Ресурси

Как сделать потолок из гипсокартона. Как сделать подвесной потолок в доме. Какой потолок лучше сделать. Отделка ванной комнаты. Быстрая отделка ванных комнат панелями. Отделка ванной комнаты пластиковыми панелями. Кровля крыши профнастилом. Качественные материалы для кровли крыш. Крыша из мягкой кровли. Самоделки для сада. Успешные самоделки для сада своими руками. Самоделки для сада и огорода. Ванная мебель для ванной комнаты. Купить мебель для ванных комнат недорого. Заказ мебели для ванной комнаты. Бизнес малое производство. Самый малый бизнес идеи производство. Новый бизнес производство. Монтаж дверей своими руками. Быстрый монтаж входных дверей. Легкий монтаж пластиковых дверей. С чего начать ремонт квартиры. Быстрый ремонт дома с чего начать. Ремонт своими руками для начинающих.

Віртуальна довідка

Календар

<< < вересня 2013 > >>
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30            

Статистика відвідувань

mod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcounter
650
829
2348
19896
1079023

Зараз на сайті

На сайті 360 гостей та немає учасників



Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. Сільсько-господарські науки. Технічні науки. Економічні нуки. - СІЛЬСЬКО-ГОСПОДАРСЬКІ НАУКИ

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

 

 

СІЛЬСЬКО-ГОСПОДАРСЬКІ НАУКИ

 

 

Квасницький Олексій Володимирович

(1900 – 1969)

Визначний український вчений у галузі фізіології тварин.

Народився О.В.Квасницький 24 лютого 1900 р. в с. Лиса Гора Первомайського району Миколаївської області в селянській сім’ї.

В 1925 р. закінчив Кам'янець-Подільський сільськогосподарський інститут.

У 1926-1930 рр. викладав у Вінницькому сільськогосподарському технікумі. В 1931-1941 рр. – науковий співробітник, а з 1944 р. – завідувач лабораторії фізіології розмноження тварин у Полтавському науково-дослідному інституті свинарства. Одночасно з 1936 р. очолював кафедру фізіології сільськогосподарських тварин у Полтавському сільськогосподарському інституті.

О.В.Квасницький успішно розробляв проблеми фізіології сільськогосподарських тварин, зокрема травлення у свиней, фізіологію їхнього розмноження і штучного осіменіння, проблему негативної гібридизації сільськогосподарських тварин та ін.

З 1951 р. – академік АН УРСР, ще до війни, у 1940 р. став доктором біологічних наук, ще через рік – професором. У 1960 р. йому присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки УРСР. У 1966 р. присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Його нагороджено багатьма орденами й медалями.

Помер О.В.Квасницький у 1969 р.

 

 

Паллас Петро Симон

(1741-1811)

Яскравим прикладом того, як можна глибоко любити свій народ, щиро шанувати всі народи світу, працювати на благо всього людства, є життя і діяльність талановитого німця, славного громадянина Росії, великого гуманіста Палласа Петра Симона. Це тільки один з багатьох прикладів, коли німці, чи представники інших народів, за волею долі ставали громадянами Російської імперії, селилися в різних її регіонах, ставали патріотами своєї нової батьківщини, дружно співжили, конструктивно співпрацювали з різними народами, зокрема, з українським, і багато працювали для благополуччя цих народів, розвитку науки, техніки, виробництва.

Для того, щоб таких людей пам’ятали сучасники, плідно використовували їх досвід, вважаємо, що корисно згадати про Палласа, який в кінці XVIII - на початку ХІХ працював на теренах Півдня України і 22 роки в Криму.

Після смерті Петра I наукова діяльність у Росії майже згасла, але розгорнулась з новою енергією за царювання Катерини II, яка підтримала задум у 1767 р. всебічно обслідувати і дослідити неосяжні простори Російської імперії. Керівництво цією роботою було доручено Імператорській Академії Наук.

Дослідники повинні були вивчати і описувати не тільки природу країв і регіонів, які вони відвідували, але і збирати різноманітні етнографічні та статистичні відомості про народонаселення, його заняття, звичаї, вірування, політичний устрій і таке ін. Щоб полегшити роботу вчених, створили для них умови для праці: до кожного з них було прикріплено декількох студентів, препарувальників і художників, а в місцях, де міг бути потрібний військовий захист, то і конвой з кількох озброєних солдатів.

Забезпечені спеціальним знаряддям, інструкціями, настановами і вказівками, у супроводі великих обозів, вчені відправлялися у подорожі весною 1768 р.

З таких академічних експедицій найбільш визначною стала експедиція під керівництвом П.С.Палласа, який став найвизначнішим натуралістом-мандрівником XVIII ст. Він протягом шести років досліджував східні регіони Європейської Росії, Сибіру, Алтаю, Іркутська, Кяхти. Під час другої своєї експедиції у 1793-1794 рр. досліджував дельту Волги, Північний Кавказ, Крим, Північне Причорномор’я України.

Народився у Берліні в 1794 р. У 1760 р. одержав у Геттингені доктора медицини, освіту одержав у Німеччині, Голандії і Великій Британії. У 1767 р. приїхав працювати в Росію. У двадцятисемирічному віці був запрошений в Російську академію наук. З 1768 по 1774 р. працював у експедиції з вивчення Східної та Південно-Східної європейської частини Росії та Сибіру. У ці роки він перший у вічній мерзлоті Сибіру розкопав мамонта. В 1793-1794 рр. провів експедиції з дослідження Півдня Росії, Північного Причорномор’я України та Криму. Зібрав і узагальнив матеріали з географії, геології, ботаніки, зоології та ін. Виявив і описав нові види рослин і тварин, зробив першу науково обгрунтовану спробу систематизувати рослинність країни у праці “Флора Росії”, опублікованій латинською мовою в 1784-1788 рр. у двох томах.

П.С.Паллас перший, хто більше як 200 років тому на основі власних спостережень науково обгрунтував те, що Каспійське море не завжди було внутрішнім водоймищем. А складало колись, разом з Азовським і Чорним морями, єдине ціле.

Саме йому - одному з найвідоміших у XVIII ст. вчених-натуралістів і мандрівників, наука географія має завдячувати найбільш точним і досконалим дослідженням й описом східної частини Європи, включаючи Урал і прикаспійські та причорноморські степи. Під час своїх експедицій обстежив, наніс на карту раніше невідомі для європейців Алтай і Сибір. Експедицію довів до кордонів Китаю. Зібравши величезний за обсягом, змістом і значенням матеріал, тільки через шість років повернувся до Петербурга. Його лекції становили основу природничо-історичних експозицій музеїв Петербурга і Берліна. До багатотомних монографій Палласа, як першоджерела, впродовж десятиліть зверталося багато поколінь географів, зоологів, ботаніків, етнографів. Вражала виняткова точність висновків, талановитість багатьох ідей, наукову розробку яких завершували вже його послідовники.

