Миколаївська обласна універсальна наукова бібліотека - Микола Миколайович Аркас: життя, творчість, діяльність. Розділ 4, 5, 6.

Микола Миколайович Аркас: життя, творчість, діяльність. Розділ 4, 5, 6.

Рейтинг користувача:

/ 1

Деталі: Хіти: 7779

РОЗДІЛ ІV.

ІСТОРИЧНА СПАДЩИНА М.М.АРКАСА

§1. Визначна пам’ятка вітчизняної історіографії – перша україномовна, узагальнююча, популярна книга “Історія України-Русі”

Уже в дитячі роки виявилося захоплення М.М.Аркаса історією рідного краю. Ще більше зріс цей інтерес до історичних знань, став більш глибоким і усвідомленим під час навчання в гімназії, і особливо в університеті. Звичайно, на нього не могла не справити впливу увага і любов до минулого, котра панувала в родині, історичні дослідження і публікації діда, батька і дядька Захарія, зокрема, у виданнях Одеського товариства історії та старожитностей (1839-1919 рр.), членами якого вони були.

Діяльність цього товариства мала певний вплив і на формування М.М.Аркаса, як історика. Воно займалося дослідженнями та пошуками документальних матеріалів у архівах, створенням монографічних та інших праць, публікуванням матеріалів добірок у “Записках”, вивченням пам’ятних місць, пов’язаних з козацтвом та ін.

Членами цього товариства були А.А.Скальковський, О.О.Андрієвський, О.А.Загоровський та ін. Серед них особливе місце належало А.А.Скальковському, який “заміняв до створення товариства цілу археографічну комісію”. Він тричі, в 1840, 1846 і 1885 роках, видавав в Одесі “Історію Нової Січі або останнього Коша запорозького. Доповнення до другого видання твору”, його стаття “Дунайський епізод в турецькій кампанії 1769-1774 рр.” була надрукована у “Временнику” Імператорського Московського товариства історії та старожитностей російських (М.: 1854.-Кн.19.-Исслед.-С.9-30).

Коли ж згодом через захворювання руки змушений був відмовитися від музичної творчості, то вибір М.М.Аркаса припав на заняття історією. Так з‘явилася потім на світ божий його “Історія України-Русі”.

Фототипічні перевидання вперше виданої у Петербурзі 1908 р. книги М.М.Аркаса “Історія України-Русі” були здійснені київським видавництвом “Вища школа” у 1990 і 1991 роках загальним накладом 80 тис. примірників. Її ще одне, і поки що останнє перевидання багатотисячним накладом у 1994 році Всеукраїнським державним видавництвом “Маяк” (м. Одеса), розійшлося блискавично.

Увагу найширших кіл читачів сьогодні Аркасової “Історії України-Русі” привертає захоплююче цікавий зміст фактичного матеріалу про події та явища давнього і порівняно недавнього історичного минулого. Вона дуже приваблює простою, образною мовою викладу. Її автор не обмежується зафіксованими у сухих документальних джерелах даних. Навпаки, він залюбки вдається до фольклорного бачення історії, різних легенд і переказів, що закарбувалися в історичній пам’яті народу. Пізніше вони були записані вченими-народознавцями.

Автор перевагу надавав висвітленню політичної історії проти соціально-економічної. Водночас має місце деяка гіперболізація міжнаціональних конфліктів та ін.

У книзі є окремі неточності в датах, іменах, трактуваннях. До речі, вони виправлені у названих перевиданнях, хоч в цілому все відтворено так, як було у першому виданні. Причини цього – як друкарські недогляди, так і недостатньо критичний підхід автора до джерел, у ряді випадків сумнівної вірогідності, що нерідко буває взагалі.

Авторська періодизація історичного процесу в Україні побудована за зовнішніми ознаками завоювання і підпорядкування українських земель тій чи іншій державній владі. Його дослідження охоплює досить значні часові рамки: VI ст. до н.е. – початок XX ст. У цих межах він здійснює відповідний поділ історичного матеріалу, що суттєво різниться від поділу історичних подій у працях М.С.Грушевського та сучасних українських істориків, О.Субтельного та ін. з української діаспори. Насамперед періодизація історії України М.М.Аркаса відрізняється кількістю розділів, хронологічними межами та їх означеннями, методологією і принципами підходів до періодизації.

На відміну від М.С.Грушевського, О.Субтельного та ін., він розглядав не п‘ять, а дев‘ять періодів вітчизняної історії: I – скіфо-сарматський; II – київський; III – галицький; IV – литовський; V – польський; VI – гетьманський; VII – руїна; VIII – московський; IX – Україна під владою Російської та Австрійської, Австро-Угорської держав.

До того ж періодизація М.М.Аркаса опускає розділ про первіснообщинний лад, його внутрішні поділи на палеоліт, мезоліт, неоліт; не зачіпає він також трипільських поселень.

Він пише, що “... перший період нашої історії тягнеться багато віків од невідомих нам часів аж до того, коли виступає міцна київська держава з своїми князями”.

Другий період історії України, на відміну від інших, не має чіткого хронологічного початку. Історик підкреслює: “Літопис цей початок київської держави кладе на 862 рік. Але що воно певно так – покладатися не можна, бо про ті часи нашої історії ми маємо дуже мало звісток і в наших літописах, і у чужих письменників”.

М.М.Аркас відносить до 880 р. захоплення Олегом київського престолу: “Тут він у 880 році обманством викликав до своїх човнів Аскольда і Діра, прикинувшись купцем і, як вони повірили і прийшли подивитися на його крам, він схопив і повбивав їх. Тоді сам пішов у Київ, де й став князювати, зробивши його столицею своєї держави. А що Олег ступив на князівство після князя Діра, котрий мабуть жив ще в кінці 880-тих років, то й початок князювання Олегового треба посунути на той час”.

Водночас М.М.Аркас помітно скоротив хронологічні рамки київського періоду 1169 роком, коли Андрій Боголюбський захопив і зруйнував Київ: “Після того погрому, що вчинив Андрій Суздальський, зносини північної Русі... з Руссю південною, або “Україною” пориваються більш як на пів-тисячі”.

Однак історики України, як відомо, вважають кінцевою датою київського періоду 1240 рік, коли монголи захопили і зруйнували Київ.

Галицький період, за М.М.Аркасом, охоплює 1087-1340 рр., а литовський – 1320-1501 рр. Однак інші історики хронологічні рамки періодів позначають виключно століттями.

Як уже зазначалося, історик виділяв окремо литовський та польський періоди в історії України. Козацькі часи окремо ж не розглядав, а включив їх до польського періоду.

З 1087 р. він починає галицький період і пов‘язує його початок з правлінням Рюрика Ростиславовича. Інші історики схильні починати цей період з 1097 р., коли в Любечі на з‘їзді князів було визнано принцип вотчини – однієї з вагомих причин відокремлення князівств від Києва. За Аркасом, цей період закінчується 1340 роком, а 1320 року починається литовський період. Отже, має місце накладення одного хронологічного періоду на інший.

За основу періодизації М.М.Аркас брав спільність становища та устрою. Тому стосовно литовського періоду (1320-1501 рр.) він указував: “У цьому періоді нам доводилося мати діло не з одним українським, а й з Литовським народом...” Його початок пов‘язував з правлінням Гедиміна, який на той час загарбав Берестейську та Дорогочинську землі. Тому Гедимін і підписувався: “Король Литовський і Руський”.

Польський період М.М.Аркас починає з 1501 р. і закінчує 1647 р., тобто коли Україна опинилася поєднаною “проти волі своєї з Польщею”.

Гетьманський період 1647-1663 рр. передує періоду руїни. Його він виділив окремо, “бо обставини історичні складаються так, що у цю добу Україна стає більш-менш незалежною, власть гетьманська стає самостійнішою; до України звертаються чужеземні володарі і чужеземні держави як до рівні”.

Одна з особливостей як змісту книги, так і її періодизації – надмірна персоналізація, вся історія України пов‘язана з життям і правлінням князів, гетьманів, кошових, царів. Це стосується як Київського, так і ІІІ-VІІ періодів. Київський період починається з Олега і закінчується Мстиславом ІІ Ізяславовичем, тобто він пов‘язаний з владарюванням київських князів. У той же час з “Гетьманом українським Богданом Хмельницьким” асоціюється гетьманська доба.

Для VI-IX періодів характерний дещо інший підхід автора “Історії України-Русі”, коли, не пориваючи з персоніфікацією при висвітленні важливих історичних подій, саме вони взяті за основу періодизації. Так, щодо VII періоду М.М.Аркас зазначив таке: “Називаючи цей період руїною, історики не вигадують це назвісько од себе, - воно збереглося у народних переказах за ті часи і справедливо показує, що Україна доборолася до краю”. Адже руїна пов’язана з фактичним поділом українських земель та юридичним його оформленням спочатку Андрусівським перемир’ям, а потім “Вічним миром” між Москвою та Варшавою.

Передостанній, VIII період – Московський, – історик розпочинає з 1764 року, коли “кінчається хоч і гірке, та все ж схоже на самостійне життя України”.

Отож, запропонована М.М. Аркасом періодизація історії України, як би не стверджували окремі історики минулого і сучасного про її спрощеність, а то й навіть примітивізм, досить оригінальна та специфічна, що вже само по собі цікаво.

Автор-упорядник перевидань 1990, 1991 і 1994 років В.Г.Сарбей не втручався і в авторський текст, хоча в історичній термінології М.М.Аркаса ряд виразів не відповідають нормам теперішньої української літературної мови. Так, незвично для сьогоднішнього читача звучать вживані в книзі терміни “жиди” (замість євреї), чи “ляхи” (замість поляки). Але ці історичні терміни були тоді єдино поширеними, відповідали нормам української народної мови дореволюційного часу. До того ж стосувалися визискувачів народних мас, тобто несли в собі не лише національний, але й передусім певний соціальний зміст.

Невдовзі поняття залишилися незмінними, їх широко вживали і класики української літератури й історіографії Т.Г.Шевченко, І.Я.Франко, М.П.Драгоманов, М.І.Костомаров та ін. Так само їх і залишили у перевиданнях “Історії України-Русі”. Посторінкові ж, найнеобхідніші коментарі, де подано різні уточнення, оцінки на основі сучасних підходів, подальших наукових розробок вітчизняної історії, викладено в книзі після основного тексту.

Революційні події 1905-1907 рр. призвели до того, що царизм був змушений 1906 р. відмінити найсуворіші заборони української мови в освіті (але вона так і не стала мовою народної освіти) та друкові. Виникли умови для випуску у світ “Історії України-Русі”. Він шукав кошти, грамотних друкарів. Однак сподівання на меценатів не справдилося, зрештою, М.М.Аркас бере видатки на себе. Це згодом підірвало його матеріальне становище.

Спочатку передбачалося надрукувати книгу в Одесі за основного сприяння активного громадського діяча в галузі українознавства М.Ф.Комарова, потім – в українському видавництві “Вік” і видавництві журналу “Киевская старина” (Київ).

Обраний М.М.Аркасом редактор книги Василь Миколайович Доманицький (1877-1910) опрацював її рукопис 1907 р. у Петербурзі, в подальшому мав здійснювати безпосередній нагляд за її друкуванням. Все це й спонукало М.М.Аркаса передати своє дітище Петербурзькій друкарні товариства “Общественная польза”. М.М.Аркас не побоявся вступити у ділові стосунки з Василем Миколайовичем, переслідуваним поліцією з гімназійних, університетських років за такі “крамольні” діяння, як поширення друкованих у Львові закордонних періодичних видань, розсилку відозв “До пожертвувань на святкування 25-річного ювілею літературної діяльності соціаліста Івана Франка”, участь в “українофільських гуртках” у Київській та Чернігівській губерніях. З 1899 р. він взагалі потрапив під гласний нагляд поліції. Навколо Доманицького та його оточення постійно крутилися-вертілися усілякі підозрілі, але й зрозумілі нишпорки.

В.М.Доманицький тривалий час проживав нелегально у Петербурзі, вів активну політичну, науково-творчу, журналістську і редакторсько-видавничу роботу. Допомагав готувати промови селянським депутатам з України в Державній думі, співпрацював з журналом української думської фракції “Украинский вестник”, селянською газетою “Рідна справа”, друкувався у київських виданнях “Нова громада”, “Рада”, “Киевская старина”, львівських “Записках Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка”, “Літературно-науковому віснику”. Досліджував творчу спадщину Т.Шевченка, Марка Вовчка, З.Доленги-Ходаковського, П.Куліша та ін., публікував публіцистичні нариси, наукові літературознавчі розвідки. У Львові видав брошуру з історії Галичини і Буковини.

Найвидатніший науково-творчий доробок В.М.Доманицького – науково-редакторська підготовка першого повного видання Шевченкового “Кобзаря”. У листопаді 1907 р. він завершив свою творчу роботу над підготовкою до друку “Кобзаря” Т.Шевченка та “Історії України-Русі” М.Аркаса. Останній був задоволений його редакторською роботою. Цілком справедливою виявилася характеристика Доманицького як історика, яку дали йому при рекомендації про співпрацю з Аркасом – “На його можна цілком покластись, бо він знає історію не менш Грушевського”.1

Друзі-однодумці згодом будуть щиро вітати талановитого автора і висококваліфікованого редактора книги, коли вона побачить світ. У січні 1908 р. активний діяч україномовної преси, народженої першою російською революцією, редактор наймасовішої газети “Рада” Є.Чикаленко відзначив, поряд з іншим: “Одним словом, ся книжечка, на мою думку, повинна стать наряду з “Кобзарем” настольною книгою у кожного українця, і се повинно буть, до сього треба йти”.

Через рік, 16 січня 1909 р., підбадьорює М.М.Аркаса у його намірах взятися за підготовку другого видання “Історії України-Русі” голова Київської “Просвіти”, видавець і редактор журналу “Нова громада”, упорядник епохальної мовознавчої багатотомної праці “Словарь української мови” Б.Грінченко: “А як би ця вся біднота зустріла радо та прихильно “нову” та ще й повнішу історію”.2

Один із сучасників М.М.Аркаса, відомий катеринославський історик церкви В.Біднов, так оцінив історіографічний факт виходу у світ Аркасової книги: “Ні одна українська книжка, крім “Кобзаря”, не мала такого успіху, який випав на долю труда М.Аркаса; його купували, читали; читали з захопленням і щиро дякували авторові за цю книгу, надсилаючи до нього листи.

Видно було, що М.М.Аркас зрозумів ту велику потребу в популярній Історії України, котра почувалася в широких колах нашого громадянства. Автор цих рядків був свідком того, як книжка Аркаса поширювалась серед робітництва і селянства Катеринославщини, роблячи скрізь надзвичайно велике враження на своїх читачів і пробуджуючи в них національну свідомість. Автор її безумовно зробив велику послугу нашому національному рухові; наукові та художні хиби не заважали їй робити свій вплив на ті кола, серед котрих книга розповсюджувалася. Досвід наших днів дає нам яскраві докази того, що не науковість захоплює громадянство, а щось інше, протилежне першій”.

Вихід у світ “України-Русі” відомий мемуарист українського національного руху, український історик кінця XIX – початку XX століть О.Лотоцький оцінив так: “Се була перша книжечка нашої історії, написаної для широкої публіки, й популярність її в свій час була надзвичайна. “Ілюстрована історія України” М.С.Грушевського появилася пізніше й не мала такого успіху у широкого читача, як “Історія України-Русі” Аркаса-Доманицького”.

Із згаданим популярним нарисом з історії України М.С.Грушевського пов’язані трагічні події, що через півроку після надрукування книги “Історія України-Русі” звели Аркаса, а через два роки – і Доманицького, в могилу. У цих подіях негативну роль відігравав найвидатніший професійний історик України. М.С.Грушевський був взагалі схильний до монополізації своєї наукової діяльності в галузі історії України, відзначався крайньою нетолерантністю до тих, хто торкався досліджуваної ним проблематики, чи виступав конкурентом його творчих задумів.

Все це відзначали ще колеги Грушевського по Львівському Науковому товариству ім. Т.Г. Шевченка, у якому він головував; указували на його вміння вивищуватися над усіма за їх рахунок, безцеремонно насаджувати культ своєї особи, схильність до інтриганства, неприхованого гніву і т.і. щодо критиків, не говорячи вже про опозицію, що швидко переходили у терор, а то й брутальну помсту.

Щодо книги М.М.Аркаса, то спочатку слова і дії Грушевського відзначилися двозначністю, нещирістю. Одне стверджувалося в особистих розмовах, проте зовсім протилежне висловлювалося прилюдно, для громадської думки. Дуже маловиразні, для годиться, загальні компліменти топилися у зливі упереджених паплюжень і образ. Все це навіть у однодумців Грушевського, близьких знайомих викликало одностайне обурення, рішучий протест. Аркасову “Історію України-Русі” він спочатку нібито серйозно не сприймав. Однак коли дізнався від Доманицького про підготовку другого видання (планував видати свою книгу), то вдався до насмішок, відвертого глузування, навіть цькування М.М.Аркаса.

В.М.Доманицький писав йому з села Криворівні (село на теперішній Івано-Франківщині, де була дача М.С.Грушевського) після розмови з М.С.Грушевським:

“Балакав я вчора з професором Грушевським про всячину і між іншим він заявив, що з осені сідає писати ілюстровану історію і за півроку її випустить. Я йому сказав, що Ви заходжуєтесь коло 2 видання, і він був здивований, бо не знав, як книжка добре пішла: думав, що її ще на 1/2-2 роки вистачить. Признався, що торік ми йому дорогу загородили своїм виданням, тим-то він і барився досі писати. Тепер він хоче видати 10000, рахуючи, що літ за 5-6 гроші вернуться. Очевидно, що два видання (наше 2-е і його) після того, як “ринок насищен” вже нашим першим, було б вже занадто: і те туго йшло б, і друге. Я говорив, що Ви вже розпочали заходи коло 2-го видання і мабуть замовили художникам малюнки, але сьогодні ж повідомлю Вас про стан речей. Він сказав, що малюнки, коли вони замовлені, він міг би перейняти й на себе, якби Ви зреклися видати друге видання, а зрештою – робіть, мовляв, як знаєте. Оце я переказую, яка була розмова, а як тепер далі бути, то міркуйте вже Ви.

... Я особисто не стою за те, щоб нам конче уступати з дороги.

Цими днями прочитайте у “Літературно-науковому віснику” рецензію В.К.Липинського.” Саме Грушевський повідомив Доманицькому про рецензію у редагованому ним журналі. Однак промовчав, що там буде вміщена і його власна підсумкова рецензія на Аркасову “Історію України-Русі”.3

В рецензії Грушевського не було жодного доброго слова про книгу Аркаса, більше того, вона фактично кинула тінь на рецензію Липинського.

У своїй рецензії останній спробував дати всебічну, об’єктивну оцінку рецензованій праці, відзначав позитивний зміст, форми викладу, а також, як водиться, хиби і помилки у висвітленні історичного процесу, окремих явищ і подій.

Добрий знавець історії українського народу, історик-професіонал В.К.Липинський у своїй рецензії зразу ж констатував незаперечне: “Історія України-Русі”, написана д. Аркасом і виправлена до друку д. Доманицьким, придбала собі чималу популярність на Україні.” По-перше, мова авторського викладу, яку повсякчас можна почути, перебуваючи на селі, і яка робить книгу приступною широким селянським масам. По-друге, форма авторського викладу легка, відповідна для популярної історії (“Легенди, яких у книжці багато, оживляють виклад, особливо в давнім періоді нашої історії, і зацікавлюють читача, не шкодячи здебільшого вірному освітленню фактів, бо автор звичайно відмежує легенду від історичної можливості...”). По-третє, спокійний, об’єктивного літописного характеру тон викладу, який, не шкодячи науковій популяризації, значно полегшує читання книги не фахівцеві-історику. По-четверте, незважаючи на схематичність і штучність авторського поділу історії на періоди і на дрібніші розділи, позначені на полях сторінок, він є дуже корисним для широкого читача, бо також полегшує йому знайомство з книгою. По-п‘яте, повнота і широчінь оброблення автором фактичного матеріалу історії. І нарешті, по-шосте, те, “що автор зумів розказати історію свого народу з великим почуттям любові до нього; се почуття передається і читачеві, воно будить в нім національну свідомість та національну самоповагу”.

Одночасно В.К.Липинський виклав свої критичні міркування, відзначив недоліки і хиби рецензованої книги М.М.Аркаса. Насамперед підкреслив, що її автор, по-перше, “дуже мало і надто вже побіжно говорить про соціальну еволюцію українського народу”, стисло подану наприкінці кожного періоду. У цьому відношенні зауваження не стосується “польського періоду”, “а також гарно змальований устрій Січі Запорозької”; по-друге, історія України з кінця XVIII – до початку XX століття розказана скоромовкою (на 13 сторінках з 384 усього тексту); по-третє, автору бракує єдиної концепції історії України, а у свою чергу це не дає читачеві до кінця зрозуміти об’єктивний взаємозв’язок її найдавніших часів з усіма наступними; по-четверте, що іноді автор вдається до безпідставного гіпотезування, “що, мовляв, як би і т.д.”, яке “для історії взагалі не годиться”; по-п‘яте, що автор “часів відродження”, тобто періоду з кінця XVIII ст., беззастережно вживає поряд один з одним терміни “Україна” і “Галичина” – тим самим нібито протиставляючи їх, але, мовляв, “це допомагає поширенню почуття національної єдності серед широких кругів українського народу”.

Заради справедливості щодо всіх цих закидів, тепер слід відзначити, що М.М.Аркас і В.М.Доманицький готували рукопис, як підцензурне видання, їм було не до наснаги вести мову про соціальну еволюцію українського народу, період його “відродження”. Стосовно ж невиразності авторської позиції щодо зв’язку з історією України найдавніших сторінок, то досить складно було М.М.Аркасу, бо ще за його життя велися жваві дискусії навколо цієї проблеми далекого хронологічно, політично гостро-актуального історичного минулого.

Водночас справедливими були критичні зауваги В.К.Липинського про необхідність уточнення в “Історії України-Русі” М.М.Аркаса ряду окремих фактів. Ці зауваження, до речі були враховані в наукових коментарях В.Г.Сарбея у фототипічних виданнях. Однак коли Липинський дав позитивні оцінки, то далі його зауваження виглядали як нормальна, доброзичлива, конструктивна критика, щоб, з одного боку, читачі глибше пізнали фактичний матеріал з історії України. З другого боку, допомогти авторові доопрацювати книгу, поліпшити її зміст.

Напротивагу цьому, критика М.М.Аркаса М.С.Грушевським мала, нищівний, деструктивний характер. Так, В.К.Липинський розпочинав свою рецензію, як кажуть, “во здравіє”. М.С.Грушевський – навпаки, у своїй розносній рецензії відспівує М.М. Аркасу заупокійну, гнівно обурюється великою популярністю, широким розповсюдженням книги, виносить їй жорстокий вирок: “Се значить, що на довгі літа ся книжка буде книжкою премудрості по українській історії для дуже і дуже багатьох українців, а сей факт зостанеться сумною пам’яткою необачності та несолідності нашої інтелігенції, яка нагодувала широкі маси свого народу, жадні самопізнання, таким нещасливим – і з наукового, і з національного, і просто з просвітницько-педагогічного погляду виробом, як книга п. Аркаса.”

Далі в рецензії пішли глузування, лайки, приниження, висміювання. І тут же на тлі зливи суцільних звинувачень – компліментарна обмовка: мовляв, “знаю автора як чоловіка щиро прихильного українству і не сумніваюся ні на хвилину в його добрих замірах, які водили ним в писанню і видаванню сеї книжки”.

З рецензії віяло недоброзичливістю, прагненням якось принизити, скомпрометувати книгу, відкритим, упередженим кепкуванням, просторікуваннями, найпринизливішими епітетами і тавруваннями. Так, авторські недогляди і фальші – страшенні замітки, чисто сміхотворні, погляди і вислови – просто дикі, придивні убогістю, виклад – сухий, схематичний, неінтересний, незручний, примітивний, стереотиповий, банальний, бідний. Та й взагалі книжка – “шкідлива з наукового, просвітницького, національного погляду”, “джерело безконечних баламутств”, “Історія без історії, без культурного, суспільного і політичного змісту” і т.д. і т.п.

В.К.Липинський зразу ж відмежувався від такої явно упередженої , огульної критики, опублікував у київській газеті “Рада” статтю про підтвердження свого позитивного ставлення до Аркасової “Історії України-Русі”. На шпальтах цієї ж газети дещо пізніше на захист М.М.Аркаса від несправедливої критики М.С.Грушевського виступив співробітник газети В.М.Піснячевський.

Зрештою, М.С.Грушевський був змушений прилюдно, в “Літературно-науковому віснику”, виправдовуватися; відверто зізнався, що книга М.М.Аркаса його не влаштовує тим, що, по-перше, “тої ідеології, яка була б нам бажана, того освітлення історії України, в якім ми її бачимо – в книзі Аркаса нема!” По-друге, “що д. Аркас цілу стару Україну перебрав “на московський кшталт”.

Виходило, що М.С.Грушевського не влаштовувала, як він уважав, проросійська концепція Аркаса-Доманицького. Проте, ще більше не влаштовувала Грушевського “Історія України-Русі” Аркаса-Доманицького як конкурент не тільки виданих, але всього-на-всього лише задуманих ним книг. До того ж, Доманицький, незважаючи на матеріальну залежність від нього, врешті-решт, розійшовся з ним на ідейному ґрунті.

Євген Чикаленко, редактор-видавець “Ради”, дуже обізнаний із українським національним рухом кінця XIX – початку XX століть, близький до М.С.Грушевського, щодо рецензування “Історії України-Русі” в опублікованому щоденнику писав:

“... незаслужено гостра критика Грушевського за цю працю боляче вразила Доманицького. Матушевський особливо докоряв Грушевському за те, що він пішов до хворого Доманицького і навмисне забув у нього коректуру своєї рецензії. Коли Доманицький її прочитав, то в нього пішла кров горлом, і він з того часу вже не міг поправитись.

