Миколаївська обласна універсальна наукова бібліотека - Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. Сільсько-господарські науки. Технічні науки. Економічні нуки.

Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. Сільсько-господарські науки. Технічні науки. Економічні нуки.

Рейтинг користувача:

/ 0

Деталі: Хіти: 7547

СІЛЬСЬКО-ГОСПОДАРСЬКІ НАУКИ

Квасницький Олексій Володимирович

(1900 – 1969)

Визначний український вчений у галузі фізіології тварин.

Народився О.В.Квасницький 24 лютого 1900 р. в с. Лиса Гора Первомайського району Миколаївської області в селянській сім’ї.

В 1925 р. закінчив Кам'янець-Подільський сільськогосподарський інститут.

У 1926-1930 рр. викладав у Вінницькому сільськогосподарському технікумі. В 1931-1941 рр. – науковий співробітник, а з 1944 р. – завідувач лабораторії фізіології розмноження тварин у Полтавському науково-дослідному інституті свинарства. Одночасно з 1936 р. очолював кафедру фізіології сільськогосподарських тварин у Полтавському сільськогосподарському інституті.

О.В.Квасницький успішно розробляв проблеми фізіології сільськогосподарських тварин, зокрема травлення у свиней, фізіологію їхнього розмноження і штучного осіменіння, проблему негативної гібридизації сільськогосподарських тварин та ін.

З 1951 р. – академік АН УРСР, ще до війни, у 1940 р. став доктором біологічних наук, ще через рік – професором. У 1960 р. йому присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки УРСР. У 1966 р. присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Його нагороджено багатьма орденами й медалями.

Помер О.В.Квасницький у 1969 р.

Паллас Петро Симон

(1741-1811)

Яскравим прикладом того, як можна глибоко любити свій народ, щиро шанувати всі народи світу, працювати на благо всього людства, є життя і діяльність талановитого німця, славного громадянина Росії, великого гуманіста Палласа Петра Симона. Це тільки один з багатьох прикладів, коли німці, чи представники інших народів, за волею долі ставали громадянами Російської імперії, селилися в різних її регіонах, ставали патріотами своєї нової батьківщини, дружно співжили, конструктивно співпрацювали з різними народами, зокрема, з українським, і багато працювали для благополуччя цих народів, розвитку науки, техніки, виробництва.

Для того, щоб таких людей пам’ятали сучасники, плідно використовували їх досвід, вважаємо, що корисно згадати про Палласа, який в кінці XVIII - на початку ХІХ працював на теренах Півдня України і 22 роки в Криму.

Після смерті Петра I наукова діяльність у Росії майже згасла, але розгорнулась з новою енергією за царювання Катерини II, яка підтримала задум у 1767 р. всебічно обслідувати і дослідити неосяжні простори Російської імперії. Керівництво цією роботою було доручено Імператорській Академії Наук.

Дослідники повинні були вивчати і описувати не тільки природу країв і регіонів, які вони відвідували, але і збирати різноманітні етнографічні та статистичні відомості про народонаселення, його заняття, звичаї, вірування, політичний устрій і таке ін. Щоб полегшити роботу вчених, створили для них умови для праці: до кожного з них було прикріплено декількох студентів, препарувальників і художників, а в місцях, де міг бути потрібний військовий захист, то і конвой з кількох озброєних солдатів.

Забезпечені спеціальним знаряддям, інструкціями, настановами і вказівками, у супроводі великих обозів, вчені відправлялися у подорожі весною 1768 р.

З таких академічних експедицій найбільш визначною стала експедиція під керівництвом П.С.Палласа, який став найвизначнішим натуралістом-мандрівником XVIII ст. Він протягом шести років досліджував східні регіони Європейської Росії, Сибіру, Алтаю, Іркутська, Кяхти. Під час другої своєї експедиції у 1793-1794 рр. досліджував дельту Волги, Північний Кавказ, Крим, Північне Причорномор’я України.

Народився у Берліні в 1794 р. У 1760 р. одержав у Геттингені доктора медицини, освіту одержав у Німеччині, Голандії і Великій Британії. У 1767 р. приїхав працювати в Росію. У двадцятисемирічному віці був запрошений в Російську академію наук. З 1768 по 1774 р. працював у експедиції з вивчення Східної та Південно-Східної європейської частини Росії та Сибіру. У ці роки він перший у вічній мерзлоті Сибіру розкопав мамонта. В 1793-1794 рр. провів експедиції з дослідження Півдня Росії, Північного Причорномор’я України та Криму. Зібрав і узагальнив матеріали з географії, геології, ботаніки, зоології та ін. Виявив і описав нові види рослин і тварин, зробив першу науково обгрунтовану спробу систематизувати рослинність країни у праці “Флора Росії”, опублікованій латинською мовою в 1784-1788 рр. у двох томах.

П.С.Паллас перший, хто більше як 200 років тому на основі власних спостережень науково обгрунтував те, що Каспійське море не завжди було внутрішнім водоймищем. А складало колись, разом з Азовським і Чорним морями, єдине ціле.

Саме йому - одному з найвідоміших у XVIII ст. вчених-натуралістів і мандрівників, наука географія має завдячувати найбільш точним і досконалим дослідженням й описом східної частини Європи, включаючи Урал і прикаспійські та причорноморські степи. Під час своїх експедицій обстежив, наніс на карту раніше невідомі для європейців Алтай і Сибір. Експедицію довів до кордонів Китаю. Зібравши величезний за обсягом, змістом і значенням матеріал, тільки через шість років повернувся до Петербурга. Його лекції становили основу природничо-історичних експозицій музеїв Петербурга і Берліна. До багатотомних монографій Палласа, як першоджерела, впродовж десятиліть зверталося багато поколінь географів, зоологів, ботаніків, етнографів. Вражала виняткова точність висновків, талановитість багатьох ідей, наукову розробку яких завершували вже його послідовники.

П.С.Паллас є один з основоположників зоогеографії, фундатор геологічних знань про Західну Європу.

Закінчивши свої подорожі, П.С.Паллас поселився в Криму, де йому Катерина II подарувала два маєтки. Тут він прожив 15 років, з 1795 по 1810 р. На 69 році життя, бажаючи ближче бути до наукових центрів, він переселився до Берліна, де і помер у 1811 р.

Як приклад широти наукових інтересів, великої різноманітності наукових досліджень є те, що Паллас в Криму вивчав флору і фауну, вів кліматологічні, етнографічні дослідження, здійснив величезну роботу зі складання порівнювальних словників усіх доступних йому мов і народів, діалектів.

Найважливіші його твори, що зберегли велике значення донині: "Подорожі по різних провінціях Російської імперії” (1771-1776); “Флора Росії” латинською мовою (1784-1788).

З метою увічнення імені П.С.Палласа його ім’ям названі деякі рослини і тварини, особливий тип метеоритів – паласити. Іменем Палласа названий вулкан на Курильських островах, а також риф в Новій Гвинеї.

На прикладі життя та діяльності П.С.Палласа може вчитися конструктивному, гуманному співробітництву народів на благо всього людства і нинішнє покоління.

Іванов Михайло Федорович

(1871-1941)

М.Ф.Іванов – академік, вчений-зоотехнік. Селекціонер, основоположник зоотехнічної освіти і формування зоотехнії як фаху.

Народився в 1871 р. на Харківщині. Закінчив церковно-приходську школу, школу бонітерів-вівчарів, Харківський ветеринарний інститут. У 1898-1900 рр. вивчав тваринництво і ветеринарію ряду країн Західної Європи. (Німеччина, Голландія, Італія, Франція, Швейцарія, США).

У 1903 р. – доцент, 1906 р. – професор Харківського університету.

Після відокремлення в 1930 р. від сільськогосподарської академії ряду інститутів (Московський зоотехнічний інститут, а потім організований на його базі Московський інститут вівчарства, комуністичний сільськогосподарський університет ім. Свердлова), М.Ф.Іванов читав у цих вузах ряд дисциплін із галузі тваринництва. З 1926 по 1931 рр. працював завідувачем кафедри дрібного тваринництва Московського зооветеринарного інституту.

В останні десять років свого життя він працював провідним викладачем вищої школи бонітерів в Асканії-Новій (фундатором якої він же сам був) і зробив чотири випуски вівчарів-бонітерів. Організував у Асканії-Новій дослідну зоотехнічну станцію, де інтенсивно працював над виведенням асканійської тонкорунної породи овець та української степової білої породи свиней. З 1930 р. і до останніх днів свого життя завідував кафедрою зоотехнії та тваринництва у Всесоюзному комуністичному університеті, одночасно читав курс смушкового вівчарства в Московській ветеринарній академії. У ці роки вперше у світовій практиці вівчарства розробив і впровадив у практику виробничу класифікацію овець, поділивши їх на 8 класів: тонкорунні, напівтонкорунні, напівгрубововні, шубні, смушкові, м’ясо-сальні, м’ясо-вовново-молочні.

Педагогічна робота не обмежувалася тільки роботою на кафедрах вузів. Активно працював у системі різноманітних курсів. З під його пера вийшло понад 200 наукових робіт, класичних підручників, що відрізнялися чіткою структурою, ясністю і глибиною наукового дослідження. Наприклад, підручник “Вівчарство”, що витримав чотири перевидання і не втратив своєї актуальності до нинішніх днів.

У 1926 р. в Асканії-Новій організував річні бонітерські курси, що переросли у вищу школу бонітерів і відіграли визначну роль у розвитку вівчарства, вітчизняного тваринництва. В стінах цієї школи було підготовлено тисячі висококваліфікованих бонітерів. Випускники і викладачі цієї школи М.М.Колодько (директор курсів), І.Л.Друльов, П.П.Белехов, Л.К.Гребень, К.П.Летучев, І.Л.Перегон, З..Спешнева (викладачі), академіки В.А.Лущихін, В.М.Юдін, визначні вчені і селекціонери М.Н.Васильєва, В.М.Сіріус, Н.І.Граудін, І.Д.Крайнова, В.М.Сюткін, О.П.Толмачов, М.В.Штомпель, В.С.Севрін, В.О.Максименко, М.Г.Капрова, Д.М.Охотіна, П.К.Жабко, М.А.Овчаренко і багато ін. вчених, талановитих селекціонерів-практиків, які очолили племінну роботу з вівцями, є авторами нових виведених порід у всіх регіонах колишнього Радянського Союзу. Завдяки їх праці Асканія-Нова стала своєрідною зоотехнічною Меккою.

За довгі роки своєї педагогічної діяльності майстерно читав понад 12 дисциплін загальної і спеціальної зоотехнії: вівчарство, смушкознавство, свинарство, птахівництво, скотарство, конярство, кролівництво, годівлю і зоогігієну сільськогосподарських тварин, молочну справу, курси загальної і спеціальної зоотехнії. Це свідчить про його енциклопедичні знання у галузі тваринництва, невичерпну енергію і величезну працездатність.

Педагогічна майстерність М.Ф.Іванова грунтувалася на високому гуманізмі, винятковій педагогічній етиці та коректності, доброзичливості, глибокому професіоналізмі вченого-новатора, тісному пов’язанні навчання з вихованням справжніх громадян. Всі ці риси надзвичайно актуальні і важливі, їх необхідно прививати, розвивати і вдосконалювати працівникам вищої школи і сьогодні.

Як педагога, вирізняли висока інтелігентність, визнання за студентом його особистості, тісне поєднання сучасної науки з історією її розвитку, постійна персоналізація наукової теорії відкриттів. Це гуманізувало процес навчання. Він глибоко розумів загальнолюдську цінність, надполітичний, наддержавний характер розвитку науки як основного факту науково-технічного і соціального прогресу людства. Його лекції відрізнялися доступністю, цілеспрямованістю, переконливістю, актуальністю. Михайло Федорович надавав великого значення наочності і емоційності навчального процесу. У значній мірі йому слугував талант і досвід художника, те, що він часто проводив заняття безпосередньо на фермах. Так, у лабораторії вівчарства Харківського зооветеринарного інституту донині збереглися і використовуються у навчальному процесі два руна тонкорунних овець, виготовлені власними руками вченого-педагога, як демонстраційний матеріал.

Особливого значення надавав Михайло Федорович гуртковій роботі студентів, вважав, що це одна з ефективних форм залучення студентства до науково-дослідної роботи, був прибічником активних форм індивідуальної роботи з талановитою молоддю, що сприяє її розвитку і вдосконаленню.

Професор І.С.Журавок (один із учнів М.Ф.Іванова) згадував, що заняття з конституції, екстер’єру тварин Михайло Федорович проводив тільки на живих тваринах, завжди ретельно готувався до занять, сумлінно готував робоче місце, де планувалося проводити заняття. Так, при бонітуванні він вимагав, щоб оглядали і оцінювали тварину з правого боку з таким рахунком, щоб сонце світило бонітеру в спину і тварина була рівномірно і добре освітлена.

