та випадковості сполучення гамет.

Працюючи в Інституті генетики та селекції АН УРСР, Поляков вперше в світі запропонував використання радіоактивних ізотопів при дослідженні запліднення рослин, розробив методику таких досліджень (маркировка пилка ізотопами сірки S-35 та фосфору P-32). За допомогою радіоактивних ізотопів вивчав обмін речовин при заплідненні та дозріванні насіння сільськогосподарських рослин.

У 1949-1952 рр. працював у Головній редакції з редагування та видання творів Ч.Дарвіна. Готував до друку 4 з 6 томів видання, брав активну участь у виданні праць класиків-природознавства ХVIII-XX століть (І.Мечников, О.Болотов, Ж-Б.Ламарк). Був нагороджений золотою медаллю ВДНГ СРСР (1966 р.) за виведення нових сортів та гібридів сільськогосподарських культур.

Сапегін Андрій Опанасович

(1883-1946)

Відомий ботанік, цитолог, генетик, селекціонер, визнаний спеціаліст у галузі органогенезу сільськогосподарських рослин.

Народився 11 грудня 1883 р. в с. Воскресенське Миколаївської області в сім’ї робітника. У 1902 р. закінчив із золотою медаллю гімназію в Миколаєві і вступив до Петербурзького лісного інституту. У роки навчання провів перше дослідження з систематики роду Ceratophyllum під керівництвом академіка Бородіна. Це дослідження дозволило встановити новий вид гололисника (с. tanaiticum Sapjeg). У 1903 р. повернувся в Україну і продовжував навчання на природознавчому відділі фізико-математичного факультету Новоросійського (Одеського) університету. У 1907 р. закінчив університетський курс, і його залишили асистентом ботанічного кабінету університету.

У 1911 р. захистив магістерську дисертацію “Мохи гірського Криму”. Це була перша у вітчизняній ботаніці класична праця з систематики, екології та географії спорових рослин. У 1912 р. одним з перших у Росії почав читання курсу генетики і організував цитологічний практикум в Одеському університеті. У 1914 р. його праця “Дослідження індивідуальності пластиди” була представлена на захист, як докторська дисертація. У 1917-1923 рр. велике значення Сапєгін приділяв дослідженням в галузі генетики й селекції рослин. Одночасно працював професором Одеського університету та директором Одеської селекційної станції. Ним покладено початок використанню в селекційній роботі Півдня України методу гібридизації рослин. Потім розгорнув селекційні роботи з соняшником, пшеницею, кукурудзою, картоплею. Виведені сорти озимої пшениці “Кооператорка”, “Степнячка”, “Земка” мали високі технологічні якості.

У 1918-1928 рр. – один з найактивніших організаторів, професор Одеського сільськогосподарського інституту (кафедра рослинництва, секція генетики). У 1919-1921 рр. - ректор цього інституту.

У наступні роки він одержав цінні сорти ярої пшениці, відомі під назвами Одеська-3 і Одеська-4. Селекція ярого ячменю на Півдні України була розпочата Сапегіним (сорт Палладіум-32).

У 1925 р. українською та російською мовами було видано підручник для сільськогосподарських вузів “Загальна методика селекції сільськогосподарських рослин”, автором якого є А.О.Сапєгін. Результати всіх своїх дослідів він піддавав математичній обробці. Підсумкове значення цих наслідків викладено у підручнику “Варіаційна статистика” (1922), що перевидавався шість разів.

У 1925 р. обрано дійсним членом АН УРСР. Він очолив відділ генетики та селекції рослин Інституту ботаніки АН УРСР.

Широко відомі багаторічні генетичні та цитологічні дослідження гібридів пшениці. Особливу увагу приділяв до цікавих для практики форм гібридів. Одним з перших застосував іонізуюче опромінення з метою одержання штучних мутацій у зернових культур та використання їх у селекції. Розробив теорію органогенезу (1934), основні положення якої увійшли як розділ у методику біологічних досліджень сільськогосподарських культур. У галузі органогенезу важливим є встановлення фаз розвитку рослин, критичних періодів росту, виявлення зв’язків між стадійним розвитком і органогенезом рослини.

Оригінальні дослідження А.О.Сапегіна у галузі органогенезу хлібних рослин стали основою нового перспективного напрямку в науці.

У 1943 р. за досягнення у розвитку науки йому присвоєно звання заслуженого діяча науки УРСР, нагороджено кількома орденами і медалями.

Помер 8 квітня 1946 р.

Для увічнення пам’яті видатного вченого Рада Міністрів України ухвалила присвоїти його ім’я відділу генетики та селекції рослин Інституту ботаніки АН УРСР, засновником і керівником якого був Андрій Опанасович, а також широко видати його праці.

Холодний Микола Григорович

(1888-1953)

Відомий вчений-натураліст, ботанік, наукові інтереси якого охоплюють кілька галузей природознавства. Талант, працездатність забезпечили йому видатні успіхи в фізіології рослин, мікробіології, філософії природознавства, екології та інших розділах ботаніки та загальної біології.

Народився 22 червня 1888 р. в м. Тамбові в родині вчителя гімназії. Батьківщина його батька – м. Переяслав-Хмельницький, що на Київщині. Саме у гімназичні роки формується потяг до природознавства. Його цікавили різні питання природничих наук (зоологія, геологія, астрономія), займався також серйозним вивченням німецької та французької мов.

Після закінчення гімназії із золотою медаллю він вступив до Київського університету на природниче відділення фізико-математичного факультету, з яким пов’язано 40 років його життя. По закінченню (1906 р.) університетського курсу він залишився працювати асистентом кафедри ботаніки. Відомий вчений-цитоембріолог С.Г.Навашин, професор Київського університету, мав великий вплив на майбутнього вченого.

Микола Григорович обирає вузьку ботанічну спеціальність: фізіологію рослин.

У березні 1912 р. одержав звання приват-доцента, у 1918 р. обрано штатним доцентом Київського університету.

У 1919 р. підсумком його багаторічних досліджень (1909-1917) став успішний захист праці на звання магістра ботаніки.

В 1920 р. працював професором Київського університету, викладав мікробіологію, але не залишав раніше обрану спеціальність: “фізіологію рослин”. Після створення самостійного біологічного факультету, а також самостійної кафедри мікробіології Холодний очолив кафедру та лабораторію. Наукова робота зосереджувалася навколо вивчення грунтової мікрофлори, досліджень електрофізіологічних явищ рослинного організму.

У 20-ті роки він вивчав гормональні явища рослин, цим започаткував новий напрямок у фізіології рослин. Він виявив гормони росту, що беруть участь у регулюванні ростових процесів. Саме гормони є основною причиною рухів, пов’язаних з орієнтацією в просторі у вищих рослин.

Велике значення мали дослідження мікрофлори залізних та сіркових вод (Кавказу).

У 1925 р. Холодного обрано членом-кореспондентом АН УРСР, у 1926 р. присуджено вчену ступінь доктора ботаніки за монографію “Про залізобактерії”. Багато праць Холодного отримали високу оцінку й за кордоном.

У 30-ті роки працював в Інституті ботаніки, де очолив відділ фізіології та екології рослин. У роки війни продовжував експериментальні роботи (Краснодар, Сочі).

Заслуговує на увагу внесок М.Г.Холодного в українську культуру: читання лекцій сучасною українською мовою, праця над питаннями наукової термінології українською мовою, редагування підручників, переклад на українську мову наукових робіт.

За видатні досягнення в науці його було обрано членом наукових товариств як на Батьківщині, так й за кордоном (дійсний член Німецького ботанічного товариства (1922 р.), член Міжнародної асоціації грунтознавців (1935 р.), дійсний член Американського товариства фітофізіологів (1934 р.) та ін.

У 1944 р. за досягнення в галузі розвитку науки, техніки, культури, за виховання наукових кадрів його удостоєно кількох державних нагород.

Помер 4 травня 1953 р. у Києві. Поховано на Лук’янівському цвинтарі.

Шмальгаузен Іван Федорович

(1849-1894)

Відомий ботанік-флорист, палеофітолог, член-кореспондент Петербурзької Академії наук, професор кафедри морфології і систематики рослин Київського університету, директор Київського ботанічного саду, один з найоригінальніших природознавців другої половини XIX ст.

Наукові інтереси вченого надзвичайно широкі й різноманітні. В ботаніці він був систематиком і флористом, але найбільш проявив себе в палеоботаніці.

Народився 3 квітня 1849 р. у Петербурзі.

Згодом у 1859-1867 рр. навчався в Ларинській Петербурзькій гімназії, вступив до Медично-хірургічної академії, але перейшов до Петербурзького університету на фізико-математичний факультет. За першу наукову (студентську) роботу “Про послідовність пагонів у суцвіті злаків” нагороджений золотою медаллю. Після закінчення у 1871 р. Петербурзького університету був залишений для підготовки професорського звання. У 1874 р. захистив магістерську дисертацію “Про рослинні помісі: спостереження з Петербурзької флори”. Провідна ідея цієї роботи – чи є рослинні організми самостійними формами або вони – результат схрещування. Крім того, в дисертації викладено найбільш повне розуміння роботи Г.Менделя “Досліди за рослинними помісями”.