Коли я докоряв Грушевському за цю рецензію, то він виправдувався тим, що він не навмисне забув її у Доманицького і писав її по “долгу науки”, але всім очевидно, що рецензія написана необ‘єктивно, з роздражненням, наче із заздрості, що праця Аркаса-Доманицького придбала собі таку велику популярність”.

Після розгромної рецензії М.С.Грушевського В.М.Доманицький уже не одужав і через 2 роки помер. Лише півроку після цієї публікації прожив М.М.Аркас, боляче переживав несправедливі обвинувачення, ледве не впав у розпач у зв’язку з підготовкою другого, доповненого видання “Історії України-Русі”.

Він писав Б.Д.Грінченку: “Ви розумієте, що воно таке, коли чоловік загубив віру у свої сили?! Ні до чого не сила узятись, стоїть як сувора пересторога: “З праці твоєї може вийти тільки велика шкода для рідного краю”. Ці слова у вухах, а свідомість, що ти дійсно тільки нікчемнісінький дилетант, припиняють усякі заходи до будь-якої праці.

Я навіть радий, що брак грошей, тяжке становище, яке доводиться переживати..., не дадуть мені аніякісінької можливості заходитись коло другого видання своєї злочинної “Історії”.

У той же час М.М.Аркас одержував дуже багато листів, у яких висловлювалися поради, співчуття, сприяння, пропонувалася допомога тощо.

Той же Б.Д.Грінченко писав: “Хочу сказати про вашу “Історію”. Я чув, що Ви думали видавати її другим виданням і дуже зрадів, це почувши. Але тепер знову чутка – мов би Ви вже залишили цю думку. Це шкода. Тепер Ви могли б скористатися з тих фактичних уваг, що Вам наробили рецензенти, і випустити друге видання, поправивши деякі помилки, без яких, звичайно, не обходиться ніяка робота людська, навіть і така, що виходить з рук дуже вчених і гострих професорів-критиків, охочих думати, що сам Господь Бог, творець усесвіту, передав їх монополію на їх науку. От саме про одного з таких критиків. Кожен знає, що проф. Грушевський чоловік дуже заслужений і кожен йому дякує за ту роботу, що він зробив, але нащо йому схотілося показати людям, що він може бути дуже не справедливий до своїх товаришів у роботі. А його рецензія на Вашу книгу показує це дуже добре.

Замість того, щоб дякувати Вам, що Ви своєю популярною, легко написаною історією, готуєте широкого читача до читання трудних історичних книжок (навіть таких тяжко написаних, як книги самого Грушевського), збуджуєте в йому цікавість до минулої долі українського народу, допомагаєте розвиватися національній свідомості нашій – замість, що за все це дякувати, кажу Вам, пан професор, не зважаючи на обставини і на факти, накидається на Вас мокрим рядном і аж лиходія з Вас робить.

Ця рецензія робить прикре враження не Вам (бо, знов кажу, не помиляється тільки той, хто нічого не робить), а самому рецензентові.

От через те я дуже прохав би Вас і од себе, і од деяких Ваших читачів, щоб Ви не покидали думки, дати друге видання Вашої книги. Його треба, і воно зробить добре діло.”

В.Степаненко, як книготорговець, найкраще обізнаний про громадський попит на літературу, досить категорично писав: “Загальне громадське “мненіє” на Вашому боці. Селяни в захваті від Вашої “Історії”. А щодо рецензії Грушевського продовжував: “Думаю, що бомбу він випустив пусту, та ще так випустив, що оскілками сипнуло прямо на нього”.

Г.Хоткевич, письменник, політичний емігрант з Галичини, як і В.Доманицький, писав М.М.Аркасу:

“Те, що зробили Ви, того не зробить д. Грушевський, і навпаки – отже, чому Ви маєте стояти один одному на дорозі.

Д. Грушевський, правда, має таку наукову ерудицію, котрої Ви певне не маєте, але з того ще зовсім не виходить, ніби тільки він один має право писати історію. Та потім врешті можна бути певним, що будуча популярна історія д. Грушевського, власне, не буде популярною, бо стиль д. Грушевський має тяжкий і до популяризації непридатний. А потім іще й те: Ваша історія вже готова, друге видання зробити – це ж уже тільки надбудувати, а не закладати фундамента і виводити стіни, а д. Грушевський тільки ще буде писати. Коли він напише (і як), се ще невідомо. А рисунок? А друк? Та боже мій – на який то все час затягнеться?

Та взагалі навіть смисла немає в тім, аби складати все в одні руки. Нехай якнайбільше буде у нас творів, нехай буде конкуренція – то ж не буде на шкоду, а лиш на користь.

... Що з того, що д. Грушевський хоче писати історію сам і посередньо пропонує Вам зняти свою працю? Чи не таким же точним правом могли би Ви звернутися до пана Грушевського з пропозицією: “Не пишіть, пане добродію, історію, бо я вже пишу”.

25 липня 1908 р. Є.Х.Чикаленко заспокоював М.М.Аркаса: “Ваша історія не побоїться конкуренції, бо вона написана дуже, дуже популярно; само собою, що треба виправити дефекти, на які завважила критика”. Після ознайомлення з рецензіями В.К.Липинського і М.С.Грушевського, наприкінці серпня того ж року він писав: “Може в книжці Вашій і єсть дрібні помилки проти науки, але висловлюватись за неї, як висловився Грушевський, не слід би було, що я йому й скажу, як побачусь.

На всіх нас його рецензія зробила дуже, дуже неприємне враження. Нехай Вам се буде моральним удовлетворенієм.

Всі в один голос кажуть, що Грушевський своєю рецензією принизив себе, що ніхто од його не сподівався такої роздратованої, ненаукової критики.

На всякого мудреця досить простоти!

Думаю, що Ви якнайрозумніше зробили б, якби не звернули зовсім уваги на сю рецензію , а рецензією Липинського скористувались для другого видання.”

А ось з листа Є.Х.Чикаленка після його розмови з М.С.Грушевським:

“Сими днями я висловив свій погляд і панові професорові, я казав йому, що рецензія його не академічна, повна роздратування заінтересованої людини, яка, як люди кажуть, розчищає дорогу для своєї книжки.

На се мені професор відповів, що він написав рецензію “по долгу історика” і не одзивався про неї, поки вона на розійшлась, щоб не пошкодить виданню, а коли люди вбачають в його рецензії особистий інтерес, то своєї історії він тепер і видавати не буде.”4

Однак це були тільки слова, а насправді перше видання “Ілюстрованої історії України” М.С.Грушевського вийшло в світ уже 1911 року.

Наступного, 1912 року, на обкладинці щойно виданої нової книги зазначалося: “Історія України-Русі з малюнками. Написав Микола Аркас. Друге видання. Краків. Накладом Ольги Аркасової. 1912.”

Однак це вже був не твір М.М.Аркаса. Його вже не було в живих, коли, будучи за кордоном на лікуванні, В.М.Доманицький на прохання дружини Аркаса, Ольги Іванівни, відредагував друге видання “Історії України-Русі”. Глибоко усвідомлюючи критичний стан свого здоров‘я, В.М.Доманицький поділився зі своїми близькими друзями, що “невеличкий клапоть” життя, який йому залишився, призначає для того, щоб “хоч Аркаса видати та третє видання “Кобзаря”. А там вже...” Він прагнув зробити книгу автора, якого найщиріше поважав, для якого його “Історія України-Русі” була найулюбленішим дітищем, ще більш доступною для якнайширших кіл людей.

В.М.Доманицький через різке погіршення здоров‘я так і не зміг (хоч і намагався) завершити редагування другого видання “Історії України-Русі”. Після його смерті на французькому курорті Аркашон усі рукописи з редакторськими правками так і не повернулися до Кракова, де мала друкуватися книга.

Проте завдяки наполегливості Ольги Іванівни Аркас підготовку до друку другого видання книги було продовжено. Вона спочатку посилала свого довіреного до Кракова, потім сама виїздила до нього.

Зрештою, довести працю до друку взялися західняки Богдан Лепкий, В‘ячеслав Липинський і Микола Левитський. Вони переробили текст книги до невпізнання як за змістом, так і за формою. У наступному деякі рецензенти будуть підкреслювати її начебто проавстрійську спрямованість.

У першій же рецензії, вміщеній у єдиному на той час в Україні в складі Російської імперії україномовному журналі “Дніпрові хвилі”, мовилося про те, що перед читачами вже зовсім не твір М.М.Аркаса і В.М.Доманицького, розкритикували це друге видання. Дісталося і за мову “Історії України-Русі”, “незвичну для вуха російського українця”, і за невиправлені та залишені без наукових коментарів похибки першого видання. Указувалися нові помилки, зазначалося різке погіршення ілюстрування.

Наведемо загальну оцінку другого видання книги з названої рецензії:

“Друге видання дуже популярної серед українського громадянства “Історії” Аркаса вийшло після смерті і автора, і редактора (Василя Доманицького) й зазнало стільки усяких незручностей, перешкод і взагалі усяких митарств, як рідко яка інша книжка. Після смерті Доманицького рукопис опинився в чужих руках, друкувати довелось за кордоном – у Кракові, кінчали видання зовсім нові люди. Отже, нема чого дивуватися, що друге видання вийшло зовсім не таким, як того хотіли автор і редактор, і як того сподівалися наші читальники. Зовсім уже не той чепурний вигляд, а що найважніше – і не тая проста популярна мова, яка так припала до вподоби усім і здобула велику популярність книзі. Мову виправляли востаннє галицькі письменники, які не вміли або не схотіли рахуватися з мовою, що вже виробилася в письменстві наддніпрянської України”.5

Разом з тим друге видання так і не дійшло до широких читацьких кіл. Замовлена Ольгою Іванівною частина тиража була затримана митницею на російсько-австрійському кордоні через несплату великого мита, бо в О.І.Аркас не було потрібних коштів. Потім вона буде викупляти книги поступово, частинами. Решту тиража завезли до Львову, але майже не пускали до продажу, бо на той час Грушевський уже видав свою “Ілюстровану історію України” і дуже подбав про її розповсюдження. Пролежавши у книгосховищі львівської книгарні Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка, основний тираж книги в роки Першої світової війни вивезли зі Львова відступаючі російські війська, і по дорозі спалили.

Коли ж розгорнулася Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр., знову виникла потреба в Аркасовій “Історії України-Русі”. Так, 1918 р. її перевидали у Петрограді. У 1921 р. підготовлене до друку видання в Києві вийшло у світ у Німеччині (Лейпцигу). Видавала книгу також заокеанська українська діаспора. 1947 року її випустило у світ видавництво “Полтава” у Буенос-Айресі (Аргентина).

Затим знову виникла гостра громадська потреба в “Історії України-Русі” М.М.Аркаса у зв’язку з відомими процесами в Україні на початку 90-х років XX ст., коли її було тричі перевидано масовими тиражами, які розходилися миттєво. І в подальшому книга залишалася однією з найпопулярніших і читабельних творів з історії України.

Книга М.М.Аркаса – популярне оповідання історії України, на що вказував уже у своїй рецензії В.К.Липинський6, розрахована на широкий читацький загал. Вона складена методом компіляції,7 що ставив автора у певну залежність від джерел і досліджень. На висвітленні історії українського козацтва відчувався досить помітний вплив В.Б.Антоновича, зокрема, при обґрунтуванні причин дипломатичних прорахунків і невдач Б.Хмельницького. Услід за В.Б.Антоновичем М.М.Аркас називав визвольну війну “революцією”.

Нагадаємо, що сама назва книги М.М.Аркаса в науковий обіг уведена не ним, а М.С.Грушевським: так називалася його десятитомна праця з історії України, що видавалася з 1898 р.

Джерельна та історіографічна основа книги Аркаса, як і сам зміст “Історії України-Русі”, в повній мірі відображали рівень української історичної науки тих часів. Вона має 210 ретельно підібраних автором і редактором ілюстрацій. Помітна їх частина взята із праць Антоновича, Грушевського, Яворницького. Репродукції з картин, малюнки належать таким видатним художникам, як Т.Шевченко, Я.Матейко, І.Семирадський, І.Репін.

Певну увагу приділив М.М.Аркас економічному розвиткові України та її Півдня. Однак більше йдеться (у чотирьох місцях) про проблеми культури та суспільного життя Північного Причорномор’я: театральне мистецтво, реформи цензури, еміграційні процеси, діяльність “Просвіти”. Важливим вважав автор те, що на Півдні України після скасування цензури почали виходити часописи, тижневі та місячні журнали, друковані рідною мовою. Хоч багато з них незабаром були заборонені, проте ті, що залишилися, мали такий великий вплив на громадянство, що разом з освітньо-культурною роботою незабаром дали справді небачені жнива.

Про добробут селянства Півдня України, пошуки шляхів його поліпшення йдеться в “Історії України-Русі” у зв’язку з початком еміграційних процесів серед українського селянства, зокрема, через аграрне переселення, особливо в Західній Україні. Одним з перших напрямків було переселення над Чорне море, у Таврію.

М.М.Аркас велику увагу приділив взагалі вивченню колонізації Півдня України з найдавніших часів. При цьому основні причини іноземного колонізаційного руху він вбачав у торгових мотивах, а не у виключно аграрних, як стверджують деякі сучасні історики. Звичайно, до цього призводили також війни, внутрішньополітична боротьба та ін. Лише з приєднанням Криму до Росії (1783 р.) та ліквідацією турецько-татарського панування почалося заново інтенсивне освоєння південноукраїнських земель. Сюди втікали селяни-кріпаки з Правобережної та Лівобережної України, центральних губерній Росії, пізніше панство, одержавши тут нові землі, стало переселяти частину своїх кріпаків. Осідали тут також міщани, купці, відставні військовослужбовці, які одержали земельні ділянки.

Після зруйнування Запорозької Січі, писав Аркас, із зимівників, фортець і осель, котрі були на землях запорозьких вольностей, царські власті “зробили” Новоросійську губернію. Дійшовши з будівництвом так званої української лінії (оборонної) до межі запорозьких земель, царський уряд продовжував колонізацію військовими поселеннями, пільгами привертав сюди іноземців.

М.М.Аркас звертав увагу на це, підкреслюючи, що наслідком подорожі Катерини ІІ на південні землі були її побажання оселити на степових просторах вихідців з Німеччини. Вони й “засіяли” ті степи своїми колоніями. Згодом на південних землях заснували поселення болгари, хорвати, серби та ін. Аркас прийшов до висновку, що колоністів тих закликали, дарували їм чужі землі, давали великі вольності, пільги. А козаків і селян, котрі залишилися по селах після переселення на Кубань, скоро повернули у кріпацтво до нових панів. Так проходив процес колонізації Півдня України, який поклав початок сучасному етнічному складові регіону.

Чимало уваги дослідник приділив Великому князівству Литовському, українським землям, що входили до його складу. М.С.Грушевський, О.Я.Єфименко, Н.П.Дашкевич,М.К.Любавський, В.Б.Антонович оцінювали це князівство, як Литовсько-Руську державу. Аналогічну позицію займав і автор “Історії України-Русі”. Ним не поділялася теза офіційної російської історіографії про Московське князівство як єдиного спадкоємця державності, культури Київської Русі. Про перехід під владу литовських князів писав не як про завоювання, а скоріше “збирання руських земель” для захисту від татарської залежності. Битву 1362 р. на Синіх Водах він вважав попередницею Куликовської, що визволила Україну від татарської руки.

У своїй книзі М.М.Аркас продемонстрував цікаві підходи до проблем західноєвропейської історії кінця XVIII – початку XIX століть. Тут знаходимо сторінки щодо поїздки Капніста до Прусії (Берлін, 1791 р.), історії революції у Франції 1789-1794 рр., західноєвропейських революцій 1848 р., Кримської війни 1853-1856 рр. На сторінках книги він торкається і Османської імперії XV-XVII століть, добре розуміючи, що історія України не може бути більш-менш повно висвітлена без урахування такого важливого зовнішньополітичного чинника, як Туреччина.

Насамкінець ще раз зазначимо, що у сумнозвісній рецензії М.С.Грушевського на “Історію України-Русі” М.М.Аркас звинувачувався у промосковській спрямованості книги, що, мовляв, “...замість українських діячів напустив туди польських та московських генералів”. Ця робота, за М.С.Грушевським, написана немов би “в стилю добрих старих часів Кайданова і Устрялова – історія головно возшествій на престол монархів, до яких належала Україна”. У цій рецензії дістається вже не тільки М.М. Аркасу, який звинувачувався в націоналізмі, але й позитивним рецензіям на його працю. При цьому М.С.Грушевський застерігав: “Націоналізм для націоналізму не може бути нашою метою”.

Вочевидь, Аркасівська “Історія України-Русі” не завжди і не в усьому сприяла популяризації історії України М.С.Грушевського. Та вона й не була на той час загальновизнаною. Його рецензію М.М.Аркас сприйняв, як і належить висококультурній, вихованій і тактовній, поважній людині. Він глибоко переживав прорахунки і невдачі у написанні історії Батьківщини, що вважав своєю “рідною справою”, ставлячись до неї з самопожертвою і віддачею.

Складаючи історію України, автор відобразив своє світобачення, сприйняття, яке цілком і повністю виключало проросійську чи націоналістичну крайність. Вона має просто проукраїнську спрямованість, бо в справжнього патріота взагалі вона і має бути саме такою. Чи не так?! Саме так, і не інакше.

Підкреслюючи роль і значення праці Миколи Миколайовича Аркаса, хотілося б звернути увагу на такі, зокрема, промовисті слова з листа відомого українського громадського діяча, публіциста Є.Х.Чикаленка до Аркаса від 9 січня 1906 року: “Я певен, що Ваша книжка нарівні з “Кобзарем” буде лежати на першім місці у наших інтелігентних родинах”.8

Ми глибоко переконані, що вирішальною мірою усім цим і пояснюється те, що “Історія України-Русі” М.М.Аркаса повністю витримала перевірку часом, і досі викликає і буде викликати величезний науковий і читацький інтерес.

1. Державний архів Миколаївської області.-Ф.468.-Оп.1.-Спр.18.-Арк.11.

2. Сарбей В.Г. Микола Аркас і його “Історія України-Русі” // Аркас Микола. Історія України-Русі.-К.: Вища школа.-1990.-С.17-23.

3. Сарбей В.Г. Микола Аркас і його “Історія України-Русі” // Аркас Микола. Історія України-Русі. - Одеса: “Маяк”.-1994.-С.33-42.

4. Там само.-С.40-41.

5. Там само.-С.44.

6. Липинський В. Історія України-Русі М.Аркаса // Літературно-науковий вісник.-1908.-№8.-С.311.

7. Державний архів Миколаївської області.-Ф.468.-Оп.1.-Спр.7.-Арк.81.

8. Там само.-Спр.21.-Арк.31.

§2. Доба українського козацтва та Запорозької Січі як одна з провідних складових Аркасової історичної творчості

До останнього часу більшість аркасознавців до його історичного спадку чомусь зазвичай відносили тільки “Історію України –Русі”. І це так, а вірніше, зовсім не так. Бо М.М.Аркасу також належить розроблений і читаний ним перед виставами в театрах курс оглядових лекцій з історії України з кільканадцяти (14) тем, переважно стосовно доби українського козацтва і Запорозької Січі. Безперечно, це було своєрідне продовження його історії, для написання якої він зібрав і використав величезний матеріал з історії української козаччини.

Водночас дану проблему від виникнення українського козацтва і до загибелі та зруйнування Запорозької Січі М.М.Аркас розглянув також у своїй передмові до опери С.Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. Він виступав з лекціями цієї тематики перед кожною постановкою опери артистами-аматорами Миколаївської “Просвіти”, і не тільки в Миколаєві. “Запорожець за Дунаєм” миколаївські освітяни, очолювані М.М.Аркасом, ставили також у Вознесенську і Богданівці, Олешках і Херсоні та ін. Принагідно зазначимо, що крім лекцій, промов, виступів і бесід, М.М.Аркас та інші провідники, активні члени просвітницького товариства послідовно й ґрунтовно доносили до місцевої людності справжні знання про запорозьких та задунайських, чорноморських та азовських, бузьких та кубанських козаків за допомогою також власних видань історичної літератури.

Щодо усієї цієї конкретної проблематики, то нещодавно й тут з‘явилося перших кілька публікацій про М.М.Аркаса, як козакознавця.1

За Аркасовим баченням історії українського козацтва, підтвердженим згодом М.С.Грушевським, Д.І.Яворницьким та ін., сучасним одеським істориком держави і права України П.П.Музиченком,2 термін “козак” вперше згадується у джерелі XIII ст., в початковій монгольській хроніці 1240 року, і походить з тюркських мов. Він означав “одинокий”, “схильний до розбою, завоювання”. А в словнику половецької мови “ Codex Cumanicus” (1303 р.) слово“козак” перекладено як “страж, конвоїр”.

Східні старовинні джерела називають половців “жовтою ордою”. Вони поклонялися Вічно Блакитному Небу. Починаючи з 1055 року, половці почали переможно оволодівати степовими просторами України. Вони йшли куренями (так в половців називалися роди), що поділялися на коші (сімейства). Звалися вони козаками (“ко” – небо, “зак” – захищати). Згодом, коли половці стали приймати християнство, поганський термін “захисники неба” зжив себе. Корінь слова “коз” (вільна людина) став зрозумілим та актуальним.

У степах, на південно-східних рубежах Русі, наприкінці XII ст. виникли військові об‘єднання з русів і половців, що формувалися не за родовою або етнічною ознакою, а як спільна сила для захисту кордонів Київської держави. Вважають, що в цьому середовищі народилося і слово “гетьман”, тобто вожак.

Перші козаки з‘явилися на великих просторах, пізніше Катеринославської та Херсонської губерній, в Одеському і Тираспольському повітах, навіть у Таврії, аж до самого моря, вважав М.М.Аркас.3 Згодом ці землі почали називати Запорозькими Вольностями.

Козаки, або спільні прикордонні загони русів і половців, стали тією силою, яка першою вчинила відчайдушний опір монгольським завойовникам-пришельцям.

Отож корені українського козацтва сягають ще в часи половецьких куренів. Період кінця XII – першої половини XIII ст. характеризувався як перший етап формування та розвитку українського козацтва.

З другої половини XV ст. починається відродження українського козацтва на “пустопорожніх землях”, на півдні від Білої Церкви, де вони ще не були закріплені за власниками.

Микола Миколайович вказав, що втечі на ці землі розпочалися давним-давно, і взагалі це стало звичайним, буденним явищем. Першочерговими чинниками до заселення цих земель були утиски і свавілля польського панства, магнатів і шляхти, єзуїтів. На його думку, саме з цих причин люди залишали рідні домівки й оселі, змушені були шукати захисту на важкодоступному для поляків і татар Запоріжжі, куди ще не сягала влада польського уряду, і ніякі його зусилля неспроможні були зупинити процеси міграції.

Пізніше, на думку М.С.Грушевського, Д.І.Яворницького, передумови та причини виникнення українського козацтва були дещо розширені. Вони вважали, що першопричиною відродження тут козацтва були “ухідництво” та “добичництво”. Уже в другій половині XV – на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворилися громади вільних озброєних людей. Їх кількість зростала за рахунок невдоволених існуючим ладом у Польсько-Литовській державі. Починаючи з другої половини XVII ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік селян-втікачів з Галичини, Волині, Полісся, Поділля. Такі втечі стали основною формою соціального протесту селян проти сваволі і знущань панства.

Через втечі селян, міської бідноти в містах Брацлавщини, південної Київщини кількісно зростало вільне населення – козацтво. Засновувалися козацькі хутори і слободи.

Козаки розорювали “пустопорожні” землі, займалися мисливством, рибальством , бджільництвом. Однак життя було небезпечним, бо доводилося оборонятися від нападів татар, а то й вилазок польських жовнірів. А з часом козаки самі почали ходити походами на кримських татар, турків, захищати селян від усіляких польських екзекуцій. Наприкінці XV ст. українські козаки завдали татарам ряд поразок біля гирла Дніпра. Останні змушені були навіть побудувати фортеці на Дніпрі і Перекопі. Проте козаки не залишали в спокої навіть турецькі фортеці: в 1521 р. здійснили похід у Молдавію, в 1523 р. – ходили у Крим, спалили Очаків, у 1545 р. – знову здобули Очаків і т.д. і т.п.

Звичайно, поява такої небезпечної сили, як козацтво, на рубежах Польсько-Литовської Федерації, непокоїла її уряд. Кожної миті від неї можна було очікувати нищівного удару. А через втечу селян магнати і шляхта втрачали робочу силу. Водночас новоосвоєні козаками землі на Наддніпрянщині не могли не приваблювати панів і шляхту. Більше того, держава в особі козаків придбала також безкоштовну силу, яка так чи інакше захищала з півдня кордони як Польщі, так і Литви.

На зазначених нових землях склався своєрідний козацький лад: козаки об‘єднувалися у громади, усі важливі питання обговорювали та розв‘язували на радах, тут обирали козацьку старшину (отаманів, осавулів, суддів та ін). Будь-який козак мав право брати участь у радах, обирати чи бути обраним, користуватися вольностями (земля, ловля риби, полювання на звіра).

Козакам здавалося, що на освоєних ними землях уже ніколи не виникне кріпосне право, не з‘являться державні урядовці та пансько-шляхетські посіпаки.

Однак на початку XVI ст. під натиском магнатів король своїми указами, а господар – грамотами стали роздавати козацькі простори польським та литовським можновладцям і шляхті. Усілякі Острозькі, Вишневецькі, Ражинські та ін. отримували на “окраїнні” землі документи, “права” будувати там свої маєтки-замки. За службу королеві чи великому князеві одержували право накладати на місцеве населення повинності на свою користь, усілякі чинші.

І тут виявилося, що за короткий час козаки знову опинилися в залежності від феодалів, магнатів та шляхти. Чимало з них не бажало коритися, і знову тікало, але далі, на південь – до малодоступних порогів і за пороги. Саме тут на початку XVI ст. і розпочиналася історія славного запорозького козацтва, яке згодом створить Запорозьку Січ як самобутню християнську, козацьку, демократичну державу-республіку.