Мова завжди була неспішна, вдумлива, чітка, відзначалася винятковою логічністю і образністю. Він умів виділяти основне серед маси інформації, чітко його висловити. Як лектор, він був схожий у якійсь мірі на поета, оскільки висвітлення проблемної теми для нього була напружена, доведена до мистецтва з використанням емоційного елементу, інтелектуальна робота. Водночас М.Ф.Іванов вважав, що все-таки найглибші знання студент здобуває методом самостійної роботи і самоосвіти, у зв’язку з цим підкреслював, що “…коня можна підвести до джерела. Але пити з джерела він мусить тільки сам”.

Високе мистецтво педагогічної діяльності було обумовлене в першу чергу його високими людськими якостями, глибоким професіоналізмом вченого-новатора, який постійно гармонійно поєднував наукову і педагогічну роботу з виробничою практикою; його ерудицією, високим почуттям громадського обов’язку.

Ліванов Михайло Григорович

(1751-1800)

Михайло Григорович Ліванов стоїть як би на вершині науково-технічного прогресу в галузі сільського господарства, досягнутого “Старим світом” у кінці XVIII ст. Одержав високу освіту в Росії, добре знав практику тваринництва Київської Русі і Московії, глибоко вивчив стан розвитку землеробства, рослинництва і тваринництва Західної Європи. Навчаючись в Оксфордському університеті, детально вивчав практику сільського господарства Англії, особисто знайомиться з Р.Беквеллом, аналізує його методи з поліпшення існуючих і виведення нових порід, щоб впровадити їх у практику тваринництва Російської імперії.

Відомий, як фундатор сільськогосподарської вищої освіти, активний пропагандист західноєвропейського передового досвіду в Російській імперії, і, зокрема, в малому “Новому світі” – Північному Причорномор’ї, щойно відвойованому в Османської імперії. Тут створюються нові міста: Херсон (1783), Сімферополь (1784), Миколаїв (1789), Одеса (1795) та інші. У ці краї спрямувались потоки переселенців-українців, росіян, німців, болгар, поляків, і якась частина французів, які тікали від наполеонівського режиму.

Листом від 1 вересня 1785 р. цариця Катерина рекомендувала графу Потьомкіну професора Ліванова, як людину, корисну для освоєння Таврійського краю. Йому було дано доручення і кошти на організацію сільськогосподарської школи в Північному Причорномор’ї. Така школа була заснована у 1790 р. у Богоявленську (нині Корабельний район міста Миколаєва). А у листі графа Мордвинова графу Зубову від 6 серпня 1797 р. М.Г.Ліванов характеризується як безкорисливий сподвижник, патріот, трудівник, вчений, геолог, який багато зробив для держави російської.

М.Г.Ліванов у 1772 р. з відзнакою закінчив одночасно філософський факультет Слов‘яно-греко-латинської академії і юридичний факультет Московського університету. Після повернення з Англії, у 1785 р. відряджається професором Катеринославського університету, що був щойно заснований у місті Катеринославі. У березні 1786 р. приїздить у Крим, де розгорнув велику роботу з вивчення грунтів, кормових ресурсів, сільського господарства. На початку 1788 р. у маєтку поміщика Петковича організовує зразкове господарство, де впроваджує передову агротехніку, висіває кукурудзу і картоплю. А вже у 1799 р. переконливо обгрунтував особливу значимість і перспективність кукурудзи як кормової культури для тваринництва.

У кінці 1788 р. бере участь в облозі Очакова, що свідчить про виняткову його громадську активність і високий патріотизм.

У 1789 р. М.Г.Ліванов тяжко захворів (була паралізована ліва половина тіла), але продовжує продуктивно працювати на теренах сільськогосподарської освіти, науки, літератури. З 1790 р. веде організаційну роботу у Богоявленській сільськогосподарській школі. У 1794 р. у Петербурзі виходить у світ його книга “Руководство к разведению и исправлению домашнего скота”. Практично це був перший російський підручник із зоотехнії. У 1799 р. у Миколаєві виходить з друку друга його книга “О земледелии, скотоводстве и птицеводстве”. У цій книзі він пише про значення тваринництва, його нерозривний зв’язок із землеробством, про необхідність глибокого вивчення порід у зв’язку з різними природно-кліматичними зонами і умовами Росії.

Перед Богоявленською школою ставилося завдання – підготовка кадрів для сільськогосподарської практики, подати приклад організації таких шкіл в інших регіонах імперії, підготовка наукових кадрів у галузі сільськогосподарської науки, вивчити потенціальні сільськогосподарські ресурси Північного Причорномор’я та розробка способів їх ефективної експлуатації. Богоявленська сільськогосподарська школа, ініціатором організації якої, її директором і провідним викладачем був М.Г.Ліванов, справила великий вплив на освоєння південного краю, підвищення сільськогосподарської культури Північного Причорномор’я, його корисності для потреб імперії. У цій школі навчались поміщики, селяни-переселенці. Програма навчання в школі давала глибокі, на той час, узагальнення передової практики сільського господарства, зокрема, з питань грунтознавства, землеробства, рослинництва і тваринництва. Як результат її діяльності, була поява у цих краях поміщицьких маєтків Кеттенських, Каховських, Скадовських, Петковичів, Рувьє. Балтазарових, Мутянів та багатьох ін.

Богоявленська сільськогосподарська школа проіснувала до 1797 р., а потім на чолі з О.О.Самборським була переведена в Царське Село, і як така, проіснувала там до 1803 р. Якраз з неї започатковано в нинішньому Пушкіно (Царське Село) могутній сільськогосподарський науково-навчальний комплекс.

У своїх роботах викладає основні методи розведення і прагне дати класифікацію порід домашніх тварин за продуктивністю. Як Р.Беквелл, він поділяє всі породи великої рогатої худоби, овець, свиней на “першоначальні” або корінні (аборигенні) і на похідні. “Першоначальні” – це ті, які не походять від змішування з іншими породами; похідні – це ті, що одержані у результаті змішування крові. У своїх рекомендаціях з поліпшення вітчизняного тваринництва Ліванов вимагає враховувати конкретну обстановку і умови. У розвитку великої рогатої худоби він визначає два головні напрямки: перший – м’ясне скотарство, і другий напрямок – молочне скотарство. Така спеціалізація скотарства лишається актуальною донині, оскільки, зокрема, в Україні, ще не доведена до потрібної досконалості.

М.Г.Ліванов підкреслює, що продуктивність – основний фактор оцінки якості тварин, а не їх масть та інше, чому в ті роки надавали великого значення. У зв’язку з цим особливу увагу надає жирномолочності корів, вважає, що відбором плідників від жирномолочних корів і утримуванням худоби у “добром порядке”, тобто за умов доброї годівлі і хорошого догляду, “…можно якість молока поліпшувати”. На запитання, чи можна головною і єдиною причиною м’ясних якостей худоби вважати якість годівлі, Ліванов відповідав негативно і надавав вирішальне значення “…складному і взаємовідповідному розміщенню частин тіла тварин”. Він пише, що “…доброта корма есть вторичная или помагающая причина в тучності скота, а главную причину тому искать должно в складном и соразмеренном расположении частей животного”. Отже, уже в ті роки М.Г.Ліванов віддавав належне значенню конституції тварин, цілеспрямованому відбору. Позитивно оцінював використання методу спорідненого спарювання, що широко застосував у своїй практиці Р.Беквелл – кращий майстер заводської справи Англії (автор лестерської породи овець: прославленої логторнської, або дишлейської породи великої рогатої худоби, вороних робочих коней).

Ліванов надавав особливого значення розробці методу оцінки тварин за екстер’єром. У цьому питанні він посилається на Р.Беквелла. Успіх роботи Р.Беквелла Ліванов обгрунтовує тим, що він дотримувався принципу, що “від хорошого народжується хороше, а від поганого – погане”. Ретельно відбирав плідників і маток, і забезпечував їм кращі умови годівлі і утримування, потомство отримував “…лучше своих отцов и матерей”.

Пропонує цілу систему заходів із поліпшення тварин, ставить в основу кормовиробництво, годівлю і утримання тварин, обгрунтовує головну роль кормової бази у тваринництві, оптимальне поєднання галузей тваринництва і рослинництва, єдність організму і середовища, знайомить російську громадськість з практикою сільського господарства Англії, Данії, Німеччини, Голандії, Франції. Так, Ліванов звертає увагу і на таку деталь, що Р.Беквелл мав у своєму стаді корів віком до 25 років. Проблема подовження періоду виробничої експлуатації корів лишається винятково актуальною і донині, оскільки на фермах корів вибраковують у кращому випадку у віці 7-8 років, а часто і у віці 4-6 років.

Оригінально оцінив Ліванов великі перспективи розвитку тваринництва степової зони Північного Причорномор’я, вважав головними його галузями велику рогату худобу м’ясо-молочно-робочого напрямку продуктивності і мериносове вівчарство. Щодо мериносового вівчарства, то дуже настирливо пропагував цю галузь.

Можна було б зауважити, чому Ліванов не акцентує уваги на конярстві, галузі традиційної з часів тавроскіфів для Північного Причорномор’я. Адже, в Україні, біля села Середній Стіг (нині м. Запоріжжя) та в селі Дереївка археологами розкопане перше у світі поселення конярів. Вони одомашнили коня 4 тисячі років до н.е. з дикого терпана. У всі часи терпанів водилося багато в степах Причорномор’я. Одомашнені коні використовувалися як джерело тваринницької продукції (м’ясо, шкіри, молоко, кумис та ін.), робоча сила, як засіб пересування, і, врешті-решт, коні були важливим військовим засобом як верхові, так і запряжені у бойові колісниці на березових колесах. Маючи такі бойові колісниці, племена кіннотників, пізніше названі аріями, були неперевершеними воїнами і поширили свій вплив майже на всю Європу і частину Азії, створивши так звану індоєвропейську мовну групу народів. Про вплив конярства на розвиток людської цивілізації, його місце в тодішньому сільському господарстві, Ліванов, безумовно, добре знав. Але він був патріотом в першу чергу своєї Росії, і тому фіксує увагу на тих галузях, що найпотрібніші, найвигідніші для Росії. Це стосується і рослинництва, де він акцентує увагу на розвитку зернового виробництва. І майже нічого не пише про розвиток овочівництва, баштанництва, таку козацьку культуру, як просо, розвиток бджільництва. Оскільки на той момент вони були менш привабливі для імперії.

У створенні високопродуктивного скотарства вчений відводить основне місце чистопородному розведенню на базі достатньої годівлі і повноцінного утримання. Тому приділяв багато уваги вивченню, опису кормових культур Півдня, створював їх гербарії: пропагував і впроваджував у практику нові культури, такі, як кукурудза, картопля (земляні яблука), конюшина (кашка).

Турботу про тварин рекомендує починати рано, ще до народження, забезпечуючи тільну корову повноцінною годівлею, належним доглядом і хорошим утриманням.

У галузі вівчарства головна установка М.Г.Ліванова зводилась до вивчення і описування місцевих племінних ресурсів. Таврійські і Катеринославські степи він вважав благоприємними (богом створеними) для розведення іспанських тонкорунних овець (“шпанок”). Він орієнтував на поглинальне схрещування місцевих грубововнових овець з іспанськими мериносами. Оскільки без такого схрещування не можна досягти швидкого одержання так потрібної для Росії однорідної тонкої і білої вовни.

Перший в історії зоотехнік Росії пише про свинарство, вплив різних кормів на якість м’яса і сала, доводить необхідність і обгрунтовує доцільність попередньої підготовки кормів до згодування, підкреслює значення їх різномаїття в раціоні.

Цікаво пише про птахівництво – розведення індиків, курей, гусей, качок і голубів. Голубництво він вважав найбільш дешевою галуззю птахівництва. Голуби ще у римлян вважались найкращим харчовим продуктом. На жаль, така винятково плодюча і скоростигла галузь, що дає високоякісне дієтичне і смачне м’ясо, у нас не одержала подальшого розвитку, і нині майже втрачена. Від неї лишилось лише аматорське, декоративне голубництво. Мабуть, це не заслужено і не виправдано, хоча б тому, що, наприклад, в Угорщині голубництво є досить прибуткова галузь птахівництва, виведено хороші мясні породи.

У галузі ветеринарної медицини обмежувався, головним чином, описуванням народних методів (часто досить примітивних) лікування тварин, хоча захворюваність і загибель тварин від інфекційних і неінфекційних хвороб були в ті часи досить значні. Так, для боротьби з комахами (воші, блохи та інше) він рекомендував засоби, що широко застосовувались в Англії – окурювання димом, попіл, тютюн. При затримці посліду необхідно лавровий лист подрібнити (80 листків), зварити у молоці і влити корові в горло.

У Богоявленській сільськогосподарській школі М.Г.Ліванов здійснював керівництво науково-дослідною роботою двох ад’юнктів (ад’юнкта – одна з форм підготовки науково-педагогічних кадрів, нині вона збереглася у вищих воєнних навчальних закладах і науково-дослідних закладах збройних сил, а у вузах і цивільних науково-дослідних інститутах цю функцію виконує аспірантура).