П.С.Паллас є один з основоположників зоогеографії, фундатор геологічних знань про Західну Європу.

Закінчивши свої подорожі, П.С.Паллас поселився в Криму, де йому Катерина II подарувала два маєтки. Тут він прожив 15 років, з 1795 по 1810 р. На 69 році життя, бажаючи ближче бути до наукових центрів, він переселився до Берліна, де і помер у 1811 р.

Як приклад широти наукових інтересів, великої різноманітності наукових досліджень є те, що Паллас в Криму вивчав флору і фауну, вів кліматологічні, етнографічні дослідження, здійснив величезну роботу зі складання порівнювальних словників усіх доступних йому мов і народів, діалектів.

Найважливіші його твори, що зберегли велике значення донині: "Подорожі по різних провінціях Російської імперії” (1771-1776); “Флора Росії” латинською мовою (1784-1788).

З метою увічнення імені П.С.Палласа його ім’ям названі деякі рослини і тварини, особливий тип метеоритів – паласити. Іменем Палласа названий вулкан на Курильських островах, а також риф в Новій Гвинеї.

На прикладі життя та діяльності П.С.Палласа може вчитися конструктивному, гуманному співробітництву народів на благо всього людства і нинішнє покоління.

 

Іванов Михайло Федорович

(1871-1941)

М.Ф.Іванов – академік, вчений-зоотехнік. Селекціонер, основоположник зоотехнічної освіти і формування зоотехнії як фаху.

Народився в 1871 р. на Харківщині. Закінчив церковно-приходську школу, школу бонітерів-вівчарів, Харківський ветеринарний інститут. У 1898-1900 рр. вивчав тваринництво і ветеринарію ряду країн Західної Європи. (Німеччина, Голландія, Італія, Франція, Швейцарія, США).

У 1903 р. – доцент, 1906 р. – професор Харківського університету.

Після відокремлення в 1930 р. від сільськогосподарської академії ряду інститутів (Московський зоотехнічний інститут, а потім організований на його базі Московський інститут вівчарства, комуністичний сільськогосподарський університет ім. Свердлова), М.Ф.Іванов читав у цих вузах ряд дисциплін із галузі тваринництва. З 1926 по 1931 рр. працював завідувачем кафедри дрібного тваринництва Московського зооветеринарного інституту.

В останні десять років свого життя він працював провідним викладачем вищої школи бонітерів в Асканії-Новій (фундатором якої він же сам був) і зробив чотири випуски вівчарів-бонітерів. Організував у Асканії-Новій дослідну зоотехнічну станцію, де інтенсивно працював над виведенням асканійської тонкорунної породи овець та української степової білої породи свиней. З 1930 р. і до останніх днів свого життя завідував кафедрою зоотехнії та тваринництва у Всесоюзному комуністичному університеті, одночасно читав курс смушкового вівчарства в Московській ветеринарній академії. У ці роки вперше у світовій практиці вівчарства розробив і впровадив у практику виробничу класифікацію овець, поділивши їх на 8 класів: тонкорунні, напівтонкорунні, напівгрубововні, шубні, смушкові, м’ясо-сальні, м’ясо-вовново-молочні.

Педагогічна робота не обмежувалася тільки роботою на кафедрах вузів. Активно працював у системі різноманітних курсів. З під його пера вийшло понад 200 наукових робіт, класичних підручників, що відрізнялися чіткою структурою, ясністю і глибиною наукового дослідження. Наприклад, підручник “Вівчарство”, що витримав чотири перевидання і не втратив своєї актуальності до нинішніх днів.

У 1926 р. в Асканії-Новій організував річні бонітерські курси, що переросли у вищу школу бонітерів і відіграли визначну роль у розвитку вівчарства, вітчизняного тваринництва. В стінах цієї школи було підготовлено тисячі висококваліфікованих бонітерів. Випускники і викладачі цієї школи М.М.Колодько (директор курсів), І.Л.Друльов, П.П.Белехов, Л.К.Гребень, К.П.Летучев, І.Л.Перегон, З..Спешнева (викладачі), академіки В.А.Лущихін, В.М.Юдін, визначні вчені і селекціонери М.Н.Васильєва, В.М.Сіріус, Н.І.Граудін, І.Д.Крайнова, В.М.Сюткін, О.П.Толмачов, М.В.Штомпель, В.С.Севрін, В.О.Максименко, М.Г.Капрова, Д.М.Охотіна, П.К.Жабко, М.А.Овчаренко і багато ін. вчених, талановитих селекціонерів-практиків, які очолили племінну роботу з вівцями, є авторами нових виведених порід у всіх регіонах колишнього Радянського Союзу. Завдяки їх праці Асканія-Нова стала своєрідною зоотехнічною Меккою.

За довгі роки своєї педагогічної діяльності майстерно читав понад 12 дисциплін загальної і спеціальної зоотехнії: вівчарство, смушкознавство, свинарство, птахівництво, скотарство, конярство, кролівництво, годівлю і зоогігієну сільськогосподарських тварин, молочну справу, курси загальної і спеціальної зоотехнії. Це свідчить про його енциклопедичні знання у галузі тваринництва, невичерпну енергію і величезну працездатність.

Педагогічна майстерність М.Ф.Іванова грунтувалася на високому гуманізмі, винятковій педагогічній етиці та коректності, доброзичливості, глибокому професіоналізмі вченого-новатора, тісному пов’язанні навчання з вихованням справжніх громадян. Всі ці риси надзвичайно актуальні і важливі, їх необхідно прививати, розвивати і вдосконалювати працівникам вищої школи і сьогодні.

Як педагога, вирізняли висока інтелігентність, визнання за студентом його особистості, тісне поєднання сучасної науки з історією її розвитку, постійна персоналізація наукової теорії відкриттів. Це гуманізувало процес навчання. Він глибоко розумів загальнолюдську цінність, надполітичний, наддержавний характер розвитку науки як основного факту науково-технічного і соціального прогресу людства. Його лекції відрізнялися доступністю, цілеспрямованістю, переконливістю, актуальністю. Михайло Федорович надавав великого значення наочності і емоційності навчального процесу. У значній мірі йому слугував талант і досвід художника, те, що він часто проводив заняття безпосередньо на фермах. Так, у лабораторії вівчарства Харківського зооветеринарного інституту донині збереглися і використовуються у навчальному процесі два руна тонкорунних овець, виготовлені власними руками вченого-педагога, як демонстраційний матеріал.