На думку М.М.Аркаса, втікачів на Запорозькі Вольності притягували насамперед глибокі демократичні взаємини козаків. При цьому він підкреслював, що Запорозькими Вольностями володіли всі запорожці, й не було на них “ні одного власника”,4 не було в Січі ані надто заможних, ані зовсім бідних. Вабила також сама система господарювання й владарювання в Січі, бо були добровільною та виборною справою. Він ось таким чином висвітлював права козаків на таке господарювання: “Хто з товариства хотів господарювати, той у Новий Рік тягнув жереб і, яка земля тому припаде, або хто хотів рибалити, то де припаде йому рибальство, там він і займав на цей рік степ, річку, протоку, озеро або що”.5

Нарешті, хоч в Січі й існував державний устрій, проте він був рівноправним і демократичним. Бо, як писав М.М.Аркас в своїй “Історії України-Русі”, “...на ті часи ні один народ не мав такої демократичної республіки (держави з виборним державцем), якою була Запорожська Січ”.6

Щодо влади, правління, устрою або коша, як його називали запорожці, то М.М.Аркас при цьому наводив багатий фактичний матеріал, який засвідчував, що кіш існував “довгих десять років”,7 з 1716 по 1733 роки (точніше, з 1711 по 1734 роки – В.Ш.), коли після першого розгрому Січі військом Петра I запорожці пішли в татарські володіння і створили там нову Січ в Олешках (тепер місто Цюрупинськ) поблизу Херсона, що на той час було українським торговим містом, а його статус виникнув ще за часів князя Данила Галицького.

Місця перебування коша нерідко змінювалися, бо були обумовлені тими змінами, що відбувалися тоді в Україні. Так, наприкінці XVII – на початку XVIII ст. Московська держава поступово здобувала дедалі більшу владу над Україною. Що вже говорити про часи царювання Петра I, а тим більше Катерини II. Адже це були для України найтяжчі часи.

За перебування Катерини II на троні, як ніколи раніше, в Україні далися взнаки її централізаторські устремління, які були за формою і видом - реформами. За словами М.М.Аркаса, за неї вони “посипалися на Україну, як з лантуха”.8 Врешті, було скасовано гетьманство, полковий устрій та ін. Козацькі полки було реорганізовано у звичайні загальноімперські пікінерські та кавалерійські полки. Старшина ж одержала, чи стала офіцерськими або цивільними чинами.

З точки зору М.М.Аркаса, саме якраз із цих часів для України, запорозького козацтва розпочалися найважчі часи. Вони мали неминуче привести Україну до перетворення її у звичайну імперську губернію через знищення як болісного і нестерпного для московських правителів цього неспокійного, бунтівливого і заразливого для інших регіонів імперії осередку незалежності й волі, так і самого українського козацтва, як “не негармонійного, - вважав М.М.Аркас, - дисонансу серед ... одноманітної рабськи пригнобленої людності”,9 іншими словами – соціального феномену того часу.

Отже, це царське так зване реформування і стало одним з перших практичних кроків до знищення українського козацтва. Саме завдячуючи таким “реформам”, Україну було поділено на губернії, затим – на намісництва, згодом знову на губернії. Потім на неї масово посунуло і затопило її московське чиновництво. Воно не знало і не хотіло знати, або хоча б рахуватися з українською мовою, українськими звичаями та традиціями. А щоб розколоти суспільство, Катерина II ще своєю “Жалуваною грамотою...” 1785 року “подарувала” козацькій старшині дворянство, урівняла її у правах з російськими дворянами. Цей процес урівнювання продовжать і її наступники Павло I, Олександр I десь до першої чверті XIX ст. Обернувшись у дворянство, козацька старшина у своїй масі зразу ж забула про свій народ, відцуралася від нього, відвернулася, як писав М.М.Аркас, навіть від “свого національного обличчя”.10

Такі та багато інших нахабно-нахрапистих “нововведень” при потуранні значної частини тепер уже колишньої козацької старшини наштовхувало російське самодержавство, стимулювало його на скасування українського козацтва “у корінь”, знищення взагалі його як такого.

М.М.Аркас, як справді багатогранна особистість, титан думки і праці, у цьому зв‘язку небезпідставно стверджував, що “немало допоміг у цій справі тогочасний фаворит цариці, всевладний великолепний князь Тавриди Григорій Потьомкін, якого було записано до реєстру Запорозьких козаків під назвою Грицька Нечоси”.12 Тепер уже ні для кого не є секретом, що саме Г.О.Потьомкін запропонував Таємній раді при цариці знищити Запорозьку Січ, потім взяв на себе розробку детального плану цієї операції і безпосереднє керівництво її здійсненням. А виконавцями стали генерали Петро Текеля і якийсь Прозоровський.

Досить докладно описав М.М.Аркас саме знищення Запорозької Січі. Так, насамперед він зазначав, що “... з величезною армією посунули вони (царські власті) на Вкраїну”.13 Водночас при цьому роз‘ясняв, чому така справжня навала, величезні війська нікого не хвилювали-дивували, як українських людей взагалі, так і запорожців зокрема. Пояснення цьому давав просте, воно лежало на поверхні. Справа в тому, що в ті часи це була звичайна річ – постійні походи через Україну на Крим і Туреччину здійснювалися безупинно, перманентно. Нікого не здивував і цей похід. І тільки тоді, коли більш як 100-тисячна армія Петра Текелі, повертаючись з чергової російсько-турецької війни, швидко зайняла паланки Запорозьких Вольностей, обклала з усіх боків Січ, ось тоді все й з‘ясувалося. Ця облога припала як раз на Зелені Свята – 14 липня 1775 року.

Досить докладно висвітлював наступні події наш історик: “... запорожці оружно хотіли стати за Січ-Матір свою та виперти москалів за межи своїх степів Великого Лугу-Батька свого, але старшина умовила їх скоритися, сподіваючись ще якімісь умовами улаштувати справу”.14 Однак російське командування було невблаганне, нічого не хотіло навіть чути. Більше того, відразу ж кошового отамана Петра Калнишевського та усю старшину, хоч запорожці не чинили жодного опору, бо не хотіли проливати православну кров, тут же було спочатку заарештовано, а затим заслано до в‘язниць і монастирів Сибіру та Північної Росії. А ті козаки, які не схотіли коритися, за словами М.М.Аркаса, таких назбиралося тисяч 40, сіли, мовляв, на легкі чайки. Дійшовши згоди з турецьким султаном, попливли на Дунай. Там, у його дельті, й заснували нову, тепер уже Задунайську Січ. Її центром стало Вилкове (нині - село Одеської області).

Щодо козаків, які залишилися або ж не встигли втекти за Дунай, то їх було обернуто у піше військо зі списами (пікінери). Деяку частину передано поміщикам як кріпаків.

Далі М.М.Аркас акцентував увагу на тій важкій долі, яку спіткали у подальшому запорозькі землі, що зовсім недавно були вільними. Тепер після загибелі та зруйнування Запорозької Січі, вони масово роздарювалися різним російським генералам і вельможам. Так, Микола Миколайович відзначав, що чи не найбільше земель привласнив собі чи одержав Г.О.Потьомкін за особливі ревність і завзяття в зруйнуванні Запорозької Січі. Зрештою, він на свій розсуд, як йому заманеться, дарував землю близьким йому особам, своєму оточенню та ін. М.М.Аркас підтверджував ці висновки конкретними даними. Так, “... генералам Прозоровському та Каминському подаровано по 100 тисяч десятин (1 десятина – це 1,09 гектара – В.Ш.), генералові Синельникову – 200 тисяч. Роздавали землю і німецьким, болгарським, сербським та грецьким колоністам”.15

Однак, як говорять в народі, скажімо, й філософи, все тече, все змінюється, нічого на місці не стоїть. У цьому зв‘язку М.М.Аркас написав: “... пройшло зовсім небагато літ й російський уряд побачив, що поспішив зі справою зруйнування Запорозької Січі. Бо знову війни з Туреччиною, знову потрібні козаки, тобто гарматне м‘ясо. І знову російський уряд кличе на допомогу українських козаків, не скупиться на обіцянки різноманітних пільг та вольностей.

Однак задунайські козаки відмовлялися воювати, хоч і не так легко було їм під турецьким султаном. До того ж далеко не безхмарними були стосунки з російськими переселенцями в гирлі Дунаю – некрасовцями, які прийшли сюди раніше.

У цих умовах царизм змінив орієнтацію, став закликати до себе запорожців, які після зруйнування Січі розбіглися по Дніпровських плавнях та Очаківських степах. Назбиралося таких чимало. Кошовим цього війська “вірних козаків”, Бузького козацтва став Сидір Білий, отаманом кінних військ обрано Харка Чепігу, пішохідного війська – Антона Головатого. М.М.Аркас довів, що саме завдяки козакам було взято останні турецькі опорні фортеці на Чорному морі на українських землях – Очаків та Хаджибей (Кочубіїв, Одеса), взяли штурмом укріплення на острові Березань. Про мужність і героїзм українських козаків потім з пафосом і високою пієтою буде доповідати цариці Потьомкін.16

Пізніше, коли відпала потреба у козацьких військових формуваннях, у 1792 році майже півтора десятка тисяч козацьких родин буде переселено на правий берег р. Кубань. Нехай, мовляв, освоюють цей край, та й захищають з півдня “мягкое подбрушье империи от набегов воинственных кавказских народов”. І в наступні роки процес переселення українських козаків на Північний Кавказ буде тривати. Тепер запорозьке військо будуть називати Чорноморським козацтвом.

У 1783 р., продовжував М.М.Аркас, опісля запровадження кріпацтва де-юре на Лівобережній, а в 1796 р. – на Півдні України, люди продовжували втікати в степи, але тепер уже за Дунай. Задунайська Січ швидко кількісно зросла настільки, що на 1820 р. новоприбулі чисельно переважали старе запорозьке козацтво.

Звертав увагу М.М.Аркас і на те, що завдяки таким змінам міняються також і стародавні запорозькі звичаї та традиції. Скажімо, поміж себе обирають старшину. М.М.Аркас повідомляв, що саме в ті часи кошовим отаманом став Йосип Гладкий, один з багатьох втікачів з Російської України. Під час чергової російсько-турецької війни він із задунайськими козаками перекинувся на бік Миколи I, одержали землі у Приазов‘ї, і стали називатися Азовським козацтвом, створили навіть флотилію. Були й збройні виступи проти царизму. Відтак у 1865 р. азовські козаки також були переселені на Кубань і злиті з Чорноморським козацтвом, яке стало зватися Кубанським козацтвом.

М.М.Аркас стверджував, що всупереч гіркій долі українського козацтва, яке було, врешті-решт, знищено, запорожці були військовим орденом, називав їх навіть братством. Незважаючи ні на що, на різні зміни, воно в своїй основі залишалося незмінним, жило своїм, особливим життям, керувалося самобутніми звичаями і традиціями.

За кілька віків свого існування українське козацтво самовіддано і непохитно, власною кров‘ю захищало не лише Україну, а й всю Західну Європу від жорстоких і згубних турецько-татарських набігів.

У житті та діяннях українського козацтва, запорожців на той час, безперечно, глибоко втілювалися мрії та гуманні ідеали усього українського народу. Вони чимало зробили для свого народу, захисту й оборони його прав і свобод, для державотворчого і правового розвою свого рідного краю.

1. Див.: Микола Миколайович Аркас // Історія України в особах. Частина перша. – Миколаїв: 1993; Шкварець В.П. Лекційно-просвітницька діяльність Миколаївської “Просвіти” в 1907-1910 рр. // Перша обласна наукова краєзнавча конференція “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. – Миколаїв: 1995; Андріяш В.І. Лекції М.М.Аркаса про українське козацтво // Українська державність: проблеми історії, права, економіки, мовознавства, філософії, політології та культури. Збірник наукових праць. – Том I. – Миколаїв: Тетра. – 2001.

2. Див.: Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У трьох томах. – К.: Наукова думка. – 1990, 1991, 1993; Музиченко П.П. Історія держави і права України. – К.: Знання. – 1999; Його ж. Історія держави і права України. Видання друге, доповнене. – К.: Знання. – 2000 та ін.

3. Державний архів Миколаївської області. – Ф.206. – Оп.1.-Спр.2. –Арк.5.

4. Там само.

5. Там само.

6. Аркас Микола. Історія України-Русі. – Одеса. - 1994. – Арк.178.

7. Державний архів Миколаївської області. – Ф.206. – Оп.1. – Спр.2. – Арк.5.

8. Там само. – Арк.6.

9. Там само.

10. Там само. – Арк.7.

11. Там само.

12. Там само.

13. Там само. – Арк.8.

14. Там само.

15. Там само.

16. Бажаткін М. Сказання про Антона Головатого // Рідне Прибужжя. – 2001. – 28 квітня.

§3. Українська національна ідея та культура в “Історії України-Русі”

За давно усталеною традицією, що склалася ще в літописанні Київської Русі, “Історія України-Русі” М.М. Аркаса розпочинається з міфологічної (легендарної) частини. Чомусь найчастіше, коли мова заходить про міфи, нами згадуються античні, що неодноразово перевидавалися українською та російською мовами. Вони найґрунтовніше досліджувалися філософами, істориками, соціологами. Їхні образи (Прометей, Антей, Геракл, Каландра та ін.) постійно відтворювалися в багатьох, практично в усіх європейських літературах.

Грецькі міфи й в Україні стали своєрідним еталоном цього жанру української усної народної творчості.

Так, ми увесь час пам’ятаємо, що саме з міфів народилися майже усі існуючі види мистецтв. Міфи протягом багатьох віків і тисячоліть людської історії виробили і впевнено несуть у собі певні архетипи людських характерів, гуманістичних ідей, соціальних проблем та ін.

У наші дні, в період подальшого утвердження суверенітету України і розвитку та зміцнення нашої державності, ми все глибше і більш усвідомлено проникаємо в історію України, яку досі мали обрізаною, обкраденою, замовчуваною, а простіше й коротше, перекрученою, аби, бува, та історія не сприяла, боронь боже, розвиткові “націоналістичних настроїв”, “сепаратизму” тощо.

Тому тепер так гостро, наболіло постала проблема дослідження та вивчення питання, як в історії нашого краю, в його культурі, зрештою, в його історичній пам’яті та свідомості жевріла, жила і розвивалася українська національна ідея, якою є соборна Українська держава. А існування такої ідеї досить виразно і чітко прослідковується в “Історії України-Русі” Аркаса, для прикладу, в розповідях про самобутність історії українського народу, його культури, традицій і звичаїв, усього духовного життя.

Міфологічна частина книги переповідає запозичені з давньоруських літописів легенди про розселення східних слов’ян, про заснування Києва та ін. При цьому автор додає до легенд свої чи запозичені з інших джерел, проте дуже доречні, як іноді говорять, влучні і до місця тут різноманітні відомості про язичницькі свята Коляди, Купала, про веснянок і славлення Ярила, Лади, про русальський тиждень, про мавок і водяників та ін. З яких сивих давен-предавен, крізь які трагедії і звитяги дійшли до нас оці народні обряди, що вселяли в людей віру і надію, вносили таку потрібну й очікувану гармонію у співіснування людини і природи?! Водночас у тій природі було повно і добрих, і злих духів, одних треба було уласкавити, зате інших настрашити, налякати, прогнати геть.

Зазвичай, до нашого часу дійшли тільки якісь крихти із колись цільної і багатозначної міфології язичництва. Уявімо собі хоч на хвильку, якими ми були б духовно багатими, якби в ті легендарні часи якісь літописці записали усі ті легенди, повір’я, обряди, і, таким чином, зберегли до наших днів! Можливо, українське суспільство мало б міфологію ніскільки не гіршу, ніж у Давньої Еллади.

Проте, по цій міфології, як загальновідомо, пройшлися потоптом візантійські єпископи і ченці, які несли на Русь християнство. Вони з хрестом та вогнем, а то й мечем випікали із свідомості наших пращурів язичництво. Адже коли за велінням Великого київського князя Святого Володимира (Хрестителя, Великого, Красного Сонечка) силоміць загнали киян у Почайну, і при них топили Перуна та інших язичницьких богів, то одночасно разом з ними топили, скажімо, і народну поезію, що берегла національний дух полян і древлян, дреговичів і волинян, дулібів і бужан та ін.

Досить цікавим прикладом для вивчення язичницьких міфів як жанру, для з’ясування його генезису і структури, ідейної наповненості тощо, є легенда про євшан-зілля з Галицько-Волинського літопису. Половецька за своїм походженням, вона підняла до символу Батьківщини начебто непоказну степову траву. А згодом в українській літературі, у національній свідомості нашого народу євшан-зілля стає конкретним вираженням любові до рідного краю, символом усієї України.

Християнська релігія, що прийшла на Русь у грецькому (православному) варіанті, на відміну від католицизму, у своїй обрядовості була демократичнішою, зрозумілішою народові. Разом з тим сприяла посиленню князівської влади (“Всяка влада від Бога”), створенню централізованої феодальної монархії та ієрархії. З християнством на нашу землю прийшли нове письмо, книги, своєрідні архітектура і живопис, музика і цільна система християнських міфів. Звичайно, у цій системі не було місця язичницьким міфам, їх потрібно було знищити.

Та після віковічної боротьби проти язичницьких обрядів – барвистих, поетично-ліричних, так улюблених народом, - нова церква підпорядкувала “бісівські видовища” церковному календарю. Тому зараз досить важко розрізнити, наприклад, у колядуванні, де ж тут язичницька першооснова, а де християнська ідея.

Увібравши в себе чимало з язичництва, православна церква в Україні, що випливає також з “Історії України-Русі” М.М.Аркаса, стала вагомою частиною української національної свідомості, активним оборонцем національної ідеї. Особливо яскраво це проявлялося спочатку протягом XV-XVII століть, коли сили козацтва і церкви об’єдналися на захист українських національних інтересів проти польсько-католицької експансії із Заходу. А згодом настали довгі віки відстоювання своєї національної самобутності перед не менш навальною і грізною експансією зі Сходу і Півночі.

Історичні факти і події, які повідомляє у своїй “Історії України-Русі” М.М.Аркас, більш ніж переконливо спростовують, наприклад, ідею маячної, явно надуманої пізніше “Новоросії”, “новоросів” та інші імперсько-колонізаторські концепції. Історик, зокрема, нагадує, що ще в XІІІ столітті галицькі князі володіли двома портами на берегах Чорного моря, або поруч з ними – Олеш‘я (пізніше – Олешки, а тепер – Цюрупинськ на Херсонщині) і Малий Галич (тепер – Галац, на території Румунії).

Одночасно М.М.Аркас убивчо спростовує міфи навіть окремих сучасних великодержавників про “Дике Поле”, яким нібито був Південь України до приходу сюди завойовників з північного сходу. Адже Велике князівство Литовське, що увібрало в себе територію від Балтики до Чорного моря, мало свої фортеці на Дніпрі, по Бугу – Вітовка (очевидно, від імені Великого князя Литовського Вітовта, тепер це селище стало Корабельним районом м. Миколаєва), Орлик – теперішній Вознесенськ, райцентр у Миколаївській області, на Чорному морі – Дашів (тепер Очаків на Миколаївщині), Кочубіїв, за турків – Хаджибей (в районі сучасної Одеси). Та й згодом усе те, що колись називали “Диким полем”, було володінням Запорозької Січі.

У роки розквіту Великого князівства Литовського недаремно, не випадково в народі говорили:

Польська квітне лацизною,

Литва квітне русцизною.

Без той в Польщі не пребудеш,

Без той в Литві блазнем будеш.

Литовський літопис, який ще називають Західно-Руським, бо писаний він давньоруською мовою – літературною мовою Русі-України, мав утверджувати самобутність литовського народу, і, очевидно, (ще від римських патриціїв!?), походження литовських князів. Та насправді став пам’яткою і нашої історії, і нашої мови. Давньоруською мовою написані і основні державно-правові акти Литовсько-Руської держави, наприклад, усі три статути 1529, 1566, і 1588 років.

Як відомо, Куликовська битва 1380 року справді стала передумовою, мала вирішальне значення для наступного звільнення майбутньої Росії від монгольського нашестя. Однак визволення України від цього панування розпочалося значно раніше, і завершилося 1369 року. Хоч це і не принесло остаточного звільнення українських земель від чужинців, а було згодом замінене литовським пануванням.

Знаменною датою української історії М.М.Аркас уважав 1416 рік, коли Великий князь Литовський Вітовт, сам язичник, відновив Київську митрополію. Першим митрополитом став Григорій Цимбалак, чи то грек, чи то болгарин за походженням, який чимало зробив для утвердження національної ідеї в Україні взагалі, готуючись до запеклої дискусії з католицизмом, зокрема. Взагалі він став прямо-таки предтечею для патріотів-полемістів, які протягом XVI-XVII століть відстоювали самобутність українського народу, від покатоличення і спольщення.

Специфічні умови українського життя породили таке, скажімо, цікаве явище, як діяльність ремісничих і храмових братств, а відтак – братських шкіл, бібліотек, друкарень, у яких друкувалися не тільки богослужебні книги, проповідницько-ораторська література, але й книги віршів, козацькі літописи, п’єси для шкільних театрів та ін.

Надійним гарантом збереження української мови, національної культури під егідою православної церкви, за М.М.Аркасом, була Запорозька Січ. Хоч були серед запорожців не тільки вихідці з українських земель. Проте саме звідси ідея самобутності українців значною мірою поширювалася до Карпат і Волині, по Слобожанщині і в Поліссі. А найперше – на “Дикому Полі”, всіяному козацькими зимівниками, на яких козаки старшого віку сіяли жито і пшеницю, вирощували волів і коней для козацького війська. Одночасно вони навчали кожен десяток “молодиків” козацької науки, у яку впліталися розповіді та спомини про славне минуле України, про знаменитих кошових, окремих козаків. До того ж із покоління в покоління різноманітними засобами передавалися народні думи й історичні пісні тощо.

Із цього багатющого козацького фольклору увійшли до “Історії України-Русі” М.М.Аркаса образи народних звитяжців Дмитра Вишневецького, Самійла Кішки, Івана Сірка, Максима Кривоноса та багатьох інших, а також численні легенди, що несуть у собі морально-етичні проблеми національного характеру, менталітету українців, зокрема, про Марусю Чурай, Марусю Бондарівну. Та й Саві Чалому знайшлося тут місце.

Нам відомо, що запорожці, на жаль, не мали своїх архіваріусів, і не зберігали свого листування ні з королями, ні з царями, ні з іншими земними владиками. Та дійшов-таки до нас їхній славнозвісний лист до турецького султана. І досить одного цього листа, щоб, на нашу думку, уявити собі, який гордий, дотепний, кмітливий і веселий народ збирався на дніпровських запорогах.

На той же час, коли писалася “Історія” М.М.Аркаса, дослідники-історики ще не відали, що в XV-XVII століттях чимало юнаків з України здобували освіту в західноєвропейських університетах – Болонському, Віденському, Гейдельберзькому, Краківському та ін., а деякі – і в таких знаменитих наукових центрах, як Сорбонна і Оксфорд. Нерідко наші земляки із здобуттям освіти з часом очолювали ці університети. Так, Юрій Котермак (Дрогобич) із Дрогобича (XV ст.) став не тільки професором філософії і медицини, але й ректором Болонського університету, автором першої української книги, хоч і написаної латиною.

Завдяки їм приходили в Україну ідеї Відродження, а з творів латиномовних українських авторів (того ж Юрія Дрогобича), поетів Станіслава Оріховського, Павла Русина, Севастяна Кленовича та багатьох інших народи Європи довідувалися про чарівну і загадкову Роксолану, про її відважних і сміливих вояків, простий і працелюбний народ.

Багатовікові демократичні традиції низового і городового козацтва, благотворний вплив ідей Відродження сприяли тому, що крізь віки заборон і поневірянь, найжорстокіших гонінь український народ не тільки зберігав, а й примножував свою національну культуру в різноманітних доступних формах – у релігійній вірі, народних звичаях та традиціях, обрядах, у народній пісні і думі, в літературі і музиці, образотворчому мистецтві та ін.

З величезною і непідробною увагою та цікавістю пише М.М.Аркас про діяльність гетьмана Івана Мазепи, ім‘я та діяння якого за велінням Петра Першого проклинали у церквах і в офіційних “Історіях” до не таких уже й давніх днів. Якщо на Заході читачі могли познайомитися із І.Мазепою за творами Вольтера, поемами Байрона і Гюго, дослідженнями шведів і поляків, то нам була доступна тільки поема Пушкіна “Полтава”. Останній, до речі, наприкінці свого життя змінив думку та оцінку І.Мазепи. Навіть О.Меншиков свого часу потім буде стверджувати, що Мазепа це вчинив (перейшов на бік шведського короля Карла XII) не заради себе особисто, а своєї України.

“Він перемудрив у своїй політиці, - вважав М.М.Аркас, - бо не встиг підготувати собі опору в середовищі козацьких старшин, не розуміли його прості люди: чому шведські поневолювачі були кращими від російських. Але якби вони (ці події, і, зокрема, Полтавська битва) повернулися були в інший бік, то, напевне, вивели б наш народ на інший історичний шлях та привели до іншого життя”.1

Бунт Мазепи проти Московії призвів, врешті-решт, до посилення гніту, жорстоких репресій під гаслом Петра Першого “Усі гетьмани - зрадники”, до ліквідації залишків автономії України. Про ту епоху свого часу І.Я.Франко говорив так: “Оте знамените відкривання вікна, в Європу там, на півночі, було рівночасно затиканням всіх тих вікон, якими світло науки йшло на Україну”.