Значення і цінність роботи М.Г.Ліванова у галузі тваринництва полягає в першу чергу в тому, що він не тільки об’єктивно описує стан, але і пропонує заходи до його поліпшення, навчає творчому пошуку, науково обгрунтовано мислити, активно вирішувати проблеми, брати на озброєння досягнення передової практики у галузі сільського господарства інших країн (особливо Англії), проводить пропаганду з впровадження нових культур, сортів, порід і вдосконалення сільськогосподарської практики. До речі, вважав, що в основі наукових положень лежить практика, а експеримент має лише допоміжне значення.

Значний вклад М.Г.Ліванова у розвиток агрономії. Почесне місце йому належить і у галузі геології, пошуках покладів мармуру, кам’яного вугілля, граніту на території України.

Михайло Григорович Ліванов – талановитий вчений у галузі сільського господарства, займає почесне місце серед фундаторів вітчизняної аграрної науки і освіти. Його роботи у галузі зоотехнії і агрономії заслуговують уваги і доброї пам’яті в сучасників. Це – енциклопедист, невтомний трудівник, людина високої культури, великий патріот своєї держави.

Смирнов Ігор Васильович

(1911-1993)

Серед славних імен вчених зоотехнічної науки почесне місце належить Ігору Васильовичу Смирнову, який вперше в біологічній науці розробив технологію збереження сперміями біологічної повноцінності і генетичної інформації при глибокому заморожуванні (мінус 78-96С) і тривалого зберігання в такому стані сперми плідників сільськогосподарських тварин, що занесена, як наукове відкриття, до “Державного реєстру відкриттів СРСР” під номером 103 з пріоритетом від червня 1947 р. Це відкриття широко реалізоване в практиці тваринництва всіх країн світу. Воно зумовило науково-технічний прогрес племінної справи в галузі продуктивного тваринництва, ставши основою великомасштабної селекції, внесло революційні зміни в практику відбору плідників, забезпечило найбільш раціональне використання їх генетичного потенціалу.

Народився 4 квітня 1911 р. в селі Колодне Беседінського району Курської області. Його трудова діяльність розпочалася у 1929 р. техніком-птахівником в радгоспі Воронезької області, де працював до 1932 р. Потім – навчання на зоотехнічному факультеті Білоцерківського сільськогосподарського інституту, який він з відзнакою закінчив у 1937 р.

І.В.Смирновим опубліковано понад 225 наукових робіт, що відзначаються оригінальністю думки і підходу до вирішення зоотехнії ікріобіології, науковою новизною. Кожна з них є свідченням і зразком гостроти, глибини наукової думки, високої культури мислення і літературного оформлення.

Він є автором 10 підручників “Штучне осіменіння сільськогосподарських тварин” для студентів зооветеринарних факультетів аграрних вузів і технікумів. Це, практично, перші такого типу в світовій практиці підручники, де всебічно, лаконічно і чітко висвітлені питання технології відтворення стад сільськогосподарських тварин з широким застосуванням штучного осіменіння, де обгрунтовано, що технологія штучного осіменіння тварин є вершиною глибоких досліджень морфології і фізіології репродуктивної системи організму; які є прикладом, що наукові відкриття приносять суспільну користь. Ним опубліковано три довідники з питань штучного осіменіння сільськогосподарських тварин, що характеризуються енциклопедичністю, прості і зручні в користуванні, тому широко використовуються науковцями, зооветеринарними фахівцями і студентами.

За участі професора підготовлено біля 4 тис. зоотехніків вищої кваліфікації, понад 2,5 тисяч техніків і лаборантів зі штучного осіменіння сільськогосподарських тварин. Під його науковим керівництвом виконали і захистили дисертації 20 аспірантів, створені фахові і наукові школи в Українському національному аграрному університеті, науково-дослідному інституті розведення і генетики, на Київській обласній дослідній станції “Терезіне”, на центральному підприємстві в Броварах.

З 1953 р. до останніх днів свого життя професор І.В.Смирнов читав курс “Штучне осіменіння сільськогосподарських тварин” в Харківському зооветеринарному інституті, Українській сільськогосподарській академії (нині – Український національний аграрний університет), в різні роки його запрошували читати цей курс в Одеському та Білоцерківському сільськогосподарських інститутах. Талант педагога, виняткова лекторська майстерність, глибокий професіоналізм, широка ерудиція, висока культура і гуманізм забезпечували йому авторитет і шану серед студентів і колег.

В Асканії-Новій пройшов хорошу наукову школу, ознайомився з класичними традиціями інституту, освоїв новітні методики досліджень. Він підтримував дружні зв’язки із вченими-асканійцями: К.О.Бозріковим, Ф.І.Крутипорохом, В.Д.Треусом, М.М.Асланяном, Ш.В.Алексаняном, К.П.Летучевим, Е.П.Стекленовим, О.Ю.Макеєвим.

У 1939 р. був призваний на військову службу, що тривала аж до 1945 р. Вступає до аспірантури Всесоюзного науково-дослідного інституту тваринництва. Його керівником став В.К.Милонов, з яким він працював у довоєнні роки в Асканії-Новій, де той завідував лабораторією біології розмноження сільськогосподарських тварин. Вона була започаткована ще в 1903-1911 рр. основоположником штучного осіменіння, як зоотехнічного методу розмноження тварин, професором І.І.Івановим у помісті Ф.Фальц-Фейна (який запрошував І.І.Іванова до Асканії-Нової, створював йому умови для проведення досліджень зі штучного осіменіння коней і овець).

У 1949 р. захистив дисертаційну роботу як здобувач вченого ступеня кандидата біологічних наук. Ряд вчених Всесоюзного інституту тваринництва пропонували дисертаційну роботу на тему: “Глибоке охолодження сперми сільськогосподарських тварин” подати на здобуття вченого ступеня доктора біологічних наук. Але цього не трапилося через особистий характер В.К.Миланова, його небажання сприяти зростанню авторитета І.В.Смирнова, як автора методу глибокого заморожування сперми плідників сільськогосподарських тварин.

У 1940-1953 рр. працював старшим науковим співробітником Українського науково-дослідного інституту тваринництва Лісостепу і Полісся. Це були роки плодотворних наукових пошуків і самовдосконалення. В ці роки працює над вдосконаленням технології замороження сперми бугаїв, кнурів, баранів.

У 1953 р. переходить на викладацьку роботу. Більше 40 років він віддав вузівській кафедрі. Так, з 1953 по 1957 рр. працював доцентом Харківського зооветеринарного інституту – одного з найбільш визначних центрів зооветеринарної освіти. Глибоко шанував традиції цього вузу. Тут він формується як талановитий педагог і лектор.

У 1957 р. на Київській дослідній станції “Терезіне” організовує наукову лабораторію біології розмноження сільськогосподарських тварин. До 1967 р. – завідувач цієї лабораторії, постійно проводить науково-виробничі досліди, керує аспірантами і читає курс “Штучне осіменіння сільськогосподарських тварин” для студентів зооінженерних факультетів Української сільськогосподарської академії та Білоцерківського сільськогосподарського інституту. Друкує перші підручники зі штучного осіменіння тварин, працює над вдосконаленням технології племінного використання плідників.

У 1965 р. за сукупністю опублікованих наукових праць йому присуджено вчену ступінь доктора біологічних наук. З 1967 р. і до кінця свого життя працював професором кафедри розведення сільськогосподарських тварин Української сільськогосподарської академії.

У 1973 р. йому присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки і техніки України.

Гжицький Степан Зенонович

(1900-1976)

Серед імен, які збагатили біологічну і ветеринарну науку, прославили Україну, почесне місце належить видатному вченому і педагогу, доктору ветеринарної медицини, доктору біологічних наук, академіку, заслуженому діячу науки України, почесному члену Об’єднання українських ветеринарних лікарів США і Канади, професору Степану Зеноновичу Гжицькому. Його життєвий шлях є прикладом самовідданого служіння народу, науці.

Народився 14 січня 1900 р. в родині сільського вчителя в одному з найбільш мальовничих куточків Тернопільщини - в селі Острівець. Закінчивши початкову школу в селі Довге, вступив до Тернопільської гімназії.

Час, коли закінчив гімназію, був складним і важким. Із розпадом Австро-Угорської імперії владу на Східній Галичині захопили польські окупанти і в усьому: житті, роботі, навчанні – перевага віддавалася саме полякам. У той час, завдяки старанням товариства імені Т.Г.Шевченка, у Львові існував таємний український університет, і Степан Зенонович в 1920 р. став студентом його правничого факультету. Але, як з'ясувалося пізніше, юриспруденція молодого Гжицького не приваблювала. Його вабила природа. І після трирічних студій в університеті С.З.Гжицький в 1923 р. поступив до Львівської академії ветеринарної медицини.

Любов до обраної спеціальності, наполегливість у навчанні привернули увагу до молодого студента з боку видатного вченого, завідувача кафедри лікарської хімії, професора В.Морачевського. До речі, професор В.Морачевський протягом 1925-1927 рр. був ректором академії, а пізніше першим куратором відновленого в академії Товариства українських студентів ветеринарної медицини “Ватра”.

Професор В.Морачевський був єдиним професором академії, який уможливив наукову кар’єру українцеві С.Гжицькому. Здібний студент С.Гжицький привернув до себе увагу В.Морачевського, і на його кафедрі він ще студентом третього курсу почав працювати заступником асистента кафедри. Закінчивши в 1929 р. академію і одержавши диплом ветеринарного лікаря, залишився працювати на кафедрі старшим асистентом. Поряд з педагогічною працею він займається науковими дослідженнями під керівництвом професора В.Морачевського. В 1931 р. захистив дисертацію на тему: “Про вплив односторонньої і змішаної дієти та додатку солей на деякі компоненти крові і сечі” і отримав наукову ступінь доктора ветеринарної медицини. Продовжував науково-дослідну роботу і завдяки клопотанню професора В.Морачевського. був відряджений у Берлін, де працював у Берлінському інституті фізіологічної хімії, у лабораторії директора інституту, відомого вченого-біохіміка К.Нойберга.

В 1934-1935 рр. досліджував хімізм м’язевого паралічу, чим вніс вагомий внесок у вивчення патогенезу паралітичної міоглобінурії у коней. Ці та інші дослідження започаткували виникнення нового напрямку в біохімії – клінічна біохімія. У цей час він описав роль інсуліну в хімізмі м’язевого скорочення. В 1934 р. за наукові праці Гжицькому було присуджено наукове звання приват-доцента.

У 1937 р. вдруге виїхав за кордон, до Відня, де проводив дослідження в клініці дрібних тварин відомого австрійського вченого, професора Вірта.

Протягом 1939-1940 рр. розгорнув велику наукову і педагогічну роботу, в 1940 р. йому присуджено науковий ступінь доктора біологічних наук і звання професора.

Під час німецької окупації професор Гжицький продовжує викладацьку і наукову роботу. В 1940 р. його обрано дійсним членом Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка.

Після війни професор С.З.Гжицький докладав багато зусиль для відновлення навчального процесу і науково-дослідної роботи на кафедрі, добре розумів, що дальший розвиток наукових досліджень у значній мірі залежить від підготовки наукових кадрів. Ним ведеться велика робота із залучення до наукової роботи студентів – майбутніх аспірантів та асистентів кафедри.

В 1951 р. Степана Зеноновича було обрано член-кореспондентом АН України, доручено керівництво лабораторією біохімії сільськогосподарських тварин у новоорганізованому Науково-дослідному інституті агробіології. Саме лабораторія біохімії сільськогосподарських тварин цього інституту, що згодом був реорганізований у Науково-дослідний інститут землеробства західних районів України, відіграла значну роль для підготовки наукових кадрів. У лабораторію прийшли в основному випускники Львівського зооветеринарного інституту – учні С.З.Гжицького. Одночасно велася також підготовка майбутніх вчених.

За визначні заслуги в розвитку біохімії тварин в 1959 р. був обраний академіком Української академії сільськогосподарських наук.

Завдяки успішній підготовці наукових кадрів у галузі біохімії і розуміння ними дальшого поглиблення і розширення досліджень із вивчення особливостей обміну речовин в організмі продуктивних тварин, у 1960 р. на базі лабораторії науково-дослідного інституту землеробства і тваринництва західних районів України у Львові було створено Український науково-дослідний інститут фізіології і біохімії сільськогосподарських тварин. Організатором інституту, його першим директором був Гжицький. Одночасно завідував кафедрою біохімії. Практично всі працівники організованого ним інституту – це вихованці академії ветеринарної медицини, учні С.З.Гжицького. Новостворений інститут став не лише великим науковим центром у галузі біохімії і фізіології сільськогосподарських тварин, але і координатором з цих галузей наук. В тому ж році йому присвоєно почесне звання заслуженого діяча науки України.

Враховуючи науковий авторитет, високі моральні якості, відданість науці і академії, колишнім Міністерством сільського господарства СРСР було видано спеціальне розпорядження про працю на посаді завідувача кафедри біохімії завідувача кафедри біохімії без проходження конкурсу до кінця життя.