Особливого значення надавав Михайло Федорович гуртковій роботі студентів, вважав, що це одна з ефективних форм залучення студентства до науково-дослідної роботи, був прибічником активних форм індивідуальної роботи з талановитою молоддю, що сприяє її розвитку і вдосконаленню.

Професор І.С.Журавок (один із учнів М.Ф.Іванова) згадував, що заняття з конституції, екстер’єру тварин Михайло Федорович проводив тільки на живих тваринах, завжди ретельно готувався до занять, сумлінно готував робоче місце, де планувалося проводити заняття. Так, при бонітуванні він вимагав, щоб оглядали і оцінювали тварину з правого боку з таким рахунком, щоб сонце світило бонітеру в спину і тварина була рівномірно і добре освітлена.

Мова завжди була неспішна, вдумлива, чітка, відзначалася винятковою логічністю і образністю. Він умів виділяти основне серед маси інформації, чітко його висловити. Як лектор, він був схожий у якійсь мірі на поета, оскільки висвітлення проблемної теми для нього була напружена, доведена до мистецтва з використанням емоційного елементу, інтелектуальна робота. Водночас М.Ф.Іванов вважав, що все-таки найглибші знання студент здобуває методом самостійної роботи і самоосвіти, у зв’язку з цим підкреслював, що “…коня можна підвести до джерела. Але пити з джерела він мусить тільки сам”.

Високе мистецтво педагогічної діяльності було обумовлене в першу чергу його високими людськими якостями, глибоким професіоналізмом вченого-новатора, який постійно гармонійно поєднував наукову і педагогічну роботу з виробничою практикою; його ерудицією, високим почуттям громадського обов’язку.

 

 

Ліванов Михайло Григорович

(1751-1800)

Михайло Григорович Ліванов стоїть як би на вершині науково-технічного прогресу в галузі сільського господарства, досягнутого “Старим світом” у кінці XVIII ст. Одержав високу освіту в Росії, добре знав практику тваринництва Київської Русі і Московії, глибоко вивчив стан розвитку землеробства, рослинництва і тваринництва Західної Європи. Навчаючись в Оксфордському університеті, детально вивчав практику сільського господарства Англії, особисто знайомиться з Р.Беквеллом, аналізує його методи з поліпшення існуючих і виведення нових порід, щоб впровадити їх у практику тваринництва Російської імперії.

Відомий, як фундатор сільськогосподарської вищої освіти, активний пропагандист західноєвропейського передового досвіду в Російській імперії, і, зокрема, в малому “Новому світі” – Північному Причорномор’ї, щойно відвойованому в Османської імперії. Тут створюються нові міста: Херсон (1783), Сімферополь (1784), Миколаїв (1789), Одеса (1795) та інші. У ці краї спрямувались потоки переселенців-українців, росіян, німців, болгар, поляків, і якась частина французів, які тікали від наполеонівського режиму.

Листом від 1 вересня 1785 р. цариця Катерина рекомендувала графу Потьомкіну професора Ліванова, як людину, корисну для освоєння Таврійського краю. Йому було дано доручення і кошти на організацію сільськогосподарської школи в Північному Причорномор’ї. Така школа була заснована у 1790 р. у Богоявленську (нині Корабельний район міста Миколаєва). А у листі графа Мордвинова графу Зубову від 6 серпня 1797 р. М.Г.Ліванов характеризується як безкорисливий сподвижник, патріот, трудівник, вчений, геолог, який багато зробив для держави російської.

М.Г.Ліванов у 1772 р. з відзнакою закінчив одночасно філософський факультет Слов‘яно-греко-латинської академії і юридичний факультет Московського університету. Після повернення з Англії, у 1785 р. відряджається професором Катеринославського університету, що був щойно заснований у місті Катеринославі. У березні 1786 р. приїздить у Крим, де розгорнув велику роботу з вивчення грунтів, кормових ресурсів, сільського господарства. На початку 1788 р. у маєтку поміщика Петковича організовує зразкове господарство, де впроваджує передову агротехніку, висіває кукурудзу і картоплю. А вже у 1799 р. переконливо обгрунтував особливу значимість і перспективність кукурудзи як кормової культури для тваринництва.

У кінці 1788 р. бере участь в облозі Очакова, що свідчить про виняткову його громадську активність і високий патріотизм.

У 1789 р. М.Г.Ліванов тяжко захворів (була паралізована ліва половина тіла), але продовжує продуктивно працювати на теренах сільськогосподарської освіти, науки, літератури. З 1790 р. веде організаційну роботу у Богоявленській сільськогосподарській школі. У 1794 р. у Петербурзі виходить у світ його книга “Руководство к разведению и исправлению домашнего скота”. Практично це був перший російський підручник із зоотехнії. У 1799 р. у Миколаєві виходить з друку друга його книга “О земледелии, скотоводстве и птицеводстве”. У цій книзі він пише про значення тваринництва, його нерозривний зв’язок із землеробством, про необхідність глибокого вивчення порід у зв’язку з різними природно-кліматичними зонами і умовами Росії.

Перед Богоявленською школою ставилося завдання – підготовка кадрів для сільськогосподарської практики, подати приклад організації таких шкіл в інших регіонах імперії, підготовка наукових кадрів у галузі сільськогосподарської науки, вивчити потенціальні сільськогосподарські ресурси Північного Причорномор’я та розробка способів їх ефективної експлуатації. Богоявленська сільськогосподарська школа, ініціатором організації якої, її директором і провідним викладачем був М.Г.Ліванов, справила великий вплив на освоєння південного краю, підвищення сільськогосподарської культури Північного Причорномор’я, його корисності для потреб імперії. У цій школі навчались поміщики, селяни-переселенці. Програма навчання в школі давала глибокі, на той час, узагальнення передової практики сільського господарства, зокрема, з питань грунтознавства, землеробства, рослинництва і тваринництва. Як результат її діяльності, була поява у цих краях поміщицьких маєтків Кеттенських, Каховських, Скадовських, Петковичів, Рувьє. Балтазарових, Мутянів та багатьох ін.

Богоявленська сільськогосподарська школа проіснувала до 1797 р., а потім на чолі з О.О.Самборським була переведена в Царське Село, і як така, проіснувала там до 1803 р. Якраз з неї започатковано в нинішньому Пушкіно (Царське Село) могутній сільськогосподарський науково-навчальний комплекс.