За марксистсько-ленінською методологією минулого, усі бунти, повстання часів феодалізму були приречені на загибель, бо, мовляв, ще не було “єдино надійної революційної сили” – пролетаріату, а селянство буцімто – ненадійний спільник у боротьбі за владу. Нам же здається, і це випливає з книги М.М.Аркаса, що причина в іншому: поряд з рядом інших чинників, у вирішальні моменти історії у нас, в Україні, навколо ватажків народних рухів завжди збиралося більше запроданців і всіляких нечесних людей, аніж чесних патріотів. А тепер не так?! Звичайно, ще раз підкреслимо, це одна з суттєвих причин, бо були й інші важливі обставини.

Підсумовуючи історичний процес XVII-XVIII століть, М.М.Аркас робить досить гіркий, але справедливий висновок, з якого й тепер потрібно робити відповідні уроки: “Народ покинула його інтелігенція, його духовенство; він негаразд розумів, що з ним робиться, терпів і мовчав; від вищих він перестав вже чути рідну мову і потроху став вже призвичаюватись до того, міркуючи собі так, що його мова – мужицька, що для панів або й так людей трохи вищого стану, вона негодяща. Так воно діялося на Україні і в Галичині, - була тільки та одміна, що галичанське панство вживало польської мови, а українське – московської.”2 Хоч - не хоч, але в цьому зв‘язку й тепер у багатьох не байдужих виникають певні асоціації.

Звичайно, з цього правила були не такі вже й поодинокі приємні винятки. Росіянка Марія Вілінська стала українською письменницею - Марко Вовчок. Та й сам М.М.Аркас – син російського адмірала, грека за національністю, що займав певну сходинку в російській ієрархії того часу, став істориком України, її композитором, фундатором, організатором і першим головою Миколаївської “Просвіти”, палким пропагандистом, непоборним оборонцем української мови і культури.

У той складний і вкрай несприятливий, драматичний для українства час, коли українська мова, культура по-хижацьки переслідувалася, а простіше – виганялися з політичного, державного і громадського життя, коли всіма можливими і неможливими засобами принижувалася, а то й категорично, правда, бездоказово заперечувалася навіть сама ідея української самобутності, коли українців нахабно, незграбно, але наполегливо “переробляли” на хохлів і малоросів, яничарів і покручів, перевертнів і перекинчиків, нарешті, манкуртів, за розвиток національної ідеї беззастережно і самовіддано взялася нова українська література в особі велетів І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, С.Гулака-Артемовського, Л.Українки, І.Франка та багатьох інших. Та наймогутнішим серед них талантом і силою духу став неповторний велет Тарас Шевченко.

У цьому зв’язку М.М.Аркас продовжував: “Про життя та праці наших письменників ми не говоримо, бо хто захоче більше про них довідатися, той звернеться до історії нашого письменства. Ми зараз спиняємося на них для того, щоб показати ту велику вагу, яку мали вони в історії нашого краю. Дякуючи цим трудівникам на ниві письменства, історія наша не скінчилася разом з політичним життям України, а ті діячі на ниві науки та письменства на своїх плечах винесли усі великі її удари, не переставали будити її народну свідомість: хто ми й що ми? – не давали їй загинути, хоч і як заходжувались і старались наші вороги. І на Україні, і в Галичині боролися й борються й досі завзято великі й малі діячі народні за кращу долю свого народу, і зброя їх – не меч або гармата, а духовна сила та безмежна любов до свого народу, до рідного краю”.3

Відсилаючи читачів до історії письменства (ніби тоді була, як, на жаль, у певній мірі і тепер, достовірна, а головне - і повна історія української літератури?!), М.М.Аркас все ж таки неодноразово звертався до багатьох імен українських вчених, письменників, театральних діячів, композиторів, аби показати, як розвивалася і втілювалася в життя національна ідея в історії України, в її культурі, в театрі та музиці. А найповніше душа народу, з його точки зору, виражалася в красному письменстві.

В “Історії України-Русі” М.М.Аркаса особливо підкреслена провідна роль освіти на рідній мові в утвердженні національної самосвідомості. Чимало зусиль доклав наш земляк на практиці, аби створити в с. Богданівці і с. Христофорівці школи для селянських дітей, де б викладання велося українською мовою. Зі зворушливою гіркотою і непереборним сумом він констатував, що після Острозької і Києво-Могилянської академій в Україні не залишилося україномовних навчальних закладів. Бо Харківський і Київський університети були російськомовними, а у Львівському університеті переважала польська мова. І все ж всупереч жорстокій дійсності і в цих навчально-наукових закладах знаходилися непоодинокі патріоти, які вивчали історію України, її культуру, літературу й мистецтво, збирали народну творчість, кохалися в українському фольклорі, побуті, звичаях і традиціях, а деколи навіть вдавалося і щось видати з наукової, художньої та іншої літератури. При цьому згадайте хоча б “Руську Трійцю” у Львові, “Руську Бесіду” у Чернівцях та ін.

Вельми позитивно оцінював М.М.Аркас журнал “Киевская старина”, який хоч і виходив російською мовою, проте чимало зробив для вивчення і поширення знань про минувшину України. Він віддавав також належне діяльності Наукового Товариства ім. Т.Г.Шевченка в Галичині, його “Літературно-наукового вісника”, багатьом науковим збіркам і запискам, навколо яких зосереджувалися численні, найбільш кваліфіковані і працьовиті “трудівники рідного поля”.

Безперечно, М.М.Аркас не був професійним істориком, не всі історичні проблеми ним належно охоплені і оцінені (ніби тепер історики-професіонали завжди і скрізь із усіма проблемами справляються залюбки і бездоганно!).

Проте, його концепція розвитку національної історії, культури, національної ідеї викликає досьогодні велику повагу і вдячність, становить серйозний науковий і практичний інтерес.4

Процес національного відродження України є основною канвою його книги. Уже запропонована автором періодизація, назви розділів та їх зміст5 розкривають тяжку історичну долю України, її вікову залежність від іноземних загарбників. “Взагалі і досі враження у мене, що книжка буде цікава”, - підкреслював її редактор В.М.Доманицький. А чого варті глибокопатріотичні епіграфи М.М.Аркаса, подані ним на обкладинці книги, проте зняті цензурою? (Див.: рукопис книги у фонді 468 Державного архіву Миколаївської області, додатки нашої книги).

Час підтвердив, що “Історія України-Русі” виконувала (та й виконує дотепер) важливу просвітницьку функцію, давала необхідний мінімум історичних знань простим людям, пробуджуючи в них почуття національної гідності, що знаходило широку підтримку серед національної інтелігенції. Є.Х.Чикаленко писав автору: “Звичайно, краще було б друкувати всю історію та довести її до сучасного відродження, бо інакше здаватиметься, що на Мазепі скінчилася наша історія і на Україні вже поставлено хреста... Тим часом, бажано по-українському мати хоч і не повну історію, бо наш народ нічого про неї не знає...”6

М.М.Аркас глибоко аналізував культурні надбання українського народу, починаючи із зносин слов’ян із греками, детально розглядав ці процеси князівської доби, звертав увагу на розвиток міста й села, торгівлі, розглядав традиційні їжі, страви, напої як селян, так і міщан, будівлі та ін.

Він дуже схвально оцінив відродження національної самосвідомості, культури України на початку XX сторіччя, згадує в цьому контексті І.П.Котляревського, Т.Г.Шевченка, П.П.Куліша, діяльність Кирило-Мефодіївського братства, “Руської Трійці” і їх послідовників у наступні роки.

На завершення цих думок скажемо ще й таке. Зі сторінок “Історії України-Русі” постає народ-хлібороб, що здатний був годувати себе й інших, а в години лихоліття ставав грізним воїном. А за свою нерідко надмірну довірливість тяжко страждав, щоб потім знову і знову відродитися феніксом із попелу імперій. Це цілком співзвучно і з теперішньою Україною, її багатостраждальним, терпеливим, гордим і простим народом.

Історичні, літературні, музичні та етнографічні твори, багатогранна просвітницька діяльність М.М.Аркаса сприяли, пробудженню національної самосвідомості українців, справляли глибокий вплив на його сучасників, послідовників, нащадків.

Не втратили та й не втратять вони глибокої актуальності, високого громадянського звучання і на майбуття, бо йдуть з глибин, джерел народних, досить і досить ще замуляних джерел минулого, які дуже важко, а потрібно невтомно очищати. Тільки Українська національна ідея, якою є соборна Українська держава, веде до справжнього майбутнього. Вселяє віру в історичну перспективу України.

1. Аркас Микола. “Історія України-Русі”.-С.297.

2. Там само.-С.372.

3. Там само.-С.371-372.

4. Див.: наприклад: Шкварець В.П. Проблеми української національної ідеї та культури в “Історії України-Русі” М.М.Аркаса // Актуальні проблеми історії та культури України. Збірник наукових праць. - Частина перша.-Миколаїв-Одеса.-2000.-С.214-220.

5. Державний архів Миколаївської області.-Ф.468.-Оп.1.-Спр.1.-Арк.7.

6. Там само.-Спр.21.-Арк.8.

§4. Освітньо-виховний та педагогічний ідеал М.М.Аркаса

Увесь життєвий та творчий шлях Миколи Миколайовича Аркаса якраз припав на час піднесення національно-демократичного руху, боротьби за відродження освіти найширших верств нашого народу, української мови, культури, історії, фольклору, традицій, звичаїв та ін. У своїй науковій та суспільно-громадській діяльності, якій властива безмежна відданість українському народові, М.М.Аркас акумулював найхарактерніші освітньо-культурні та виховні ідеї того часу, що дозволяє розглядати їх як його освітньо-виховний і педагогічний ідеал.

Важливим чинником у формуванні його суспільно-демократичних поглядів слугували, зокрема, народовольчі ідеї, що поширилися у різних формах в Одеській гімназії, Новоросійському (Одеському) університеті, де здобував освіту М.М.Аркас. Характерним для того часу було те, що помітна частина різночинного і дрібнобуржуазного студентства перебувала в атмосфері зрослої уваги до долі українського народу, його історії, освітньо-культурної, виховної спадщини та ін.

Для формування світогляду М.М.Аркаса, його духовних і політичних переконань, освітньо-культурних, педагогічних поглядів, загальнолюдська цінність яких проявилася згодом у його творчості, громадській діяльності, вирішальними були, як уже підкреслювалося, роки навчання. Адже власні історико-освітні здібності розвивав під впливом прогресивних поглядів учителя історії Одеської гімназії Л.А. Смоленського. Серед його педагогів був визначний український композитор П.І. Ніщинський. Саме він прищепив юному М.М. Аркасу любов до української пісні. Затим він познайомив юнака із видатним майстром української сцени М.Л. Кропивницьким. Їхня дружба, звичайно, не могла не сприяти розвитку високих художньо-естетичних поглядів на українське мистецтво та підвищення його ролі у житті народу.

Щодо особисто М.М.Аркаса, то він постійно спирався на спадщину І.Котляревського, Т.Шевченка, П.Куліша, І.Франка, при дуже високій оцінці відродження української національної самосвідомості, культури і мистецтва України XIX – початку XX століття.

Тому, як кажуть, не випадково, а цілком закономірно, що М.М.Аркасу були притаманні виключно такі характерні риси освітньо-культурної діяльності українських революціонерів-демократів, як, насамперед, боротьба за освіту широких кіл українства рідною мовою, прагнення розвивати природні розумові здібності народу усіма засобами, намагання глибокого вивчення минулої та сучасної історії рідного народу, його природної та історичної спадковості, формування у молоді почуттів любові і обов’язку, відповідальності перед Батьківщиною, любові до власного народу, до своєї родини, краю. Відома його також вимога шанобливого ставлення до народних вчителів, докорінної зміни і поліпшення їх політичних прав, матеріально-побутових умов, підвищення ролі сімейного виховання дітей, піднесення відповідальності батьків перед суспільством за виховання дітей і молоді, освітньо-виховна допомога школі у підготовці навчальних посібників, книг, іншої літератури, дидактичних матеріалів рідною мовою та ін.

Прикметною рисою українських революціонерів-демократів, справжніх митців-інтелігентів у їх боротьбі за відродження і розвиток освіти для народу було ще й те, що майже кожен з них у своїй педагогічній спадщині залишив написаними для дітей і молоді букварі, підручники, словники, книги, дитячо-юнацькі художні твори, повчальні оповідання і вірші, байки. Ідейно-художній зміст цих літературно-педагогічних надбань мав неабияке виховне значення для формуванні у молоді національної гідності, глибоких патріотичних почуттів. Так, “Буквар Південноруський 1861 року” Т.Г.Шевченка, буквар “Книжиця читальня” О.Духновича, інші шкільні підручники, серед них - “Стародавня історія східних народів” Л.Українки, художні твори П.Грабовського, М.Коцюбинського, І.Франка, цікаві і повчальні оповідання та казки сприяли як розвитку рідної мови, так і глибокому вивченню національних, освітньо-культурних традицій народу, його віковічної боротьби за самовизначення, збереження звичаїв і традицій та ін.

Звичайно, у такому контексті книгу М.М.Аркаса “Історія України-Русі”, поза будь-яким сумнівом, можна вважати також його освітньо-виховною та педагогічною спадщиною, справді невичерпною скарбницею народного досвіду. Це, як відомо, була перша, видана українською мовою, популярна книга з історії України. Вона була розрахована перш за все на дітей. Адже сам автор спочатку мав намір створити рукописну книгу для домашньо-родинних потреб, тобто для навчання і виховання онука Миколи. Саме у його “Історії”, інших літературних та музичних творах дістали яскраве відображення любов М.М.Аркаса до українського народу, його мови, культури, звичаїв і традицій як основи суспільно-громадських переконань, освітньо-культурних і педагогічних поглядів.

З моменту виходу у світ і до недавнього часу книга М.М.Аркаса викликала різне ставлення до себе, неоднозначні оцінки як щодо змісту, так і освітньо-виховного та педагогічного потенціалу, який вона, безумовно, несе. В “Історії України-Русі” показано школу та освіту епохи феодалізму, досить актуалізовані проблеми школобудування.

Підкреслимо насамперед лише деякі дидактичні особливості книги. Саме вони, за своїм змістом, принципами переконливо стверджують ту думку, що М.М.Аркас писав свою історію України якраз для юних читачів, зі знанням дитячої психології сприймання, їх вікових особливостей. При цьому однією з характерних ознак є наявність великої кількості ілюстрацій та замальовок, що завжди збуджують значний інтерес, помітно посилюють розумову діяльність дитини. Як наслідок, всіляко сприяють свідомому та міцному засвоєнню історичних знань, формуванню історичної пам’яті.

Водночас зазначимо, що, виходячи з принципу наочності у навчанні, М.М.Аркас досить вдало розмістив різноманітні ілюстрації – портрети історичних осіб, карти, фотокопії документів, пам’ятники, сюжетні картини, пейзажі та ін. До кожної ілюстрації подано опис, історичну довідку. Вони доступні й цікаві не тільки юному читачеві, бо мальовничо оздоблені, взагалі сприяють розвитку у читачів високих мистецьких смаків, естетичних почуттів.

До своєї “Історії” М.М.Аркас додав власноруч розроблену карту України, що подається і тепер у всіх її перевиданнях. Вона виконана на двоїстому аркуші розміром 66 см x 92 см, і зручна для використання в класному приміщенні, в аудиторії. Складається з таких фрагментів, як “Карта Земель, де живе Український народ”, “Карта Української землі перед III в. по Хр.”, “Карта Європи у IX віці по Хр.», «Карта Східної Європи за князів Київських і Галицьких у X-XIV віці по Хр.”, “Карта Великого Князя Литовського у XIV і XV віці по Хр.”, “Карта України у XVI і XVII віці”. На другому боці аркуша зображено “Карту Земель або Вольностей Війська Запорозького Низового у 1770-х рр., “Карту Земель Чорноморського козачого війська”, “Карту Запорозьких земель за Дунаєм”. Важливо, що тут же подано родоводи князів Київських і Галицьких, князів Литовських і королів Польських, Дому Габсбургів і Дому Романових.

Не менш важливою дидактичною особливістю книги є її сама структурна побудова, що характерна взагалі для навчальних посібників. Зокрема, в “Передмові” автор визначає головну мету книги, основне її призначення як популярної і доступної для кожного історії свого народу.1 А “Змістом” книги передбачено дохідливий виклад історії, що “складена на основі давно відомих джерел, і зв’язана в одну історичну цілісність; поділена вона на періоди, які натурально зазначують саме життя нашого народу”.2

Особливо пильну увагу істориків взагалі, думаємо, що і істориків педагогіки, зокрема, привертає саме розуміння автором таких важливих принципів дидактики навчання, як зацікавленість, доступність, послідовність, науковість змісту його книги. Вважаємо, що це зовсім невипадково, коли в окремому розділі перераховуються портрети і малюнки із визначенням сторінок, на яких вони розміщені.

Книгу поділено на розділи, підрозділи, дрібніші розділи, позначені на полях аркушів. На нашу думку, такий підхід полегшує ознайомлення з “Історією України-Русі”, з одного боку. А з другого – посилює інтерес читача до книги, підвищує її дидактичну цінність як посібника.

Одночасно М.М.Аркас дотримувався таких важливих дидактичних принципів: зміст книги повинен забезпечити вірні уявлення про історію українського народу, достовірно, об’єктивно, науково викладати факти і події, явища, бути цікавим, посильним для дітей, вона має бути написана мовою рідного народу. При цьому розвивати розумові здібності, високі почуття, виховувати високі моральні та громадянські якості. Тут хочеш – не хочеш, а згадуєш, приміром, педагогічну спадщину К.Ушинського, Х.Алчевської, Г.Ващенка та багатьох ін.

Як бачимо, у книзі “Історія України-Русі” закладено чималий освітньо-виховний та педагогічний потенціал. Він зумів, як ніхто до нього, розповісти історію свого народу з великим і відвертим почуттям до нього, у легкій і доступній формі, до того ж його рідною мовою. Книга наповнена історичними легендами. Їх образність дуже оживляє сам виклад, і тут же глибоко впливає на патріотичні почуття читача будь-якого віку чи його освіченості.

Отож, оцінюючи книгу М.М.Аркаса “Історія України-Русі” стосовно продекларованої нами теми параграфа, вірніше, скромної розвідки щодо багатющої його спадщини, нарешті, як навчального посібника того часу з історії нашого народу, можна вважати її також цінним вкладом як в історичну, так і в педагогічну спадщину, в українську педагогіку, в історію української педагогіки.

По “Історії” М.М.Аркаса тепер навчаються у різних навчальних закладах незалежної України, з великим інтересом і любов’ю до свого краю, Вітчизни вивчають минуле свого народу. У бездержавний період України про це було годі навіть мріяти, бо на нього було накладено ідеологічне табу, несправедливий ярлик українського буржуазного націоналіста. (“Перебував під впливом буржуазно-націоналістичних концепцій”).

До речі, авторові у своїй багаторічній педагогічній діяльності неодноразово доводилося чути чудові, щирі відгуки студентів про книгу, її простоту і доступність. А деякі юнаки і дівчата прямо говорять, що вона дуже дохідлива, більше того, “її читаєш, мов казочку”. Так задумана книга для домашніх потреб для навчання і виховання онука Миколи стала не просто історичним, а й педагогічним твором.

Навіть побіжний аналіз твору М.М.Аркаса дає досить широку уяву про його освітньо-виховний ідеал. Ним для нього була людина з глибокими і багатогранними знаннями, високими моральними якостями, яка любить працю, розуміє й уміє цінити мистецтво.

З міцних позицій вірності своєму народові він всебічно розвивав у своїх історичних, літературних, музичних творах, громадській діяльності ідеї народності освіти й виховання. У тих нестерпних умовах, коли певна частина української інтелігенції, як свого часу козацька старшина, коли була урівнена у правах з російськими дворянами, потрапивши під жорстокі жорна великоросійського шовінізму, соромилася, зрештою, цуралася свого українського походження, він рішуче і самовіддано виступив за формування у молодого покоління поваги і любові до свого народу. Вважав виключно важливим створити систему виховання відповідно до історичних і національних традицій власного народу. За М.М.Аркасом, розвиток освіти на основі народності мав сприяти вихованню справжніх патріотів України, які б не тільки і не скільки любили свій народ, але й повсякчас працювали на нього, сумлінно виконували перед ним громадські обов’язки, при цьому б глибоко поважали також інші народи.

Як уже раніше підкреслювалося, на основі народної пісенності, що зумовила її народний характер, ним була створена опера “Катерина”. М.М.Аркас знав незвичайно багато українських дум і пісень, чимало вокальних творів класичного музичного мистецтва. Музична мова українського народу надала його опері живого, зрозумілого звучання. Вона виражає оптимізм, мужність, силу і велич свого народу.

Особливого значення у системі виховання в дусі народності М.М.Аркас надавав народній пісні, що, безперечно, продовжує і розвиває щиру любов до рідного краю.

Як відомо, народна творчість, зокрема, поезія, пісні, музика, мистецтво та ін., є могутнім джерелом культури народу. Справжнє глибоке замилування М.М.Аркаса віршами, піснями, кобзарським мистецтвом розпочалося ще в його юнацькі роки. Він збирав та обробляв народні пісні, написав ряд романсів, а також підтримував зв’язки з відомими того часу кобзарями Т.Пархоменком та П.Ткаченком.

Виключно важливою ознакою народу М.М.Аркас вважав мову. Саме вона, на його думку, найкращий виразник духовної культури будь-якого народу. Він з болем пише в своїй “Історії України-Русі” про ті часи, коли її народ, особливо панство, відцуралися від рідного слова, коли в школах стали глузувати з батьківської, дідівської мови, соромилися її. А “від того, виходить неповага до всього рідного, та знущання над ним”. Тому й невипадково “Історія” написана багатою, образною мовою, взятою із вуст народу, просто, дохідливо, популярно, в дусі народності.

Однією з найважливіших ознак народності він вважав вивчення історії народу – одного з великих духовних скарбів, а також географічних та природних умов, у яких живе народ, соціально-економічних, національних, освітньо-культурних та інших особливостей народу. Водночас стверджував, що великий виховний вплив на формування патріотичних почуттів дітей та молоді мають історичні традиції боротьби українського народу проти національного, релігійного, соціального гніту та колоніального загарбання.

Власним завданням особистої просвітницької діяльності М.М.Аркас вважав ознайомлення найширших верств українського народу з його рідною історією. Регулярні його лекції у Миколаївському міському театрі мали досить популярний характер, читав він їх майже завжди безкоштовно. Завершивши рукопис “Історії України-Русі”, Микола Миколайович прочитав цілісний лекційний курс з 14 лекцій на цю тему.

Створена ним на початку 1907 р. Миколаївська “Просвіта” вела послідовну і наполегливу роботу за впровадження української мови в народну освіту. Тільки протягом наступного, 1908 року, “Просвіта” надіслала ряд листів до Державної Думи, Петербурзької Української Громади, Празького Всеслов’янського студентського з’їзду з пропозиціями націоналізації шкіл, викладання у школах українською мовою, створення в українських університетах кафедр українознавства, запровадження в гімназіях, університетах курсів українознавства.

Одним з високих ідеалів і прагнень М.М.Аркаса було зробити освіту і школу доступними для широких народних мас. Зовсім не сподіваючись на те, що царські власті в умовах політичної реакції, безроздільного панування національного гніту відгукнуться на постійні прохання Миколаївської “Просвіти” дозволити відкрити національні народні школи, М.М.Аркас власними рішучими діями давав своєрідний приклад самочинного розв’язання проблеми на користь людям. Так, в 1907 р. в родовому маєтку його матері Софії Петрівни Богданович, в с. Богданівка, тепер Миколаївського району, на власні кошти він відкрив чотирирічну сільську школу, з українською мовою викладання. До речі, сам викладав у ній Закон Божий. На кошти керівника “Просвіти” була збудована і утримувалася школа з українською мовою викладання у с. Христофорівка Баштанського району на Миколаївщині. Стараннями М.М.Аркаса учні були забезпечені першим українським букварем В.Норця, який щойно вийшов з друку. Ще раз наголосимо, що в ті часи дозволялося викладати тільки російською мовою.

Перед цим, при створенні Миколаївської “Просвіти”, він у прилюдній промові недвозначно висловив своє обурення пригніченням віками рідного слова українського народу, народу, який має свою історію, мову, переживав важкі історичні часи, водночас не мав права мислити та говорити рідною мовою.

Без дозволу царських властей, не посвящаючи нікого у свої плани, М.М.Аркас організував у своїх школах викладання та навчання виключно українською мовою. Попри традиційних навчальних предметів того часу, він виключив спочатку із навчального плану “Закон Божий” через відсутність, мовляв, підручників українською мовою. Насправді тому, що місцевий піп не знав української мови, і був вороже до неї налаштований.

Однак через обурення і протидію місцевого священика, його постійні демарші і заяви губернатору, в умовах поразки революції 1905-1907 рр. та нового наступу на права і свободи українського народу, а головне – через смерть М.М.Аркаса, через два роки ця школа була закрита. Незважаючи на це, поява перших українських шкіл на зрусифікованій Миколаївщині була непересічним, прогресивним явищем.

У цьому зв’язку 16 травня 1908 р. М.Л.Кропивницький писав у листі М.М.Аркасу: “Любий друже Миколо! Будь ласка, не одмов сповістить мене, чи правда то, що заснував у своїй слободі школу з українською викладною мовою і як це пощастило? Навчи й мене, бо скортіло й мені заснувать невеличку школу і в цім случаї найкраще придержуватись одного напрямку”.

У всій своїй творчості й діяльності М.М.Аркас пропагував ідеї гармонійного розвитку людини, органічного поєднання розумового, трудового, морального, фізичного і естетичного виховання. Для сприяння розумовому розвитку дітей у його школі широко практикувалися читання оповідань про історичне минуле українського народу, захоплюючі розповіді про козацтво, його походи, про героїчну боротьбу народу за волю.

Велике місце відводилося вивченню дитячих творів Т.Г.Шевченка. Для початкового вивчення мови, розвитку уміння читати широко використовувався заборонений на той час його “Буквар Південноруський 1861 року”.