Після захисту отримав відрядження за кордон “для вдосконалення в науках” (лабораторії А.де Барі, В.Шіпера). Робота в лабораторіях виховала з нього доброго морфолога, він зацікавився новим напрямком – палеонтологією рослин, вивченням анатомії рослин.

У 1876 р. захистив докторську дисертацію “Дослідження розвитку молочних місткостей рослин”. Ця праця присвячена анатомії та розвитку рослин, а саме: онтогенетичний розвиток молочних місткостей. Його монографія зберегла наукове значення до теперішнього часу.

У 1877 р. розпочав читати курс палеонтології рослин у Петербурзькому університеті. Цей курс читався вперше. Він з великим зацікавленням вивчав палеоботаніку, але доля розпорядилася так, що найбільш фундаментальні праці підготовлені не в цій галузі ботанічних знань. Бідність університетської бібліотеки на літературні джерела з палеонтології змушує його вибрати тісніше коло знань.

З 1879 р. почався другий період наукової та педагогічної діяльності І.Ф.Шмальгаузена. Його обрано професором кафедри ботаніки Київського університету. Одним з головних занять стало вивчення рослинності південно-західної Росії, Криму, Кавказу, дослідження охоплюють Херсонську, Київську, Полтавську, Волинську губернії, Полісся, Бессарабію, Галичину, частину Буковини. Ним створені фундаментальні праці “Флора Південно-Західної Росії” (1886 р.), двотомна “Флора Середньої і Південної Росії, Криму, Північного Кавказу” (1895-1897 рр.). Ці праці є великим внеском до флористичної літератури кінця XIX ст.

Вчений дав фундаментальний опис родин, видів, різновидів рослин, географічного їх поширення. Велика наукова (матеріал для подальшого детального вивчення флори, що викликає нові роботи, нові пошуки) та навчальна роль цих праць (для ботаніків-початківців).

Він також відомий, як творець виняткового гербарію, що й досі використовують учені-ботаніки, зберігається в Інституті ботаніки М.Г.Холодного. Його змонтовано у 173 папках і на 21827 гербарних аркушах, що містять 3840 видів рослин.

І.Ф.Шмальгаузен понад 18 років був директором Київського ботанічного саду, з 1879 – до завершення життєвого шляху. Поступово ботанічний сад зріс до рівня значного ботанічного центру Росії. В цьому – велика заслуга вченого. Зібрано велику кількість сухих (гербарій) та живих рослин – основу флористичних та систематичних робіт.

Він мав велику популярність не тільки в університеті, а й у Києві, за сумлінне ставлення до науки та вищої освіти. Ним написано підручник ботаніки для студентів медицини й натуралістів (1887). Він мав талановитих учнів та послідовників – В.І.Липського, Й.К.Почаського, М.В.Григор’єва та ін.

Він відомий як палеоботанік світового значення, вивчав рослинний світ минулих епох. Основні його праці – дослідження верхньопалеозійської і третинної флори – заклали фундамент палеоботанічної науки в Україні та в Росії. Палеоботанік – це досить рідкісний фах. Вчений вивчав третинну флору Південно-Західної Росії (рештки викопних рослин); свої дослідження він супроводжував чудовими описами, малюнками.

Багатогранність ученого проявилася в його активній діяльності в Петербурзькому та Київському товариствах дослідників природи, у підготовці наукових кадрів, на педагогічній та громадській ниві.

Помер 7 квітня 1894 р. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

ХІМІЧНІ ТА МЕДИЧНІ НАУКИ

Богомолець Олександр Олександрович

(1881-1946)

Видатний український патофізіолог.

Народився 27 травня 1881 р. в Києві, в Лук’янівській тюрмі, де була ув’язнена його мати С.М.Богомолець. У 1906 р. закінчив медичний факультет Одеського (Новоросійського) університету.

В 1906-1911 рр. – асистент, приват-доцент кафедри загальної патології в цьому ж університеті. З 1911 р. – професор Саратовського університету. З 1917 р. О.О.Богомолець – член комісії з боротьби з висипним тифом.

У 1925-1931 рр. – завідувач кафедри патологічної фізіології 2-го Московського університету. Затим повертається до Києва.

Тут він створив Інститут експериментальної біології та патології Міністерства охорони здоров'я України та Інститут клінічної фізіології АН УРСР. У 1953 р. їх об’єднано в Інститут фізіології АН УРСР ім. О.О.Богомольця.

О.О.Богомолець опублікував багато наукових праць з проблем фізіології та патології системи сполучної тканини, ендокринології, імунітету та алергії, порушення обміну речовин, раку, патології кровообігу, патогенезу, шоку, механізму дії переливання крові, старіння організму, радіобіології та ін.

Багато уваги приділяв проблемі боротьби за довголіття й продовження життя. Він вважав, що соціальні й економічні умови в боротьбі за продовження життя людини відіграють важливе значення.

Першим з вітчизняних вчених почав перебудову патологічної фізіології на сучасних засадах.

Створив у Києві школу патофізіологів всесоюзного значення.

Академік АН СРСР (з 1932; з 1942 – віце-президент), академік АН УРСР (з 1923; з 1930 – президент), академік АН БРСР (з 1939). З 1944 р. – дійсний член АМН СРСР. Доктор медицини (з 1909), професор (з 1911), Герой Соціалістичної Праці (1944), заслужений діяч науки РРФСР (1935), заслужений діяч науки УРСР (1943).

Обирався депутатом Верховної Ради СРСР і УРСР. У 1941 р. йому була присуджена Державна премія СРСР. Нагороджений багатьма орденами і медалями. Його ім’я носить Київський медичний університет.

Помер О.О.Богомолець 19 липня 1946 р.

Воробйов Володимир Петрович

(1876-1937)

Визначний український анатом.

Народився 27 липня 1876 р. в Одесі. В 1903 р. закінчив медичний факультет Харківського університету.

З 1910 р. керував кафедрою анатомії Харківського жіночого медичного інституту. В 1916 р. став професором. У 1917-1921рр. завідував кафедрою анатомії Харківського університету.

З 1934 р. – академік АН УРСР, доктор медицини (з 1908 р.), заслужений професор (з 1924 р.).

З 1921 р. і до кінця життя – завідувач кафедри анатомії Харківського медичного інституту.

В.П.Воробйов – один з творців функціонально-динамічного напрямку в анатомії. Автор багатьох наукових праць з проблем іннервації внутрішніх органів. Він запропонував метод макро-мікроскопічного дослідження анатомічного об’єкту. Разом із співпрацівниками склав “Атлас анатомії людини”.

Організував у 1932 р. в Харкові єдиний у світі на ті часи Музей становлення людини. Брав участь в бальзамуванні тіла В.І.Леніна.

Був удостоєний державних премій, інших нагород.

Помер В.П.Воробйов 31 жовтня 1937 р.

Горбачевський Іван Якович

(1854-1942)

На фасаді головного корпусу знаменитого Карлового університету в Празі прикріплено меморіальну дошку, якою пошановано визначного хіміка-українця Івана Горбачевського, а в приміщенні університету встановлено бюст цього вченого, що також підкреслює глибоку пошану чехів до його заслуг. Розповідають, що є в Празі і вулиця імені Івана Горбачевського.

Ким же він був, Іван Горбачевський? За що йому така шана в одній з висококультурних європейських країн? Чи багато про нього знаємо ми в Україні?

Останнє запитання майже риторичне, бо в радянські часи енциклопедичні довідники подавали про нього інформацію буквально в кількох словах. Дещо повніше ця постать вимальовується в листах Івана Франка, з котрим особисто – як і з М.Павликом, М.Драгомановим та О.Гермецьким, – був знайомий і певний час підтримував з ними зв’язки.

Народився Іван Горбачевський у с. Зарубинці, що на Тернопільщині, 15 травня 1854 р. Освіту одержав у Віденському університеті. У 1883-1917 рр. працював професором кафедри лікарської хімії Карлового університету в Празі, з якою пов’язав усе своє наукове життя, оскільки умов для розвитку науки в Україні на той час фактично не було. Цікаво, що в 1902-1903 рр. посідав посаду ректора Карлового університету. Так само важливим для характеристики вченого є те, що на початку XX століття він обіймав ряд урядових посад в тодішній Австро-Угорщині, до якої входила і Чехія. Так, у 1906-1917 рр. був членом Найвищої ради, з 1906 р. – членом Палати Панів, а в 1917-1918 рр. перебував на високій посаді першого міністра здоров’я Австро-Угорщини. Як бачимо, і тут внаслідок тогочасної бездержавності України її визначні сини мусили збагачувати своїм інтелектом не власну, а чужі країни.

Що ж конкретно зробив Іван Горбачевський для розвитку хімії? Він - автор понад сорока грунтовних наукових праць, причому, переважно експериментального характеру з розділу біологічної хімії. Маючи лабораторію у Карловому університеті, досліджував наслідки розкладу альбуміноїдних тіл під впливом соляної кислоти. У 1882 р. першим у світі здійснив синтез сечової кислоти, яку синтезував у сечовини і глідину.

Заслугою стало також те, що він запропонував нову методику визначення місткості азоту в сечі та інших речовинах.