У своїх роботах викладає основні методи розведення і прагне дати класифікацію порід домашніх тварин за продуктивністю. Як Р.Беквелл, він поділяє всі породи великої рогатої худоби, овець, свиней на “першоначальні” або корінні (аборигенні) і на похідні. “Першоначальні” – це ті, які не походять від змішування з іншими породами; похідні – це ті, що одержані у результаті змішування крові. У своїх рекомендаціях з поліпшення вітчизняного тваринництва Ліванов вимагає враховувати конкретну обстановку і умови. У розвитку великої рогатої худоби він визначає два головні напрямки: перший – м’ясне скотарство, і другий напрямок – молочне скотарство. Така спеціалізація скотарства лишається актуальною донині, оскільки, зокрема, в Україні, ще не доведена до потрібної досконалості.

М.Г.Ліванов підкреслює, що продуктивність – основний фактор оцінки якості тварин, а не їх масть та інше, чому в ті роки надавали великого значення. У зв’язку з цим особливу увагу надає жирномолочності корів, вважає, що відбором плідників від жирномолочних корів і утримуванням худоби у “добром порядке”, тобто за умов доброї годівлі і хорошого догляду, “…можно якість молока поліпшувати”. На запитання, чи можна головною і єдиною причиною м’ясних якостей худоби вважати якість годівлі, Ліванов відповідав негативно і надавав вирішальне значення “…складному і взаємовідповідному розміщенню частин тіла тварин”. Він пише, що “…доброта корма есть вторичная или помагающая причина в тучності скота, а главную причину тому искать должно в складном и соразмеренном расположении частей животного”. Отже, уже в ті роки М.Г.Ліванов віддавав належне значенню конституції тварин, цілеспрямованому відбору. Позитивно оцінював використання методу спорідненого спарювання, що широко застосував у своїй практиці Р.Беквелл – кращий майстер заводської справи Англії (автор лестерської породи овець: прославленої логторнської, або дишлейської породи великої рогатої худоби, вороних робочих коней).

Ліванов надавав особливого значення розробці методу оцінки тварин за екстер’єром. У цьому питанні він посилається на Р.Беквелла. Успіх роботи Р.Беквелла Ліванов обгрунтовує тим, що він дотримувався принципу, що “від хорошого народжується хороше, а від поганого – погане”. Ретельно відбирав плідників і маток, і забезпечував їм кращі умови годівлі і утримування, потомство отримував “…лучше своих отцов и матерей”.

Пропонує цілу систему заходів із поліпшення тварин, ставить в основу кормовиробництво, годівлю і утримання тварин, обгрунтовує головну роль кормової бази у тваринництві, оптимальне поєднання галузей тваринництва і рослинництва, єдність організму і середовища, знайомить російську громадськість з практикою сільського господарства Англії, Данії, Німеччини, Голандії, Франції. Так, Ліванов звертає увагу і на таку деталь, що Р.Беквелл мав у своєму стаді корів віком до 25 років. Проблема подовження періоду виробничої експлуатації корів лишається винятково актуальною і донині, оскільки на фермах корів вибраковують у кращому випадку у віці 7-8 років, а часто і у віці 4-6 років.

Оригінально оцінив Ліванов великі перспективи розвитку тваринництва степової зони Північного Причорномор’я, вважав головними його галузями велику рогату худобу м’ясо-молочно-робочого напрямку продуктивності і мериносове вівчарство. Щодо мериносового вівчарства, то дуже настирливо пропагував цю галузь.

Можна було б зауважити, чому Ліванов не акцентує уваги на конярстві, галузі традиційної з часів тавроскіфів для Північного Причорномор’я. Адже, в Україні, біля села Середній Стіг (нині м. Запоріжжя) та в селі Дереївка археологами розкопане перше у світі поселення конярів. Вони одомашнили коня 4 тисячі років до н.е. з дикого терпана. У всі часи терпанів водилося багато в степах Причорномор’я. Одомашнені коні використовувалися як джерело тваринницької продукції (м’ясо, шкіри, молоко, кумис та ін.), робоча сила, як засіб пересування, і, врешті-решт, коні були важливим військовим засобом як верхові, так і запряжені у бойові колісниці на березових колесах. Маючи такі бойові колісниці, племена кіннотників, пізніше названі аріями, були неперевершеними воїнами і поширили свій вплив майже на всю Європу і частину Азії, створивши так звану індоєвропейську мовну групу народів. Про вплив конярства на розвиток людської цивілізації, його місце в тодішньому сільському господарстві, Ліванов, безумовно, добре знав. Але він був патріотом в першу чергу своєї Росії, і тому фіксує увагу на тих галузях, що найпотрібніші, найвигідніші для Росії. Це стосується і рослинництва, де він акцентує увагу на розвитку зернового виробництва. І майже нічого не пише про розвиток овочівництва, баштанництва, таку козацьку культуру, як просо, розвиток бджільництва. Оскільки на той момент вони були менш привабливі для імперії.

У створенні високопродуктивного скотарства вчений відводить основне місце чистопородному розведенню на базі достатньої годівлі і повноцінного утримання. Тому приділяв багато уваги вивченню, опису кормових культур Півдня, створював їх гербарії: пропагував і впроваджував у практику нові культури, такі, як кукурудза, картопля (земляні яблука), конюшина (кашка).

Турботу про тварин рекомендує починати рано, ще до народження, забезпечуючи тільну корову повноцінною годівлею, належним доглядом і хорошим утриманням.

У галузі вівчарства головна установка М.Г.Ліванова зводилась до вивчення і описування місцевих племінних ресурсів. Таврійські і Катеринославські степи він вважав благоприємними (богом створеними) для розведення іспанських тонкорунних овець (“шпанок”). Він орієнтував на поглинальне схрещування місцевих грубововнових овець з іспанськими мериносами. Оскільки без такого схрещування не можна досягти швидкого одержання так потрібної для Росії однорідної тонкої і білої вовни.

Перший в історії зоотехнік Росії пише про свинарство, вплив різних кормів на якість м’яса і сала, доводить необхідність і обгрунтовує доцільність попередньої підготовки кормів до згодування, підкреслює значення їх різномаїття в раціоні.

Цікаво пише про птахівництво – розведення індиків, курей, гусей, качок і голубів. Голубництво він вважав найбільш дешевою галуззю птахівництва. Голуби ще у римлян вважались найкращим харчовим продуктом. На жаль, така винятково плодюча і скоростигла галузь, що дає високоякісне дієтичне і смачне м’ясо, у нас не одержала подальшого розвитку, і нині майже втрачена. Від неї лишилось лише аматорське, декоративне голубництво. Мабуть, це не заслужено і не виправдано, хоча б тому, що, наприклад, в Угорщині голубництво є досить прибуткова галузь птахівництва, виведено хороші мясні породи.