Загальновідомо, що мова сприяє розвитку у дітей та молоді природних здібностей і обдарувань. У Аркасових школах у процесі навчання широко і ефективно використовувалися усні та письмові вправи рідною мовою. Одночасно для їх свідомого опанування застосовувалися думи, пісні, казки, приповідки тощо. За своєю системою навчання школа була досить наближена до життя.

Характерно, що, милуючись народною освітою, школою, перш за все М.М.Аркас піклувався про селянських дітей, серед яких було дуже багато обдарованих, талановитих. До речі, більшість українських Нобелівських лауреатів (60) – це вихідці із сіл і невеличких містечок. Однак тоді сільські діти та молодь не мали потрібних умов для свого розумового зростання. То ж національна школа, її устрій, традиції, побут, добрий приклад батьків, учителів та дорослих повинні були бути, крім усього іншого, дієвими засобами і морального виховання дітей та підлітків.

Провідне місце у школах займали трудове і естетичне виховання. У пригоді стало й те, що ще в юні роки М.М.Аркас захоплено вивчав селянське життя, прагнув допомогти селянам порадами та особистою участю у селянській праці. Він нерідко працював із селянами та учнями і вчителями у полі, застосовував прогресивні на той час методи поліпшення землеробства і тваринництва. А вийшовши у відставку, більше уваги приділяв розведенню племінної худоби.

Величезного значення він надавав естетичному вихованню саме засобами усної народної творчості, учив умінню та розумінню бачити красиве і славне в народних традиціях, у спілкуванні та взаєминах з людьми, природою. Наприклад, збираючи та обробляючи десятки українських народних пісень, він прагнув ширше популяризувати чудову пісенну творчість народу. До того ж, значна частина пісень була записана ним у с. Богданівці.

Розвитку у дітей найкращих почуттів, пробудженню любові до уярмленої батьківщини, національної художньої культури сприяло запровадження у школах пісенної музики, ознайомлення учнів з її народними, глибинними джерелами.

Безсумнівно, ефективність виховання значною мірою залежить від того, як виховують дітей у родині. А погляди М.М.Аркаса на сімейне виховання і формувалися якраз під впливом батьків – Софії Петрівни і Миколи Андрійовича. Адже саме вони були першими життєвими наставниками сина. Останній постійно відчував палку материнську і батьківську любов, насамперед тепло і лагідність матері. Її природні ласки та виховні методи і засоби ґрунтувалися переважно на основі українського фольклору, перш за все естетично-музичного.

Лагідна, добра і м‘яка за характером, Софія Петрівна зуміла прищепити своїм дітям, онукам любов до мальовничої України, її людей, їх духовного життя і невтомної праці. Тому М.М.Аркас неодноразово підкреслював позитивний, благотворний приклад батьків, виокремлював особливу роль у сімейному вихованні матері.

Розвиваючи, з нашої точки зору, погляди Т.Г.Шевченка на сімейне виховання, він у своїй спадщині звеличував простих трудівників-батьків, які завжди підтримували між собою теплі, щиросердечні взаємини, міцні стосунки, так необхідні для здорового, правильного виховання дітей і молоді.

М.М.Аркас із пильною та непідробною увагою, щирою повагою ставився до жінок-матерів, які вірно розуміли свої благородні материнські обов’язки. У свою чергу він із таким же підходом до батьків справляв благодійний вплив на своє оточення, на усіх, з ким спілкувався.

Отже, особливо цінними для нас є погляди автора “Історії України-Русі” на поширення народної освіти, зв’язок школи з життям, викладання в ній рідною мовою. М.М.Аркас переконливо стверджував, що великий вплив на виховання школа має тоді, коли вона знаходиться в руках свого народу, і є такою, яка потрібна людям. Обстоюючи навчання рідною мовою, вважав, що саме з цього починається повага до батьків, до народу, до батьківщини.

Зі сторінок книги, перейнятих українським духом, випливає розуміння того, що саме лиш викладання українською мовою ще не означає створення нової, національної школи. Вона має бути ще й духовно наповнена. Адже школа повинна випускати у світ не просто людину, яка знає мову. Ще братства ширили народну освіту, щоб народ ставав твердішим у вірі і міцніше тримався своєї національності, з розумом вступався за мову своїх батьків. Виходячи з цього, крім мови, ще потрібні знання справжньої історії свого народу, вітчизняної географії, літератури, музики, взагалі культури. Все це потрібно, вважав М.М.Аркас, для формування громадянина-українця, такого, якому були б дорогими інтереси української землі, культури і науки, економіки і добробуту, самого буття й майбуття України.

Водночас постійно підкреслював, що недостатньо прищеплювати школі тільки національно-етнічний характер. Так, скажімо, вечорниці та інші фольклорні свята покликані тільки пробудити національну самосвідомість, але не в змозі формувати її самостійно. Потрібне широке усвідомлення своєї національної повновартості, яке пов’язане з усіма видами людської та суспільної діяльності. А це, в свою чергу, означає, що історик, приміром, не може погано знати і викладати вітчизняну історію, бо це історія України, словесник, - бо то мова його народу, селянин, агроном повинен дбати про багатство землі, – то ж земля його народу, робітник, - про чистоту довкілля, – то ж сфера життя і його дітей, його народу. Тільки з такими почуттями можна посісти гідне місце у світовому та європейському співтоваристві.3

У цьому знову переконує нас Аркас. Уже згадувані братські школи “зробили те, що Українці у XV, XVI і XVII віках були освічені далеко більш од своїх сусідів – Москалів, Татар та Волохів, були далеко культурніші од них”. Він наводить свідчення про наш край одного, як він пише, тогочасного чоловіка – Павла Алепського: “... мало не всі Українці і більша частина їх жінок і дочок...” вміли тоді читати, рахувати, знали церковний спів..., а дітей у них – як трави”.

Як видно з “Історії України-Русі”, видатні культурні діячі нашого народу завжди дбали про міцні зв’язки з усіма країнами, насамперед сусідніми і європейськими. Ще Володимир Мономах у “Поученії” своїм дітям радив триматися добросусідських відносин з усіма, вивчати їхню мову.

Як свідчить Аркас, потрібно забезпечити викладання в школі українською мовою, повернути їй національне обличчя, яке вона мала у період діяльності в Україні братств.

Внутрішньо-суспільні суперечності, підкреслював він, завжди переплітаються з національно-духовними. У XVI-XVII століттях, коли Україна була в складі Польщі, писав Аркас, для здобуття певного становища в суспільстві українцеві потрібно було навертатися у католицьку віру, і забувати все рідне. Відомо, які криваві сторінки складали історію тодішніх стосунків цих народів. Аркас зазначив при цьому, що Великі князі Литовські, “... забравши під свою руку більш культурну тоді, ніж Литва, Україну, перейняли од неї і звичаї і мову її, а городам надали так зване Магдебурзьке право”. Це на той час значно послабило суспільно-національне напруження.

Дбаючи про національну школу в Україні, слід, на думку М.М.Аркаса, зважати на досить строкату національну палітру, створювати умови для духовного розвитку всіх громадян. Іншими словами, не обмежувати школи України такими знайомими для нашого старшого покоління унітарними вимогами.

Освітньо-культурне оновлення України, за Аркасом, є складовою національного відродження. Останнє можливе тільки у вільному суспільстві вільних, а тому високих духом людей.

Немає жодного сумніву, що освітньо-виховний та педагогічний потенціал М.М.Аркаса, як, скажімо, і виховний ідеал Г.Ващенка, К.Ушинського, О.Русової, Х.Алчевської та інших видатних вітчизняних педагогів, потребують належного дослідження та вивчення, впровадження у народну освіту України, що дедалі реформується, зокрема, на шляху до її гуманізації та гармонізації і справжньої поваги та доброти до дитини, вихованця.

1. Аркас М. Історія України-Русі.-К.: Вища школа.-1990.-С.ІІІ; Аркас М. Історія України-Русі. - Одеса: 1994.-С.48-87.

2. Там само.

3. Див.: Ситченко А.Л. Проблеми школи зі сторінок “Історії України-Русі” Миколи Аркаса.// Джерела духовності. Науково-практична конференція до 140-річчя М.М.Аркаса (Тези). – С.91-94.

РОЗДІЛ V.

ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ М.М.АРКАСА

§1. Поетичні твори

Дослідники, краєзнавці, популяризатори імені, спадщини та діянь М.М.Аркаса завжди ведуть мову “про його три великі справи” – оперу “Катерина”, “Історію України-Русі”, Миколаївську “Просвіту”. І це справді так.

Проте, як і в кожної талановитої людини, чи то науковця, митця, спортсмена, здібності досить багатогранні, буває широкий спектр інтересів та уподобань. Це стосується і М.М.Аркаса, котрий з юних літ, за його словами, з 70-х років XIX ст., займався ще однією улюбленою, “четвертою справою” – літературною, переважно поетичною творчістю. Звичайно, порівняно з високоталановитою науково-популярною працею М.М.Аркаса “Історією України-Русі”, його поетичні твори інколи деким сприймаються не більше, як проба пера різнобічно здібної людини.

Але ж якої сили їх суспільно-політичне звучання – і то не тільки за життя автора, а й сьогодні! Безперечно, поетична творчість М.М.Аркаса залишиться високоактуальною надовго.

Однак відомо зовсім небагато з його поетичної творчої спадщини. Хоча й вона дозволяє ще краще пізнати цю далеко непересічну особистість, славу та гордість усієї України.

Так сталося, що його поетичні твори розпорошені по багатьох архівах, музеях, бібліотеках Миколаєва, Києва, Одеси, Чернігова, що дещо ускладнює працю дослідників. Окремі “поезії для душі”, як писав сам автор про них, він ніде не публікував. Деякі з них побачили світ через багато років по його смерті: вірші “На убивство Шмідта” – у 1926 році1, уривки з поезії – звернення до хлопців-земляків – у 1958 році2, поема “Гетьман Пилип Орлик” – у 1993 році3, а поезії за 1875 р. із “Щоденника” М.М.Аркаса – тільки в 1996 році.4

Уже в студентські роки все більш усвідомленим стає його інтерес до надбань українського народу, його історичного минулого і сучасного. Про зміцнення у нього почуттів української національної самосвідомості переконливо свідчить, зокрема, написаний у 1875 р. – після завершення університетської освіти і його вступу у самостійне життя, - надзвичайно емоційний, щирий вірш. Можливо, для фахівців і не дуже досконалий.

Подаємо цю поезію у повному викладі:

Можливо, скоро я загину

В жорстокім, праведнім бою.

Та не забуду в цю годину

Тебе, кохана Україно,

І добрим словом пом‘яну...

Та ні, не можу я загинуть, -

Іду в життя, життя нове,

І ще побачиш ти мене,

Моя кохана Україно.

Прощайте ж всі, та не згадайте

Поганим словом ви мене,

І всі ви знайте, добре знайте:

Лиха година обмине

Мене в житті, в моїй роботі.

Та щоб не діялось зі мной,

Як не бажала б злая доля,

Та не забуде вас Микола,

І іскра правди, що живе

В його потоленій душі,

Тепер ніколи не погасне.

До смерті буде він любить

І свій народ, й свою країну,

Свою пригнічну Україну,

І буде правдоньці служить!

Прикметно, що М.М.Аркас, прощаючись зі своєю юністю, віршем звертається до своїх друзів, простих селянських хлопців та дівчат з рідної йому Богданівки. Якраз саме їм довіряє свої найсокровенніші патріотичні думки-почуття.

Отже, уже в юнацькі роки у нього пробуджується бажання зберігати і творити красу. Микола записував народні пісні, власні вірші в щоденник, що зберігається у Миколаївському обласному краєзнавчому музеї. Один із тільки-но цитованих юнацьких віршів, що зберігся в його “Щоденнику” за 1875 р., свідчить про щирі прагнення М.М.Аркаса служити народу, про вміння цінувати дружбу. Пізніше, уже на схилі літ, це вміння чітко окреслено в його листах до друзів.

Для кращого розуміння М.М.Аркаса, як громадянина, патріота, поета, подаємо його поезію зі вже згадуваного “Щоденника” за 1875 рік:

ІЗ ЩОДЕННИКА М.М.АРКАСА,

1875 рік.

1.	Ой, на горі сосно, Під горою корчма. А у тої корчми Та три чужоземця.	8.	Та й привезли дівку До сосни високой. Прив’язали дівку За коси верьовкой.
2.	Один чужоземець П’є меди, горілку, Другий чужоземець Грає у сопілку.	9.	А це ж тобі, дівко, А це ж тобі, красна, А це ж тобі кайся, Хоч назад вертайся.
3.	Другий чужоземець Грає у сопілку. Третій чужоземець Підмовляє дівку.	10.	Назад не вернуся, Бо батька боюся, Коло цеї сосни Навік зостануся.
4.	Ой, поїдем, дівко, Ой, поїдем, красна Ой, поїдем з нами, З нами – молодцями.	11.	Не хилися, сосно, Бо й так мені тошно. Не хилися, гілко, Бо й так мені гірко.
5.	Тобі краще буде Як у рідній мати, Як у рідній мати. У своєї хати.	12.	Не хились, яворе, Бо й так мені горе. Не хилися, дубе, Бо й так з мене буде.
6.	Дівка подумала, Сіла, поїхала, Сіла, поїхала Та й плакати стала.	13.	Не хиліться, лози, Бо й так ідуть сльози, Бо у чужій-чужині, Як на пожарині.
7.	Та й повезли дівку Темними лісами, Темними лісами, Крутими горами.	14.	Хто в лісі ночує, Той мій голос чує, А хто дочок має, Нехай научає.

Ой, чорні галенята

Круту гору вкрили,

Молодії новобранці

Жалю наробили.

Єсть у мене на Вкраїні

Чорнява дівчина.

Ота мене приголубить,

Як рідна родина.

* * *

Ой, сад садю, ой сад садю,

Слізьми поливаю.

Горе мені на чужині,

Що роду не маю.

Тонкий та високий,

Дурний та безокий,

Ще й без верхньої губи,

Як цілує, видно зуби.

* * *

Єсть у мене годинонька,

Єсть родина в мене,

Перечув я через люде,

Чурається мене.

Ой, у степу три дороги різно,

Туди йшов козаченько пізно.

Ой, козаче, не ходи до мене,

Буде слава на тебе й на мене.

А я слави, слави не боюся,

Піду в село зараз оженюся.

Ой, у неділю мати дочку била,

Де ж ти, суко, вінок загубила.

Через яр, яр та яр зелененький

Туди йшов козак молоденький.

Він узяв мій вінок зелененький,

Та й укинув у Дунай глибоченький.

У 1926 р. в журналі “Життя і революція” вперше і востаннє був надрукований написаний ще 1906 року вірш М.М.Аркаса “На смерть лейтенанта Шмідта” (авторська назва – “На вбивство Шмідта”). Про лейтенанта Шмідта він писав під сильним, свіжим враженням від страшної події, яку сам (чимало дослідників вважають, що вони були знайомі, що Аркас був на суді в Очакові), можливо, спостерігав і саму страту, оскільки був тривалий час на службі на флоті, міг бути допущений властями на це криваве побоїще.

Цей вірш допомагає суттєво зрозуміти демократичні основи світогляду автора та оспіваного ним героя першої російської революції:

Прощайте, браття, я вмираю...

Не буде Шмідта, але є

Багато Шмідтів в ріднім краю,

Зі мной ідея не умре,

Її вам, друзі, доручаю.

Я бачу вже життя нове,

Нове, щасливе, вільне, братське,

Задля всіх рівне, дороге...

Іде воно, воно іде...

Безповоротнє і могутнє,

Як повідь бистра весняна

Все на шляху своїм змива...

Вірш написаний уже не юнаком, а сформованою і зрілою людиною. Безперечно, за такий вірш відверто революційного спрямування його авторові загрожували б бодай величезні неприємності, а то й більше, на випадок, коли б він став відомим у ті царські часи. А тому його було надруковано у перші роки радянської влади, хоч і тут не обійшлося без безцеремонного втручання у заголовок вірша.

Властивими для М.М.Аркаса є звернення до народнопісенних образів чайки, привільних степів, болючих хвилин прощання з життям перед неминучою загибеллю. Доля офіцера російської армії, який вимушений виконувати функції ката, десь переспівується із Шевченковими мотивами “Кавказу”, присвяченому загиблому не за рідний край Якову де Бальмену.

Порівняймо знайомі усім рядки “Кобзаря” і поезію М.М.Аркаса:

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове Добрий не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну...

У Аркаса в словах офіцерів звучить відвертий жаль і прикрі непорозуміння, якщо не розпач:

За що катами нас зробили?

За віщо мусимо вбивать

Товаришів, що ми любили,

Що звикли щиро поважать?

Можна лише уявити собі, які болісні і тривожні переживання охоплювали М.М.Аркаса – противника насильства, тиранії. Адже він був незвичайно емоційною людиною, а вихльопнути ці почуття по героїчній загибелі Шмідта він міг тільки на папері. Свідченнями несприйняття деспотизму можуть бути його листи до відомого в науково-літературних колах В.М.Доманицького – редактора Аркасової “Історії України-Русі”.

У той час, як переслідуваний царською жандармерією В.М.Доманицький вимушений був перебувати за кордоном, М.М.Аркас, дізнавшись, що того було засуджено на три роки заслання у Вологодську губернію, писав йому: “Господи, які ненажерливі. Коли ж вже цьому край. Коли вони вдовольняться тим горем людським?!”

Таке загострене співпереживання було пов’язане і з тим, що Аркас знав про важке захворювання свого друга, якому потрібно було б лікуватися у місцинах з м’яким кліматом, чого не можна віднести до Вологодського краю. І це тоді, коли і сам Микола Миколайович був нездоровий. Попри всі негаразди (через його хвору руку) намагався підтримати В.М.Доманицького і морально, і матеріально, “бо гроші тоді, коли вони потрібні”.5

Ще молодим Аркас занотував у щоденнику свою мрію написати роман про гетьмана Павла Полуботка, як тільки складе випускні іспити в університеті і, одружившись з дівчиною простого роду, оселитися в Христофоровці. Але сталося не так, як бажалося, бо по закінченні університету батько завадив цьому, посприяв, аби сина направили в закордонне відрядження. Тож одруження з простолюдинкою Яриною не відбулося, а якісь інші причини завадили написати роман. Йому, страждальцеві Полуботкові, було присвячено два листи в “Історії України-Русі” М.М.Аркаса.

Закоханість його у свій народ, повага до історичного минулого України та її героїв, віра в щасливе майбутнє, прийдешнє нашої чудової країни – України-Русі, - відбилися і у виборі викресленого цензором епіграфу з поеми-пророцтва Т.Г.Шевченка до історичної праці М.М.Аркаса.6

Читаймо, думаймо, наскільки це актуально і сьогодні. Бо ніби до нас написано:

Подивіться на рай тихий,

На свою Вкраїну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну!

Тепер, коли ім’я автора, його спадщина знову вирвані з несправедливого забуття і приниження тоталітарної системи, будь-який факт з життя, творчості, діяльності Аркаса викликає широкий громадський та науковий інтерес.

Поетична творчість М.М.Аркаса, нехай для декого і досить скромна, значною мірою залишається актуальною дотепер. Вона допомагає набагато більше і всебічніше зрозуміти, усвідомити його світоглядні позиції, неупереджено, об’єктивно визначити його справжні роль і місце, внесок у тогочасне громадсько-політичне життя взагалі, а в український національно-визвольний рух, – зокрема.

1. Життя і революція.-1926.-№2.

2. Кауфман Л.С. Названа праця.-С.106-107.

3. Сарбей В.Г., Курас Г.М. А була поема... В рукописній спадщині Миколи Аркаса залишилась ненадрукована поема “Гетьман Пилип Орлик” // Радянське Прибужжя.-1993.-2 лютого; Сарбей В.Г. Вступна стаття “Микола Аркас і його “Історія України-Русі” // Аркас М. Історія України-Русі .- Одеса: Маяк.-1994.-С.9-10.

4. Береза І.Ю., Айзикова Л.В. Етичні та естетичні погляди М.М.Аркаса // Шануючи пам’ять патріота України. Документи і матеріали про життя і діяльність М.М.Аркаса. -С.33-35.

5. Рукописний відділ Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.-Ф.47.-Спр.1,37.

6. Рукописний відділ Київського музею-архіву літератури і мистецтва.-Ф.323.-Оп.1.-Спр.16-ік.

§2. Ненадрукована за життя М.М. Аркаса поема “Гетьман Пилип Орлик” та його фольклорно-етнографічні вправи

У фондах Чернігівського державного історичного музею імені В.В.Тарнавського, як уже зазначалося, зберігається ще один зразок поетичної спадщини М.М.Аркаса – рукопис ненадрукованої поеми “Гетьман Пилип Орлик”. Авторський підпис та датування на оригіналі рукопису поеми свідчить, що її написано 27 липня 1907 р. у родинному маєтку М.М.Аркаса – в селі Богданівка на Миколаївщині (спадщина від матері).

Вважаємо, що вона була написана як віршовано-емоційний відзив на антиконституційний державний переворот у Росії 3 липня 1907 р., коли було насильницьки розпущено Державну Думу – загальноросійський парламент. Після цього почалися масові репресії проти учасників загальнодемократичних, революційно-визвольних змагань 1905-1907 рр. Водночас піднялася нова хвиля нагінок на національні й соціальні права українського народу.

На той час М.М.Аркас уже завершив написання своєї ґрунтовної науково-популярної праці “Історія України-Русі”. Відзначимо той знаменний факт, що з багатьох сотень, тисяч провідних діячів історичного процесу, імена яких фігурують в Аркасовій “Історії України-Русі”, автора надихнула поетична муза саме на твір про Пилипа Орлика – українського гетьмана-вигнанця, найближчого соратника і наступника Івана Мазепи. З ним він емігрував, і помер та похований був на чужині.

Проте і у вигнанні прославився як державний діяч, творець першої Конституції України (1710 р.). Прикметно, що М.М.Аркас її основні положення навів навіть у своїй “Історії України-Русі”. Більше того, кілька аркушів книги присвятив висвітленню активної політичної діяльності П.Орлика за кордоном.

У цьому зв’язку ще раз нагадаємо, що в самому Миколаєві дитячі роки М.М.Аркаса проходили в невеличкому, вкритому черепицею півтораповерховому будинку по вулиці Микольській (тепер – вулиця Адміральська 31. На його місці тепер стоїть Миколаївський палац творчості школярів, у 1992 р. відкрито поруч пам’ятний знак М.М.Аркасу). Отам, де колись вулиця повертала до Спаського урочища. Це ж бо, за народними переказами, було саме те місце, де влітку 1709 р. після Полтавської битви гетьман Іван Мазепа зі своїми прихильниками переправлявся через, Інгул, потім Південний Буг на турецький берег. Напевно, й ця примітна подія історії України вкарбувалася в пам’ять підлітка, який уже тоді виявляв глибокий інтерес до історичної постаті гетьмана І.С.Мазепи.

Оскільки новознайдена Аркасова поема, крім її публікації в обласній газеті “Радянське Прибужжя” (тепер – “Рідне Прибужжя”) у м. Миколаєві 2 лютого 1993 р. та у передмові до Одеського видання “Історії України-Русі” видавництвом “Маяк” у 1994 р., досі ніде не друкувалася, хоча для глибшого з’ясування світоглядних позицій автора, його місця в історії українського національного руху вона дає надзвичайно багато, а також враховуючи її невеликий обсяг, вважаємо за потрібне навести повний текст поеми:

ГЕТЬМАН ПИЛИП ОРЛИК

У Солониках раним-рано,

Над морем сонечко зійшло,

Своїм промінням ясним, теплим

Весь берег й гори залило,

На березі крутім, високім,

Де море синєє шумить,

Чужинця постать самотняя

Над кручею похмурая стоїть.

Щодня тут сонечко стрічає,

Щодня чогось тут вигляда,

І думка смутная й тяжкая

Одна тіснить його щодня:

“Минають дні, минають роки,

Мине життя, і нічого

Не здолаю я заподіять

Для краю рідного мого.

Мій рідний край, чудовий раю,

За тебе тут тепер конаю,

За волю вільну я твою,

За твоє щастя, твою славу,

Ввесь вік свій тяжку та кріваву,

Уперту вів я боротьбу...

Скінчилась боротьба важка...

Без булави та ще й без слави

Без товариства і без друзів

Я тут конаю... Боже правий!

Невже отут на чужині

Життя ти відбереш мені?”

* * *

“Богдане, Богдане, коли б то ти встав,

Устав, подививсь на Вкраїну свою,

За яку ти крові пролив, як теє море,

Для котрої щастя шукав ти... В чому?

В кайдани закуту,

Сльозами умиту,

Її, рідну Неньку,

Залишив ти нам.

Досталась ще й люта,

За волю святую, тяжка боротьба,

Якої, здається, і краю нема.”

* * *

Ні! Певен я, що стане правда,

Що знов Вкраїна оживе,

Зітхне свободно, вільно, радо,

Криваві сльози обітре!

Гей, устань же, Україно,

Як колись вставала,

І борись за ті права,

Що ти утеряла!!”

* * *

Так старий Гетьман - Орлик сивий,

Над синім морем прогукав,

І поміж скелями чужими

Могутній поклик залунав,

І море його підхопило,

На Україну понесло

І з ранку до ночі рокоче

І нам шепоче за його.

Як видно зі змісту Аркасової поеми, дотепер залишається досить високою її політична актуальність у зв’язку, зокрема, із сучасними виключно складними проблемами становлення незалежної державності, виробленням та впровадженням у життя її конституційних засад.

З нашої точки зору, науковим коментарем до змісту поеми “Гетьман Пилип Орлик” можуть бути останні роки життя П.Орлика. Їх так характеризував М.М. Аркас у своїй “Історії України-Русі”: “Після того як Швеція склала угоду з Москвою, Орлик боявся, щоб шведи не оддали його Московському урядові і утік, попереду у Францію, а потім у Грецьке царство, в Салоніки, і там пробув аж 12 років усе не кидаючи надії на визволення України. Увесь час листувався він про це із королями Французьким, Шведським, з Портою Оттаманською (Туреччиною) та Кримським Ханом, котрі пообіцяли йому допомогти. Але надії його не справдилися, і він помер у Салоніках у 1728 році, не діждавши бачити свою Україну вільною”.1

З наведеного положення відчувається, що у Аркасовій поемі читачі бачать свого героя на березі розбурханого моря. Сюди щодня на світанку приходить гетьман. Та й місце дії – Салоніки, останнє грецьке місто - пристанище Орлика. Український гетьман у вигнанні знає, що конає тут за рідний край. Його визволенню з-під чужинського ярма він присвятив усе своє життя.