Він підготував 15 докторів і 47 кандидатів наук, став фундатором Львівської школи біохіміків. Учнями С.З.Гжицького є: академік П.З.Лагодюк– колишній директор інституту фізіології і біохімії тварин, академік Ф.Ю.Палфій – завідувач кафедри академії, член-кореспондент. І.А.Макар – завідувач лабораторії біохімії вовни /єдиної такого роду в світі/ цього ж інституту. професор О.Ф.Явоненко – ректор Чернігівського педагогічного університету, професор С.Й. Кусень– директор Львівського філіалу інституту біохімії ім. О.В.Палладіна, професори І.Д.Гловацький, В.Й.Скорохід – завідувачі кафедрами в академії, професор А.А.Туревський – завідувач кафедри у Гродненському медінституті, професор О.М.Лемішко – колишній завідувач кафедри академії, професор В.Н.Гловач – колишній завідувач лабораторії інституту фізіології і біохімії тварин і проректор з наукової роботи академії, професори І.Г.Пупін, Г.І.Калачнюк і І.І.Розгоні – завідувачі лабораторіями інституту фізіології і біохімії тварин, професор І.В.Шуст – завідувач кафедри Тернопільського педагогічного університету, професор Я.Л.Гаманюк – колишній завідувач лабораторії інституту ендокринології, професор К.О.Дрель – колишній завідувач кафедри Донецького медінституту, доктор ветеринарних наук І.Г. Береза – декан санітарно-технологічного факультету академії.

Він був членом Центральної ради Всесоюзного, віце-президентом Українського та головою Львівського обласного відділення біохімічного товариства, почесним членом Обєднання українських ветеринарних лікарів США і Канади.

Очолював кафедру біохімії академії та на громадських засадах – лабораторію обміну речовин в інституті фізіології і біохімії тварин.

19 серпня 1976 р. Степан Зенонович завершив свій 53-річний земний зв’язок з академією і відійшов у вічність. У 1997 р. Львівський ветеринарній академії присвоєно його ім’я. Західний науковий центр НАН України заснував премію ім. С.З. Гжицького для молодих вчених у галузі природничих, технічних та гуманітарних наук.

Кир’яков Михайло Михайлович

(1810-1839)

Народився 23 травня (4 червня) 1810 р. в с. Ковалівка Миколаївського району Миколаївської області.

Його батько - М.М.Кир’яков, полковник, колезький радник, предводитель дворянства Херсонської губернії і керівник будівництва Одеського порту, викупив у першого коменданта м. Одеси полковника А.Шостака обійстя в с. Ковалівка. Тут на мальовничому березі Південного Бугу і пройшли дитячі роки Михайла Кирякова. Початкову освіту отримав у домашніх умовах, потім навчався в Одесі, а в 1826 р. поступив до Московського університету. В 1828 р. в Москві захистив дисертацію і отримав вчену ступінь кандидата морально-політичних наук.

Для глибокого вивчення історичних пам’яток він відвідав Куликове Поле, Бородіно, Парутине, Малий Ярославець, Троїцько-Сергіївську лавру, Смоленськ, Київ, Чернігів, Очаків, Ольвію та інші визначні місця.

Духовно збагатився М.М.Кир’яков за кордоном, перебуваючи в Сілезії, Моравії, Богемії, Нідерландах. Франції, Австрії та Угорщині. Це подорожування сприяло налагодженню особистих зв’язків із відомими західноєвропейськими вченими. У Франції його обрали членом наукового Паризько-Азіатського товариства.

Коли в липні 1830 р. в Парижі вибухнуло повстання проти короля Карла X та свавілля дворянства, М.М.Кир’яков, підтримуючи борців, воював на барикадах. Чутки про його такі дії докотилися до Росії. За велінням царя Миколи I за М.М.Кир’яковим установили поліцейський нагляд. Після приїзду в Росію йому заборонялося влаштовуватися на державну службу і проживати у великих містах. Місцеперебуванням визначалася родова маєтність, тобто с. Ковалівка на Миколаївщині.

Прибувши в Ковалівку, М.М.Кир’яков видозмінив науковий пошук. Завдяки безупинній наполегливості, вродженій обдарованості і цілеспрямованості він став відомим агрономом-новатором.

По-перше, Ковалівський сад перетворив у справжню зелену перлину Півдня України. У ньому росли різні види дерев, кущів, квітів і трав із усього світу. Тут же визрівало 60 сортів винограду.

По-друге, він запроваджував лісонасадження і садівництво в усій степовій зоні Причорномор’я. Ефективність його експериментів була відмічена в 1836 р. срібною медаллю Всеросійського товариства лісового господарства.

По-третє, свої агрономічні “секрети” М.М.Кир’яков розкривав на сторінках періодичних видань та різних книг.

Продовжував займатися М.М.Кир’яков і історією. Він створив багату наукову бібліотеку, виступив ініціатором утворення Одеського товариства любителів старожитностей та підготував статистичний опис і історичний огляд Херсонської губернії і “Земледельческий календарь Новороссийского края”.

Коли стан здоровя погіршився, царський уряд дозволив М.М.Кир’якову виїхати для лікування за кордон. Перебуваючи в Німеччині та Італії, він познайомився з Шафариком, Ганкою та іншими вченими.

Після повернення на Батьківщину він знову активно включився в науково-дослідну роботу. Його обрали членом таких наукових товариств і установ: Сільського господарства південної Росії; Молдавського фізико-медичного; Санкт-Петербурзького для заохочення лісового господарства; Московського любителів садівництва; Королівсько-Копенгагенського північних антикваріїв; Статистичного відділення при Міністерстві внутрішніх справ; Імператорського московського дослідників природи; Королівсько-Паризького садівництва та ученого комітету при міністерстві державного майна. Він став колезьким асесором.

Багато б ще міг зробити цей талановитий дослідник, агроном, історик, справжній патріот своєї Батьківщини, якби не раптова смерть. Помер М.М.Кир’яков у 29-літньому віці в 1839 р.

Магда Іван Іванович

(1904-1994)

Магда Іван Іванович – всесвітньовідомий український вчений у галузі ветеринарної хірургії, заслужений діяч науки, доктор ветеринарних наук, професор Харківського зооветеринарного інституту. Народився 30 травня 1904 р. у місті Барвінкове Харківської області.

Після закінчення в 1926 р. Харківського ветеринарного інституту працював дільничним ветеринарним лікарем. У 1927 р. поступив до аспірантури кафедри хірургії Харківського ветеринарного інституту. З цього часу все життя Івана Івановича тісно пов’язується з цим інститутом.

Після закінчення аспірантури в 1929 р. працює орендатором хірургічної клініки, потім асистентом, а з 1933 до 1976 рр. – доцентом, професором, завідувачем кафедри оперативної хірургії і топографічної анатомії. Одночасно з роботою на кафедрі він працює методистом заочного відділення і деканом, проявляючи виняткові здібності організатора навчального процесу у вузі, вимогливої і чуйної людини.

З початком війни працює начальником хірургічного відділення фронтового шпиталю, а потім старшим спеціалістом – хірургом ветеринарного науково-дослідного інституту Червоної Армії. Він постійно виїздить у діючу армію, виявляє безмежну мужність, високе почуття обов’язку, громадянської відповідальності за доручену справу, вносячи свою лепту у справу війни, у перемогу над ворогом.

У 1944 р. був демобілізований з армії для поновлення, організації навчального процесу в рідному Харківському зооветеринарному інституті. У 1948 р., після захисту докторської дисертації на тему: “Місцеве знеболювання у ветеринарній хірургії” йому присвоєно наукову ступінь – доктора ветеринарних наук та звання професора, у 1951 р. – почесне звання заслуженого діяча науки України.

Своєю невтомною працею, своїм генієм І.І. Магда підніс славу і досягнення української ветеринарної хірургії. Він створив одну з кращих і всесвітньовідомих шкіл ветеринарних хірургів. Величезний його внесок у підготовку лікарів ветеринарної медицини.

Талановито пропагував і популяризував досягнення ветеринарної науки. Його перу належить більше 130 наукових робіт. Серед них – монографії “Місцеве знеболювання”, що була перекладена на німецьку, китайську мови; “Травматичний ретикулоперитоніт”; підручник “Оперативна хірургія” витримав п’ять перевидань; монографія “Знеболювання тварин”, “Кастрація сільськогосподарських тварин”. За його редакцією вийшла книга “Хвороби кінцівок великої рогатої худоби”, є співавтором довідників “Ветеринарного лікаря”, “Хвороби великої рогатої худоби”, “Хвороби коней”. Всі ці праці є настільними книгами ветеринарних фахівців, на них виховувалося багато поколінь спеціалістів ветеринарної медицини. Вони і надалі є актуальними, корисними і служать набуттю глибоких, професійних знань і умінь. Він вів наукову роботу з проблем знеболювання тварин, поновлення відтворювальної функції та господарської цінності великої рогатої худоби. Під його науковим керівництвом уведені в практику ветеринарної хірургії ціанакрилатні сполуки (клеї) для безшовного сполучення тканин, розроблено багато оригінальних методів операцій-руменотомії, кесаревого розтину, ринопластики у бугаїв, операцій на яєчниках і зовнішніх статевих органах великої рогатої худоби, на суглобах, сухожильних піхвах, статевих органах у коней і бугаїв, методи провідникової анестезії на грудній і черевній стінках, кінцівках, наркоз у коней і свиней, застосування нейролейгіків і міорелаксантів у всіх видів тварин та ін. Розроблено питання топографічної анатомії окремих областей у домашніх тварин.

Наукова робота І.І.Магди тісно пов’язана з виробництвом, і є результатом попиту практики, вона спрямована на підвищення продуктивності та раціональне використання сільськогосподарських тварин.

Він був постійним учасником Всесоюзної виставки народного господарства, нагороджений золотою і срібними медалями. Підготував 3 доктори та 12 кандидатів наук. Був членом експертної Ради Вищої атестаційної комісії з питань ветеринарної медицини, членом редакційних колегій “Ветеринарної енциклопедії”, “Ветеринарного словника”. В останні місяці життя він розробив програму і читав курс “Історія ветеринарної медицини”, підготував винятково цікавий альбом ветеринарної геральдики для цього курсу і працював над підручником. І.І.Магда створив галерею видатних вчених, які закінчили Харківський зооветеринарний інститут, стали відомими вченими в Україні і за кордоном, внесли визначний внесок в науку.

Помер 25 квітня 1994 р. за 25 днів до свого 90-річного ювілею. Похований на території свого рідного зооветеринарної інституту в Малій Данилівці.

Ремесло Василь Миколайович

(1907 - 1972)

Відомий український селекціонер зернових культур.

Народився В.М.Ремесло 10 березня 1907 р. в с. Теплівці Пирятинського району Полтавської області в селянській родині. Після закінчення Маслівського інституту селекції і насінництва імені К.А. Тимірязєва в 1928 р. працював у різних господарствах та установах агрономом-насіннєводом.

У 1942–1947 рр. служив у Радянській Армії. В 1944 р. закінчив Вищий Військово-педагогічний інститут.

З 1948 р. працював на Миронівській селекційно-дослідній станції імені В.Ф.Старченка, а з 1964 р. – її директор. Вивів сорти озимої пшениці Миронівська – 264, Миронівська – 808 та ін.

Автор багатьох наукових праць. Дійсний член ВАСГНІЛ з 1964 р., заслужений діяч науки України з 1967 р. Йому в 1966 р. присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. В 1963 р. присуджено Ленінську премію.

Неодноразово обирався депутатом Верховної Ради України.

Помер В.М.Ремесло в 1972 р.

ТЕХНІЧНІ НАУКИ

Глушков Віктор Михайлович

(1923-1984)

Визначний український математик, основоположник вітчизняної кібернетики. Академік Академії наук СРСР (з 1964), академік Академії наук України (з 1961), професор (з 1957), віце-президент Академії наук України (з 1962), Герой Соціалістичної Праці (1969).

Народився 28 серпня 1923 р. в Ростові – на – Дону в родині гірничого інженера. В 1948 р. закінчив Ростовський університет. У 1948–1956 рр. працював в Уральському лісотехнічному інституті (м. Катеринобург).

У 1956-1957 рр. очолював лабораторію обчислювальної техніки в Інституті математики Академії наук України. З 1957 р. і до останнього дня свого життя – директор Інституту кібернетики Академії наук України.

Основні його праці стосуються теорії нескінченних дискретних, і особливо топологічних бікомпактних груп, проблем сучасної обчислювальної техніки і кібернетики, зокрема, теорії цифрових автоматів.

В.М.Глушкову було присуджено дві Державні премії (1964, 1968). Нагороджений багатьма державними нагородами.

Помер В.М.Глушков 21 березня 1984 р.

Івченко Олександр Георгійович

(1903-1968)

Відомий український конструктор авіаційних двигунів.

Народився О.Г.Івченко 23 листопада 1903 р. в м. Токмак Запорізької області в родині робітника. Після закінчення в 1935 р. Харківського механіко-машинобудівного інституту працював на авіаційному заводі інженером, начальником конструкторської бригади. З 1939 р. працював провідним конструктором.