Здебільшого свої досліди пов’язував із хімічними процесами в людському та тваринному організмах, збагативши цим розвиток порівняно нової на той час наукової галузі – біохімії. Ним встановлено джерела і шляхи утворення сечової кислоти в організмах, відомо також, що він досліджував вплив даної речовини на стан людини, спостереження велися на Галичині.

Результатом досліджень стала його монографія “Лікарська хімія”, що вийшла чеською мовою у чотирьох томах у 1904-1908 рр.

Але не слід вважати, що заслуги вченого стосуються лише чеської або австрійської науки. Іван Горбачевський був свідомим українцем, усе життя прожив із думкою про її волю. Ще в студентські роки входив до української молодіжної організації “Січ”, що її організувала свідома українська молодь у Відні. Дещо пізніше він став діяльним членом так званої народовської партії у Галичині та доклав зусиль, щоб газета “Діло” стала органом цієї партії.

Про це у листі до О.Кониського від 13.12.1894 р. І.Франко писав: “Як Вам звісно, “Діло” є власність цілого загону галицьких українофілів; перед урядом фігурує яко властитель Горбачевський”.

Великою заслугою професора слід вважати те, що в 1921 р. він став одним з діяльних засновників, а згодом багаторічним ректором знаменитого Українського Вільного Університету (УВУ), що почав функціонувати у Відні, пізніше – у Празі, а сьогодні – у Мюнхені. В університеті плідно поєднував викладацьку та наукову діяльність: активно розробляв українську хімічну термінологію, видав українською мовою курс органічної хімії, чимало статей та інших розвідок.

За визначні заслуги Івана Горбачевського було обрано почесним членом Наукового Товариства імені Шевченко у Львові. А пізніше – дійсним членом Академії наук в Україні (з 1925 р.).

Помер Іван Горбачевський 24 травня 1942 р. у Празі, де його й поховано. Сьогодні Україна повертає імена своїх вчених синів, і серед них славетне ім’я Івана Горбачевського. Тепер його ім’я носить Тернопільська медична академія, одна з вулиць Тернополя.

Данилевський Василь Якович

(1952-1939)

Василь Якович Данилевський народився у Харкові в 1852 р. За виключенням невеликого проміжку часу, з 1864 по 1870 р., Василь Якович своє життя провів у рідному місті. Шістдесят п’ять років присвятив академік В.Я.Данилевський невтомній науковій, педагогічній та громадській діяльності. Він брав участь у створенні установ, які мали велике суспільне значення - (Жіночий медичний інститут, Товариство письменності та інші).

В 1864 р. В.Я.Данилевський переїхав до Казані, де закінчив гімназію і вступив вільним слухачем на математичний факультет, а потім був прийнятий на медичний факультет Казанського університету. Студентом другого курсу він повернувся до рідного Харкова, в якому і розгорнулась вся його подальша діяльність.

У студентські роки у Харкові розпочинається наукова діяльність В.Я.Данилевського в галузі біохімії, а потім фізіології. В 1871 р. йому присуджується золота медаль за перемогу в студентському науковому конкурсі в галузі фізіології. З цього часу питання про фізіологію м’язевої діяльності надовго залишається у колі наукових інтересів В.Я.Данилевського. В результаті досліджень він приходить до висновку про провідне значення обміну білкових речовин у динаміці м’язових скорочень.

У грудні 1874 р. В.Я.Данилевський закінчує з відзнакою медичний факультет Харківського університету і поступає лаборантом у факультетську хірургічну клініку професора В.Ф.Грубе. У 1877 році він захищає докторську дисертацію з фізіології і одержує відрядження для роботи у фізіологічних лабораторіях Європи. Після повернення у Харків приступає до викладання фізіології у Ветеринарному інституті, а потім одночасно і на природничо-науковому відділенні Харківського університету. Науковий талант В.Я.Данилевського розкривається на кафедрі фізіології медичного факультету, яку він очолював до 1909 р.

Робота В.Я.Данилевського протікала в ту епоху, коли царський уряд придушував все живе і прогресивне. Він постійно відчував недоброзичливе ставлення до себе з боку реакційно налаштованої професури за радикальний спосіб мислення, за успіхи як викладача і лектора.

Наукова діяльність Василя Яковича в період його роботи в університеті відзначається різноманітністю і великими науковими досягненнями. Двадцять п’ять праць він присвятив вивченню паразитів крові, які внесли багато нового і цінного в протезологію. Він багато зробив для вирішення проблем малярії. Велике значення мають його роботи з фізіології головного мозку.

Проводив перші дослідження в Росії з вивчення електричних явищ у головному мозку. Вперше показав, що електрична активність мозку пов’язана з його функціональною діяльністю і є станом збудження. Він висловлював думку про матеріальність психічних явищ, спростовував думку багатьох вчених, які вважали, що зміни, що відбуваються в різних органах при емоціях, пов’язані лише з вазомоторними змінами у мозку і обгрунтував роль кори головного мозку в діяльності внутрішніх органів.

Василь Якович був не тільки великим вченим світового рівня, а й видатним громадським діячем. У кінці 80-х років XIX ст. він організував “Дешевий відділ” у Харківській громадській бібліотеці для найбідніших верств населення. Став засновником у Харкові першої безкоштовної народної читальні-бібліотеки, створив “Товариство письменності”.

Був ініціатором і видавцем видання “Народної енциклопедії наукових і прикладних знань”.

Громадськість Харкова високо цінувала громадську діяльність Василя Яковича Данилевського. Але в роки столипінської реакції він вимушений був залишити університет. В 1910 р. створив Жіночий медичний інститут.

Подальші роки життя були пов’язані з роботою в Харківському університеті та інших науково-педагогічних закладах міста. Його плідна діяльність була зразком тісного зв’язку науки з практикою, прикладом служіння народу.

Заболотний Данило Кирилович

(1866-1929)

Данило Кирилович Заболотний належить до числа видатних українських вчених, які прославили вітчизняну науку. Від вчених І.І.Мечникова, В.В.Підвисоцького, В.К.Високовича він успадкував гуманістичні традиції, нестримне прагнення служити народу.

Народився Данило Кирилович Заболотний 28 грудня 1866 р. в селі Чеботарка Подільської губернії в сім’ї селянина. Тісний зв’язок з рідним селом, на диво зворушлива любов до всього, що до нього відноситься, Заболотний проніс через все своє життя. Людина рідкісної душевної теплоти і високого гуманізму, демократ за переконаннями, Д.К.Заболотний брав дійову участь у житті рідного села. Він близько до серця сприймав бідування народу і до кінця життя зберіг живий зв’язок з ним.

Середню освіту Д.К.Заболотний отримав в Одесі. Там же у 1891 р. він закінчив Новоросійський (Одеський) університет.

Наукову діяльність розпочав в університеті в студентські роки і продовжив її на бактеріологічній станції, яку заснував ще І.І.Мечников. Тут розпочалося вивчення холери як епідеміологічного захворювання, яке він продовжив у Києві.

Після закінчення університету Д.К.Заболотний вступив на третій курс медичного факультету Київського університету, який закінчив у 1894 р. Тут проявився його потяг до медичної мікробіології.

У 1894 р. Заболотний Д.К. розпочав свою практичну діяльність епідеміолога. Показав себе блискучим експериментатором під час служби у Військовому шпиталі міста Києва.

Приблизно з 1897 р. розпочалася серія успішних експериментальних робіт Д.К.Заболотного, завдяки яким він увійшов до історії як невтомний боєць з чумою. При цьому слід зауважити, що на той час це була не лише найгрізніша, а й дуже слабо вивчена інфекція. Упродовж більш як п’ятдесяти років він наполегливо і самовіддано займався вивченням чуми.

Найважливішим підсумком робіт Д.К.Заболотного з чуми було встановлення факту природних джерел цієї інфекції. До робіт Д.К.Заболотного джерела чумних спалахів частіше всього вбачали в занесенні інфекції ззовні.

Д.К.Заболотний вирішив основні проблеми епідеміології чуми. Він з'ясував роль гризунів і комах при поширенні цієї інфекції, показав, що збудник захворювання чумою може зберігатися в заморожених трупах упродовж тривалого часу. В результаті цих досліджень були грунтовно вивчені основні риси епідеміології чуми – циркуляція збудника в природі, протікання чуми у тварин під час зимової сплячки, шляхи передачі збудника та ін.

Він брав участь в ряді експедицій з вивчення чуми. Індія, Китай, Іран, Аравія, Мессопотамія, південні околиці Росії – адреси експедицій, які очолював Д.К.Заболотний з ліквідації чуми і холери. В 1911 р. він виступає в Мукдені, як делегат від Росії, на Міжнародній конференції з чуми і холери, стає всесвітньовідомим авторитетом з питань епідеміології.

Великим внеском в медицину стали роботи Д.К.Заболотного в галузі вивчення сифілісу. Він вивчав цю хворобу упродовж ряду років у Інституті експериментальної медицини у Петербурзі. В стінах інституту він організував лабораторію, з якою підтримував зв’язок до кінця життя.

В заслугу Д.К.Заболотному належить відзначити створення ним школи учнів – мікробіологів і епідеміологів, багато з яких стали видатними вченими. Він організував Інститут мікробіології і епідеміологів Академії наук Української РСР і кафедри мікробіології і епідеміології в Ленінграді і Одесі.