П.Орлик подумки звертається до Богдана Хмельницького, який також шукав порятунок і щастя рідній Україні. Однак, залишивши її в “кайдани закуту”, “сльозами умиту”, передав у спадок тяжку боротьбу за її “волю святую”. Це дуже нагадує поетичний осуд Т.Г.Шевченком Богдана Хмельницького за його необачну спілку з Москвою.

І хоча певні твори великого Кобзаря були під забороною, не друкувалися в Російській імперії, М.М.Аркас, як видно, був з ними знайомий. І ця несхитна віра Т.Г.Шевченка у краще майбутнє України не могла не передатися М.М.Аркасу.

Закінчення його поеми про гетьмана Пилипа Орлика глибоко оптимістичне, пафосно-закличне. Як і гетьман – його герой, Аркас переконаний, “що стане правда, що знову Вкраїна оживе”, а “море підхопило” і “на Україну понесло” могутній поклик Орлика:

“Гей, устань же, Україно,

Як колись вставала,

І борись за ті права,

Що ти утеряла!!”

Микола Миколайович готував до видання книжечку про гетьмана Івана Мазепу, але смерть перешкодила його задумові. Уже готуючи до виходу у світ свою “Історію”, він багато уваги приділяв особі Мазепи, прагнув якнайповніше висвітлити його діяльність, скрупульозно добирав ілюстрований матеріал. Так, у 1905 р. у листі до відомого українського історика, письменника Ореста Левицького повідомляв, що звернувся “до наглядача музею Тарнавського” у Чернігові, аби той надіслав “фотографії цих портретів Мазепи: що є у Музеї, може що й знайду, що одповідатиме цьому образу, що вважається мені таким ясним і характерним”. А далі він бідкається, що всі раніше розглянуті ним портрети не відповідали його уявленню про Мазепу, то “фантазія маляра”, то не дуже вдалий портрет, а йому потрібен “дійсний портрет”.2

Як наслідок, до його “Історії України-Русі” було вміщено не тільки портрет І.Мазепи, але й картини “Спіймали коня з прив’язаним Мазепою”, “Будинок Мазепи у Чернігові”, “Церква Вознесіння у Переяславі”, збудована гетьманом Мазепою у 1700 р.

У 1908 р. М.М.Аркас продовжив добір ілюстрацій для планованої майбутньої книги про гетьмана. Він відчував нагальну потребу більш докладно розповісти про Мазепу, як національного героя. У цьому прагненні постійно відчував підтримку друзів.

Якраз про це свідчать і його листи до В.М.Доманицького. З них довідуємося, що на замовлення художники готували “ще два малюнки: один – Мазепа на спочинку коло Бугу біля Миколаєва, і похорон Мазепи”.3

Безсумнівно, що і “мазепинство”, як і інші чіткі прояви національної свідомості М.М.Аркаса, призвели у наступному до замовчування його як історичної, так і літературно-поетичної спадщини. Адже зовсім недавно вітчизняні вчені на чужу догоду віддавали данину офіційним поглядам на гетьмана, як на зрадника. На жаль, миколаївські, а за ними інші автори “добре знали”, як уже після смерті М.М.Аркаса в 1912 р. місцева газета “Николаевские отголоски” “просвіщала” читачів: “Сначала редактора Доманицкого посадили в тюрму, конечно, за “мазепинство”, которым бредит вся патриотическая пресса”.4 Однак як би не збиткувалися шовіністично налаштовані деякі автори, газетчики «Николаевских отголосков» над світлою пам’яттю та невмирущою спадщиною великих українців, все ж вони мали рацію в одному: В.М.Доманицький і М.М.Аркас були таки справжніми патріотами рідної землі-матері – України.

М.М.Аркас глибоко замилувався усною народною творчістю, українським фольклором. Він задумав видати збірник українських пісень. Для цього добирав фольклорний матеріал у таких, зокрема, селах Миколаївщини, як Богданівка, Христофорівка, Варварівка, Інгулка, Корениха та ін.

Проте двом збіркам по 40 народних пісень кожна з ряду суб’єктивних причин не судилося побачити світ. Після ж смерті їх упорядника, попавши до вантажу документів, що вивозилися онуком М.М.Аркаса за кордон, за свідченням його сина, вони загинули у морі на його очах. Все ж продовжує існувати надія, що все-таки вдасться з плином часу розшукати примірник, що знаходився у архівах місцевих управлінь з друку (в органах цензури). Адже у свій час цензура заборонила з цієї збірки такі пісні, як “Нема нікому гірше муки”, “Чоловік жінку б‘є, катує”, “У неділю пила”, “Ой, і співа козак”, “Ой, у полі озеречко”, “Розвивайся, дубе”, “Кучерявий візник”.

До речі, немало із записаних Аркасом пісень, у основному, пісні про кохання, щедрівки, веснянки, жартівливі та дитячі пісні, до цього часу співають у селах Миколаївщини, сусідніх з нею областей України. У його творчій скарбниці були і численні обробки українських пісень, романси.

На прикладі життя і творчості народного таланту М.М.Аркаса добре прослідковується нерозривний зв’язок високої етики і естетики, його естетичні та етичні ідеали.

1.Аркас М. Історія України-Русі.-К.: Вища школа.-1991.-С.302.

2.Рукописний відділ Центральної національної наукової бібліотеки України ім. В.І. Вернадського.-Ф.81.-Оп.1.-Спр.73-74.

3.Рукописний відділ Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.-Ф.47.-Оп.1.-Спр.28.

4.Николаевские отголоски.-1912.- 22 квітня.

РОЗДІЛ VI.

М.М. АРКАС ТА ДІЯЛЬНІСТЬ

МИКОЛАЇВСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА”

§1. Про передісторію виникнення Товариства “Просвіта” у Миколаєві

Просвітницький рух зародився на Миколаївщині наприкінці XVIII – на початку XIX ст. Виникненню “Просвіти”, яка стане на початку XX ст. на чолі українського просвітництва на Миколаївщині, передувало чимало цікавих подій.

В означений період особливе місце в духовному житті Миколаєва займали перші навчальні заклади, храми, а останніх з часом тут діяло 26. Першою була дерев‘яна церква Св. Миколая (1790 р.). Кількома роками пізніше з‘явився Адміралтейський собор, який зразу ж зайняв найпомітніше місце в духовному житті міста. Крім усього іншого, релігійних відправ, велика увага приділялася поширенню християнської літератури, книг і журналів, зокрема, таких видань, як Гри Гіон “О последовании младенчеству Иисуса Христа», «Начертание жизни и деятельности брата преосвященного Мефодия», «Симфония», «Новый завет», журналів імператорського людинолюбного товариства, “Християнські читання” та ін. Протоієреї собору очолювали благодійницькі товариства і фонди, наглядові і спостережні ради різноманітних громадських новоутворень, які подекуди хоч і побіжно, все ж таки займалися і просвітництвом.

Так, М.І.Романський (1894-1905), наприклад, створив, при Миколаївському Адміралтейському соборі церковне братство зі школою, бібліотекою та ін. Усі протоієреї також викладали в гімназіях та училищах, земських та церковно-приходських школах. Останніх наприкінці XIX ст. налічувалося на Миколаївщині 252, з майже 13 тис. учнів.

Про місце собору взагалі в житті міста промовисто свідчив такий факт: його двічі, у вересні 1855 та серпні 1878 р., відвідував цар Олександр II. Перебуваючи в місті лише по одному дню, імператор відвідував спочатку Адміралтейський собор, і тільки потім направлявся до Адміралтейства.1

Миколаївський Адміралтейський собор з виникненням Миколаєва також став відігравати своєрідну роль невеличкого краєзнавчого музею. Тут зберігалися подарунки Г.О.Потьомкіна, 26 Георгієвських знамен Чорноморських флотських і ластових екіпажів за їх участі в Кримській війні 1853-1856 рр., 28 трофейних турецьких прапорів та багато ін.

Отже, собор, як і інші храми, церкви, як-то римсько-католицький костел, євангелійсько-лютеранська церква, магометанська мечеть та ін., займалися не тільки суто релігійною діяльністю, але й брали активну участь у громадському житті міста й краю, просвітництві та благодійництві. Все це сприяло поліпшенню морального клімату, духовності, підвищенню рівня освіти та культури усіх верств і прошарків мешканців до середини 20-х років XX ст., коли храм з відомих причин вимушено призупинив своє функціонування, а в 1936 році його приміщення, як і більшості інших храмів, було зруйноване.

В кінці XIX – на початку XX ст. у повен голос заявили про себе в Україні, та й на Миколаївщині, національно зорієнтовані просвітницькі організації та об‘єднання.

Миколаївська “Просвіта” була створена на початку 1907 р. з ініціативи М.М.Аркаса, який і очолив це товариство. Проте, ще до появи “Просвіти” у 1880 р. тут діяла “Інгульська громада”, про яку дуже мало відомо. Хоч вона проіснувала й недовго, проте залишила помітний слід в українському духовному житті краю, свідчила про його існування, пробудження національної свідомості в особливо зрусифікованому Північному Причорномор‘ї.2

Пізніше, в 1906 р., в Миколаєві розгорнув свою діяльність український аматорський гурток. Про це у тому ж році повідомляв кореспондент Недоля у альманасі “Рідний край”: “Тижнів кілька назад, у нас в Миколаєві заснувався український гурток, з метою піднести хоч трохи національну самосвідомість тутешнього, доволі чисельного, українського суспільства. Перш усього порішили: здобути дозвіл і давати драматичні вистави, бо існуючий тут “любительський гурток” – до того ганьбив і коверкав усе українське, що боляче робилось за цю справу взагалі і за рідну мову особливо”.3

Перша вистава українського аматорського гуртка відбулася 15 жовтня 1906 р. у залі Товариство тверезості. Актори-аматори Турков, Степаненко, Ришкевич під орудою Литвина і Петушенка з великим успіхом зіграли п’єсу Б.Грінченка “На громадській роботі”. Не обійшлося, очевидно, як припускають миколаївські дослідники О.Ф.Ковальова і В.П.Чистов, без допомоги М.М.Аркаса. Та й автор кореспонденції про цю подію у згадуваному вже альманасі “Рідний край” повідомляв, що “Добути дозвіл вдалося гурткові дякуючи допомозі тутешніх значних громадських діячів-українців”.4 Водночас не будемо забувати, що все це відбувалося під акомпанемент бурхливих революційних подій 1905-1907 рр., коли царизм, та й власті на місцях, змушені були піти на певну лібералізацію, демократизацію суспільного життя, компроміси і поступки.

На той час М.М.Аркас уже глибоко перейнявся, за словами М.В.Лисенка, “національною ідеєю служіння народу”. Він глибоко зацікавився діяльністю перших в Україні новоутворених “Просвіт” у Катеринославі і Одесі. Адже у нього самого, як писав у листі до М.Л.Кропивницького, уже “жевріла думка про відкриття “Просвіти” у Миколаєві”.

Все це дозволяє достовірно стверджувати, що тогочасна реальна дійсність, громадська потреба, ознайомлення М.М.Аркаса з “Просвітою” сусідньої Одеси послужили безпосереднім поштовхом до створення такого товариства і в Миколаєві.

Отже, поряд з іншими чинниками, ознайомлення М.М.Аркаса з досвідом “Просвіти” в місті Одесі, дозволило йому утворити таке просвітницьке товариство і в Миколаєві. Про свою поїздку до Одеси, вивчення досвіду роботи її “Просвіти” в просвітницько-культурному, національно-політичному та економічному напрямках він і розповів у статті “Подоріж до Одеси”. Ці спогади були вміщені у полтавському часописі “Рідний край” за 1906 р. (редактор-видавець М.Дмитрієв, пізніше редактором стала Олена Пчілка, мати Лесі Українки).5

Перше просвітницьке товариство за прикладом Львівського (грудень 1868 р.) під назвою “Просвіта” виникло у Катеринославі у жовтні 1905 р. і об’єднувало до 400 членів. У листопаді 1905 р. “Просвіта” розгорнула свою діяльність і в Одесі. У її витоків були Іван Луценко, Іван Бондаренко, Едмунд Клюге. Вони та інші члени товариства “Просвіта” багато зробили для утвердження на Півдні України української національної культури, мови, звичаїв і традицій. Товариство домоглося відкриття бібліотеки, книгарні, музею. Воно розпочало видавничу діяльність, проводило літературно-музичні вечори та ін. Почав виходити часопис “Народна справа”. Завдяки “Просвіті” в 1906 р. в Одеському університеті проводив виклади історії України М.С.Грушевський, звичайно, українською мовою.

На запрошення “Ліги освіти” товариство відрядило свого делегата у Петербург на з‘їзд, щоб домогтися уведення української мови у місцевих школах.

Для видання книг та іншої літератури було створено фонд імені Л.А.Смоленського. Саме його коштом незабаром побачили світ книжки М.Комарова “Запорозькі вольності”, І.Бондаренка “Про Гарібальді” та ін. До речі, видання останньої і стане офіційним приводом для закриття у 1908 р. Одеської “Просвіти”.

З притаманною йому наполегливістю і невтомністю підійшов Микола Миколайович до реалізації свого задуму. В Одесі прискіпливо спостерігав і занотовував щонайменші дрібниці з діяльності “Просвіти”, громадсько-політичного життя “зросійщеної” Одеси початку XX століття. Для нас є важливими пояснення та міркування самого автора “Подорожі до Одеси” тих явищ і подій, свідком та учасником яких він був. М.М.Аркас підкреслив, що тут “... пройшли мої молоді літа, де я вчивсь і де кожний куток нагадує давно минуле...”

Спочатку М.М.Аркас оповідав читачам, як і коли, на його думку, була заснована Одеса. Потім згадує про діяльність свого вчителя музики П.І.Ніщинського, про створення в 70-х роках М.Л.Кропивницьким Українського театру в Одесі, його перші вистави, репетиції, у яких і він брав участь. Далі коротенько згадує про те, як учасники Одеської громади П.І.Ніщинський, Л.А.Смоленський, брати Зайкевичі, Чернишевські, Янченки, Коновалов, Мальований, Боровський та ще “чоловік з десять, от і всі” збиралися у Марка Кропивницького. “Давно це було, а вважається, неначе вчора усіх їх бачив, неначе вчора пережив ті хвилини. Тут у Марка уперше розучували ми “Закувала та сива зозуля...,” – писав М.М.Аркас.

Водночас не менш цікаво, з нашої точки зору, хоча б фрагментарно порівняти сьогодення Одеси (це міг би бути певною мірою і Миколаїв) зі спогадами М.М.Аркаса. Ось що він писав: “Так було колись давно, а Одеса і тепер, не вважаючи на усякі заходи та старання обмосковити її, додати їй общеросійський характер, зостається як і тоді, - яко приморський город, - цілком інтернаціональна; одначе й тепер, як колись, не хоче лишатися позаду сучасного українського руху, почуваючи себе духовним осередком південної частини великої України: як колись зайнялась перша зоря рідного театру у Одесі, так тепер вона перша підняла українські кафедри у своєму університеті, перша намагалася відкрити середню школу з викладовою українською мовою, трохи не перша почала видавати українську часопись “Вісті” і перша заснувала своє товариство “Просвіта”.

Дійсно, Одеса, як і Миколаїв, належать і сьогодні до міст України, де бурхливо вирує духовне і культурне життя.

Однак, знайомлячись з теперішніми буднями, зразу ж помічаєш, що певна їх багатоетнічність, як і багатокультурність, нерідко використовується деким, м’яко кажучи, упереджено. Не такі вже й обширні зросійщені кола вперто, хоч і безперспективно, намагаються ігнорувати українську духовну присутність на чорноморських берегах. Окремі владні функціонери, а за ними чини від культури, досить “скромно”, крізь зуби згадують про перебування в Одесі Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Михайла та Олександра Грушевських та інших видатних діячів України, таких своїх непересічних земляків, скажімо, як Іван Луценко, Іван та Юрій Липи та ін. А минуло з того часу вже майже сто років, та й незалежній Україні 10 літ.

Потім М.М.Аркас ділиться враженнями, найменшими деталями, що справили на нього у товаристві Одеської “Просвіти”: “Помешкання Одеської “Просвіти” таке: перш за всього чимала зала, - правда, досить вузька; на попередній стіні тієї зали, під розіп’ятим вишиваним рушником, висить портрет Шевченка, під ним кафедра для промовців, а по інших стінах портрети наших письменників, гетьманів та різні малюнки з українського побуту; далі – читальня, а з другого кінця зали – книгозбірня...”

У “Просвіті” м. Одеси щосереди відбувалися науково-літературні вечори, а щосуботи – літературно-музичні. М.М.Аркас побував на одній з таких “літературно-музичних вечірок”. Ось як він ділиться своїми враженнями: “Суботній же вечір ... пройшов дуже гарно. Порядкував д-ій С.П.Шелухін, публіки зібралось більше 200 чоловік; шкода тільки, що українська мова не власно панувала поміж нею, - як би воно повинно бути, - а наче крадькома вона оповіщала про своє право існування...Звичайно, це ще відгук тяжкого гніту, під яким досі була наша мова, через те наша інтелігенція, з якої складалося це зібрання, ще не призвичаїлось до неї..., але треба сподіватись, що час цей мине і мова наша залунає не на одних “Просвітних” збірках, а скрізь, де можливо, бо вона має таке ж право на існування, як і інші”.

На вечорі, продовжував М.М.Аркас у своїй статті, “дуже щиро і приємно продекламувала д-ка О.І.Петрівська вірші С.Воробкевича “Рідна мова”: молодесенька, в українському убранню, вона робила таке враження, наче сама ненька – Україна з’явилась тут поперед нами, дорікаючи й закликаючи своїх синів не цуратися й любити своє слово, свою мову:

Мово рідна, слово рідне,

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько,

А лиш камень має.

Стурбовані, а одночасно й оптимістичні свої роздуми і міркування звертав М.М.Аркас до всіх, передусім до молоді. Він з душевним трепетом закликав: “Дай Боже, щоб це святе почуття обхватило усю нашу молодь, а її, на жаль, не густо було поміж слухачами; надто сумно було бачити, що мало було студентів. Може, модні тепер “общечеловєчески” питання приглушили в їх національні? А жаль, великий жаль. Така велика потреба у діячах і працівниках задля нашого рідного краю, які-б, мовою зрозумілою людові нашому, понесли-б світло науки, світло розуму й добра у саму глибину наших темних мас народних; ця потреба така страшенно пекуча, що не бачити і не розуміти її може справді лише той, хто у грудях замість серця тільки камень має. Хочеться вірити, що це тільки часовий настрій молоді і вона своїм чулим серцем з‘ясує собі, де потрібна її поміч...”

Погодьтеся, написані близько 100 років тому, ці слова співзвучні і нашому часові, залишаються водночас актуальними для українського суспільства, особливо на сході і півдні України.

М.М.Аркас довідався від С.П.Шелухіна і про те, що у просвітян склався великий гурток, що “виставляв” у місцевому театрі “Гармонія” українські вистави і має добрий успіх”. Водночас виявилося, що Одеська “Просвіта” має власні жіночий і чоловічий хори, що “вони дуже гарно співали і в цю суботу, шкода тільки, що чоловічих голосів проти жіночих трохи обмаль, та те, що у помешканню нема ніякого резонансу; окрім хору, співали й поодинокі добродійки, соло і дуети, і декламували різні твори наших поетів та письменників...”

А молодий студент А.В.Ніковський, який “...тепер займа посаду просвітянського писаря (секретаря)”, повідомив М.М.Аркасу, що “справи “Просвіти” йдуть поступово гарно, що людей, які зацікавлюються і приходять на їх вечірки, усе більшає, а книгарня “Просвіти” усе краще і краще торгує українськими книжками, - на їх чим далі побільшується запит”.

На завершення статті М.М.Аркас доходить до такого висновку: “Історія призначила нашим “Просвітам” зробити тепер таке саме велике діло на користь нашої вітчизни, яке робили колись наші братства у XVIII віці; у цих товариствах наші сучасні діячі народної освіти, народного добробуту повинні стрічати широку допомогу і підмогу в своїх благих начинаннях, через що й треба, неодмінно треба, щоб усі, хто може, уся людність українська, від Карпат до Кубані, від Прип’яті аж до моря, підтримувала, можливо, ці наші товариства, які повинні з’єднатись для спільної святої праці, пам’ятаючи, що тільки у єднанні сила”.

Цими словами, що “тільки у єднанні сила”, Микола Миколайович і завершив свою статтю. Про неї писали свого часу в своїх публікаціях миколаївці В.І.Друмов, Л.А.Ржепецький, Л.М.Цимбал.6

За цими святими словами послідували і практичні дії М.М.Аркаса на виконання заповіту Т.Г.Шевченко про найширшу освіту народних мас, прилучення їх до віковічних багатств української культури.

Заради справедливості, підкреслимо, що в досліджуваний період надзвичайну активну науково-просвітницьку діяльність здійснювали також численні Миколаївські аматорські товариства, зокрема, істориків, археологів, архітекторів, природознавців і любителів природи, театральних і музичних діячів, бібліотекарів, книголюбів, журналістів і поліграфістів, військових, пожежників, тверезості і т.д. і т.п.

Однак це вже тематика окремих глибоких спеціальних наукових пошуків і досліджень. Водночас засвідчує, що в XIX – на початку XX ст. на Півдні України, як і в інших її регіонах, велася досить активна, багатогранна, різноманітна і ефективна просвітницька діяльність, що несла знання, освіченість, будила духовність та культуру людського буття, готувала людей до майбутніх запеклих змагань за свободу і визволення, власну державність шляхом піднесення, зокрема, національної свідомості та духовності аж до самопожертви на олтар майбутньої Української держави.

1. Чередниченко Г.М. Из истории храмов Николаева//Тези першої обласної наукової краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. – С.122-124; Тригуб А.П. Роль Николаевского Адмиралтейского собора в жизни города//Там само. – С.125-126; Губская Т.Н. Церковь и народное образование в Херсонской губернии во II половине XIX века//Там само. – С.126-128.

2. Державний архів Миколаївської області.-Ф.206.-Оп.1.-Спр.28.-Арк.97.

3. Рідний край.-1906.-№4.-С.17.

4. Ковальова О.Ф., Чистов В.П. Названа праця.-С.166.

5. Рідний край.-1906.-№46.-С.4-6.

6. Друмов В.І., Цимбал Л.М. Про подорож М.М.Аркаса до Одеси // Шануючи пам‘ять патріота України. Документи і матеріали про життя та діяльність М.М.Аркаса. – С.56-60; Ржепецький Л.А. Названа праця. – С.117-120.

§2. М.М.Аркас як фундатор і перший голова Миколаївської “Просвіти”

Однією з найулюбленіших сфер громадської активності М.М.Аркаса стала просвітницька діяльність, що завжди була в Україні якнайтісніше пов’язана із визвольним рухом за право вільного розвиту української культури і мови. У роки першої російської революції вона і поготів висунулася на передній край, бо стосувалася загальнонародних інтересів, навколо яких згуртувалися різнорідні класи і соціальні верстви, зокрема, чи не всі прошарки української інтелігенції.

Специфічно українською національною формою культурно-освітньої діяльності стали “просвіти”, які виникли в багатьох місцевостях України. І хоч з‘явилися вони на основі політичних свобод, проголошених маніфестом царя Миколи ІІ від 17 квітня 1905 р., проте царські власті увесь час тримали українські “просвіти” під підозрою антисамодержавної діяльності. В усякому разі, вбачали в них порушників непохитних державних устоїв, утискували і переслідували їх на кожному кроці.

В.М.Доманицький, член однієї з найперших виниклих в Україні “просвіт” – Київської, якось писав у листі до М.М.Аркаса: “...Не дають їй життя, бо синьомундирні з великого розуму – кожного, хто тільки вступився до “просвіти”, вважають за соціал-демократа та члена “Спілки”, органом якої є “просвіта” з “Радою”. От дурні царя небесного! А робити тим часом не дають”.1

Узагальнюючи перші досягнення у культурно-освітній діяльності українських “просвіт”, україномовний тижневик “Слово”, який також став виходити завдяки першій російській революції, відзначав у 1907 р., що декламування віршів, співи та танці української тематики, українське народне вбрання, і особливо українська мова, яка лунає на всіх масових заходах “просвітян”, притягує до українського руху навіть міщан, виробляє з них “якщо не свідомих українців, то в усякому разі “спочувателів” української ідеї”.2

Майже одночасно один з керівників Одеської “Просвіти” А.Ніковський писав М.М.Аркасу: “... гарно те, що “просвіта” захоплює щоразу більший і повний гурт громадянства, що люди нас бачуть і знають і з повагою ставляться до “просвіти”.3

З ініціативи М.М.Аркаса 6 січня 1907 р. в його оселі група ентузіастів вирішила створити в Миколаєві Товариство “Просвіта”. Тут же було схвалено підготовлений Ю.Маковським його Статут. А вже 16 лютого 1907 р. Миколаївську “Просвіту” було зареєстровано.

Ним передбачалося наступне:

МЕТА ТОВАРИСТВА

§1. Товариство має не меті допомогти розвоєві української культури і першим чином просвіті українського народу його рідною мовою, працюючи в Миколаєві.

§2. Для цього Товариство має: а) видавати книжки, журнали, часописи і т.й. українською мовою, б) заводити свої книгозбірні, музеї, читальні, книгарні і т.й., в) споряджати публічні лекції і відкрити загально-просвітні курси, спектаклі, літературно-музичні вечори, концерти, вистави і т.й., г) заводити стипендії, школи, захист для дітей і дорослих, бюро праці і т.й. просвітні і добродійні заклади, д) оповіщати конкурси і премії за найкращі твори письменства, умілості.