Керував з 1941 р. серійно-конструкторським бюро авіаційного заводу. У 1945 р. він став головним конструктором дослідно-конструкторського бюро. З 1963 р. О.Г.Івченко – генеральний конструктор.

Під його керівництвом та за безпосередньої участі було створено серію поршневих двигунів для навчально-тренувальних літаків, літаків сільськогосподарської авіації, а також для пасажирських літаків місцевих ліній, аеросаней.

Розробив перші вітчизняні вертольотні поршневі й газотурбінні двигуни. Керував створенням турбогвинтових двигунів АІ І-29 та ін. Академік АН УРСР з 1964 р., доктор технічних наук – з 1962 р. Герой Соціалістичної Праці. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР. Йому присуджувалися Державна премія СРСР (1948), Ленінська премія (1960). Був удостоєний багатьох державних нагород.

Помер О.Г.Івченко 30 червня 1968 р.

Кибальчич Микола Іванович

(1853-1881)

Піонер світової космонавтики.

Народився 19 жовтня 1853 р. у м. Коропі Кролевецького району на Чернігівщині в родині священика. Не отримав повної середньої освіти. У 1871 р. навчається у Петербурзькому інституті інженерів шляхів сполучення, у 1873 р. переходить у Медико-Хірургічну академію. Протягом 1875-1878 років Кибальчич відбував ув’язнення в Лук’янівській тюрмі за революційну пропаганду серед селян Київської губернії. Після звільнення у травні-червні 1879 р. входив до групи “Свобода або смерть”, що утворилась у складі організації “Земля і Воля”. 3 серпня 1879 р. належав до організації “Народна Воля”. За дорученням виконавчого комітету організації розробляв і виготовляв вибухові пристрої для замахів на Олександра II.

Динаміт у той час виробляли за кордоном на заводах Нобеля. Спосіб його виготовлення був таємницею. Вивчаючи іноземні та російські книжки та журнали, Кибальчич знаходить “свій рецепт”, виготовляє перші грами динаміту, що виявився сильнішим за нобелівський.

Пізніше, після страти, військові експерти визнали створені Кибальчичем міни “шедевром мінного мистецтва”.

Після замаху на царя 17 травня 1881 р. на Ліговці був затриманий молодий чоловік, який показав паспорт на ім’я аккерманського міщанина Миколи Степановича Ланського. Це був Кибальчич. Його було заарештовано, і разом з іншими членами Народної Волі засуджений до страти. В ув’язненні Кибальчич розробив проект літального апарату для польоту в космос. У проекті розглядалися такі технічні питання, як влаштування порохового ракетного двигуна, управління ракетним апаратом шляхом зміни кута напряму двигуна, забезпечення надійності польоту. Джерелом енергії для апарату є вибухові речовини, що повільно горять (пресований порох). Експерти математично довели, що описаний в проекті апарат міг би триматися в повітрі.

15 квітня 1881 р. Кибальчич був повішений разом з іншими учасниками замаху на царя.

Проект винаходу залишався в архіві до 1918 р., коли матеріал про Кибальчича, його проект та рецензії першого експерта – професора-астронавта М.О.Риніна були опубліковані в журналі “Былое” (№№ 4-5).

Але до середини 50-х років ХХ століття молодь дізнавалася про дивну “дисертацію із зашморгом на шиї” лише з популярних книжок Я.І.Перельмана та з праць вчених.

Через 2 роки після страти Кибальчича, у 1883 р., ще нікому не відомий калузький учитель Костянтин Ціолковський (українського походження) у своєму рукописі “Вільний простір” виклав ту саму ідею, що й Кибальчич, запропонував принципову схему апарата, який забезпечував перебування людини в космічному просторі.

Корольов Сергій Павлович

(1907-1966)

Третій космічний геній України. Якщо перші два (Кибальчич і Кондратюк) створили теорію міжпланетних польотів, то третьому випало втілювати її в життя. І Сергій Павлович з честю виправдав це Боже призначення.

Народився в Житомирі в учительській родині. Дитинство минуло в Ніжині, де виховувався у дідуся і бабусі. Влітку 1917 р. переїхав з матір’ю до Одеси.

Після школи в 1927 р. вступив до Київського політехнічного інституту. З переїздом матері на постійне проживання в Москву перевівся на вечірнє навчання до Московського вищого технічного училища. Водночас працював на авіазаводі, був начальником групи конструкторського бюро. Дипломна робота – проект легкомоторного спортивного літака. Потім навчився літати на ньому.

Вимоги часу, глибоке вивчення праць К.Ціолковського, зрештою, зустрічі і бесіди з ним змінили напрямок діяльності молодого конструктора: узявся за вивчення реактивного руху, створення ракетоплана та різних ракет.

З липня 1932 р. замість хворого Цандера його призначили керівником Групи вивчення реактивного руху (ГВРР). Через рік запущено першу ракету. В 1933р. в Москві створено Реактивний Науково-дослідний Інститут, у ньому Корольов очолив відділ конструювання крилатих ракет.

Через донос пройшов допити, слідства й ув’язнення. З початком війни Ракетному інституту дали завдання розробити ракетний двигун для авіації. Тоді згадали і про Корольова. У цьому інституті було створено славнозвісну “Катюшу”.

У вересні 1956 р. конструкторське бюро Корольова вийшло зі складу інституту. Головний конструктор зосередив роботи на створенні супутника. Праця завершилася запуском 4 жовтня 1957 р. першого в світі штучного супутника Землі. З цього часу життя на планеті ніби прискорилося. За короткий час створено й запущено міжпланетні станції до Місяця. Венери, Марса. Ці грандіозні дослідження підготували політ людини в космос 12 квітня 1961 р. першою такою людиною став Юрій Гагарін на кораблі “Восток”.

За це досягнення Корольову вдруге “підпільно” було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці (першу відзнаку дістав у 1956 р. за створення серії балістичних ракет).

Потім будуть нові, більш тривалі, з більшою кількістю космонавтів польоти, перший у світі вихід людини з корабля у відкритий космос.

На початку січня 1966 р. С.П.Корольов захворів. 14 січня його не стало. Під час зовсім незначної операції зболене серце не витримало цього земного навантаження.

На головному корпусі Київської “Політехніки” встановлено меморіальну дошку з його барельєфом портрет, його ім’я носить виробниче обєднання “Радіоприлад”, на території встановлено погруддя творцеві космічних кораблів. У Житомирі відкрито меморіальний музей видатного земляка. В експозиції подано розповіді про М.Кибальчича, Ю.Кондратюка, про інших учених-українців, які плідно працювали на ниві освоєння космічного простору.

Кондратюк (Шаргей) Юрій Васильович

(1897-1941)

Один із славетних піонерів освоєння космосу (після М.І.Кибальчича і К.Є.Ціолковського) народився і виріс на українській землі, на Полтавщині. Це був Олександр Гнатович Шаргей з родини студентів Київського інституту.

Закінчивши з відзнакою Полтавську гімназію, у вересні 1916 р. вступив на механічне відділення Петроградського політехнічного інституту. Ще в юні роки складав креслення, мріючи про польоти до зірок. Дійшов висновку про можливість подолання земного тяжіння за допомогою ракети з реактивним двигуном, вивів основну формулу руху ракети. 20-річний полтавський юнак у своїй першій серйозній праці також дослідив траєкторію вильоту з Землі, траси польоту на Місяць та інші планети Сонячної системи.

Починаючи з 1917 р., життя О.Шаргея стає подібним до калейдоскопа з крутими поворотами, поневіряннями та драматичними подіями: армія, школа прапорщиків, прапорщик, двічі мобілізовували до білої армії, двічі тікав з неї; коли до Києва прийшли більшовики, подався до родини мачухи у Малу Виску, що на Кіровоградщині, працював слюсарем. Тут і відбулося перевтілення Олександра Шаргея в Юрія Кондратюка за наполяганням мачухи (через боязнь за долю колишнього царського прапорщика). Після довгих вагань узяв документи померлого студента - вінничанина Юрія Васильовича Кондратюка.

Працюючи у Малій Висці на цукровому заводі, спорудженні зернових елеваторів на Північному Кавказі, завершив третій варіант рукопису “Про міжпланетні подорожі”. Надіслав у Москву на рецензію відомому вченому В.Ветчинкіну в травні 1926 р.

Про позитивний відгук вченого, народження нового талановитого вченого тоді оповістила навіть газета “Вечерняя Москва”. Завзятий Кондратюк, незважаючи на перепони, зумів у 1929 р. опублікувати свою працю в Новосибірську власним коштом.

За злісним доносом у 1930 р. його арештували як “ворога народу”, бо збудував елеватор без жодного цвяха. 21 місяць був під слідством. І тільки втручання С.Орджонікідзе врятувало від заслання.

У 1934-1937 рр. керував проектуванням Кримської (поблизу Ялти) вітряної електростанції, вигравши відповідний конкурс. Після смерті С.Орджонікідзе будівництво станції припинилося.

На початку війни записався добровольцем до Київської дивізії ополченців у Москві. Загинув у бою в жовтні 1941 р.

Мало хто знає, що найвища в світі архітектурна споруда (Останкінська телевежа) побудована за проектом Кримської вітряної електростанції Кондратюка. Але увесь світ знає, що американці злітали на місяць за трасою Кондратюка, використали його систему посадки.

Американці спорудили на своєму космодромі на мисі Канаверел погруддя нашому землякові, на Місяці його іменем назвали навіть один з кратерів.

Патон Євген Оскарович

(1870 – 1953)

Видатний український вчений у галузі електрозварювання і мостобудування. Академік Академії наук України (з 1929 р.), заслужений діяч науки України (з 1940 р.), Герой Соціалістичної Праці (1943 р.).

Народився у м. Ніцці (Франція) в родині російського консула.

В 1896 р. закінчив Петербурзький інститут інженерів шляхів. Викладав у 1898-1904 рр. у Московському інженерному училищі і Київському політехнічному інституті в 1904-1938 рр.

У 1929 р. Є.О.Патон організував у системі Академії наук України кафедру інженерних споруд, на базі якої (а також електрозварювального комбінату) в 1934 р. створив Інститут електрозварювання Академії наук України.

Цей інститут він очолював до кінця життя. В 1945 р. інститутові присвоєно ім’я Є.О. Патона. В 1945-1952 рр. – віце-президент Академії наук України.

Його праці стосуються створення нових методів розрахунку конструктивних схем металевих прольотних будов, способів відбудування зруйнованих мостів, розрахунку і міцності зварених конструкцій, механізації зварювальних процесів, наукових основ електрозварювання плавленням та ін.

Керував створенням способу зварювання під флюсом.

Патон – автор ряду посібників з мостобудування, проектів мостів та шляхопроводів.

У 1941 р. відзначений Державною премією СРСР. Нагороджений багатьма орденами і медалями.

Помер Є.О.Патон 12 серпня 1953 р.

Патон Борис Євгенович

(1918)

Видатний український вчений у галузі металургії та електрозварювання. Академік АН СРСР (з 1962 р.), академік АН України (з 1952 р.), член-кореспондент (з 1951 р.), доктор технічних наук (з 1952 р.), заслужений діяч науки і техніки України (з 1968 р.), Герой Соціалістичної Праці (1969 р.).

Народився 27 листопада 1918 р. Син Є.О. Патона.

В 1941 р. закінчив Київський політехнічний інститут. З 1942 р. працює в Інституті електрозварювання ім. Є.О.Патона, з 1953 р. – директор цього інституту.

З 1962 р. – президент Академії наук України.

Дослідження Б.Є.Патона стосуються розрахунку та конструювання, джерел живлення та апаратури для зварювання. Керував створенням способу шлангового напівавтоматичного зварювання під флюсом.

Розробив і впровадив новий спосіб електрошлангового зварювання металів.

Працює над створенням і становленням нової галузі металургії – “спецелектрометалургії”.

Веде надзвичайно велику громадську діяльність.

Присуджено дві Державні премії (1950, 1957). Нагороджений багатьма орденами і медалями.

В листопаді 1998 р. Б.Є.Патону, першому в Україні, було присвоєно звання Героя України зі врученням ордена “Держава”.

Сікорський Ігор Іванович

(1888-1972)

У Києві на будинку №15 по вулиці Ярославів Вал висить меморіальна дошка з написом “Всесвітньовідомий авіаконструктор Ігор Іванович Сікорський народився в цьому будинку 25 травня 1889 р. та жив до 1912 р.”.

Народився в сім'ї відомого київського психіатра, професора Київського університету. Він закінчив кадетський корпус у Петербурзі, потім вчився в технічній школі в Парижі, вступив до Київського політехнічного технікуму, який так і не закінчив. Став одним із організаторів студентського Повітроплавського гуртка при інституті. Організував виробничу базу-майстерню в двох збудованих ним ангарах на Куренівці.