В Одесі Д.К.Заболотний організував перший Будинок санітарної освіти, читав прилюдні лекції. В 1928 р. його обирають президентом Академії наук України.

Вся наукова робота Данила Кириловича Заболотного – створення ним творчої школи, відкриття в галузі епідеміології абсолютно нових, виключно важливих наукових фактів, застосування точного, всебічно наукового методу у вивченні інфекційних захворювань, встановлення мети активної епідеміології, вірне теоретичне пояснення причин епідемії, – дала право вважати його основоположником і творцем епідеміології.

Своєю самовідданою працею він здобув любов і пошану народу.

Коновалов Дмитро Петрович

(1856-1929)

Один із основоположників вчення про розчини. Глибокі пізнання з найрізноманітніших галузей хімії, якості талановитого вчителя, - засновника школи фізико-хіміків, ініціативність видатного промислового діяча, хист умілого винахідника, що присвятив своє життя науці, - такі характерні риси видатного вченого, чиї закони під іменем законів Коновалова ввійшли до всіх сучасних підручників з фізичної хімії.

Народився Дмитро Петрович Коновалов у с. Іванці, що на Дніпропетровщині. У 1873 р. закінчив гімназію із золотою медаллю. Далі поєднував навчання у двох вищих навчальних закладах Петербурга: гірничий інститут та фізико-математичний факультет Петербурзького університету.

Закінчивши навчання, подає свою наукову роботу “Про прямі нітрування жирних вуглеводнів” і їде за кордон, де продовжує наукові дослідження в галузі кристалографії і органічної хімії. Предметом особливої уваги молодого вченого стало вивчення однорідних сумішей різних речовин. Зауважимо, що ця проблема привертала увагу багатьох хіміків протягом століть, оскільки розчини мають велике значення в природі і техніці. Так, розчинення відіграє важливу роль в житті земної кори, руйнуванні гірських порід, у безперервному кругообігу речовин природи. Більшість виробництв мають також справу з розчинами, наприклад, при одержанні кислот, лугів, солей, цукру, тому потреба у створенні теорії розчинів стала найактуальнішою серед проблем хімії XIX ст.

З другої половини XIX ст. відкрито шлях до відкриття законів розчинення через вивчення тиску пари над розчинами. Для спрощення завдання розглядали розчин цукру у воді, в якому розчинене тіло було практично недісоційованим на іони, а тиск пари зумовлений легкістю розчинника. Багато таких сумішей постачає органічна хімія, і Д.П. Коновалову, який пройшов професійну підготовку в лабораторії органіка Бутлерова, були добре відомі такі об’єкти досліджень. Він почав наукову розвідку під керівництвом Д.І.Менделєєва, але хімічних методів було недостатньо для розв’язання проблеми, що, очевидно, спонукало вченого до використання точних фізичних методів. Це привело Д.П.Коновалова до лабораторії фізика Кундта, де він вперше і застосував методику вимірювання пружності пари розчинів.

Наслідки його багаторічних досліджень стали матеріалом дисертації “Про пружність розчинів”. Важливість відкриття вченого відразу поставило у ряд найвидатніших хіміків світу, а його дисертація, захищена у 1884 р., і на сьогодні є зразком стислого і якісного викладання нових закономірностей теорії розчинів. Актуальність обраного напрямку досліджень теорії розчинів підтверджується і тим, що вона видавалася тричі – у 1884, 1909, 1928 рр., без будь-яких виправлень чи доповнень.

Д.П.Коновалов прийшов до висновку, що між хімічними сполуками і розчинами немає меж, що розчини – не що інше, як особливий стан хімічних сполук. Розвиваючи цю думку, він, на основі дбайливо проведених вимірювань, вивів положення про те, що явища перегонки розчинів визначаються характером залежності пружності пари рідини від складових елементів даної речовини, тобто пари і рідина мають тотожній склад. У цьому полягає суть законів Д.П.Коновалова.

З 1890 р. він почав викладацьку діяльність у Гірничому інституті.

Енергійний, захоплений аудиторією лектор, великий знавець хімії, як логічної системи законів, Д.П.Коновалов був енциклопедично освіченим вченим і фізико-хіміком, теоретиком і хіміком-технологом, - все це дало йому змогу створити “школу Коновалова”. Характерною рисою творчої діяльності Д.П.Коновалова було постійне прагнення практично використовувати успіхи науки, вносити свою частку в розвиток вітчизняної промисловості.

Послужний список вченого-хіміка досить об’ємний: директор Гірничого інституту (1904 р.), директор Гірничого департаменту (1907 р.), професор Гірничого інституту у Дніпропетровську (1918 р.), член колегії Вищої Ради народного господарства СРСР (1926 р.), член-кореспондент Академії наук СРСР (1921 р.), дійсний член Академії наук СРСР (1923 р.); почесний член багатьох зарубіжних наукових товариств.

Світового визнання набули його наукові праці, серед яких найголовніші: “Про прямі нітрування жирних вуглеводнів.” Bulletin de IAkademic des Sciencec de St.Peterburg, 1881 т. XXVII, №1; “Про пружність пари розчинів” (магістерська дисертація), “Журнал фізико-хімічного товариства”, частина хімічна, 1884, т. 16 (третє видання. – Л., 1928); “Роль контактних дій у явищах дисоціації” (докторська дисертація), там же, 1885, т. 17; “Матеріали і процеси хімічної технології.” – Л., 1925 (2 томи).

Результати його наукових праць ніколи не втратять свого значення у скарбниці світової науки.

Кістяківський Володимир Олександрович

(1865-1952)

Видатний фізико-хімік народився у Києві в родині ліберально-прогресивного вченого-професора-юриста Олександра Федоровича Кістяківського. В 1883 р. закінчив Київську гімназію і вступив на фізико-математичний факультет Київського університету. Але в 1884 р. під час святкування 50-річчя з дня заснування університету виникли студентські заворушення, що вилилися в масові протести проти умов навчання і наукового рівня викладання.

Університет було закрито, а всі студенти, і В.О.Кістяківський також, були звільнені.

Восени студентів приймали до університету знову, та В.О.Кістяківський не повернувся до нього. У 1885 р. вступив до Петербурзького університету на фізико-математичний факультет.

Науково-дослідницькою роботою почав займатися в студентські роки в бутлерівській лабораторії під керівництвом М.Д.Львова, найближчого співробітника О.М. Бутлерова. У 1888 р. В.О.Кістяківський подає на рецензію професору М.О. Меншуткіну реферат на тему “Гіпотези Планча-Арреніуса”. Тему було затверджено, як кандидатську роботу, і після її виконання він зі званням кандидата закінчує університет.

Згодом від‘їжджає до Лейпцига, до лабораторії В.Оствальда. Переконаний прихильник теорії електролітичної дисоціації, він розпочинає досліджувати електропровідність розчинів подвійних солей і доводить, що деякі подвійні солі при дисоціації утворюють складні солі, і що в розчинах солі гідратовані.

У листопаді 1890 р. повертається до Петербурга пристрасним пропагандистом теорії електролітичної дисоціації. Протягом двох років готується до захисту магістерської дисертації, і в 1892 р. успішно складає іспит, а в 1896 р. його допускають до читання лекцій приват-доцентського курсу “Хімічні перетворення”.

У 1894–1896 рр. він публікує матеріали “Про хімічні перетворення в однорідному середовищі”. На основі експериментального вчення швидкості реакцій сертифікації при різних співвідношеннях спирту, води, кислот і ефіру, не тільки визначив константи швидкості, але й виявив ряд рівнянь для швидкості реакції з урахуванням відхилень від закону діючих мас. У 1896 р. подає результати цього дослідження фізико-математичному факультету Петербурзького університету, як магістерську дисертацію. Та захист цієї роботи не відбувся: дуже авторитетні професори університету М.О.Меншуткін, Д.П.Коновалов, О.Є.Фаворський та ін. дали на неї негативний відзив, бо не бачили в ній нічого нового, оригінального і такого, що заслуговує уваги.

Намагання вченого одержати штатну посаду в університеті залишилися безплідними.

У 1898 р. лише на деякий час його прийняли на посаду лаборанта університету, паралельно вчений продовжував читати приват-доцентський курс і вести напружену дослідницьку роботу. У 1902 р. після напружених зусиль його зараховують на штатну посаду лаборанта до знову відкритого Політехнічного інституту.

З цього часу починається другий, більш плідний період у діяльності В.О.Кістяківського як лаборанта, асистента і професора. У 1903 р. подає до Московського університету нову магістерську дисертацію у вигляді книги “Фізико-хімічні дослідження” і успішно захищає цю працю. Почавши свою роботу з розвитку гіпотези про роль розчинника в явищах електролітичної дисоціації та визнання хімізму в процесі розчинення, на рубежі століть відмовився від вузького підходу до вивчення розчинів. Дослідження цього періоду охоплювали широке коло питань щодо молекулярної структури розчинених речовин і їх рідинного стану взагалі. Виходячи з уявлень про дисоціації і асоціації молекул, складових рідинних розчинів і рідин, продовжив глибинне дослідження процесу випарування рідин, кінетику реакцій у чистих і змішаних розчинниках, осмосу.