ЗАСОБИ ТОВАРИСТВА

§3. Засоби товариства складаються: а) з членських вкладок, жертвувань, відсотків з капіталів і прибутків від маєтків, відданів, підприємств товариства і т.й., б) зі зборів за вистави, концерти, відчити, спектаклі і т.й., що мають споряжатись Товариством на власну користь.

§4. Грошовими тратами Товариства порядкують Загальні Збори, або у тіх межах, які визначать її Загальні Збори, або на підставі постанов тіх Зборів.

СКЛАД ТОВАРИСТВА

§5. Членами Товариства можуть бути повнолітні особи обох полів”.4

Миколаївську “Просвіту” М.М.Аркас заснував на виконання вікопомного заповіту Т.Г.Шевченка про найширшу освіту народних верств, прилучення їх до віковічних багатств української культури. Пропагуючи ці багатства, М.М.Аркас переймався насамперед творчою спадщиною геніального Кобзаря. 27 січня 1907 р. він повідомляв свого однодумця в Одесі – активного діяча просвітянського руху М.Ф.Комарова про те, що незабаром відбудеться урочисте відкриття “Просвіти” у Миколаєві, а далі писав: “Я тепер дуже заклопотаний із цією справою із упорядкуванням Шевченкових роковин, які хочемо справити цей рік якнайбучніше, користуючись відкриттям “Просвіти”...”.5

Рівно ж через місяць цей же адресат отримав від М.М.Аркаса нового листа, у якому з почуттям величезного піднесення сповіщалося, що “Просвіта” у Миколаєві, нарешті, відкрита, до неї записалося більше 100 чоловік.6

Урочисте відкриття Миколаївської “Просвіти” відбулося 25 лютого 1907 р. і було присвячене 93-й річниці від дня народження Т.Г.Шевченка. Після панахиди за Т.Г.Шевченком у Купецькому храмі (Різдвяна, 10) у залі відділу Російського технічного товариства (Таврійська 46, приміщення збереглося, тепер це вулиця Шевченка, 64), відбулися збори, на яких було понад 150 осіб. Головував М.М.Аркас. З травня 1907 р. це приміщення протягом трьох років буде орендувати Миколаївська “Просвіта”.

Як засвідчив протокол № 11 засідання Ради Товариства від 17 січня 1917 р. “Про святкування 10-річчя існування товариства”, загальне зібрання було призначено на 26 лютого – день першого зібрання 1907 р.

Однак відбулося ж воно насправді 25 лютого. Це підтверджують реєстрація його членів на перших загальних зборах “Просвіти”, виклад тексту самої промови на них, промова на святі-відкритті “Просвіти” 25 лютого, поміщення оголошення у “Николаевской газете” від 24 лютого 1907 р. про збори “Просвіти”. Ця ж газета 27 лютого повідомила про збори 25 лютого і відкриття на них “Просвіти”. Про це пишемо детально і, можливо, занадто прискіпливо, бо деякі автори не так давно дискусували щодо дати відкриття Миколаївської “Просвіти” (ДАМО. – Ф.206. – Спр.41. – Арк.19; Спр.6. – Арк. 20,22, 45, 52).

На початку цього урочистого дійства фундатор Миколаївської “Просвіти” виголосив українською мовою блискучу промову на захист права українського народу розвивати власну національну культуру рідною мовою. Сміливо говорив про Шевченка, як про борця за народну справу, як зразок для наслідування, і нещадно затаврував пригноблювачів ідейного поводиря, пророка українського народу.

М.М.Аркас у своїй доповіді виклав історичний нарис культури українського народу до його приєднання до Росії, про її занепад після цього періоду, спочатку відмежування, а потім і відпадіння вищих шарів українського суспільства від народу. Далі говорилося про польський і московський періоди історії, систематичну заборону української мови, а тому мало місце переміщення української літературно-історичної діяльності у закордонну частину України, в Галичину (Львів, тоді - Австро-Угорщина).

На завершення нарису доповідач зупинився на сучасному визвольному русі в Росії та історії виникнення організацій “Просвіта”.

Затим було оприлюднено (прочитано) Статут Товариства, за яким воно, будучи чужим до будь-яких політичних цілей, переслідує одне завдання – розвиток української культури і, головним чином, просвітництво українського народу на його рідній мові.

“Усі народи більш-менш мали спроможність здобувати собі освіту на своїй рідній мові, клопотались за розвиток своєї національної культури, - підкреслював М.М.Аркас. – Над нами ж українцями, - продовжував він, - важким гнітом на протязі більше століття лежала заборона рідного слова. За те, що ми з‘являємо з себе самостійний народ, що ми маємо свою історію, що ми переживали свої окремі важкі історичні часи, ми не мали права на те, прилюдно балакати, а навіть мислити, а як траплялись такі люди, яким не сила була ховати в собі національні почуття, і вони виривались в них на поверх правдивим словом, то їх, як наприклад Шевченка і інших, скоро приборкували, і усе знову замовкало на довгий час.”7

Далі було проведено запис у члени місцевої “Просвіти”. Таких виявилося більше 100 чоловік (152). Серед них не тільки українці, але й люди інших, самих різних національностей. Як видно, Миколаївська “Просвіта”, як і інші, з самого початку і дотепер ніколи не обмежувалася й не обмежується вузькими національними рамками.

Насамперед на зборах було обрано Раду (правління) Товариства у складі:

Аркас М.М. – голова,

Крижанівський А.В. – товариш голови,

Литвин Е.Т. – секретар,

Гайдученко С.І. і Маковський Е.М. – члени Ради (правління),

Скляр І.І. – скарбник.

Кандидатами у члени правління обрані Дюмін П.В., Кремнєв О.І., Местаргазі М.П. та Овчаренко М.П. До ревізійної комісії увійшли Маковський Е.М., Скляр П.А., Каракаєва П.Г.

Спираючись на досвід перших просвітницьких товариств Одеси, Києва, Кам‘янця-Подільського, Катеринодара, Катеринослава, Львова та ін., миколаївські просвітяни започаткували свою діяльність зі створення відділів: літературно-науковий (очолив М.М.Аркас), артистично-музичний (Ю.М. Маковський), книгарні і книгозбірні (П.О. Андріященко), господарський (П.В.Дюмін). Робота кожного відділу і товариства в цілому планувалася на рік.

Крім М.М.Аркаса, до “Просвіти” входили його дружина Ольга Іванівна та син Микола. Принагідно відзначимо, що Ольга Іванівна, дочка військово-морського офіцера, була також головою Комітету денного гуртожитку для дітей робітників.

Члени Товариства поділялися на дійсних, довічних і членів-співробітників. Дійсні члени сплачували річний внесок у розмірі 2-х крб. А ті, хто вносив зразу ж не менше 75 крб., вважалися довічними членами “Просвіти”. Таких, наприклад, у 1907 р., було четверо. Як видно зі Статуту, кошти організації складалися з членських внесків, пожертвувань, зборів від вечорів, концертів, вистав, читань, влаштовуваних Товариством, від продажу українських видань, різноманітних дрібних виробів, вишивок, від відсотків із капіталів і прибутків та ін.

Так, на користь Миколаївської “Просвіти” Аркаси робили значні матеріальні пожертвування зі своїх власних, суттєво збіднених грошових статків і родинного майна. У надрукованому звіті “Просвіти” за 1908 р. надибуємо таке: “На протязі 1908 р. на користь “Просвіти” зроблені такі пожертви: Грішми: М.М.Аркас 1-й. Різними речами: О.І.Аркас, М.М.Аркас – 1-й, М.М.Аркас – 2-й”.8 У цій же книжечці звіту, яка вийшла у світ після смерті М.М.Аркаса, зазначено, що “над усе небіжчик приймав до серця найменшу дрібницю української справи, він переживав душею кожний прояв її успіху, журився її безталанними пригодами”.9

У роботі Миколаївської “Просвіти” брали участь такі відомі на той час у місті люди, як Т.Ф.Камінський, Г.Ф.Манілов, М.П.Милевський, М.О.Гедройц та ін. До неї входили люди не лише різноманітного становища та різних професій, але й численні, тим більше в Південній Україні, представники багатьох народів, чиї прізвища говорили самі за себе: Бердичевський, Берковський, Вінтелер, Волторніст, Влодек, Гена, Дейнека, Іванов, Каракаєв, Кудрявцев, Ліберман, Маковський, Міллер, Зима, Ратнер, Теодорович, Левін, Еперт, Блоха, Біленко, Ващенко та ін.

Спочатку Товариство розміщувалося в приміщенні місцевого відділення Технічного товариства, яке воно орендувало протягом трьох років. Затим переїхало до будинку Заславського (ріг вулиць Великої Морської і Малої Морської, 11), а пізніше, в 1913 р. – вул. Шардта (вул. Артилерійська, 12).

Найбільша активність “Просвіти” припадала на 1907-1908 рр., коли біля керівництва нею стояв М.М.Аркас. Після його смерті (13 (26) березня 1909 р.) головою товариства став Б.С.Кузнецов. Після цього, як стверджують у своїй книзі О.Ф.Ковальова і В.П.Чистов, активність Товариства поступово знижується. При цьому для такого висновку посилаються на повідомлення газети “Трудовая газета” від 27 листопада 1913 р., що, мовляв, на загальних річних зборах “Просвіти” 24 листопада 1913 р. були присутні 13 чоловік.10 І все. Але ж автори чомусь “забули”, що в 1910 р. царські власті взагалі закрили “Просвіти”. Проте й у важких умовах вона продовжувала діяти. На початку 1915 р., наприклад, членами “Просвіти” були 84 особи (ДАМО. – Ф.206. – Оп.2. – Спр.3. – Арк.7). У Миколаївському Музеї суднобудування і флоту експонуються численні театральні афіші різних часів. На одній з них читаємо, що 26 лютого (13 березня) 1920 р. (тоді на Миколаївщині була радянська влада) в театрі Шеффера відбудеться Тарасове свято за участі актора оперного театру О.І.Мосіна. В його програмі – опера “Катерина” М.М.Аркаса в постановці української театральної групи, за участі хору Миколаївської “Просвіти” у кількості 100 чоловік. Мабуть, коментарі тут зайві.

Поряд з іншими, велику роботу уже в 1907 р. здійснив відділ книгарні і книгозбірні: було зібрано 100 книжок українських авторів, організовано видачу книг мешканцям міста з 17 до 22 год., тричі на тиждень та ін.

У створенні книжкового фонду особисту участь брали М.М.Аркас, М.І.Комар, П.О.Андріященко, П.І.Скляр та інші члени Товариства.

Господарський відділ зумів забезпечити умови для роботи у приміщенні “Просвіти”, обладнати глядацький зал, сцену, придбати піаніно, меблі, різний інвентар, реквізити для вистав і концертів, пошити костюми для хористів та ін.

Самодіяльна організація незабаром після утворення здійснила у Миколаєві перший масовий захід, пов’язаний з ім‘ям Шевченка, щодо популяризації української культури.

Пізніше такі концерти, з обов’язковим виконанням фрагментів з опери “Катерина”, увійшли в традицію. Царські власті змушені були миритися з цим. Хоча Аркасові не робили спуску, він нерідко зазнавав суворих погроз і вичитувань, які псували його життя. Однак він ніколи, ніде і ні перед ким не поступався своїми принципами.

Для прикладу. Через кілька років після його кончини у місцевій пресі з’явився опис одного із зіткнень-сутичок М.М.Аркаса з миколаївським градоначальником Зацаренним. До речі, на панахиді в будинку Аркасів він був з дружиною. Саме йому підлягав Микола Миколайович за посадою мирового судді, яку він продовжував займати:

“Розповідають такий епізод. Колишній градоначальник Зацаренний дозволив у пам’ять роковин Шевченка постановку “Катерини.”

Аркас дав слово, що все обійдеться благополучно і що від слів Шевченка і музики його, Аркаса, небо не впаде на землю і навіть ветхий сарай Шеффера не зруйнується (йдеться про приміщення Миколаївського театру, тепер – Російського драматичного художнього. – В.Ш.). До часу, звичайно.

Зацаренний був у ложі... У театрі, заповненому глядачами, відчувався урочистий і благоговійний настрій, особливо коли на сцені артисти заспівали Шевченків “Заповіт”.

Як тільки-но сумна, тоскна мелодія полилася в зал, усі глядачі, як один, встали. Це був мимовільний, невідомо ким підказаний рух.

Після першого хвилювання очі всіх полинули у ложу градоначальника, де, за розповіддю очевидців, відбувався такий діалог:

Зацаренний: Що це означає? Ви обманули моє довір‘я. Я цього так не залишу.

Аркас: Ваше превосходительство, психіка глядачів мені непідвласна. Рух ледве чи свідомий.

Зацаренний: Досить, Ваше пояснення мене не задовольняє. Я категорично Вам заявляю: Якщо Ви бажаєте служити, пропоную піти з “Просвіти”, якщо ні – зніміть мундир.

Аркас: Вашому превосходительству бажано було так гостро поставити вибір, що ж, я його зроблю: знімаю мундир і залишаюсь членом “Просвіти”.

Проте відставки Зацаренний не допустив. Водночас “помилування” сталося без єдиного слова прохання з боку Аркаса.”11

Однією з важливих форм діяльності Товариства було проведення платних членських літературно-музичних вечорів з танцями. Тільки в 1908 р. таких вечорів відбулося близько півсотні.12 Плата за вхід у різні часи була різною: з членів Товариства – від 2 до 20 копійок, з гостей, яких допускали лише за рекомендаціями членів, – від 35 до 40 копійок.

У приміщенні “Просвіти” знаходилася читальня з українськими книгами, журналами і газетами – для читання тут та для продажу. Товариство передплачувало видання “Рада”, “Україна” і “Літературно-науковий вісник”, “Рідний край”, “Світова зірниця”. І тепер у відділі рідкісної книги Миколаївської обласної бібліотеки можна побачити чимало книг з печатками Миколаївської “Просвіти”.

Товариство, і перш за все в особі самого М.М.Аркаса, здійснювало велику лекційну діяльність. Так, у 1907-1908 рр. у залі “Просвіти” М.М.Аркас прочитав цілий реферативний курс з 14 лекцій з історії України, потім його було прочитано і в театрі перед виставами. У 1908 р. для громадськості м. Миколаєва він читав безкоштовні лекції про життя та діяльність І.П.Котляревського, М.К.Заньковецької, І.К.Карпенка-Карого, П.І.Ніщинського, М.П.Драгоманова, Б.Хмельницького. Як і інші члени Товариства, за допомогою лекцій та власних видань ґрунтовно доносив до місцевої людності справжні знання про Запорозьку і Задунайську Січі, Чорноморське, Азовське, Бузьке і Кубанське козацтва.

З лекціями виступали також інші члени “Просвіти”. П.О.Андріященко, наприклад, познайомив слухачів зі своїми рефератами “Хто ми, що ми і чого нам треба” та “Українська мова”. 18 жовтня 1907 р. український письменник Іван Воля виступив із доповіддю “Індивідуальні риси української культури”.

З перших днів існування Товариства при ньому виникли аматорська вокальна трупа, хор і драматичний гурток. Великого значення тут надавалося популяризації українського фольклору, народних пісень. На жаль, детальний їх репертуар до наших днів не дійшов. Проте з афіш та оголошень про це багато відомо. Приміром, 8 січня 1908 р хор Товариства під керівництвом П.Ф.Армаша виконав чумацьку пісню “Ой, що ж то за ворон” та “Коломийку”. 9-10 липня 1911 р. у Миколаївській “Просвіті” виступив український народний співак, сліпий бандурист Петро Ткаченко.

Члени Товариства брали найактивнішу участь у обрядових дійствах, зокрема, в “Ночі на Івана Купала” та ін.

На багатьох вечорах “Просвіти” виконувалися партії, арії (23 листопада 1907 р.), цілісні дії (2 березня 1908 р.) з Аркасової опери “Катерина” (диригент і хормейстер Б.С.Кузнецов, акомпаніатор Є.Б.Марголина). У глядачів великим успіхом користувалися різноманітні “живі картини”, наприклад, “Від’їзд козака в похід” та ін.

У звітах Товариства за 1908 р. відмічалося, що “Просвіта” утримує постійних платних режисерів і помічника керівника хору.

Драматичний і музичний колективи “Просвіти” здійснили постановку багатьох вистав, що є класикою української драматичної і оперної сцени. Серед них – опера “Запорожець за Дунаєм” С.С.Гулака-Артемовського, “Наталка-Полтавка” М.В.Лисенка, п’єси “Шельменко-денщик” Г.Ф.Квітки-Основ’яненка, “Наймичка”, “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Розумний і дурень” І.К.Карпенка-Карого, “Зимовий вечір” М.П.Старицького, “Нахмарило” Б.Грінченка та ін.

Ставилися також і жартівливі п’єси, суто розважального характеру, зокрема, у перекладі В.Дубровського “Ведмідь” А.П.Чехова, водевілі І.П.Котляревського, Л.М.Яновської та ін.

Рада “Просвіти”, особисто М.М.Аркас вели жваве листування з багатьма “просвітами” України та за її межами, з відомими діячами української літератури, мистецтва і театру – М.М.Коцюбинським, М.К.Заньковецькою, М.К.Садовським, М.Л.Кропивницьким, М.В.Лисенком та багатьма іншими. Уся ця переписка широко представлена у Державному архіві Миколаївської області (фонди 206 і 468). Тут зберігаються численні листи з Баку, Катеринослава, Житомира, Подольська, Полтави, Кам‘янця-Подільського, Одеси, Києва, Крюкова, Кременчука, Чернігова та інших міст.

З величезною пошаною, і це зовсім не перебільшення з різних міркувань, ставилася Миколаївська “Просвіта” до справжніх світочів прогресивної, гуманістичної російської культури.

Так, 1 липня 1908 р., у день 80-річчя Л.М.Толстого на адресу відомої всьому світові Ясної Поляни було надіслано телеграму, в якій у високоемоційному стилі відбилося захоплення талантом великого письменника-гуманіста. Про її конкретний зміст, заходи “Просвіти” щодо відзначення ювілею Л.М.Толстого, всілякі перешкоди цьому місцевих властей ми вже розповіли раніше у цій книзі.

Та, мабуть, найбільш послідовно і наполегливо вела Миколаївська “Просвіта” боротьбу за впровадження української мови у народну освіту. Тільки протягом 1908 р. вона надіслала:

“прохання члену Державної Думи проф. І.В.Лучицькому домагатися за націоналізацію школи”;

“листа Петербурзькій Українській Громаді за те, щоб висловлено було перед з’їздом представників від учительської спілки, який відбувався на той час у Петербурзі, бажання і прохання Миколаївської “Просвіти” за заведення скрізь на Україні шкіл, у яких викладовою мовою була б рідна українська”;

“лист до Празького всеслов’янського студентського з’їзду з привітанням і проханням підняти питання за те, щоб по Українських університетах було заведено – кафедри українознавства, а скрізь на Україні – школи з українською викладовою мовою”.13

М.М.Аркас не сподівався на “ласку” царських властей, діяв рішуче й наполегливо. На власні кошти він відкрив і протягом двох років, до самої смерті, утримував у селі Богданівці чотирирічну школу з українською мовою викладення і навчання. З осені 1906 р. всі діти, які поступили до цієї школи, стали навчатися по виданому у Києві українському буквару Норця.

У школі не тільки навчали писемності та основам наук. У ній виховували учнів, а через них – і батьків, у дусі високої української національної свідомості. Практичні наслідки проявилися дуже скоро хоча б у тому, що місцеві селяни одними з перших в Україні в роки першої російської революції заходилися збирати кошти на пам’ятник Великому Кобзареві. Правда, як тільки-но революція зазнала поразки, царські власті скористалися черговим доносом місцевого священика, ображеного тим, що йому не знайшлося місце для викладання “Закону Божого” російською мовою в українській школі села Богданівки, і негайно закрили її. М.М.Аркаса ж на той час уже не було на світі.

Та Миколаївська “Просвіта” не припиняла наполегливої і послідовної боротьби за українську мову у народній освіті. Її члени поширювали українську навчальну, художню, історичну літературу рідною мовою у містах і селах. Налагоджувався систематичний обмін книжковими новинками з Одеською і Київською “Просвітами”.

М.М.Аркас надавав великого значення обміну з “просвітами” лекторами, співаками, музикантами, а також літературою та ін., “щоб люди бачили, що в наших Просвітах є єдність, щоб таким побитом ми обмінювались і думками, і поглядами, і йшли в однім напрямку”.14

На великі справи надихали М.М.Аркаса і його однодумців вісті з столиці Російської імперії про зародження українського національного парламентаризму, пов’язаного насамперед з діяльністю селянських депутатів у Державній Думі. Весною 1906 р. він одержав листа , у якому повідомлялось, що “...в Думі заснувалось українське коло послів, до його пристав і Максим Ковалевський, всесвітньовідомий учений по государственному праву, основатель руського університета в Парижі, а ще важніше, що до українського кола записалось 32 селянина, а є надія, що їх пристане далеко більше. Це коло зробить популяризацію по всій Україні нашої національної справи”.15

Одним з важливих напрямків діяльності Миколаївської “Просвіти”, особливо в 1914-1918 рр., стала благодійність. Спершу вона мала не системний, а епізодичний характер. Допомога подавалася членам Товариства та симпатикам, виділялися кошти на окремі заходи. В 1907 р. Товариство зі своїх коштів установило дві стипендії імені Т.Г.Шевченка, по 50 крб. кожна, і одну напівстипендію. Стипендіатами Товариства в 1910-1911 навчальному році стали учні: середнього механічно-технічного училища К.Христаченко і О.Романов, напівстипендіантом – П.Нетеся; залізничного училища – О.Движков, М.Радченко, І.Музиченко, В.Бойко, М.Олійник; чоловічої класичної гімназії – В.Зв‘ягинцев; фельдшерсько-акушерської школи – О.Кодацька; реального училища – М.Гусєв; приватної школи Попової – І.Приходько. Тоді ж на стипендії було витрачено 382 карбованці із загального бюджету товариства в 5000 карбованців.

У наступному навчальному році “Просвіта” мала 12 стипендіатів, яким було виділено понад 400 карбованців.15а

Було також створено фонд допомоги безробітним-українцям.

З початком Першої світової війни царський уряд розпорядився закрити всю українську пресу, газети, журнали та інші видання. Це поставило під загрозу усе духовно-культурне життя, саме існування Миколаївської “Просвіти”. До того ж до царської армії було мобілізовано багатьох членів Товариства, його голову М.М.Загоруйченка.

Але “Просвіта” у Миколаєві, як і після її заборони у 1910 р., не припинила своєї діяльності, вишукувала форми, методи і засоби роботи, своє місце в нових умовах. Зрештою, Рада Товариства визначила новий, пріоритетний напрямок, а саме – добродійну діяльність на потреби цивільних мешканців та армії. Спочатку зусилля спрямовувалися на матеріальне сприяння українству в 1914-1915 рр. Пізніше було окреслено перспективний план такої діяльності на наступні роки.

Найперше було визначено форми подання благодійної допомоги та її адресати. Насамперед це були пожертви у грошовому вигляді військовим частинам діючої армії, військовим шпиталям. Водночас значні кошти надсилалися окремим благодійним організаціям Миколаєва, України, Росії. Матеріально підтримувалися окремі люди, наприклад, з числа стипендіатів Товариства та ін. “Просвіта” стала також одним з меценатів Тетянинського комітету допомоги зруйнованим, розореним війною селам і містам.

На засіданнях Ради Товариства доволі часто обговорювалися питання меценатства і спонсорування, збору коштів на ці цілі, їх розподілу тощо. Як видно зі звіту Ради “Просвіти” за 1915 р., кошти, зібрані у травні під час триденного збору, були передані потерпілим під час військових дій. Зібрані кошти 6-20 вересня на організованому народному гулянні (лотереї та ін.) передані Миколаївському відділенню Всеросійської спілки допомоги біженцям, а також на поповнення заснованого “Просвітою” стипендіального фонду, допомогу місцевим школам. Одержані у жовтні кошти від концерту були надіслані у міські та військові лікарні і шпиталі для хворих і поранених. На такі цілі використовувалися також вступні та членські внески, що значно зросли через підвищення авторитету Товариства, зростання чисельності тих, хто його поповнював. Тільки у серпні 1915 р. до “Просвіти” вступило 94 нових членів, які сплатили 750 крб. членських внесків.

Про такий важливий напрямок діяльності Товариства, як благодійництво, регулярно повідомляла газета “Степова Україна” та інші засоби масової інформації.

У наступні роки Товариство взяло під свою опіку ще й Український лазарет у Москві, Дамський комітет у Миколаєві, Московське відділення Всеросійської спілки боротьби з сухотами.

Враховуючи значення рідної книги, Товариство постійно допомагало міській бібліотеці. Так, 29 жовтня 1916 р. її дирекція висловила подяку “Просвіті” за пожертви, подаровану літературу. Було вирішено виділити книги українською мовою в окремий відділ, скласти для нього каталог та ін.

Товариство урізноманітнювало форми і методи роботи з людьми. Крім традиційних свят, вечорів, українських колядок, концертів, театральних вистав, виступу хору “Просвіта”, просвітяни стали дедалі більше пропагувати і продавати літературу, проводити різноманітні вікторини, грошові лотереї, збір пожертв та ін. Крім усього іншого, все це сприяло зростанню і майстерності самодіяльних колективів. До Товариства надходило все більше листів-подяк від різних колективів установ, закладів, від окремих людей.