Першою конструкцією Сікорського був гелікоптер С-1, збудований у травні-червні 1909 р. Його випробування було невдалим, друга машина, збудована весною 1910 р., також не змогла злетіти. Його схема не мала механізму перекосу та органів керування, була непридатна до польоту. Апарат експонувався на Першій Київський виставці повітроплавання.

Разом з товаришами-студентами КПІ – Ф.І.Билинкіним та В.В.Іорданом, створив літаки БІС-1 та БІС-2. Літак БІС-2 був першим російським літаком, який злетів у 1910 р.

В листопаді 1910 р. Сікорський робить перші польоти на літаку С-3. Один з польотів тривав 1,5 хвилини. Висота польоту була доведена до 30 метрів. Восени того ж року зобов’язався виконати замовлення на літак. Умови прийняття замовлення були такі: зробити два кола. При випробуваннях літак йшов гарно по прямій, але в грудні 1910 р. під час першого польоту по колу зупинився двигун і літак отримав значні пошкодження. Після ремонту експонувався в 1911 р. на Повітроплавній виставці в Харкові.

В 1911 р. Сікорський відмовляється від ненадійних двигунів “Анзані” на користь більш важкого, але надійного двигуна “Аргус”. У квітні 1922 р. з цим двигуном Сікорський створює літак С-5. Одразу був здійснений політ по прямій. 17 травня виконав перший політ по колу з посадкою в місці зльоту. 18 серпня 1911 р. на цьому літаку склав іспит на звання пілота та встановив 4 всеросійські рекорди: висота – 500 м, дальність польоту – 85 км, тривалість польоту – 52 хв., швидкість відносно землі – 125 км/год.

Рада Київського товариства повітроплавців (КТП) прийняла Сікорського почесним членом, мотивуючи це таким чином: “за створення біплана власної системи, першого оригінального російського аероплана, який не скопійований ні з якої іноземної конструкції і успішно конкурує в стійкості, швидкості і вантажопідйомності з кращими іноземними машинами”.

В серпні 1911 р. був збудований С-6. Його створенню передували перші аеродинамічні досліди з виявлення лобового опору частин і деталей літака. Реалізація проекту в конструкцію зайняла чотири місяці. З грудня С-6 піднявся в небо. Політ був невдалим – шматок вовни попав у контакт запалювання. І коли перед посадкою треба було спланерувати, двигун вчасно не зупинився, літак не зменшив швидкість і … машина поламала шасі. 29 грудня 1911 р. Сікорський запросив на аеродром комісію КТП. Був встановлений перший російський світовий рекорд швидкості з двома пасажирами, рекорд швидкості біпланів та російських літаків.

У березні 1912 р. почалися випробування літака С-6А. Його швидкість коливалась від 111 до 120 км/год при навантаженні 450 кг. На цьому літаку Сікорський здійснив рекордний політ з чотирма пасажирами зі швидкістю 106 км/год. У квітні літак був показаний на Московській виставці повітроплавання. Він був нагороджений Великою золотою медаллю міністерства торгівлі та промисловості, а на другій Московській виставці – ще й почесною нагородою імператорського Російського технічного товариства.

За створення С-6А рада КТП прийняла рішення клопотати перед радою Санкт-Петербурзького політехнічного інституту про присудження Сікорському звання honoris causu інженера.

На Сікорського звернув увагу голова ради акціонерного товариства Російсько-Балтійського вагонного заводу (РБВЗ) капітан I рангу у відставці М.Мідловський. У квітні 1912 р. він запропонував Сікорському посаду головного конструктора авіаційного відділу, що в 1912 р. був переведений до Петербурга на Строганівську набережну. Також було запропоновано кожен рік за рахунок заводських коштів будувати один дослідний літак.

До РБВЗ Сікорський запросив київських конструкторів – А.С.Кудашева, Н.Ф.Киміксеєва, А.А.Серебренникова, Г.П.Адлера та К.К.Єрганта.

В Петербурзі Сікорський одразу приступив до будування нового літака для участі в Міжнародному конкурсі російського військового відомства. За основу був взятий С-6А.

Переїзд Сікорського до Петербурга співпав у часі з початком розробки старшим лейтенантом Б.Дудоровим плану розвитку авіації на Чорному та Балтійському морях. Незабаром він доповів морському міністру про необхідність прийняти Сікорського на службу в авіацію Балтійського флоту по вільному найму.

В роботі над конкурсним літаком конструктору допомагали інженер-механік Н.Ф.Климиксеєв, механік-моторист В.С.Панасюк. Виробництвом завідував В.Ф.Савельєв, а потім Н.Н.Полікарпов. Частина креслення була доручена А.А.Серебренникову. Столярну справу вів майстер Фурчов. Випробували літак пілоти Г.В.Алехнович та Г.В.Янковський.

У липні 1912 р. новий літак С-6Б на військовому конкурсі аеропланів зайняв перше місце, показав швидкість 113 км/год з навантаженням 327 кг.

Сікорський став конструктором перших у світі важких літаків. Перший політ відбувся 23 липня. Конструкторові літака не виповнилось тоді і 24 років. Літак був перейменований у “Русский витязь”. Він мав велику закриту кабіну (першу в світі), та був оснащений приладами, що дозволили політ без наземних орієнтирів. Безпосереднім продовженням літака є “Илья Муромец”, який був випущений вслід за “Русским витязем”. Ця назва стала складовою для іншого класу важких літаків, збудованих РБВЗ на протязі 1914-1918 рр. Нова машина С-22 (назва “Іллі Муромця”) злетіла в небо 11 грудня 1913 р. з Комендантського аеродрому.

1915 р. було збудовано ще три літаки, які отримали назву “Корабль Київський”.

Влітку 1916 р. ескадра налічувала біля 30 важких літаків. З ініціативи пілотів та конструкторів було створено 200 винищувачів супроводу С-20. Під час війни “Муромці” були об’єктом нападів винищувачів противника. Німецькі пілоти стверджували, що в них вважають “Муромців” непереможними, що це броньований літак.

Німецьке командування намагалося захопити російський багатомоторний корабель. 12 вересня 1916 р. один з “Муромців” було збито. Він був скопійований конструктором Форсманом, який створив на заводі “Сімменс-Шуккертг” копію літака. Однак німці до кінця війни не змогли створити важкий літак, рівний “ІМ”.

Під час війни авіаційне відділення заводу перетворилося в одне з великих та обладнаних авіаційних підприємств Росії.

Літаки з маркою РБВЗ користувались заслуженою репутацією на фронті. Після першого виліту на фронті проводилась прийомка літаків. Ставка встановила наступний порядок прийому “Муромців”: 1) Бойовий політ, або 2) Переліт із заводу на базу.

На початку 1917 р. виробництво “Муромців” затримувалось через відсутність двигунів, брак спеціальних сортів сталі. Спроба адміністрації заводу придбати в США необхідні верстати скінчилася невдало. Уряд відмовився дати валюту для оплати замовлення. Завод мав недостатньо коштів, тому, що ГВТУ до листопада 1916 р. прийняло тільки три літаки з 40, виготовлених заводом, незважаючи на те, що 20 вже несли службу. Неприйняті машини загромоздили заводські приміщення, їх простій призводив до морального зносу. Підготовлені до здачі літаки перероблялись, а виконані заготовки багатьох деталей змінювались новими.

В дослідній майстерні заводу було створено кілька винищувачів супроводу “Муромців” - С-16, С-17 та С-20.

Літаки “Ілля Муромець” стали прототипом майбутніх бомбардувальників дальньої дії та сучасних авіалайнерів.

Різкий поворот у долі Сікорського настав у 1918 р., після закінчення його контракту з РБВЗ. Кажуть, що якийсь новоспечений господар “роз'яснив” авіаконструктору, що авіапромисловість потрібна пролетарській державі менше, ніж косметичні фабрики.

Фабрично-заводський комітет дозволив Сікорському емігрувати. Спочатку він приїхав до Франції, а наступного року жив у США. Там в 1923 р. була створена російська авіаційна компанія “Сікорський аеро інженерінг корпорейшен”, що працювала на фермі російського емігранта. Обладнання було примітивне, не вистачало матеріалів. Використовували підібране на звалищах. Від краху фірму врятував Сергій Васильович Рахманінов, який вніс п’ять тисяч доларів.

Так був створений великий двомоторний літак 5-29А, визнаний у США. Потім було створено сім інших моделей – важкі, легкі, середні літаки для польоту з пасажирами, поштою та різними вантажами.

У 1927 р. Сікорський розробив план для польоту з пасажирами, поштою та різними вантажами.

У 1927 р. Сікорський розробив план організації антирадянського заколоту в Донецькій області. План був представлений великому князеві Кирилу Володимировичу, який прийняв титул імператора Кирила I. Сікорський планував створити ескадру з 25 літаків, які за п’ять–шість рейсів перевезли б 3000 вояків.

Кошти на будування та підтримку Сікорський передбачав отримувати у вигляді позик та субсидій від Болгарії, на території якої планувалося створювати літаки та формувати ескадру, а також внесків від співчуваючих осіб. Льотчиками мали стати російські емігранти.

Ретельно розроблений план десанту (він включав навіть вказівки про дії на випадок поразки та шляхи евакуації) не викликав зацікавленості у емігрантських колах і незабаром був забутий.

Сікорський одним з перших оцінив можливості літаків-амфібій та літаючих човнів. На початку 30-х рр. відсутність достатньої кількості аеродромів була однією з перешкод на шляху розвитку цивільної авіації. Але озер було достатньо. На початку 30-х рр. компанія Сікорського випустила серію літаючих човнів та амфібій, в т.ч. знаменитий “повітряний кліппер” S-42. Амфібії Сікорського широко використовувалися авіакомпаніями (в першу чергу “Пан-Америкен”) для польотів у країни Латинської Америки та регулярних рейсів над Атлантичним та Тихим океанами.

Наприкінці 30-х рр. було вже достатньо аеродромів. У цих умовах амфібії з їх низькими аеродинамічними якостями були неекономічні. Саме тоді авіаконструктор повертається до гелікоптерів, які будував ще студентом. Ставлення до винтокрилих машин було досить скептичним, у можливості їх практичного використання майже ніхто не вірив. Компанія Сікорського, яка на той час входила до складу великого концерну “Юнайтед технолоджіс”, стала однією з перших у світі, хто розробив та налагодив серійне виробництво гелікоптерів різноманітних призначень – цивільних та військових, легких та суперважких типу “літаючий кран”. Гелікоптерами Сікорський займався до кінця свого життя.

26 жовтня 1972 р. він помер і був похований у місті Істон (США).

Після еміграції Сікорського в нас майже забули. Але викреслити його ім’я означало знищити власну історію авіації, позбавити країну світового пріоритету. Тому про Сікорського згадували в книгах, присвячених авіації, однак майже не друкували спеціальних праць про його творчість.

ЕКОНОМІЧНІ НАУКИ

Багрій Петро Іларіонович

(1925)

Відомий український економіст.

Народився П.І.Багрій 5 листопада 1925 р. в с. Тополівці (тепер Теплицького району) Вінницької області в родині вчителя. Учасник бойових дій 1941-1945 рр.

У 1957 р. закінчив Одеський інститут народного господарства.

З 1957р . працював в Інституті економіки АН УРСР: 1961-1965 рр. – заступник директора. А з 1971 р. – директор цього інституту.

У 1961-1965 рр. працював в Економічному та соціальному департаменті ООН.

Основні напрямки його наукової діяльності – політична економія і статистика, зокрема, проблеми зростання економіки.

Головні наукові праці: “Обчислення і аналіз продуктивності праці у радгоспах”. – К., 1959, “Динаміка і структура суспільного виробництва”. – К., 1971.

З 1972 р. – член-кореспондент НАН України.

Варзар (Варзер)Василь Григорович

(1851-1940)

Відомий український економіст, основоположник промислової статистики в Росії.

Народився в м. Любліні (тепер Республіка Польща) в 1851 р. в родині службовця. В 1875 р. закінчив Петербурзький технологічний інститут. Ще в студентські роки мав зв’язки з народниками.

В 1874 р. видав у Женеві брошуру “Хитра механіка”, в якій у популярній формі виклав сутність податкової системи в царській імперії. Ця брошура широко використовувалася у нелегальних організаціях.

В.Є.Варзар працював у Чернігівському земстві (1875-1890), міністерстві фінансів, міністерстві торгівлі і промисловості (1894-1917).

У 1900 і 1908 рр. під його керівництвом було проведено статистичні обслідування російської промисловості (так звані “Варзерівські переписи”). Він також зібрав цінні статистичні дані про соціально-економічне становище, про страйки в Росії в 1895-1908 рр.

За радянських часів працював у Вищій Раді народного господарства, Центральному статистичному управлінні, займався педагогічною діяльністю у вищих навчальних закладах.

У 1924 р. опублікував “Спогади старого статистика”.

Помер В.Є.Варзер 29 вересня 1940 р.

Волобуєв Михайло Сидорович

(1903-1972)

Визначний український економіст, один з чільних теоретиків ідеї економічної самостійності України.