У галузі ветеринарної медицини обмежувався, головним чином, описуванням народних методів (часто досить примітивних) лікування тварин, хоча захворюваність і загибель тварин від інфекційних і неінфекційних хвороб були в ті часи досить значні. Так, для боротьби з комахами (воші, блохи та інше) він рекомендував засоби, що широко застосовувались в Англії – окурювання димом, попіл, тютюн. При затримці посліду необхідно лавровий лист подрібнити (80 листків), зварити у молоці і влити корові в горло.

У Богоявленській сільськогосподарській школі М.Г.Ліванов здійснював керівництво науково-дослідною роботою двох ад’юнктів (ад’юнкта – одна з форм підготовки науково-педагогічних кадрів, нині вона збереглася у вищих воєнних навчальних закладах і науково-дослідних закладах збройних сил, а у вузах і цивільних науково-дослідних інститутах цю функцію виконує аспірантура).

Значення і цінність роботи М.Г.Ліванова у галузі тваринництва полягає в першу чергу в тому, що він не тільки об’єктивно описує стан, але і пропонує заходи до його поліпшення, навчає творчому пошуку, науково обгрунтовано мислити, активно вирішувати проблеми, брати на озброєння досягнення передової практики у галузі сільського господарства інших країн (особливо Англії), проводить пропаганду з впровадження нових культур, сортів, порід і вдосконалення сільськогосподарської практики. До речі, вважав, що в основі наукових положень лежить практика, а експеримент має лише допоміжне значення.

Значний вклад М.Г.Ліванова у розвиток агрономії. Почесне місце йому належить і у галузі геології, пошуках покладів мармуру, кам’яного вугілля, граніту на території України.

Михайло Григорович Ліванов – талановитий вчений у галузі сільського господарства, займає почесне місце серед фундаторів вітчизняної аграрної науки і освіти. Його роботи у галузі зоотехнії і агрономії заслуговують уваги і доброї пам’яті в сучасників. Це – енциклопедист, невтомний трудівник, людина високої культури, великий патріот своєї держави.

 

Смирнов Ігор Васильович

(1911-1993)

Серед славних імен вчених зоотехнічної науки почесне місце належить Ігору Васильовичу Смирнову, який вперше в біологічній науці розробив технологію збереження сперміями біологічної повноцінності і генетичної інформації при глибокому заморожуванні (мінус 78-96С) і тривалого зберігання в такому стані сперми плідників сільськогосподарських тварин, що занесена, як наукове відкриття, до “Державного реєстру відкриттів СРСР” під номером 103 з пріоритетом від червня 1947 р. Це відкриття широко реалізоване в практиці тваринництва всіх країн світу. Воно зумовило науково-технічний прогрес племінної справи в галузі продуктивного тваринництва, ставши основою великомасштабної селекції, внесло революційні зміни в практику відбору плідників, забезпечило найбільш раціональне використання їх генетичного потенціалу.

Народився 4 квітня 1911 р. в селі Колодне Беседінського району Курської області. Його трудова діяльність розпочалася у 1929 р. техніком-птахівником в радгоспі Воронезької області, де працював до 1932 р. Потім – навчання на зоотехнічному факультеті Білоцерківського сільськогосподарського інституту, який він з відзнакою закінчив у 1937 р.

І.В.Смирновим опубліковано понад 225 наукових робіт, що відзначаються оригінальністю думки і підходу до вирішення зоотехнії ікріобіології, науковою новизною. Кожна з них є свідченням і зразком гостроти, глибини наукової думки, високої культури мислення і літературного оформлення.

Він є автором 10 підручників “Штучне осіменіння сільськогосподарських тварин” для студентів зооветеринарних факультетів аграрних вузів і технікумів. Це, практично, перші такого типу в світовій практиці підручники, де всебічно, лаконічно і чітко висвітлені питання технології відтворення стад сільськогосподарських тварин з широким застосуванням штучного осіменіння, де обгрунтовано, що технологія штучного осіменіння тварин є вершиною глибоких досліджень морфології і фізіології репродуктивної системи організму; які є прикладом, що наукові відкриття приносять суспільну користь. Ним опубліковано три довідники з питань штучного осіменіння сільськогосподарських тварин, що характеризуються енциклопедичністю, прості і зручні в користуванні, тому широко використовуються науковцями, зооветеринарними фахівцями і студентами.

За участі професора підготовлено біля 4 тис. зоотехніків вищої кваліфікації, понад 2,5 тисяч техніків і лаборантів зі штучного осіменіння сільськогосподарських тварин. Під його науковим керівництвом виконали і захистили дисертації 20 аспірантів, створені фахові і наукові школи в Українському національному аграрному університеті, науково-дослідному інституті розведення і генетики, на Київській обласній дослідній станції “Терезіне”, на центральному підприємстві в Броварах.

З 1953 р. до останніх днів свого життя професор І.В.Смирнов читав курс “Штучне осіменіння сільськогосподарських тварин” в Харківському зооветеринарному інституті, Українській сільськогосподарській академії (нині – Український національний аграрний університет), в різні роки його запрошували читати цей курс в Одеському та Білоцерківському сільськогосподарських інститутах. Талант педагога, виняткова лекторська майстерність, глибокий професіоналізм, широка ерудиція, висока культура і гуманізм забезпечували йому авторитет і шану серед студентів і колег.

В Асканії-Новій пройшов хорошу наукову школу, ознайомився з класичними традиціями інституту, освоїв новітні методики досліджень. Він підтримував дружні зв’язки із вченими-асканійцями: К.О.Бозріковим, Ф.І.Крутипорохом, В.Д.Треусом, М.М.Асланяном, Ш.В.Алексаняном, К.П.Летучевим, Е.П.Стекленовим, О.Ю.Макеєвим.

У 1939 р. був призваний на військову службу, що тривала аж до 1945 р. Вступає до аспірантури Всесоюзного науково-дослідного інституту тваринництва. Його керівником став В.К.Милонов, з яким він працював у довоєнні роки в Асканії-Новій, де той завідував лабораторією біології розмноження сільськогосподарських тварин. Вона була започаткована ще в 1903-1911 рр. основоположником штучного осіменіння, як зоотехнічного методу розмноження тварин, професором І.І.Івановим у помісті Ф.Фальц-Фейна (який запрошував І.І.Іванова до Асканії-Нової, створював йому умови для проведення досліджень зі штучного осіменіння коней і овець).