Названі напрямки дослідження були покладені в основу магістерської дисертації (1903 р.).

У своїй дисертації В.О.Кістяківській подає теоретичні і дослідницькі спрощення відомої формули І.Рамзая і Л.Етвеша, вважаючи, що при “кореспондуючих” температурах енергія поверхнього натягу, поділена на абсолютну температуру, для всіх нормальних рідин є величиною сталою.

На основі цієї закономірності виводить свою формулу для визначення молекулярної маси за висотою капілярного підняття рідин. Згодом, ставши старшим асистентом Політехнічного інституту, енергійно береться за створення лабораторії фізичної хімії і електрохімії. Після захисту магістерської дисертації був призначений професором Політехнічного інституту, де почав викладати курс фізичної хімії.

В 1907 р. він випустив вперше літографічний курс своїх лекцій для студентів-металургів. Більш розширений курс було видано у 1926 р.

Лабораторія фізичної хімії і електрохімії згодом набула популярності як у Росії, так і за кордоном. Із лабораторії постійно виходили нові і нові дослідження, завдяки яким ім’я В.О.Кістяківського набувало широкої популярності.

У квітні 1906 р. на Міжнародному конгресі з прикладної хімії у Римі його обирають віце-президентом конгресу.

У 1909 р. він – генеральний секретар російського відділу Конгресу з прикладної хімії у Лондоні. У тому ж році його обирають членом Французького фізико-хімічного товариства.

У 1910 р. він – учасник з’їзду електрохіміків у Гессені, учасник Міжнародного конгресу з радіології і електрики у Брюсселі.

У 1912 р. видає 1-шу частину “Електрохімії”, підручника, в якому були викладені не тільки основи електрохімії, але і узагальнені результати багаторічних електрохімічних досліджень автора.

У 1914 р. видано 2-гу частину цього ж курсу, а у 1916 р. – останній випуск 20-ї частини “Електрохімії”.

У 1918 р. зусиллями В.І.Вернадського у Києві організовано Українську Академію наук. В.О.Кістяківській стає її дійсним членом і очолює хіміко-технічну комісію при академії. У 1929 р. в пресі з’являється повідомлення В.О.Кістяківського, присвячене новій галузі дослідження – електрокристалізації і корозії металів.

Послужний список вченого-хіміка: професор Петербурзького Політехнічного інституту (1903-1934 рр.), директор Колоїдно-електрохімічної лабораторії (1930 р.), директор Колоїдно-електрохімічної лабораторії інституту Академії наук СРСР (1934-1939 рр.), член-кореспондент Академії наук СРСР (1925 р.), академік Академії наук УРСР (1929 р.), консультант Колоїдно-електрохімічного інституту (з 1939 р.).

Життя і більш ніж 60-річна наукова діяльність В.О.Кістяківського – це ціла епоха в історії хімії, зокрема, фізичної хімії і електрохімії, а також вчення про корозію металів.

Багато з того, що зроблено і встановлено ним, увійшло до золотого фонду світової науки.

Максимович-Амбодик Нестір

Максимович

(1744-1812)

З поміж славетних синів України яскравою зіркою світиться ім’я Нестора Максимовича, який вважається засновником вітчизняного акушерства, педіатрії, медичної ботаніки та фітотерапії, вчений-енциклопедист і просвітитель.

Народився 27 жовтня 1744 р. у селі Веприк Гадяцького району Полтавської області. Батько його був священик. До 13 років Максимович мав ретельне домашнє виховання, спрямоване перш за все на те, щоб він став, як і його батько, священиком. Тому в 1757 р. він вступив до Київської академії. В Академії він узяв другу, відомішу частину прізвища – Амбодик.

Нестір Максимович після закінчення академії вступає на роботу до Комісії із складання проекту нового укладення законів. Досить успішно працював у цій комісії, але через рік, коли йому виповнилося 25 років, нарешті зрозумів, що справжнім покликанням є медицина.

Для вивчення медицини в грудні 1769 р. Максимович вступає до лікарського училища в системі Санкт-Петербурзького сухопутного шпиталю. Провчившись у цій школі декілька місяців, він переконався, що не зможе здобути грунтовних медичних знань. Тому разом із своїм другом, також випускником Київської академії Маржином Тереховським, у травні 1770 р. їде до Франції, щоб вступити до медичного факультету Страсбурзького університету.

Цей університет був першим навчальним закладом Європи, де з 1728 р. можна було пройти спеціальну теоретичну і практичну підготовку з акушерства.

Спочатку Нестір Максимович навчався за свій кошт, але через декілька місяців йому була призначена стипендія княгині Катерини Голіциної з родини Кантемирів, яка заповіла великий капітал “задля безперервного навчання акушерській справі у чужих краях”.

У Страсбурзькому університеті Нестір Максимович навчається майже п’ять років. 18 травня 1775 р. успішно захищає докторську дисертацію та дістає докторський диплом і відмінний атестат. Але і цього йому здається замало для того, щоб стати до лікарської діяльності. Тому він здійснює велику навчальну подорож до Німеччини, де навчається у поважних медичних закладах, слухає лекції найкращих професорів медицини.

У 1776 р. Нестір Максимович повертається до Петербурга. Йому випадає дуже важкий іспит до Державної Медичної Колегії. Це пояснювалося тим, що усі провідні посади були заповнені лікарями-іноземцями, які не давали можливості розвиватися місцевим кадрам. Але Максимовичу таки вдається 19 вересня 1776 р. скласти іспит на право практика, і він призначається (одним з перших вітчизняних лікарів) молодшим лікарем у системі Санкт-Петербурзького Адміралтейського шпиталю.

Крім практичної роботи, йому доручають читати лекції з “повивального мистецтва”. У шпиталі робота триває близько року, а потім його посилають за кордон на один рік для подальшого удосконалення знань з акушерства.

2 вересня 1778 р. він повертається до Росії і знову почав читати лекції у Санкт-Петербурзькому шпиталі. Потім працює лекційним доктором з фізіології та хірургії у Кронштадському шпиталі, де читає цікавий курс, що зветься “Матерія медика” – про засоби збирання, сушіння та зберігання лікарських рослин.

Максимович справив позитивний вплив на розвиток сучасної фітотерапії. За півроку в Кронштадті він пише багато листів з проханням перевести його до Петербурга. 10 травня 1781 р. Максимович отримує посаду професора “повивального мистецтва” в “бабській школі”.

Очоливши її, Нестір Максимович, не шкодуючи ні часу, ні сил, ні власних коштів, береться за реорганізацію усього процесу підготовки повитух. Він ставить перед собою три мети: зробити медичну освіту доступною для співвітчизниць, здійснити теоретичну і практичну підготовку “бабок” на рівні сучасних знань з акушерства, створити новий, сучасний підручник з акушерської науки. Він складає програму навчання, розраховану на рік. Двічі на тиждень читає лекції і двічі проводить практичні заняття, уперше в Росії, біля ліжка породіллі.

У школі Нестір Максимович також вперше в Росії організовує заняття на акушерському фантомі (модель жіночого таза і плоду), демонструючи слухачам механізм нормальних та патологічних пологів. Слід сказати, що і дотепер студенти акушерських і вищих медичних закладів навчаються на подібних фантомах.

Разом із викладанням Нестір Максимович проводить і велику лікарську роботу. За першим викликом виїздить приймати пологи або вдома у породіллі, або у пологовому будинку. Робить такі складні акушерські операції, які ніхто, крім нього, в Росії не міг зробити. Тому йому першому з вітчизняних викладачів у жовтні 1782 р. присвоюють звання професора акушерства.

Незважаючи на тяжкі умови життя, Нестір Максимович у ці роки пише свої грунтовні праці світового значення. Але з 1798 р. здоров’я його починає регресувати, і він змушений залишити викладацьку роботу.

Помер Нестір Максимович далеко від рідної України – у північному Петербурзі, що став його другою батьківщиною.

Мечников Ілля Ілліч

(1845-1916)

Ілля Ілліч Мечников – видатний український біолог, один із засновників еволюційної ембріології, порівняльної патології, мікробіології та імунології.

Народився 3 травня 1845 р. в с. Панасівка (Іванівка) Куп‘янського району, що на Харківщині.

У Харкові він закінчив гімназію і природниче відділення фізико-математичного факультету університету. Його наукова та педагогічна діяльність проходила в Одесі, де він працював спочатку доцентом. Потім завідувачем кафедри зоології. Керував першою в Україні і в Росії, другою в світі Одеською бактеріологічною станцією.

Найважливіше місце в науковій діяльності І.І.Мечникова займало вивчення законів органічного світу у зв’язку з неорганічним. Доводячи єдність природи і походження органічного світу з неорганічного, перш за все вказував на те, що живі організми складаються з тих же хімічних елементів, з яких складаються тіла неживої природи.

Найпереконливішим доказом єдності органічної та неорганічної природи вважав можливість штучного синтезу органічних речовин із неорганічних.

Єдність неорганічної та органічної природи полягає також і в тому, що неорганічна природа служить постійним джерелом життя органічних форм. Він стверджував, що постійній обсяг речовин є найважливішою властивістю живого тіла, що цей обсяг речовин і становить сутність життя.