Народився 24 січня 1903 р. в м. Миколаєві в родині службовця. Закінчив Миколаївську гімназію. Вищу освіту здобув екстерном – закінчив економічний відділ Харківського інституту профосвіти, а в 1922 р. направили у Вінницю керувати таким самим відділом. Наступного, 1923 р. став працювати в тодішній столиці України – Харкові – у Головкомосвіті. Там він почав викладацьку діяльність в Інституті народної освіти, фінансовому технікумі, став професором політекономії, завідував кафедрою механіко-машинобудівного інституту (1930-1933).

Саме в Харкові він упевнився, що слово й діло правлячої партії дуже розходилися. Чітке бачення антиукраїнської колоніальної політики Москви щодо України й спонукало його написати й опублікувати свою унікальну працю “До проблем української економіки” в теоретичному журналі “Більшовик України” (№№ 2, 3, 1928).

Після Переяславської ради України з Москвою, вказує економіст, остання поступово задушила зовнішню торгівлю України і перетворила її на свою колонію. Російські купці та фабриканти заволоділи продуктивними силами України, висотали з неї матеріальні, людські, фінансові ресурси. Адже на численні загарбницькі війни, які майже постійно вела Російська імперія, вона потребувала все нових і нових ресурсів.

Волобуєв робить висновок, що у XVIII ст. українська економіка була розвиненіша, ніж російська. Україна й тоді інтенсивно торгувала з Європою, на відміну від Росії через її відсталість.

Дехто продовжує твердити, що саме російська адміністрація Півдня України на чолі з Потьомкіним мало не принесла туди цивілізацію. Це в той час, коли саме вона прийшла, показав на грунтовних матеріалах Волобуєв, підтверджує останніми дослідженнями професор-економіст Запорізького університету А.Бойко, то знищила перші й найпередовіші в тодішній Європі фермерські господарства, якими були запорозькі зимовники. Так вважав і славнозвісний авторитет М.Грушевський.

Волобуєв довів, що й за СРСР дискримінаційне становище української економіки та нашого народу збереглося. Основні капіталовкладення йшли на Урал, інші райони Росії, надто великий відсоток бюджету України йшов на потребу інших республік.

Одночасно накреслив свій обгрунтований план виходу України з колоніального становища. Заперечуючи російську теорію єдності економіки всієї російської імперії, він довів, що Україна здавна історично оформлений, народногосподарський організм, який має власні історичні, і власні майбутні шляхи розвитку. Тому треба наділити українські економічні відомства правами дійсного керівництва всім господарством України, бюджет має затверджуватися тут, союзний Держплан повинен виконувати лише загальнодирективні функції та ін.

В пізнішій публікації того ж журналу Волобуєва звинуватили, що він створив обгрунтування теорії про конечність і необхідність виходу радянської України із СРСР. Врешті, так воно й було. Мислячи чесно і неупереджено, прийшов до думки про природність і необхідність саме самостійного розвитку національних економік. Звичайно, не він один бачив, що за словами Москви про “рівноправність” стоїть імперське прагнення вивищити Росію за рахунок інших завойованих народів, уже тоді бачив оту горезвісну тенденцію московського керівництва узалежнювати всілякими можливими способами Україну та її економіку від Росії, накидати на неї залізні пута, які й в умовах становлення незалежної держави ще довго будуть відчуватися.

М.Волобуєв не побоявся тоді виступити із своєрідним протестом проти тодішньої ситуації. Акцентував увагу на факті, що економічне питання є центральною частиною національної проблеми, проблеми національного відродження та розвитку. Так, він стверджував: “Ліквідація “провінціального становища” нашої мови, нашої літератури, нашої культури взагалі буде наслідком забезпечення України нестриманого розвитку продуктивних сил, забезпечення її становища, оформленого і закінченого національно-господарського організму”. Вважаємо, що це абсолютно сучасна думка. Тож недаремно сучасні недруги Української держави все роблять для того, щоб економіка України не розвивалася, щоб людність залишалася бідною, бо таких легше прибрати до рук.

Публічне викриття М.Волобуєвим колоніальної політики Росії щодо України викликало відразу організовану зливу викриттів та звинувачень у некомуністичному мисленні та антирадянщині.

Як відомо, у 30-х роках правляча комуністична партія вела широку кампанію ідейної і фізичної, кривавої боротьби з “українським буржуазним націоналізмом” та його різновидами – “шумськізмом”, “хвильовизмом”, “скрипниківщиною”, під акомпанемент шаманських заклинань про відданість пролетарському інтернаціоналізму керівна Москва і керівна партія вели агресивну, великодержавну, шовіністичну політику, антиукраїнську за своєю сутністю.

Після виступів М.Волобуєва з'явився ще один різновид – “волобуєвщина”. Скликалися збори, наукові конференції, публікувалися обурені виступи. Спочатку його самого не чіпали, але змусили надрукувати “покаянного” листа в тому ж журналі. Згодом знову змусили написати листа проти… “волобуєвщини”, провели обшук, арештували. Його справу розглядала трійка колегії ДПУ, і в 1934 р. відправила на заслання до Казахстану на 5 років.

І все ж М.Волобуєв вижив. На три його звертання до комуністичного ЦК про реабілітацію навіть не відповіли. Під час війни за завданням НКВС працював у друкованій німцями газеті “Кубань”, де за завданням редакції їздив краєм і одночасно збирав відомості про фашистські війська.

По війні працював завідувачем кафедри економіки Ростовського інституту народного господарства, на фінансово-економічному факультеті. Потім перейшов до Донецького торговельного інституту (1961), але через бронхіальну астму не зміг проживати в Донбасі і повернувся до Ростова. В 1957 р. був реабілітований, Харківський обласний суд справу припинив “за недостатністю зібраних доказів”.

Помер у Ростові 20 червня 1972 р.

Сучасний відомий вчений-економіст О.Савченко, який мав пряме відношення до підготовки Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), писав, що миколаївець М.С.Волобуєв ще в 1928 р. написав розділ цього доленосного державного документа, а точніше, став ідейним натхненником VI розділу Декларації, який має назву “Економічна самостійність”.

І на закінчення ще про таке, що має певне відношення і до інших нарисів цієї книги.

До останнього часу дехто дуже полюбляє твердити, що ідея незалежної Української держави – то, мовляв, мало не вигадка західних українців. А східні до того ніколи не додумувалися. Тим часом, це – елементарна неправда, цинічна, брудна політика, розрахована на простаків та неграмотних. Візьміть наукові дослідження та популярні книжки тільки південних українців, скажімо, керченця І.Лики, одесита Ю.Липи, бердянця Т.Зінківського, мелітопольця Д.Донцова, херсонців Є.Маланюка, Яра Славутича (Григорія Жученка), дніпропетровця Д.Яворницького, миколаївців М.Аркаса, Ілька Борщака та багатьох ін., творчість яких тепер стала нам доступною, і ви переконаєтесь, що більшість теоретиків-вчених, політиків чи письменників, які стали творцями української національної ідеї – вихідці зі східної та південної України.

Нічого дивного тут немає. По-перше, Схід і Південь численніші. По-друге, на Заході був більш благодатний грунт, умови, бо цей регіон входив хоч і до чужих, все ж таки конституційних держав, з більш ліберальними режимами, ніж в Російській імперії, чи тоталітарному СРСР. По-третє, ми ж єдиний народ, і маємо в головних проявах спільний менталітет, а деяка різниця виробилася під гнітом двох різних імперій, Польщі, Угорщини, Чехословаччини та Румунії.

Журавський Дмитро Петрович

(1810-1856)

Відомий український статистик-економіст.

Народився Д.П.Журавський у Могильовській губернії. У 1829 р. закінчив Петербурзький кадетський корпус.

Під керівництвом М.М.Сперанського брав участь у складанні Зводу законів Російської держави.

Тривалий час працював у м. Кам’янець-Подільському, з 1845 р. – чиновник з особливих доручень при Київському губернаторові. З 1854 р. він – вчений секретар Комісії для опису губернії Київського навчального округу.

Велике значення для розвитку вітчизняної статистики й економічних наук мали наукові праці Д.П.Журавського, зокрема, “Про джерела і використання статистичних відомостей” (К., 1846 р.), “Статистичний опис Київської губернії” (ч. I-III, СПб, 1852 р.) та ін.

Автор засуджував кріпацтво, вважав його причиною економічної і культурної відсталості України, Росії. Він об’єктивно сприяв розумінню необхідності його скасування.

Помер Д.П.Журавський 23 листопада 1856 р.

Зібер Микола Іванович

(1844-1888)

Відомий вітчизняний економіст. Один з перших популяризаторів економічного вчення К.Маркса в Росії, зокрема, в Україні.

Народився 10 березня 1844 р. у м. Судаку в Криму. Після місцевої гімназії у 1866 р. закінчив юридичний факультет Київського університету. Тут же працював доцентом політичної економії (1873-1875). З 1875 р. проживав за кордоном. У Росію повернувся у 1887 р. Останні роки свого життя провів у Ялті.

У 1871 р. в Києві захистив дисертацію на тему “Теорія цінності і капіталу Д.Рікардо з деякими з пізніших доповнень і роз’яснень”. У 1876–1878 рр. написав серію статей “Економічна теорія Маркса”, в яких виклав зміст I-го тому “Капіталу” К.Маркса. Ці статті використав при написанні своєї основної праці “Давид Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях”. (СПб, 1885). У ній дав порівняльний аналіз учень Д.Рікардо і К.Маркса. відстоював положення I-го тому “Капіталу”, виступав проти його “критиків” і “вульгаризаторів” Ю.Г.Жуковського, Б.М.Чичеріна. М.І.Зібер досліджував також общинне землеволодіння в різних народів, становище робітників і селян Росії й Заходу. Відстоював ідеї реформаторства, вважав, що перехід від капіталізму може відбутися через мирний розвиток кооперативного руху.

Водночас відкидав учення К.Маркса про класову боротьбу для утвердження нового ладу, неминучість пролетарської революції, роль пролетаріату як могильника капіталізму.

Помер М.І.Зібер 28 квітня 1888 р.

Лященко Петро Іванович

(1876-1955)

Відомий український економіст та історик народного господарства.

Народився П.І.Лященко 22 жовтня 1876 р. в м. Саратові в сім’ї службовця. У 1899 р. закінчив фізико-математичний факультет (відділ природознавства), в 1900 р. - юридичний факультет (економічний відділ) Петербурзького університету. В 1908-1922 рр. працював у вищих навчальних закладах Петербурга, Томська. Новочеркаська.

А з 1922 р. він працював у московських вищих навчальних закладах та Інституті економіки АН СРСР. З 1945 р. і до кінця життя – старший співпрацівник Інституту економіки АН СРСР.

П.І.Лященко був членом-кореспондентом АН СРСР (з 1943), академіком АН УРСР (з 1945), доктор економічних наук (з 1935), професор (з 1913), заслужений діяч науки РРФСР (з 1943).

Його праці присвячені аграрному питанню, економічному районуванню, різним галузям економіки, історії народного господарства СРСР та історії економічної думки.

Серед найвизначніших наукових праць – тритомна “Історія народного господарства СРСР” (М., 1956).

В 1949 р. йому було присуджено Державну премію СРСР. Нагороджений орденами і медалями.

Помер П.І.Лященко 24 липня 1955 р.

Навроцький Володимир Михайлович

(1847-1882)

Відомий український вчений, економіст-статистик, публіцист.

Народився 18 листопада 1847 р. в селі Котузові Теребовлянського району Тернопільської області в родині церковного служителя.

Після місцевої гімназії в 1871 р. закінчив юридичний факультет Львівського університету. Він є автором ряду праць з історії соціально-економічного розвитку Галичини XIX ст. (Що нас коштує пропінація. 1876; Руська народність в школах галицьких. 1876; Класові інтереси і інтереси народу. 1877 та ін.). У своїх дослідженнях розкривав тяжке становище народних мас Галичини, виступав захисником пригнобленого селянства, таврував залишки феодалізму (кріпосництво) та ін.

Праці Навроцького відіграли важливу роль у національно-визвольному русі, національному відродженні, розвитку національної самосвідомості мешканців Західної України. Його сучасники - І.Я.Франко, М.І.Павлик. М.П.Драгоманов та ін. високо оцінювали його наукову творчість, публіцистичну спадщину і громадсько-політичну діяльність.

Помер В.М.Навроцький 16 березня 1882 р. Детально подано всебічні відомості про нього, його наукову спадщину в монографії сучасного відомого українського економіста, доктора економічних наук, професора Львівського національного університету ім. І.Я. Франка С.М.Злупка (Економічна думка в Україні. – Львів. – 1969).

Каразін Василь Назарович

(1773-1842)

Народився 10 лютого 1773 р. в селі Кручик Харківської області. Його батько був поміщиком цього села. У січні 1791 р. вісімнадцятирічний юнак прибув до Петербурга для проходження служби в лейб-гвардії Семенівського полку. Але військова справа виявилася не досить привабливою, і допитливий юнак одночасно із проходженням служби відвідує Гірничний корпус, який на той час був найкращим технічним вищим навчальним закладом Росії.