У 1949 р. захистив дисертаційну роботу як здобувач вченого ступеня кандидата біологічних наук. Ряд вчених Всесоюзного інституту тваринництва пропонували дисертаційну роботу на тему: “Глибоке охолодження сперми сільськогосподарських тварин” подати на здобуття вченого ступеня доктора біологічних наук. Але цього не трапилося через особистий характер В.К.Миланова, його небажання сприяти зростанню авторитета І.В.Смирнова, як автора методу глибокого заморожування сперми плідників сільськогосподарських тварин.

У 1940-1953 рр. працював старшим науковим співробітником Українського науково-дослідного інституту тваринництва Лісостепу і Полісся. Це були роки плодотворних наукових пошуків і самовдосконалення. В ці роки працює над вдосконаленням технології замороження сперми бугаїв, кнурів, баранів.

У 1953 р. переходить на викладацьку роботу. Більше 40 років він віддав вузівській кафедрі. Так, з 1953 по 1957 рр. працював доцентом Харківського зооветеринарного інституту – одного з найбільш визначних центрів зооветеринарної освіти. Глибоко шанував традиції цього вузу. Тут він формується як талановитий педагог і лектор.

У 1957 р. на Київській дослідній станції “Терезіне” організовує наукову лабораторію біології розмноження сільськогосподарських тварин. До 1967 р. – завідувач цієї лабораторії, постійно проводить науково-виробничі досліди, керує аспірантами і читає курс “Штучне осіменіння сільськогосподарських тварин” для студентів зооінженерних факультетів Української сільськогосподарської академії та Білоцерківського сільськогосподарського інституту. Друкує перші підручники зі штучного осіменіння тварин, працює над вдосконаленням технології племінного використання плідників.

У 1965 р. за сукупністю опублікованих наукових праць йому присуджено вчену ступінь доктора біологічних наук. З 1967 р. і до кінця свого життя працював професором кафедри розведення сільськогосподарських тварин Української сільськогосподарської академії.

У 1973 р. йому присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки і техніки України.

 

 

Гжицький Степан Зенонович

(1900-1976)

Серед імен, які збагатили біологічну і ветеринарну науку, прославили Україну, почесне місце належить видатному вченому і педагогу, доктору ветеринарної медицини, доктору біологічних наук, академіку, заслуженому діячу науки України, почесному члену Об’єднання українських ветеринарних лікарів США і Канади, професору Степану Зеноновичу Гжицькому. Його життєвий шлях є прикладом самовідданого служіння народу, науці.

Народився 14 січня 1900 р. в родині сільського вчителя в одному з найбільш мальовничих куточків Тернопільщини - в селі Острівець. Закінчивши початкову школу в селі Довге, вступив до Тернопільської гімназії.

Час, коли закінчив гімназію, був складним і важким. Із розпадом Австро-Угорської імперії владу на Східній Галичині захопили польські окупанти і в усьому: житті, роботі, навчанні – перевага віддавалася саме полякам. У той час, завдяки старанням товариства імені Т.Г.Шевченка, у Львові існував таємний український університет, і Степан Зенонович в 1920 р. став студентом його правничого факультету. Але, як з'ясувалося пізніше, юриспруденція молодого Гжицького не приваблювала. Його вабила природа. І після трирічних студій в університеті С.З.Гжицький в 1923 р. поступив до Львівської академії ветеринарної медицини.

Любов до обраної спеціальності, наполегливість у навчанні привернули увагу до молодого студента з боку видатного вченого, завідувача кафедри лікарської хімії, професора В.Морачевського. До речі, професор В.Морачевський протягом 1925-1927 рр. був ректором академії, а пізніше першим куратором відновленого в академії Товариства українських студентів ветеринарної медицини “Ватра”.

Професор В.Морачевський був єдиним професором академії, який уможливив наукову кар’єру українцеві С.Гжицькому. Здібний студент С.Гжицький привернув до себе увагу В.Морачевського, і на його кафедрі він ще студентом третього курсу почав працювати заступником асистента кафедри. Закінчивши в 1929 р. академію і одержавши диплом ветеринарного лікаря, залишився працювати на кафедрі старшим асистентом. Поряд з педагогічною працею він займається науковими дослідженнями під керівництвом професора В.Морачевського. В 1931 р. захистив дисертацію на тему: “Про вплив односторонньої і змішаної дієти та додатку солей на деякі компоненти крові і сечі” і отримав наукову ступінь доктора ветеринарної медицини. Продовжував науково-дослідну роботу і завдяки клопотанню професора В.Морачевського. був відряджений у Берлін, де працював у Берлінському інституті фізіологічної хімії, у лабораторії директора інституту, відомого вченого-біохіміка К.Нойберга.

В 1934-1935 рр. досліджував хімізм м’язевого паралічу, чим вніс вагомий внесок у вивчення патогенезу паралітичної міоглобінурії у коней. Ці та інші дослідження започаткували виникнення нового напрямку в біохімії – клінічна біохімія. У цей час він описав роль інсуліну в хімізмі м’язевого скорочення. В 1934 р. за наукові праці Гжицькому було присуджено наукове звання приват-доцента.

У 1937 р. вдруге виїхав за кордон, до Відня, де проводив дослідження в клініці дрібних тварин відомого австрійського вченого, професора Вірта.

Протягом 1939-1940 рр. розгорнув велику наукову і педагогічну роботу, в 1940 р. йому присуджено науковий ступінь доктора біологічних наук і звання професора.

Під час німецької окупації професор Гжицький продовжує викладацьку і наукову роботу. В 1940 р. його обрано дійсним членом Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка.

Після війни професор С.З.Гжицький докладав багато зусиль для відновлення навчального процесу і науково-дослідної роботи на кафедрі, добре розумів, що дальший розвиток наукових досліджень у значній мірі залежить від підготовки наукових кадрів. Ним ведеться велика робота із залучення до наукової роботи студентів – майбутніх аспірантів та асистентів кафедри.

В 1951 р. Степана Зеноновича було обрано член-кореспондентом АН України, доручено керівництво лабораторією біохімії сільськогосподарських тварин у новоорганізованому Науково-дослідному інституті агробіології. Саме лабораторія біохімії сільськогосподарських тварин цього інституту, що згодом був реорганізований у Науково-дослідний інститут землеробства західних районів України, відіграла значну роль для підготовки наукових кадрів. У лабораторію прийшли в основному випускники Львівського зооветеринарного інституту – учні С.З.Гжицького. Одночасно велася також підготовка майбутніх вчених.