Мечников зробив великий внесок у всі галузі біології і медицини. Неоціненний його вклад у біологію, імунологію і бактеріологію. Він є одним з основоположників еволюційної ембріології, творцем порівняльної патології, фагоцитарної теорії імунітету.

Його діяльність пов’язана з науковими центрами України, Росії, Європи. Закінчивши природниче відділення Харківського університету в 1864 р., спеціалізувався в Німеччині в галузі ембріології комах. З 1865 р. проводив дослідження в Італії з порівняльної ембріології. Захистив у Петербурзькому університеті в 1867 р. магістерську, а через рік – докторську дисертації. Дванадцять років працював доцентом, а потім професором Новоросійського університету в місті Одесі. В результаті конфлікту з реакційною професурою університету пішов у відставку і продовжував науково-практичну діяльність. З 1886 р. Мечніков очолює пастерівську станцію, створену для боротьби із сказом та іншими інфекційними хворобами людини і тварин, де проводив дослідження з метою з’ясування ролі фагоцитів у боротьбі організму із збудниками інфекційних захворювань.

Він організував вивчення біологічних методів боротьби із шкідниками сільськогосподарських культур. Через конфлікт з міською владою і складнощі у діяльності станції І.І. Мечников прийняв запрошення Л.Пастера очолити лабораторію його інституту, створюваного в Парижі. З 1888 р. і до останніх днів його наукова діяльність відбувалася у Пастерському інституті.

Проте, він не поривав зв’язків з Росією і залишався її підданим. В інституті постійно або тимчасово працювало багато лікарів з Росії, які стали його учнями і послідовниками.

Але коли у 1913 р. обговорювалося питання про запрошення Мечникова на посаду директора Інституту експериментальної медицини в Петербурзі, він відмовився повернутися до Росії, мотивуючи свою незгоду з реакційною політикою царизму в галузі освіти.

Виключна широта наукових інтересів, видатні відкриття і фундаментальні дослідження поставили І.І. Мечникова в гурт найвидатніших вчених – природознавців.

Вже у 17-річному віці він розпочав вивчення нижчих форм тварин, що зумовило інтерес до порівняльної ембріології безхребетних. У 1865–1886 рр. він опублікував ряд робіт з цієї галузі та спільно з О.О.Ковалевським розробив вчення про закономірності розвитку безхребетних і хребетних, що стало переконливим доказом їх спорідненості.

Одночасно досліджує внутрішньоклітинне травлення нижчих тварин, що дозволило йому відкрити явище фагоцитозу, дослідженого ним як захисної функції організму проти чужорідних тіл. Подальші дослідження дозволили не лише фундаментально обгрунтувати фагоцитарну теорію, а й показати, що функцію фагоцитозу виконують лейкоцити двох типів, що відіграють різну роль в імунних реакціях організму. І що реакція запалення при вторгненні в організм чужорідного тіла, що супроводжується явищем фагоцитозу, є пристосувальною і захисною.

Подальшим основним напрямком діяльності Мечникова були питання теорії імунітету. У праці “Несприйнятість в інфекційних хворобах” (1901 р.) дає вичерпну для свого часу відповідь на питання, що стосується природи імунітету.

Наприкінці XIX ст. було зроблено відкриття в галузі чисто хімічного розуміння явища імунітету. У зв’язку з цим І.І.Мечников висунув концепцію, згідно з якою хімічна і фагоцитарна теорії імунітету взаємодоповнюють одна одну.

Світовим визнанням заслуг І.І. Мечникова стало присудження йому в 1908 р. Нобелівської премії.

Наступний етап наукової діяльності пов’язаний з розробкою проблем старіння і смерті. Він поставив завданням з’ясування ролі фагоцитів у явищі старечної атрофії. Припустив, що макрофаги знижують клітини, “ослаблені” віком, під впливом бактеріальних отрут, що виділяють різноманітні представники кишкової флори та хвороботваринні мікроби. На основі цих уявлень стверджував, що старість, смерть у людини настають передчасно і намагався розробити профілактичні гігієнічні заходи боротьби із самоотруєнням організму, що призводить до патологічного старіння.

Проблему старості і смерті І.І.Мечников розглядав як в еволюційному плані, так і з філософсько-етичних міркувань. Він шукав в органічному світі явище “природної смерті” і закликав добиватися повного і щасливого циклу життя.

Багато чого у припущеннях І.І.Мечникова про старість і смерть підтвердилося подальшим розвитком науки. Але за ним залишається незаперечна заслуга ініціатора наукового дослідження цих явищ.

Одним з найважливіших напрямків наукових інтересів були питання походження і поширення інфекційних хвороб. Він вивчав чуму, туберкульоз та ін. страшні хвороби.

І.І.Мечникову належить багато праць з методологічних проблем науки, в яких він різко виступив проти містики та ідеалізму, відносячи себе до прибічників раціоналізму, мав чимало статей з проблем творчого розвитку дарвінізму.

Вчений мав талановитих учнів та послідовників (М.Гамалія, Ю.Бердах, І.Савченко та ін.). Свого часу І.П.Павлов назвав його “Великою науковою силою”.

Був почесним членом багатьох провідних академій наук світу – Американської (1898), Паризької (1904), Петербурзької (1902) та ін. У радянські часи президія АН СРСР заснувала золоту медаль імені І.І.Мечникова.

Його ім’я носить один із найстаріших і найславетніших класичних університетів України – Одеський державний університет.

Палладін Олександр Володимирович

(1885 - 1978)

Видатний український біохімік. Народився О.В.Палладін 10 вересня 1885 р. в Москві в родині вченого-фізіолога. У 1908 р. закінчив Петербурзький університет. Викладав у вищих навчальних закладах Петербурга.

В 1916-1931 рр. працював у вузах Харкова. З 1934 р. завідував кафедрою біохімії Київського університету.

З 1925 р. – директор заснованого за його ініціативою Українського біохімічного інституту в Харкові (з 1931 р.- Інститут біохімії АН УРСР в Києві). З 1969 р. – почесний директор цього інституту.

Основні праці Палладіна присвячені вивченню біохімії вітамінів, м’язової діяльності та біохімії нервової системи. Синтезував аналог вітаміну К-вікасол, що знайшов широке застосування в медичній практиці.

О.В.Палладін – засновник української біохімічної школи. Учасник установчих зборів ООН (Сан-Франциско, 1945).

З 1942 р. – академік АН СРСР, дійсний член АМН СРСР (з 1944 р.), почесний член Болгарської, Білоруської, Угорської, Румунської академій наук.

У 1939-1946 рр. – віце-президент, у 1946-1962 рр. – президент АН УРСР. Заслужений діяч науки УРСР (з 1935 р.)

В 1955 р. йому присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Нагороджений багатьма орденами і медалями. Неодноразово обирався депутатом Верховної Ради УРСР і Верховної Ради СРСР.

Помер О.В.Палладін у 1978 р.

Самойлович (Сушківський) Данило

Самійлович

(1742-1805)

Данило Самійлович Самойлович – видатний український лікар і вчений, основоположник епідеміології у Росії.

Він народився 11 грудня 1742 р. у родині бідного священика у с. Янівка, що в 14 верстах від Чернігова. У 14-річному віці їде до Києва і вступає до класу риторики Києво-Могилянської Академії.

У 1761 р. видатний український професор-медик І.А.Полетика мав набрати з Київської Академії 30 “достойних” студентів, які виявили бажання вивчати медицину у Москві чи Петербурзі. У Самойловича виникло бажання стати лікарем і 27 листопада 1761 р. його було зараховано до шпитальної школи при Генеральному адміралтейському шпиталі Петербурга. У 1765 р. Самойлович отримав звання підлікаря. А в 1767 р. – успішно склав іспит на звання лікаря. Його одразу відправили на поле бою у розташований біля Хотина-турецької фортеці – Конорський полк.

На той час Туреччина вважалася одним з основних осередків бубонної чуми або моровиці. Самойловичу довелося зіткнутися із хворими на моровицю. Ця нова для нього хвороба зацікавила його. Він швидко навчився розпізнавати чуму і зробив правильний висновок про те, що чума поширюється шляхом безпосереднього контакту.

Впродовж 1770-1771 рр. бубонна чума із Туреччини швидко поширилась на південь України, охопила усю Україну.

У цей час у зв’язку із захворюваннями Самойловича перевели до тилового шпиталю в Оренбурзі. У червні 1771 р. він прибув до безлюдної, оточеної карантинними кордонами Москви. Кожний день від моровиці гинули тисячі людей. Самойлович добровільно міняє Оренбург на охоплену епідемією Москву. Він був єдиним лікарем на 200 хворих у обладнаній лікарні Угреського монастиря. За час роботи у монастирській лікарні Самойлович сам тричі перехворів на моровицю, але залишився живим.

Завдяки допитливому розуму і великому практичному досвіду Самойлович досконало вивчив цю хворобу, а поряд з цим -– загальні закони епідемічного поширення інфекційних хвороб. Саме тому в усьому світі його вважають першим дослідником чуми і першим епідеміологом.

Він першим у світі описав клінічну картину бубонної чуми, причини її виникнення та способи поширення, розробив наукову систему протичумних епідеміологічних заходів, засобів лікування цієї страшної недуги.