На початку 1796 р. Василь Назарович одружився з Домною Іванівною, чотирнадцятирічною кріпачкою, вихованкою його матері. Шлюб з бідною вихованкою не був схвально сприйнятий родичами Каразіна. Це, а також політика Павла І, стали причиною намірів Василя Назаровича залишити Росію.

Але легально зробити це не вдалось. Каразін отримав відмову в одержанні паспорта. Тоді він вирішує перейти кордон нелегально. Це відбулося у ніч з 12 на 13 серпня 1798 р. біля міста Гродно. Спроба виявилася невдалою. Василь Назарович та його вагітна дружина були затримані. Каразін вирішує попередити покарання і сам пише листа до Павла I з визнанням своєї провини та з поясненням свого вчинку.

Чесність Василя Назаровича сподобалась цареві, і Карамзін не тільки не отримав покарання, а навпаки, був обласканий Павлом I.

Зрештою, сам обрав собі місце служби. З лютого 1800 р. став колезьким перекладачем, написав “Історію медицини в Росії”.

22 січня 1801 р. Каразін отримав чин колезького асесора., а 11 квітня 1801 р. стає колезьким радником. 8 вересня 1802 р. був призначений управителем справ головного управління училищ Міністерства народної освіти. Він продовжував працювати. Ще в 1801 р. ним була створена нова система народної освіти – від церковних шкіл до повітових училищ, університетів. Фактично Каразін організував перше у світі Міністерство народної освіти, домігся корінної зміни діяльності судових органів. Каразін представив Комісії “Начерки уставу про суспільне виховання”, де були викладені загальні положення про початкові, повітові, губернські училища та університети. На основі начерків були складені “Правила народної освіти в Росії”, а також типові статути перших у країні університетів – Московського, Віленського, Дерптського, Харківського.

Одночасно Каразін розробив методологію державної статистики, проект організації статистичної служби. Він першим у світовій практиці висунув план успішного розвитку економіки за допомогою приватизації.

Заснування в Харкові університету стало мрією Каразіна. Він обіцяє імператору, що більшу частку витрат візьмуть на себе харківські дворяни. Отримавши усне схвалення імператора, Каразін їде до Харкова.

У червні 1802 р. Василь Назарович пише лист до губернського предводителя харківського дворянства В.М.Донець-Захарнівського з пропозицією, щоб дворянське зібрання винесло рішення просити уряд про відкриття університету та розпочати збір пожертвувань. Харківські дворяни не поспішали вносити гроші, а внаслідок прохолодних стосунків до Каразіна з боку царя на затію створення університету стали дивитися, як на нісенітницю.

Незважаючи на труднощі, на початку 1803 р. був підписаний указ про створення Харківського університету. Доглядати за його влаштуванням було доручено професору Іллі Федоровичу Тимковському, який у майбутньому очолив одну з кафедр у новому університеті.

23 січня 1805 р., через тиждень після урочистого відкриття першого українського університету, отець Фотієв писав йому: «Шукали Вас, не знайшли і признавались, що щастям цим Україна Вам єдиному зобов’язана». Новий університет мав 4 відділи: історико-філологічний, фізико-математичний, природничий та медичний. Він готував математиків, медиків, хіміків, фізиків, астрономів, філологів та ін.

30 серпня 1811 р. вчена рада університету обрала Каразіна своїм почесним членом.

Небайдужий до політичного життя, він стає виразником раннього російського панславізму, коли в 1804 р. подав до Міністерства записку про створення Словено-Сербської держави.

Задум створення царства словенців виник у Каразіна під впливом безпосередніх зустрічей із сербськими діячами.

В 70-ті роки XIX ст. записка Каразіна увійшла до наукового обігу, як документ, котрий свідчив про появу в Росії на початку XIX ст. ідей про політичне об'єднання слов’ян.

Він живе у своєму маєтку, займається науковою працею. Напрямки його наукових захоплень - історія, література, економічні питання та природознавство. Створив перший у світі катер з паровим двигуном. Винаходить рецепт водостійкого цементу, удосконалив методи обробки шкіри, створив дешеві та стійкі барвники з відходів. Він удосконалив процес одержання селітри. Першим винайшов та виготовив консервовані продукти, що зберігалися на протязі року, винайшов та став практично застосовувати парове опалення, за 30 років до його офіційного відкриття в Німеччині. Каразін висунув ідею практичного використання атмосферної електрики для різноманітних потреб промисловості, сільського господарства. Для цього він пропонує використати аеростат або повітряну кулю, вкриту густою щетиною металевих гілок. Цей «атмосферний пристрій» він радив запустити в небо на шкірі, оповитій металевим дротом, що буде слугувати каналом для проведення атмосферної електрики до місця її споживання.

Винайшов паровий сушильний апарат, який став прообразом сучасної вакуум-сушилки.

Ним було засноване перше в Україні науково-технічне товариство «Філотехнічне».

У лютому 1806 р. Каразін представив на розгляд Ради Московського університету власний «винокуренний заряд», на якому одержав високоякісні напої. У березні 1810 р. виступив у Московському товаристві природознавства з доповіддю про метеорологію, запропонував вивчати цю нову науку в Харківському університеті, займатися вивченням погоди. Каразін створив першу метеорологічну станцію у селі Кручик.

Різноманітні інтереси, наукові винаходи Каразіна не були сприйняті в Петербурзі.

Перу Каразіна належить багато наукових праць, зокрема, соціально-економічних. Вперше в історії економічної думки дав вичерпне для того часу теоретичне дослідження причин коливань валютного курсу. Є автором “Записки про заснування товариства поміщиків з метою поступового звільнення селян” (1820 р.). Він тісно пов’язував подолання економічної відсталості Росії та забезпечення її економічної незалежності з проблемою закріплення грошового обігу та державних фінансів. Вважав необхідним підвищити курс асигнацій шляхом великої маси знецінених паперових грошей. Проблему заміщення державних фінансів ставив у безпосередню залежність від зменшення невиробничих витрат, перш за все від скорочення занадто великих витрат державного управління. Він був прихильником широкого поширення кредиту за допомогою заснування акціонерних товариств. Також значну увагу приділяв питанням податкової політики, яку пропонував будувати на основі прибуткового-майнового обкладення, що мало бути поширене не тільки на селян, але і на поміщиків.

Він друкує статті «Про старовину Слобідсько-Української губернії», «Погляд на Українську старину», «Язичеське свято в Європі в XIX ст. християнського літочислення», «Про ім’я слов’ян», «Про значення Харкова для полуденної Росії» та ряд ін. Багато праць до цього часу не надруковані, наприклад, такі, як: «Ідея про нову і розмінну монету».

В дорозі до Нікітського ботанічного саду застудився, повернувся до м. Миколаєва і помер 4 листопада 1842 р. на руках улюбленого сина Філадельфа.

Першин Павло Миколайович

(1890-1970)

Визначний український економіст-аграрник.

Народився П.М.Першин в с. Бубинському, тепер Пермській області, в родині селянина-бідняка. В 1916 р. закінчив Петроградський університет.

З 1918 р. протягом 18 літ поряд з науковою діяльністю викладав у вищих навчальних закладах Петрограда, Москви, Воронежа та Харкова.

В 1948-1950 рр. - директор Інституту економіки АН УРСР. З 1957 по 1964 рр. очолював Раду вивчення продуктивних сил УРСР. Член Президії АН УРСР (1957-1966). З 1965 р. - завідувач відділу Інституту економіки УРСР.

Академік АН УРСР (з 1948), доктор економічних наук (з 1936), професор (з 1919). Заслужений діяч науки України (з 1966).

Праці П.М.Першина присвячені в основному розробці питань теорії та історії землевпорядкування, аграрної історії України, Росії, проблемам розвитку продуктивних сил України.

В 1969 р. йому була присуджена Державна премія СРСР. Нагороджений багатьма орденами і медалями.

Помер П.М.Першин 11 листопада 1970 р.

Подолинський Сергій Андрійович

(1850-1891)

Відомий український вчений-економіст, один з перших популяризаторів економічного вчення К.Маркса в Україні.

Народився в селі Ярославці Шполянського району Черкаської області в родині поміщика. Після навчання в гімназії закінчив природничий відділ фізико-математичного факультету Київського університету (1876). Захистив дисертацію з медицини у Бреславському, тепер Вроцлавському університеті. В 1871 р. виїхав за кордон. Влітку 1877 р. повернувся до Росії. У 1875-1876 рр. за допомогою О.С.Терлицького організував у Відні видання соціалістичної літератури українською мовою. Після розгрому видавництва австрійською поліцією повернувся в Україну. В 1877 р. виїхав до Франції. У 1880 р. разом з М.П.Драгомановим і М.І. Павликом видав у Женеві два номери журналу «Громада».

Займався розробкою питань економічної історії та теорії. У своїх працях «Про багатство та бідність» (Женева, 1876), «Про хліборобство» (Женева, 1877), «Ремесла і фабрики в Україні» (Женева, 1880) та ін. грунтовно розглянув розвиток ремесла, мануфактурного і фабричного виробництва в Україні, соціально-економічний розвиток України 60-70-х рр. XIX ст.

Водночас відкидав головне у марксизмі - вчення про всесвітньо-історичну роль пролетаріату.

Тяжка хвороба обірвала наукову і громадську діяльність С.А.Подолинського.

Помер 12 липня 1891 р. Похований у Києві.

Птуха Михайло Васильович

(1884-1961)

Відомий український економіст-статистик.

Народився М.В.Птуха 7 листопада 1884р. в м. Острі Чернігівської області в родині службовця. В 1910 р. закінчив юридичний факультет Петербурзького університету.

Академік АН УРСР ( з 1920), член-кореспондент АН СРСР (з 1943), доктор економічних наук (з 1934), професор (з 1917), заслужений діяч науки України (з 1944).

В 1919-1938 рр. очолював Демографічний інститут АН УРСР. З 1934 р. - Інститут демографії і санітарної статистики АН УРСР. У 1940-1950 рр. був завідувачем відділу статистики Інституту економіки АН УРСР.

Водночас у 1945-1950 рр. Птуха був головою Відділу суспільних наук і членом Президії АН УРСР.

У 1919-1937 рр. також завідував кафедрами в ряді вищих навчальних закладів Києва.

Основні наукові праці присвячені проблемам теоретичної та прикладної демографії, загальної теорії статистики, історії світової і вітчизняної статистики.

Мав ряд державних нагород.

Помер М.В.Птуха 3 жовтня 1961 р.

Туган-Барановський Михайло Іванович

(1865-1919)

Визначний український вчений-економіст.

Народився в 1865 р. на Харківщині в дворянській родині. За комуністичних часів про нього зрідка згадували лише в критичному плані, як про російського і українського буржуазного економіста, одного з ідеологів «легального марксизму». Йому не могли простити того, що в 1917 р. був міністром фінансів «буржуазно-націоналістичної» Центральної Ради, активним діячем контрреволюції в Україні» (Радянська енциклопедія історії України. - К. - 1973. - Т. 4. – С. 305).

Після Харківської гімназії закінчив Харківський університет. Затим працював у Петербурзькому університеті, друкувався спочатку в журналі «Новое слово» (1897). Виступив з різкою критикою економічного вчення К.Маркса. В 1917 р. - міністр фінансів Української Центральної Ради.

Основні наукові праці М.І.Туган-Барановського: Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя (СПб, 1894), Російська фабрика в минулому і сучасному (т. 1. - СПб, 1898). На противагу, зокрема, народникам, довів, що Росія стала на шлях капіталістичного розвитку, з еволюцією мануфактурного виробництва в машинно-індустріальне.

Помер у Києві в 1919 р.

Яснопольський Леонід Миколайович

(1873-1957)

Визначний український економіст.

Народився А.М.Яснопольський 1 лютого 1873 р. в Києві в родині професора. В 1895 р. закінчив Петербурзький університет. З 1895 р. викладач кафедри політичної економії Петербурзького університету.

В 1902-1904 рр. працював у Харківському, потім у Київському університетах. У 1906-1910 рр. - викладач політекономії Петербурзького політехнічного інституту.

З 1910 р. - професор Київського університету та інших вищих навчальних закладів. Після 1917 р. викладав у Київському університеті та Інституті народного господарства.

В 1926-1930 рр. очолював постійну комісію АН УРСР з вивчення продуктивних сил України. В 1931-1936 рр. працював у науково-дослідних установах Москви.

З 1943 р. працював в Інституті економіки АН УРСР.

Найважливіші наукові праці Л.М.Яснопольського присвячені дослідженню проблем розвитку економіки промисловості та використання продуктивних сил України.

Один з авторів «Нарисів економічної географії УРСР» (т. 1. - К., 1949). Під редакцією Яснопольського було видано «Банківську енциклопедію» (т.1-2. - К., 1914-1917). Академік АН УРСР (з 1925).

Помер А.М.Яснопольський 25 травня 1957 р.

психологическая помощь | лечение простуды | читать книги секретные материалы онлайн | отзывы об отелях Австрии и отзывы об автомобилях Audi