За визначні заслуги в розвитку біохімії тварин в 1959 р. був обраний академіком Української академії сільськогосподарських наук.

Завдяки успішній підготовці наукових кадрів у галузі біохімії і розуміння ними дальшого поглиблення і розширення досліджень із вивчення особливостей обміну речовин в організмі продуктивних тварин, у 1960 р. на базі лабораторії науково-дослідного інституту землеробства і тваринництва західних районів України у Львові було створено Український науково-дослідний інститут фізіології і біохімії сільськогосподарських тварин. Організатором інституту, його першим директором був Гжицький. Одночасно завідував кафедрою біохімії. Практично всі працівники організованого ним інституту – це вихованці академії ветеринарної медицини, учні С.З.Гжицького. Новостворений інститут став не лише великим науковим центром у галузі біохімії і фізіології сільськогосподарських тварин, але і координатором з цих галузей наук. В тому ж році йому присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки України.

Враховуючи науковий авторитет, високі моральні якості, відданість науці і академії, колишнім Міністерством сільського господарства СРСР було видано спеціальне розпорядження про працю на посаді завідувача кафедри біохімії завідувача кафедри біохімії без проходження конкурсу до кінця життя.

Він підготував 15 докторів і 47 кандидатів наук, став фундатором Львівської школи біохіміків. Учнями С.З.Гжицького є: академік П.З.Лагодюк– колишній директор інституту фізіології і біохімії тварин, академік Ф.Ю.Палфій – завідувач кафедри академії, член-кореспондент. І.А.Макар – завідувач лабораторії біохімії вовни /єдиної такого роду в світі/ цього ж інституту. професор О.Ф.Явоненко – ректор Чернігівського педагогічного університету, професор С.Й. Кусень– директор Львівського філіалу інституту біохімії ім. О.В.Палладіна, професори І.Д.Гловацький, В.Й.Скорохід – завідувачі кафедрами в академії, професор А.А.Туревський – завідувач кафедри у Гродненському медінституті, професор О.М.Лемішко – колишній завідувач кафедри академії, професор В.Н.Гловач – колишній завідувач лабораторії інституту фізіології і біохімії тварин і проректор з наукової роботи академії, професори І.Г.Пупін, Г.І.Калачнюк і І.І.Розгоні – завідувачі лабораторіями інституту фізіології і біохімії тварин, професор І.В.Шуст – завідувач кафедри Тернопільського педагогічного університету, професор Я.Л.Гаманюк – колишній завідувач лабораторії інституту ендокринології, професор К.О.Дрель – колишній завідувач кафедри Донецького медінституту, доктор ветеринарних наук І.Г. Береза – декан санітарно-технологічного факультету академії.

Він був членом Центральної ради Всесоюзного, віце-президентом Українського та головою Львівського обласного відділення біохімічного товариства, почесним членом Обєднання українських ветеринарних лікарів США і Канади.

Очолював кафедру біохімії академії та на громадських засадах – лабораторію обміну речовин в інституті фізіології і біохімії тварин.

19 серпня 1976 р. Степан Зенонович завершив свій 53-річний земний зв’язок з академією і відійшов у вічність. У 1997 р. Львівський ветеринарній академії присвоєно його ім’я. Західний науковий центр НАН України заснував премію ім. С.З. Гжицького для молодих вчених у галузі природничих, технічних та гуманітарних наук.

 

 

Кир’яков Михайло Михайлович

(1810-1839)

Народився 23 травня (4 червня) 1810 р. в с. Ковалівка Миколаївського району Миколаївської області.

Його батько - М.М.Кир’яков, полковник, колезький радник, предводитель дворянства Херсонської губернії і керівник будівництва Одеського порту, викупив у першого коменданта м. Одеси полковника А.Шостака обійстя в с. Ковалівка. Тут на мальовничому березі Південного Бугу і пройшли дитячі роки Михайла Кирякова. Початкову освіту отримав у домашніх умовах, потім навчався в Одесі, а в 1826 р. поступив до Московського університету. В 1828 р. в Москві захистив дисертацію і отримав вчену ступінь кандидата морально-політичних наук.

Для глибокого вивчення історичних пам’яток він відвідав Куликове Поле, Бородіно, Парутине, Малий Ярославець, Троїцько-Сергіївську лавру, Смоленськ, Київ, Чернігів, Очаків, Ольвію та інші визначні місця.

Духовно збагатився М.М.Кир’яков за кордоном, перебуваючи в Сілезії, Моравії, Богемії, Нідерландах. Франції, Австрії та Угорщині. Це подорожування сприяло налагодженню особистих зв’язків із відомими західноєвропейськими вченими. У Франції його обрали членом наукового Паризько-Азіатського товариства.

Коли в липні 1830 р. в Парижі вибухнуло повстання проти короля Карла X та свавілля дворянства, М.М.Кир’яков, підтримуючи борців, воював на барикадах. Чутки про його такі дії докотилися до Росії. За велінням царя Миколи I за М.М.Кир’яковим установили поліцейський нагляд. Після приїзду в Росію йому заборонялося влаштовуватися на державну службу і проживати у великих містах. Місцеперебуванням визначалася родова маєтність, тобто с. Ковалівка на Миколаївщині.

Прибувши в Ковалівку, М.М.Кир’яков видозмінив науковий пошук. Завдяки безупинній наполегливості, вродженій обдарованості і цілеспрямованості він став відомим агрономом-новатором.

По-перше, Ковалівський сад перетворив у справжню зелену перлину Півдня України. У ньому росли різні види дерев, кущів, квітів і трав із усього світу. Тут же визрівало 60 сортів винограду.

По-друге, він запроваджував лісонасадження і садівництво в усій степовій зоні Причорномор’я. Ефективність його експериментів була відмічена в 1836 р. срібною медаллю Всеросійського товариства лісового господарства.

По-третє, свої агрономічні “секрети” М.М.Кир’яков розкривав на сторінках періодичних видань та різних книг.

Продовжував займатися М.М.Кир’яков і історією. Він створив багату наукову бібліотеку, виступив ініціатором утворення Одеського товариства любителів старожитностей та підготував статистичний опис і історичний огляд Херсонської губернії і “Земледельческий календарь Новороссийского края”.

Коли стан здоровя погіршився, царський уряд дозволив М.М.Кир’якову виїхати для лікування за кордон. Перебуваючи в Німеччині та Італії, він познайомився з Шафариком, Ганкою та іншими вченими.