Незважаючи на героїчні зусилля Самойловича та інших лікарів, московська епідемія поширювалася, гинуло безліч людей. Це породжувало недовіру, а потім і ненависть до лікарів. Виникла страшенна паніка, що 15 вересня 1771 р. переросла у чумний бунт. Натовпи очманілих людей убивали медичний персонал. Самойловича тяжко побили. Лише дивом він залишився живим.

Зважаючи на заслуги Самойловича під час епідемії чуми, його призначили одним із керівників медичної Протичумної комісії, де він працював у 1771-1775 рр. Крім того, зарахували на посаду штаб-лікаря у системі Московських департаментів сенату. Це була висока на той час посада, яку давали дуже рідко – за багаторічну та бездоганну роботу на терені медицини.

У період боротьби з чумою друзі, зважаючи на наукове обдарування та сумлінність Самойловича, радили йому їхати за кордон для підготовки та захисту докторської дисертації. Зрештою, він погодився, і це стало початком нової сторінки у його біографії.

У 1763 р. було затверджено положення про Державну медичну колегію – вищий орган управління медичними справами в Росії. Ця установа мала право присуджувати науковий ступінь доктора медицини. Проте право існувало тільки на папері. До складу колегії входило багато лікарів-іноземців, не зацікавлених у розвитку медичної науки в Росії. Тому майже до кінця XVIII століття вітчизняні лікарі, які мали бажання стати докторами медицини, змушені були їхати за кордон. Такий шлях обрав і Самойлович.

Його давно вже цікавила акушерська наука, адже материнська й дитяча смертність були надзвичайно високими. У 1776 р. Самойлович виїздить до Страсбурзького університету.

У родопомічній школі Страсбурзького університету Самойлович проводить дні і ночі, вивчаючи складну акушерську науку. Великий досвід дозволив йому вже у 1778 р. створити відомий потім посібник акушерства “Міська і сільська повитуха”. Набувши великого практичного досвіду з акушерства, Самойлович їде до Голандії, де починає готувати докторську дисертацію, успішно захистив її у 1780 р.

Після цього Самойлович три роки працює за кордоном – в акушерських клініках Франції, Німеччини, Англії. Свій великий досвід у боротьбі з чумою він бажав передати лікарям Європи. Його було обрано членом 12 іноземних академій та наукових товариств. У той же час Петербурзька академія відхилила кандидатуру Д.С.Самойловича до прийняття в академіки у 1783 р.

Того ж року, після семирічної відсутності, він повертається до Петербурга, має надію стати професором повивального мистецтва. Але протягом восьми місяців він взагалі не може знайти ніякої роботи. Тільки у травні 1784 р. Самойловичу знайшлася посада губернського лікаря Катеринославського намісництва та Таврійської області. Доля знову повернула його в Україну, на Батьківщину.

Центром намісництва було місто Кременчуг. У цій місцевості увесь час спалахували вогнища чуми. У Кременчуці він відкриває чумну лікарню.

У липні 1784 р. Самойлович їде до Херсона, де почалася страшна чумна епідемія. Взимку 1784-1785 рр. епідемія чуми просувається далі на північ. Завдяки надзвичайній працьовитості Самойловича, його енергійним заходам епідемія далі не просунулася, а у лютому 1785 р. небезпечна хвороба в Україні вщухла.

Влітку 1787 р. турецький султан знову оголошує Росії війну. Самойловича терміново направляють у район бойових дій рятувати поранених у районі Кінбурзької коси. Крім медичної допомоги, Самойлович веде велику організаційну роботу, створює і очолює медико-хірургічну школу. У цей час Самойлович організовує великий шпиталь на тисячу чоловік у с. Вітовка (тепер – Жовтневе Миколаївської області). При шпиталі він організував великий аптечний сад, у якому вирощували лікарські рослини, потрібні для лікування хворих.

Але раптово, у жовтні 1790 р., наказом графа Потьомкіна без пояснення причини Самойловича було звільнено з посади головного лікаря шпиталю. Уславлений вчений знову стає безробітним. Він їде до рідного села Янівка, живе у сім’ї сестри, пише багато наукових праць.

У 1792 р. Самойлович змушений погодитись зайняти скромну посаду лікаря Московського Морського шпиталю. Тут він працює до вересня 1793 р. У цей час на Півдні України знову спалахує епідемія чуми. Самойловича призначають головним карантинним лікарем Катеринославського намісництва та Таврійської області.

У 1800 р. було реорганізовано карантинну службу Росії, і посада головного карантинного лікаря була скасована. Самойлович погоджується зайняти посаду інспектора Чорноморського медичного управління, яке знаходилося у Миколаєві. Роботи в управлінні було небагато, і Самойлович має змогу більше уваги і часу присвячувати створенню капітальної праці про чуму, яка виходить у світ в 1802 р. Видання він здійснює власним коштом. Це була остання його праця. Наприкінці січня 1805 р., повернувшись з чергової інспекційної поїздки, Д.С.Самойлович тяжко захворів і помер. Похований у Миколаєві.

Україна пишається своїм славетним сином, ім’я якого пов’язане з розвитком всесвітньої медицини.

Скліфосовський Микола Васильович

(1836-1904)

Видатний лікар, вчений, М.В.Скліфосовський народився 6 квітня 1836 р. поблизу міста Дуб асари, тоді Херсонської губернії. Після закінчення Одеської гімназії вступив до Московського університету на медичний факультет, який закінчив у 1859 р. Пропрацювавши деякий час у себе на батьківщині, він потім перейшов до Одеської міської лікарні завідуючим хірургічним відділенням.

М.В.Скліфосовський після захисту докторської дисертації був відряджений на два роки за кордон для ознайомлення з хірургічними школами Європи. Зв’язок із світовою наукою він підтримував постійно. За згодою російського уряду і з метою набуття досвіду він працював лікарем на фронтах Австро-пруської та Франко-пруської воєн.

У 1870 р. був запрошений на кафедру Київського університету, а потім переїхав у Петербург для роботи в медико-хірургічній академії. Його призначають викладачем, а потім завідуючим хірургічною клінікою. У 1876 р. він втретє виїжджає на театр військових дій: бере участь у Балканській, а потім і Російсько-турецькій (1877-1878 рр.) війнах.

У Чорногорії Скліфосовський працював консультантом Червоного Хреста, був не лише практикуючим лікарем-хірургом, а й організатором хірургічної допомоги пораненим. Через його руки за період Російсько-турецької війни пройшло десять тисяч поранених. У галузі військово-польової медицини був справжнім новатором. Учасник двох воєн, він нагромадив багатий досвід хірургічної та організаторської діяльності. В його працях знайшли відображення такі найважливіші питання військово-польової хірургії, як керівництво військово-лікувальними закладами, раціональне використання лікарів на війні. Він наполягав на наближенні лікарської допомоги до поранених, лікуванні легких поранень поблизу фронту, створенні пересувних санітарних команд.

У 1880 р. М.В.Скліфосовський був одноголосно обраний на кафедру факультетської хірургічної клініки медичного факультету Московського університету. Цією клінікою він завідував 14 років і досяг її небаченого розквіту. Під його керівництвом вона заслужила репутацію кращої в Росії і однієї з кращих у Європі.

В 1893 р. Скліфосовський був призначений директором Інституту удосконалення лікарів у Петербурзі, де пропрацював до 1900 р. Останні чотири роки його життя знову пов’язані з Україною. Після тяжкої хвороби він поселився у своїй садибі “Янівці” біля Полтави, де займався улюбленим садівництвом.

Кінець першої половини XIX ст. і початок другої стали часом розквіту хімії і становлення бактеріології (мікробіології). В хірургію був уведений у цей період наркоз і метод антисептики, що було. по суті, першою спробою застосування бактеріології у медичній практиці.

Не дивлячись на вироблену техніку швидкого оперування, операції супроводжувалися ускладненнями, пов’язаними з інфікуванням ран.

М.В.Скліфосовському належить велика заслуга застосування у хірургічну практику принципу антисептики (знезаражування за допомогою хімічних засобів). Він використовував і гігієнічну підготовку хворих до операції.

Застосування антисептики, а потім і асептики значно збільшили число благополучних результатів операцій. Стали застосовуватися і інші методи хірургічного втручання, що підвищило авторитет хірургічної клініки Скліфосовського.

Скліфосовський був вченим, що користувався заслуженою світовою повагою і славою. Завдяки постійному практичному вивченню основ хірургії блискуче володів оперативною технікою. Ще в доантисептичний період з успіхом здійснював ряд блискучих операцій, які не проводилися навіть у великих клініках Європи. Оперував у всіх галузях хірургії. Це було наслідком як його виключної обдарованості, так і невтомних занять практичною хірургією.

М.В.Скліфосовський був вченим-організатором, постійно намагався допомагати практикуючим лікарям у підвищенні кваліфікації. Він був активним прибічником жіночої медичної освіти. Багато сил віддав громадській діяльності. Двічі обирався деканом медичного факультету Московського університету, а потім директором Інституту удосконалення лікарів.

Перу М.В.Скліфосовського належать більш як 100 наукових праць, присвячених найрізноманітнішим розділам хірургії. Його любили за чесність, об’єктивність у науковій роботі. Своїми науковими працями, хірургічною діяльністю він підготував розквіт хірургічної науки на далеку перспективу.

Стражеско Микола Дмитрович

(1876-1953)

У лавах найвидатніших і талановитих вчених-медиків почесне місце належить Миколі Дмитровичу Стражеско. Він є одним з видатних представників київської школи терапевтів, вченим із світовим ім’ям, який набув широкої пошани і авторитету своїми працями з вивчення хвороб серця та судин.

Народився М.Д.Стражеско в місті Одесі. Шлях його в науку був визначений перш за все видатними здібностями, що яскраво проявилися ще в шкільні роки в Одеській гімназії і, особливо, в студентські роки, коли він навчався на медичному факультеті Київського університету, який закінчив з відзнакою у 1899 р. із званням лікаря.

М.Д.Стражеско в студентські роки включився в наукову роботу. З особливим захопленням працював він в терапевтичній клініці, яку очолював професор Образцов. Він був залишений на кафедрі спеціальної патології і терапії Київського університету, і одночасно отримав місце інтерна терапевтичного відділення Київської міської лікарні.

Працюючи в клініці під керівництвом видатного клініциста М.Д.Образцова, засвоював передові тенденції Київської терапевтичної школи. Ця школа сформувалася під безпосереднім впливом передових ідей вітчизняних клініцистів і фізіологів.

У 1910 р. М.Д.Стражеска обирають професором кафедри діагностики і спеціальної терапії та завідуючим відділенням Київської міської лікарні. Починається формування його клінічної школи.

В 1919 р. М.Д.Стражеска обирають професором факультетської терапевтичної клініки медичного факультету Одеського університету, де багато сил віддав громадській роботі: був консультантом військового шпиталю, працював у міській та губернській комісіях охорони здоров’я.

Після повернення у 1922 р. до Києва, М.Д.Стражеско продовжував пошук взаємозв’язку між температурою хворого і розладом кровообігу. Ці спостереження у наступні роки призвели до опису природи сепсису і численних його проявів. У галузі серцево-судинних систем він опублікував роботи, в яких розвинув теорію і практику кардіології. Виявив і описав звукові феномени при серцевому битті. Уперше в теорії медицини поставив діагноз тромбозу судинних артерій серця, встановив вперше в практиці світової медицини метод, що дозволив одночасно реєструвати судинний тиск, установив ряд нових факторів, що стосувалися фізіології серцево-судинної системи. М.Д.Стражеско, вперше всебічно вивчивши дію препарату строфантину на організм людини, розробив методи лікування цим цінним терапевтичним засобом.

Завдяки самовідданій праці кафедра і клініка терапії, якими керував М.Д.Сражеско, стали провідним українським центром із розробки актуальних проблем медицини, сучасних методик клінічного обстеження хворого.

М.Д.Стражеско – автор більше 100 наукових праць, присвячених клініці та лікуванню внутрішніх хвороб. Він є організатором провідного науково-дослідного закладу України – Науково-дослідного інституту клінічної медицини, в стінах якого об’єднував зусилля вчених ряду спеціальностей.

М.Д.Стражеско увійшов в історію як талановитий вчений-клініцист, видатний організатор науки, блискучий педагог і вихователь наукової терапевтичної школи. Десятки його учнів очолюють в Україні кафедри та інститути.

Все життя і діяльність М.Д.Стражеска – приклад поєднання таланту і невтомної праці, розуму і людяності.

Філатов Володимир Петрович

(1875-1956)

Володимир Петрович Філатов – офтальмолог і хірург, всесвітньо відомий вчений, один з основоположників офтальмологічної школи в Україні, народився в селі Михайлівка Пензенської області у 1875 р. В 1897 р. закінчив медичний факультет Московського університету, і шість років пропрацював у Москві – спочатку орендатором очної поліклініки, а потім – в Московській офтальмологічній лікарні. В 1903 р. В.П.Філатов переїхав до Одеси, де і розгорнулась його науково-практична діяльність, яка принесла йому світове визнання. З 1911 р. він був незмінним керівником кафедри захворювань очей Одеського медичного інституту і одночасно директором лабораторії захворювань очей і тканинної терапії.

З перших кроків наукової діяльності він виступав як самостійний дослідник-новатор, що прокладає свої власні оригінальні шляхи. У 1912 р. проводить свою першу операцію пересаджування рогівки; в 1913 р. пропонує метод еластонометрії. В 1914-1916 рр. він винаходить “кругле стебло”, яке у подальшому було назване його іменем і, за словами видатного хірурга, професора М.М.Петрова, створило епоху в пластичній хірургії обличчя.

Крім великої повсякденної роботи і занять із студентами, в 20-ті роки починається поглиблена і систематична розробка ряду актуальних проблем офтальмології. Серед співробітників клініки висуваються талановиті молоді вчені-клініцисти і експериментатори. Формується наукова школа В.П.Філатова.

Центральною проблемою кафедри стає пересадка рогівки. В результаті напружених творчих пошуків В.П.Філатову вже в ті роки вдалося значно удосконалити техніку операції і разом з тим спростити її. Свої досягнення у цій галузі доповів на 1 Всесоюзному зїзді лікарів-окулістів у Москві в 1926 р.

Найбільші досягнення були одержані також в галузі вивчення глаукоми. Роботи кафедри велись і в інших галузях офтальмології. В 1929 р. був запропонований новий метод лікування трахоми як масового захворювання населення. Вишукуючи ефективні засоби боротьби з процесами запалення, у 1928 р. увів у офтальмологічну практику діамантову зелень.

Наукова творчість В.П.Філатова і створеного ним колективу значно розширилася у 30-ті роки. Найважливішим досягненням у цей період в галузі пересадження рогової оболонки було застосування трупного консервованого матеріалу, що стало, за його словами, поворотним пунктом у пересадці рогівки. Ним були запропоновані нові пристрої, що усували небезпеку пораження кристалика і випадання склоподібного тіла під час операції.

Завдяки працям В.П.Філатова пересадка рогівки стала доступною кожному оперуючому окулісту. Тим самим вона перетворилася у потужний засіб боротьби зі сліпотою і інвалідністю.

Потреба в розширенні наукової бази дослідження захворювань очей вимагала створення спеціального науково-дослідного інституту, незмінним директором якого з перших днів його заснування в 1936 р. став В.П.Філатов.

Тридцяті роки в історії Одеської офтальмологічної школи позначені також розробкою нового методу лікувальної медицини – тканинної терапії, творцем якої був В.П.Філатов.

Тканинна терапія, запропонована в 1933 р. в процесі поглибленої і всебічної розробки проблеми пересадження рогівки, незабаром набула значення потужного лікувального фактора не тільки в офтальмології, а й в ряді інших галузей медицини.

Серед досягнень, одержаних Одеською офтальмологічною школою під керівництвом В.П.Філатова в інших галузях, слід відзначити: нову оригінальну теорію глаукоми (1936 р.); організацію першого в країні глаукоматозного диспансеру (1931 р.); організацію першої в країні станції швидкої офтальмологічної допомоги (1932 р.); введення в офтальмологічну практику постійних магнітів для видалення чужорідних тіл (1931 р.); широке впровадження у практику методу лікування трахоми, ефективність якого підтвердилася на тисячах хворих; робота з удосконалення методики обстеження захворювань очей, зокрема, з обстеження темнової адаптації та ін.

У роки війни В.П.Філатов і співробітники залишилися працювати у шпиталях – спочатку в П’ятигорську, а з 1942 р. – в Ташкенті, де частково був відновлений Український експериментальний інститут захворювань очей. У цей час продовжувалося впровадження у практику шпиталів і цивільних лікувальних закладів нових методів лікування. Було значно удосконалено техніку застосування тканинних матеріалів, встановлена теплостійкість біогенних стимуляторів, що дозволяло піддавати тканинні препарати кип’ятінню. Гіпотеза тканинного лікування одержала подальше теоретичне обгрунтування, намітилася хімічна природа біогенних стимуляторів.

У Ташкенті ідеї Філатова були вперше успішно застосовані в агрономічній та ветеринарній практиці, тим самим тканинна терапія вийшла за межі медицини, прийшла в галузі біохімії і біології.

Після повернення у звільнену Одесу В.П.Філатов багато уваги приділяв лікуванню інвалідів війни. Велика увага приділяється також і дитячому травматизму, що значно збільшився у зв’язку з війною.

Подальша розробка проблеми пересадження рогівки велася як по лінії часткового наскрізного пересадження, так і повного і майже повного пересадження. 2 серпня 1949 р. В.П.Філатов провів свою тисячну операцію пересадження рогівки. Загальна ж кількість пересаджувань рогівки, проведена тільки в школі академіка, становила понад три тисячі, що значно перевищувало кількість пересаджувань рогівки, проведених окулістами всіх закордонних країн. Вони є неперевершеними й за своїми результатами.

Через усю багатогранну діяльність В.П.Філатова, що охопила майже всі розділи офтальмології, червоною ниткою проходить любов до хворого, поєднана з надзвичайною терапевтичною активністю і оптимістичним підходом до питань лікування людей.

психологическая помощь | лечение простуды | читать книги секретные материалы онлайн | отзывы об отелях Австрии и отзывы об автомобилях Audi