Після повернення на Батьківщину він знову активно включився в науково-дослідну роботу. Його обрали членом таких наукових товариств і установ: Сільського господарства південної Росії; Молдавського фізико-медичного; Санкт-Петербурзького для заохочення лісового господарства; Московського любителів садівництва; Королівсько-Копенгагенського північних антикваріїв; Статистичного відділення при Міністерстві внутрішніх справ; Імператорського московського дослідників природи; Королівсько-Паризького садівництва та ученого комітету при міністерстві державного майна. Він став колезьким асесором.

Багато б ще міг зробити цей талановитий дослідник, агроном, історик, справжній патріот своєї Батьківщини, якби не раптова смерть. Помер М.М.Кир’яков у 29-літньому віці в 1839 р.

 

Магда Іван Іванович

(1904-1994)

Магда Іван Іванович – всесвітньовідомий український вчений у галузі ветеринарної хірургії, заслужений діяч науки, доктор ветеринарних наук, професор Харківського зооветеринарного інституту. Народився 30 травня 1904 р. у місті Барвінкове Харківської області.

Після закінчення в 1926 р. Харківського ветеринарного інституту працював дільничним ветеринарним лікарем. У 1927 р. поступив до аспірантури кафедри хірургії Харківського ветеринарного інституту. З цього часу все життя Івана Івановича тісно пов’язується з цим інститутом.

Після закінчення аспірантури в 1929 р. працює орендатором хірургічної клініки, потім асистентом, а з 1933 до 1976 рр. – доцентом, професором, завідувачем кафедри оперативної хірургії і топографічної анатомії. Одночасно з роботою на кафедрі він працює методистом заочного відділення і деканом, проявляючи виняткові здібності організатора навчального процесу у вузі, вимогливої і чуйної людини.

З початком війни працює начальником хірургічного відділення фронтового шпиталю, а потім старшим спеціалістом – хірургом ветеринарного науково-дослідного інституту Червоної Армії. Він постійно виїздить у діючу армію, виявляє безмежну мужність, високе почуття обов’язку, громадянської відповідальності за доручену справу, вносячи свою лепту у справу війни, у перемогу над ворогом.

У 1944 р. був демобілізований з армії для поновлення, організації навчального процесу в рідному Харківському зооветеринарному інституті. У 1948 р., після захисту докторської дисертації на тему: “Місцеве знеболювання у ветеринарній хірургії” йому присвоєно наукову ступінь – доктора ветеринарних наук та звання професора, у 1951 р. – почесне звання заслуженого діяча науки України.

Своєю невтомною працею, своїм генієм І.І. Магда підніс славу і досягнення української ветеринарної хірургії. Він створив одну з кращих і всесвітньовідомих шкіл ветеринарних хірургів. Величезний його внесок у підготовку лікарів ветеринарної медицини.

Талановито пропагував і популяризував досягнення ветеринарної науки. Його перу належить більше 130 наукових робіт. Серед них – монографії “Місцеве знеболювання”, що була перекладена на німецьку, китайську мови; “Травматичний ретикулоперитоніт”; підручник “Оперативна хірургія” витримав п’ять перевидань; монографія “Знеболювання тварин”, “Кастрація сільськогосподарських тварин”. За його редакцією вийшла книга “Хвороби кінцівок великої рогатої худоби”, є співавтором довідників “Ветеринарного лікаря”, “Хвороби великої рогатої худоби”, “Хвороби коней”. Всі ці праці є настільними книгами ветеринарних фахівців, на них виховувалося багато поколінь спеціалістів ветеринарної медицини. Вони і надалі є актуальними, корисними і служать набуттю глибоких, професійних знань і умінь. Він вів наукову роботу з проблем знеболювання тварин, поновлення відтворювальної функції та господарської цінності великої рогатої худоби. Під його науковим керівництвом уведені в практику ветеринарної хірургії ціанакрилатні сполуки (клеї) для безшовного сполучення тканин, розроблено багато оригінальних методів операцій-руменотомії, кесаревого розтину, ринопластики у бугаїв, операцій на яєчниках і зовнішніх статевих органах великої рогатої худоби, на суглобах, сухожильних піхвах, статевих органах у коней і бугаїв, методи провідникової анестезії на грудній і черевній стінках, кінцівках, наркоз у коней і свиней, застосування нейролейгіків і міорелаксантів у всіх видів тварин та ін. Розроблено питання топографічної анатомії окремих областей у домашніх тварин.

Наукова робота І.І.Магди тісно пов’язана з виробництвом, і є результатом попиту практики, вона спрямована на підвищення продуктивності та раціональне використання сільськогосподарських тварин.

Він був постійним учасником Всесоюзної виставки народного господарства, нагороджений золотою і срібними медалями. Підготував 3 доктори та 12 кандидатів наук. Був членом експертної Ради Вищої атестаційної комісії з питань ветеринарної медицини, членом редакційних колегій “Ветеринарної енциклопедії”, “Ветеринарного словника”. В останні місяці життя він розробив програму і читав курс “Історія ветеринарної медицини”, підготував винятково цікавий альбом ветеринарної геральдики для цього курсу і працював над підручником. І.І.Магда створив галерею видатних вчених, які закінчили Харківський зооветеринарний інститут, стали відомими вченими в Україні і за кордоном, внесли визначний внесок в науку.

Помер 25 квітня 1994 р. за 25 днів до свого 90-річного ювілею. Похований на території свого рідного зооветеринарної інституту в Малій Данилівці.

 

 

Ремесло Василь Миколайович

(1907 - 1972)

Відомий український селекціонер зернових культур.

Народився В.М.Ремесло 10 березня 1907 р. в с. Теплівці Пирятинського району Полтавської області в селянській родині. Після закінчення Маслівського інституту селекції і насінництва імені К.А. Тимірязєва в 1928 р. працював у різних господарствах та установах агрономом-насіннєводом.

У 1942–1947 рр. служив у Радянській Армії. В 1944 р. закінчив Вищий Військово-педагогічний інститут.

З 1948 р. працював на Миронівській селекційно-дослідній станції імені В.Ф.Старченка, а з 1964 р. – її директор. Вивів сорти озимої пшениці Миронівська – 264, Миронівська – 808 та ін.

Автор багатьох наукових праць. Дійсний член ВАСГНІЛ з 1964 р., заслужений діяч науки України з 1967 р. Йому в 1966 р. присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. В 1963 р. присуджено Ленінську премію.

Неодноразово обирався депутатом Верховної Ради України.

Помер В.М.Ремесло в 1972 р.

 

 

Vyzer O. E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.   МОУНБ. Всі права застережено