Високо оцінили увагу і допомогу “Просвіти” пацієнти одного з військових шпиталів. Так, 36 поранених у ними підписаному листі до газети “Степова Україна” (19 вересня 1917 р.) писали, що “...вже третій раз виступає “Просвіта” зі своїм хором, оркестром і артистами, вносячи чимало світлих хвилин в наше лазаретне життя. Як свята, чекаємо ми їх приходу, свіжий струмінь примушує забути все похмуре минуле.”16 Водночас дякували усім тим, хто так жертовно витрачає свій час і працю, щоб подати їм цю маленьку радість. Вишукані в Державному архіві Миколаївської області матеріали свідчать, що тільки в 1916 р. у міських шпиталях “Просвіта” організувала 20 концертів та вистав.17

Про добрі її справи розголос пішов далеко за межі Миколаївщини. Наприклад, із діючої армії штаб 400-го Хортицького піхотного полку за підписом Д.Н.Якименка письмово просив надіслати україномовну літературу, потрібну для українських гуртків військових частин на фронті. Подібних листів-прохань було найбільше. Надходили вони з різних фронтів, свої прохання фронтовики обумовлювали тим, що література потрібна для кращого інформування про події в країні.

І в наступні воєнні роки Товариство “Просвіта” підтримувало тісні зв’язки з військовими частинами, при цьому розширювало сфери своєї діяльності. На прохання, зокрема, Миколаївського латиського комітету подавало допомогу латишам-біженцям в організації благодійного вечора - концерту. Одночасно воно і надалі забезпечувало діяльність курсів з української мови для солдатів важкого артилерійського дивізіону, влаштовувало для мешканців міста народні гуляння, християнські свята, пропагувало і спроваджувало українські народні звичаї та традиції, високу мораль та ін.18

Глибоке вивчення архівних та інших матеріалів, їх аналіз показали, що наполеглива праця Миколаївської “Просвіти” взагалі, її благодійницькі зусилля, зокрема, уберегли не тільки саме Товариство у той важкий воєнний час, але й переконливо, однозначно продемонстрували важливість і життєвість ідеології та практики просвітницького руху у пробудженні і піднесенні національної свідомості й активності українського та інших народів, що населяли тоді Україну.

Миколаївська “Просвіта” була любим дітищем М.М.Аркаса, вона коштувала йому не тільки значних матеріальних витрат, а й здоров‘я. Адже царські власті всіляко утискували і переслідували просвітян. Не уникнув цієї гіркої чаші і М.М.Аркас, незважаючи на свої високі чини і звання, здобуті на державній службі.

Масові освітньо-культурні заходи Товариства здійснювалися, як правило, завдяки високому особистому авторитету серед громадськості міста її керівника. З цим змушені були рахуватися місцеві можновладці. Широко відомою миколаївцям була слава про історичні заслуги батька й дядька Миколи Миколайовича у культурно-освітньому і суспільно-політичному розвитку міста й краю.

Однак варто було М.М.Аркасу на якийсь, хоча б незначний, час відлучитися з Миколаєва, як на шляху діяльності “Просвіти” місцеве начальство зразу ж висувало всілякі нові перепони і рогатки. В одному з листів до М.М.Аркаса В.М.Доманицький зі співчуттям писав: “Читав я, що в Миколаєві вечір “Просвіти” не дозволено, бо Вас не було в місті”.20

Уся нещадна самодержавна система цькувань, переслідувань, “проволочок” була спрямована проти найменших спроб прилюдно пропагувати українську мову й культуру. Так, у офіційному друкованому звіті Миколаївської “Просвіти” за перші роки її існування (1907-1908 рр.) під проводом М.М.Аркаса ця переважно відверта, а часом ледь прихована національно-гнобительська система викрита у такому обережному, але водночас зрозумілому для сучасників узагальненні: “Миколаївське Товариство “Просвіта” розвинуло свою діяльність до меж дозволених своїми невеликими силами і обставинами сучасного життя, яке на кожнім кроці ставило тій діяльності великі перешкоди”.21

Разом з тим доводилося, на біду тим самим миколаївським “просвітянам”, долати рутину й знизу. Миколаївські обивателі часто якщо й не засуджували, то дуже боялися виявляти які-небудь виразні симпатії до української культури і мови, а тим більше – до визвольної боротьби за утвердження всього національного в житті суспільства.

Отже, “українофіли”, до яких відносили й М.М.Аркаса, ніколи не викликали добрих почуттів у царських властей. Їм було добре відомо про його знайомство і листування з багатьма діячами українського національно-культурного руху, його постійне спілкування з кобзарями і бандуристами “з народу”. Крім того, сама його участь в урочистому відкритті пам’ятника І.П.Котляревському в Полтаві (1903 р.) не могла пройти безслідно. Адже всі учасники цієї події були взяті на облік царською охранкою. В “багатому арсеналі” засобів таємних спостережень поліції за підозрілими була й перлюстрація їх листування.

Не виключено, що під пильну увагу жандармів потрапив і лист М.М.Аркаса, написаний під час першої російської революції, сповнений співчуття до селянських мас, що піднялися на боротьбу проти гноблення і поміщицьких екзекуцій. А потім за це зазнали найжорстокіших тортур і катувань від царських гнобителів.

“Прямо страшно робиться, - писав Аркас. А якої нелюдської кари завдають по селах? Оце в мене були наші селяни і оповідали, як жорстоко катували козаки по деяких селах, де скаржились на людей поміщики. Страшно й виголосити. Нагаями так пороли, що місця живого не зоставляли... Двоє померло. Побитих заборонено везти у больниці і їх пользують бабки”.22

Після поразки першої російської революції, у 1910 р. вийшов царський циркуляр “Про інородців та сепаратизм”. Український національний культурний рух було визнано небезпечним для Російської імперії. Тому всі “Просвіти” були заборонені.

Проте Миколаївська “Просвіта” не припинила свого існування. Вона і в цих нелегких, по суті, напівпідпільних умовах продовжувала діяти. Дещо легшим, більш ліберальним для “Просвіт” став режим у перші роки Першої світової війни (1914-1915).

Повніше відродилися просвітницькі товариства в 1917 р. І знову його активісти у містах і селах несли в широкі народні верстви культуру і освіту рідною мовою, намагалися виховати робітництво і селян, інтелігенцію в національно свідомих громадян-патріотів своєї землі.

У нелегкі пореволюційні роки “Просвіта” знову ж таки не припиняла своєї діяльності. Так, у 1918-1919 рр. нею було поставлено 72 вистави, проведено 63 безкоштовні лекції. Наприкінці 1919 р. Миколаївська “Просвіта” видала своїм коштом популярну брошуру “Поезія України” свого лектора, викладача Миколаївського учительського інституту М.Герасименка.

Але ж все це суперечило борцям за казармовий соціалізм, нелюдській ідеології та злочинній практиці імперського, тоталітарного режиму. Як наслідок, на межі 20-30-х років XX ст. “Просвіти” в Україні були знищені, як ніби-то розсадники українського буржуазного націоналізму. Польський та угорський уряди припинили діяльність “Просвіт” у Галичині і Закарпатті в 1930-1939 рр., хоч і після цього багато з них продовжували діяти.

Ось що говорилося в “Історичній довідці про Миколаївську спілку “Просвіта” для справи по реабілітації репресованих членів так званої “Української націоналістичної організації” 1936-1938 років”, 1957 року, підписаній начальником Державного архіву Миколаївської області Людковським, начальником відділу секретних фондів С.Ф.Агафоновим, засвідченій начальником слідчого відділу УКДБ при УРСР по Миколаївській області підполковником Шаповаловим:

“Миколаївське українське товариство “Просвіта” організовано і офіційно дозволено Миколаївським градоначальником 16 лютого 1907 року.

25 лютого 1907 року відбулися перші загальні збори членів “Просвіти”, які обрали Раду “Просвіти” на чолі з головою М.М.Аркасом, одним з ініціаторів організації даного товариства. В 1907 році товариство нараховувало 188 членів, а в 1917-1920 рр. – 150 чоловік.

Усіма справами “Просвіти” керували загальні збори всіх членів, що збиралися раз на рік.

“Просвіта” мала такі відділи: 1. Літературно-науковий. 2. Артистичний. 3. Книжковий магазин і бібліотека. 4. Господарський.

Керували відділами особи, що обиралися загальними зборами. Членами Миколаївського українського товариства “Просвіта” були представники української інтелігенції (артисти, вчителі, студенти та ін.).

Товариство мало свій статут, згідно якому ставило своєю метою проведення культурно-просвітницької роботи серед українського населення (видання газет, журналів, влаштування лекцій, вечорів, концертів і т.д.).

Офіційно товариство було організацією, не пов‘язаною з політикою, однак його діяльність носила буржуазно-націоналістичний характер (підкреслено нами – В.Ш.).

В період Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни “Просвіта” підтримувала Центральну Раду, до неї входили члени Української РСДРП та українські есери.

Після встановлення радянської влади в Миколаєві “Просвіта” продовжувала свою діяльність.

В 1920 році вона була зареєстрована в Губернському відділі народної освіти.

Є відомості про існування “Просвіті” до 1924 року. Дата ліквідації її по документах не встановлена”.

Затим до “Історичної довідки про Миколаївську спілку “Просвіта” було додано довідку-список членів українського товариства “Просвіта”, української РСДРП та українських есерів, інших буржуазно-націоналістичних партій. У ньому були, починаючи з М.Д.Лагути, коротенькі дані про 57 репресованих осіб, про 20 з них указано, що це колишні члени Миколаївської “Просвіти”. Про решту (названо тільки прізвища) сказано , що відомостей на них немає. Додаток підписано тими ж особами, що й довідка. Їх оригінали зберігаються в архіві УСБУ по Миколаївській області.

Тепер названі довідка і додаток до неї опубліковані.23

Усі справи про Миколаївську “Просвіту” з фонду 206 Державного архіву Миколаївської області були засекречені.

Лише не початку 90-х років XX ст. з них було знято табу, і дослідники одержали доступ до документів і матеріалів.

Як свідчать реєстри членів “Просвіти” за 1907 рук з Миколаївського обласного державного архіву, наприкінці того року “Просвіта” об‘єднувала 188 осіб,24 а у важкому воєнному 1915 році – 84 члени.25

“Просвіти” з часу їх виникнення завжди і скрізь очолювали авторитетні, загальновизнані і відомі люди, вчені, письменники, митці, представники духовенства та ін. Так, першою українською “Просвітою”, створеною у Львові (1868), керував відомий вчений А.Вахнянин, у Закарпаття (1896) – науковець, поет, священик О.Штефан.

У Аркасові часи Катеринославську “Просвіту” зразу ж після її виникнення в 1905 р. очолив визначний український історик-козакознавець, етнограф і фольклорист Д.І.Яворницький. Це він, за словами іншого визначного українського історика-академіка Д.І.Багалія, діяв, “немов завзятий запорозький козарлюга”, і цілком заслужено і справедливо називав його заслуженим українським істориком, “Нестором Запорожжя”. Тоді ж заснували Одеську “Просвіту” відомі українські діячі С.Шелухін, І.Луценко, А.Ніковський. Київською “Просвітою” (1906) керували славнозвісні Б.Грінченко, Леся Українка, М.Лисенко, Чернігівською (1908) – визначні письменники, поети і публіцисти М.Коцюбинський, І.Шпаг та В.Еллан-Блакитний і т.д. Щодо Миколаївської та інших українських “Просвіт”, то можна зробити і такий висновок: історична “Просвіта” була школою державності в чужій державній системі.

Відроджена нинішня “Просвіта” має стати справжньою, дієвою державотворчою силою в незалежній Українській державі.

1. Державний архів Миколаївської області.-Ф.468.-Оп.1.-Спр.2.-Арк.16.

2. Гришинський В. Одеські українці // Слово.-1907.-24 листопада.

3. Державний архів Миколаївської області.-Ф.468.-Оп.1.-Спр.14.-Арк.14.

4. Там само.-Ф.206.-Оп.1.-Спр.6.-Арк.2-1. Друк. екз.

5. Одеська обласна державна бібліотека ім. О.М.Горького. - Відділ рукописів.-Ф.28.-Арк.11.

6. Там само.-Арк.12.

7. Річне справоздання в діяльності Українського Товариства “Просвіта” у Миколаєві за 1907 рік. - Миколаїв: 1908.-С.2.

8. Справоздання Українського Товариства “Просвіта” у Миколаєві. На 1 січня 1909 р. - Николаев: 1909.-С.5.

9. Там само.-С.46.

10.Ковальова О.Ф., Чистов В.П. Названа праця.-С.167-168.

11.Партизан. Из недавнего прошлого // Николаевские отголоски.-1912.-22 березня.

12.Державний архів Миколаївської області .- Ф.206.-Оп.1.-Спр.6.-Арк.153.

13.Справоздання Українського Товариства “Просвіта” у Миколаєві. На 1 січня 1909 р.-С.6-7.

14.Одеська обласна державна бібліотека ім. О.М.Горького. - Відділ рукописів.-Ф.28.-Арк.13.

15.Державний архів Миколаївської області. - Ф.468.-Оп.1.-Спр.21.

15а) Там само. – Ф.206. – Оп.2. – Стр.17. – Арк.4,12; Спр.3. – Арк.7.

16.Там само .- Ф.206.-Оп.2.-Спр.28.-Арк.83.

17.Там само. - Оп.1.-Спр.30.-Арк.6.

18.Там само .- Арк.91.

19.Там само. - Ф.468.-Оп.1.-Спр.2.-Арк.20.

20.Там само. - Спр.23.-Арк.3.

21.Справоздання Українського Товариства “Просвіта” у Миколаєві. На 1 січня 1909 р.-С.1.

22.Державний архів Миколаївської області.-Ф.468.-Оп.1.-Спр.14.-Арк.14.

23.Історична довідка про Миколаївську спілку “Просвіта” для справи про реабілітацію репресованих членів так званої “Української націоналістичної організації” 1936-1938 років, 1957 рік; Додаток до історичної довідки про Миколаївську спілку “Просвіта” // Реабілітовані історією. Масові репресії на Миколаївщині. 1920-і – 1950-і роки. – Миколаїв: 2000. – С.161-164.

24.Державний архів Миколаївської області. – Ф.206. – Оп.1. – Спр.158. – Арк.160.

25.Там само. – Оп.2. – Спр.3. – Арк.7.

§3. Відродження сучасного Миколаївського обласного відділення Всеукраїнського Товариства “Просвіта” імені Т.Г.Шевченка

У другій половині 80-х років XX століття в умовах розгортання гласності та демократії в суспільстві національно-патріотичні сили України, що вийшли на арену політичної боротьби, почали засновувати свої громадські та політичні новоутворення.1 Серед перших постало й Товариство української мови імені Т.Г.Шевченка, що зародилося у середовищі свідомої української інтелігенції Києва – у Спілці письменників України. У лютому 1989 р. у Києві зібралися представники усіх областей, щоб заснувати цю Всеукраїнську організацію, яка б стала на шляху духовного нищення народу, його русифікації, повела справжню боротьбу за його національне відродження. Відзначимо, що ідея певного організаційного оформлення таких сил тривалий час всіляко обговорювалася в Україні, витала, як кажуть, у повітрі.

Сприйнявши ідею створення такого товариства, у грудні 1988 р. у Миколаївській обласній організації спілки письменників зібралися окремі письменники, інженерно-технічні працівники “Машпроекту” при Південно-турбінному заводі, заводу “Океан”. Так було покладено початок організаційній роботі. Велика група миколаївців затим брала участь у роботі установчої конференції в м. Києві.

22 березня 1989 р. на установчих зборах, нарешті, організаційно було створено Миколаївське Товариство української мови. Головою став письменник В.Бойченко, його заступником – інженер В.Сліпець, секретарем – колишній агроном, пенсіонер Ф.Грозов. Так стала на шлях відродження Миколаївська “Просвіта”, утворена великим патріотом України М.М.Аркасом ще на початку 1907 р., “розпущена” радянськими властями того часу у середині 20-х років XX століття, мовляв, як вогнище українського буржуазного націоналізму.

У квітні 1989 р. у Миколаївських обласних газетах було опубліковано звернення до громадськості краю під заголовком “Рідна мова – душа народу”, в якому щойно створене товариство закликало відроджувати, поширювати функціонування рідної мови, повертатися душею до джерел національної культури. Водночас містився заклик створювати осередки та об’єднання товариства у Миколаєві та інших містах, селищах та районах області.

Незабаром перші осередки товариства з’явилися у Миколаєві: на заводах “Океан”, “Південно-турбінному”, ім. 61 комунара, в організаціях Спецбуд, “Машпроект”, в обласному тубдиспансері, в обласній сільськогосподарській дослідній станції, письменницькій організації та деяких інших, у яких щосереди стали збиратися їх активісти.

Одним із важливих напрямків діяльності Миколаївської “Просвіти” стала співпраця з депутатами Верховної Ради УРСР від Миколаївщини, зокрема, щодо підтримки державного статусу української мови у Законі про мови в Україні, що тоді розроблявся. Звернулися також зі своїми пропозиціями до Верховної Ради республіки.

Для пропаганди рідної мови вели роз’яснювальну, агітаційну та організаційну роботу, працювали з батьками учнів, учителями, і особливо керівниками шкіл. Нарешті, в одній школі (№14) за підтримки місцевої влади, при активній допомозі просвітян у повністю зрусифікованих школах м. Миколаєва з 1 вересня 1989 р. розпочалося навчання українською мовою у перших класах.

Помітне значення для розширення сфери застосування української мови мала обласна нарада керівників освіти, науки, культури 6 липня 1989 р. Завдяки наполяганням просвітян тут також були широко представлені засоби масової інформації. Представники “Просвіти” відіграли вирішальну роль у тому, що була відхилена пропозиція, щоб районні організації “Просвіти” “очолили” секретарі райкомів партії, або ж заступники голів райвиконкомів.

Миколаївське товариство поширювало кольоровий плакат з портретом Т.Г.Шевченка і написом: “Чи твої діти говорять моєю мовою?” Видавалася стінна газета “Рідне слово”, що вивішувалася у вітрині крамниці “Союздруку” на центральній вулиці міста.2 Змонтували також свій стенд на приміщенні одного з кінотеатрів цієї ж вулиці, з уміщеною стінною газетою “Вулиця Аркаса”. Деякі осередки стали видавати свої стінгазети “Слово”. Біля пам’ятника великому Кобзареві відзначали шевченківські дні та ін.

28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон “Про мови в Українській РСР”. Це наповнювало новим змістом подальшу діяльність товариства, збагачувало форми, методи та засоби його роботи, поповнювало його актив. Серед найактивнішого поповнення – юристи М.Любченко, О.Баштовий, викладачі-науковці вузів В.Бандура, М.Загородній, заслужена артистка України В.Антонюк, актори і режисери М.Євтушенко, М.Курінний, лікарі І.Грасевич, І.Гаврилишин, С.Джердж, М.Прийма, заслужений лікар України М.Ганущак, письменник О.Різниченко, робітники І.Новохатько, М.Лялько, Я.Сиволапенко, Й.Череп, О.Мот, інженери О.Малицький, О.Граченко, А.Кубайчук, журналісти Г.Єжелов, С.Фомін, Ю.Кіпер та ін. Сповна віддавалися громадській справі П.Саранчук, В.Мироненко, Г.Білик, Г.Бульбочка, В.Бродовська, подружжя Мрищуків, А.Андрєєва, В.Кучеренко, В.Шемчук, дві Надії Архипенки та багато ін.

Після прийняття згадуваного закону значно активізувалася робота у районах області. Повсюдно виникали нові осередки товариства, наприклад, у багатьох школах, педагогічному інституті, обласному інституті вдосконалення вчителів, деяких редакціях обласних газет. Виділялися своєю активністю осередки Корабельного району м. Миколаєва.

19 травня 1990 р. в Миколаївському Палаці суднобудівників відбулася установча конференція зі створення Миколаївської крайової організації товариства української мови імені Т.Г.Шевченка. В її роботі брали участь делегати Очаківської, Вознесенської, Первомайської, Кривоозерської, Новобузької, Веселинівської, Єланецької, Снігурівської та деяких інших районних організацій. Дещо пізніше з’явилися осередки та районні організації в Новій Одесі, Арбузинці, Братському.

На 1990 рік у діяльності товариства вже чітко окреслилися такі основні напрямки роботи: агітаційна та організаційна робота у колективах дошкільних установ, шкіл, профтехучилищ, вузів щодо сприяння переходу їх на українську мову навчання; участь у засобах масової інформації щодо популяризації першого досвіду та їх перехід на державну мову; збирання української літератури для бібліотек, дитячих закладів і шкіл; популяризація видань української книги і преси; різноманітна допомога, насамперед в організації гуртків для вивчення української мови у військових частинах, правоохоронних органах та ін.; пересилка української літератури українським товариствам у Росії, Польщі. Члени товариства стали брати активну участь у роботі комісії (групи) з контролю за дотриманням Закону “Про мови в Україні” при облдержадміністрації. Співпрацювали з асоціацією “Зелений світ”, товариством “Меморіал”, рядом політичних партій, брали участь у багатьох акціях, пов’язаних з наслідками Чорнобильської трагедії, голодами і голодомором, масовими комуністичними репресіями і терором та ін.3

Хоч товариство – це організація громадська, але питання мови скрізь і повсюдно, а тим більше в Україні, завжди було питанням політичним. Щоб відродити функціонування української мови у всіх сферах, тепер уже державної, необхідні були зміни політичні. Звідси й підтримка тих політичних сил, їх організацій, які сприяли рухові суспільства до політичної незалежності України. Так, весною 1990 р., напередодні всесоюзного референдуму, виборів до місцевих рад, товариство здійснювало ряд заходів разом із “Зеленим світом”, Народним Рухом України, висувало спільних кандидатів у депутати.

Миколаївські просвітяни примножували свої зусилля після прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України. Особливо активними у всій роз’яснювально-агітаційній діяльності товариства були В.Сліпець, А.Іванюченко, І.Грасевич, І.Гаврилишин, Р.Шпак, подружжя Т. і В. Кіпер, С.Вдовиця, Е.Вакула, А.Осадчук. Саме тоді ж на зібраннях товариства української мови біля пам’ятника Т.Г.Шевченку вперше замайоріли національні прапори. Товариство брало участь у підготовці та проведенні мітингів, інших акцій у зв’язку із серпневими подіями 1991 р. у Москві.

Активною була діяльність товариства напередодні Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Так, зусиллями товариства у зв’язку з референдумом було проведено перший обласний форум інтелігенції.

У 1992 р. товариство отримало нову назву – Миколаївське об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т.Г.Шевченка. З цього часу, зокрема, у зв‘язку з 140-річчям від дня народження М.М.Аркаса, одне з центральних місць у діяльності “Просвіти” зайняла пропаганда імені та славних діянь у справі національного пробудження й відродження спадщини великого патріота України Миколи Миколайовича Аркаса.4

“Просвіта” виступила ініціатором розробки обласної програми щодо виконання Закону “Про мови в Україні”, запропонувала облдержадміністрації свій проект, який і було прийнято за основу ухваленої програми.

Члени правління крайової організації С.Бережний та С.Січко створили й очолили перші в Миколаєві Першу Українську гімназію та український інформатико-математичний ліцей (муніципальний колегіум). З’явилася перша кафедра українознавства в педагогічному інституті. Тепер вони діють також у Миколаївському навчально-науковому центрі Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова, Миколаївській державній аграрній академії, педуніверситеті, згадуваних Першій українській гімназії і Колегіумі.

За обласною програмою, більше половини шкіл та дитячих дошкільних закладів, як і Український морський технічний університет, уже мали бути переведеними на державну мову. Однак до цього часу вона помітно недовиконана. Завадило цій справі також незаконне рішення Миколаївської міськради від 26 квітня 1994 р. “Про паралельне функціонування в Миколаєві російської і української мов”, згодом відмінене на протест прокуратури.

Водночас не дотримуються чинного законодавства про мову в ряді навчальних закладів, зокрема, як не прикро та й просто незрозуміло, в окремих вузах, центрах юридичного напрямку, які б мали бути зразком у дотриманні існуючого законодавства, у деяких державних, та особливо в недержавних закладах.

Так виховується неповага до законів, вибірковий підхід до їх дотримання, правовий нігілізм. Кажуть, народ скаже – як зав‘яже. Отож він ще й говорить мовою не таких уже й далеких часів: чому ігнорується в уже незалежній Україні мовне законодавство? А де безкарно ігнорується, або просто відкидається та чи інша конституційна норма, зокрема, щодо мовного законодавства з вини, як правило, керівників органів і закладів освіти та науки, то дозволимо собі також сказати по-народному: там ще й кінь не валявся, щодо справжньої нашої державності.

Отже, обласна програма, програми навчальних закладів часто не виконуються. Однак ніхто, нікого і нічого за це не питає.

Проте, незважаючи на труднощі і протидії, товариство не тільки вимагало практичної реалізації обласної, міської, районних програм, але й подавало органам освіти, педагогічним колективам, органам управління і влади різнобічну допомогу.

Восени 1996 р. на державну мову викладання в м. Миколаєві стала переходити вже 31 школа із 58. У наступні роки до них приєдналися ще декілька шкіл. Відзначимо, що мали місце випадки і зворотнього характеру. Важко цей процес відбувався у профтехучилищах, ще важче – у деяких вузах, особливо в Українському морському технічному університеті, недержавних закладах.

Останнім часом в обласному та деяких районних центрах відкриті філіали й навчально-наукові центри, де питанням мовної політики приділяється, як правило, вкрай мало уваги. Тому правління обласної “Просвіти” таким навчальним закладам мало б приділяти особливо пильну увагу.

Певну уяву про практичну допомогу “Просвіти” освітянам дають такі, зокрема, дані. Так, тільки у 1992-1993 рр. Миколаївська “Просвіта” поширила до 3 тис. примірників української дитячої літератури (переважно в дошкільних установах), а також 5 тис. примірників “Українського церковного календаря”. У 1993-1994 рр. було передано переважно дошкільним закладом, бібліотекам майже 5 тис. примірників книг із історії України, українознавства, художньої літератури. Подавалася допомога у комплектуванні бібліотек військових частин, оформленні світлиць тощо. Обласна організація “Просвіта” створила власну бібліотеку, всіляко сприяла хорові ім. М.М.Аркаса, яким керує вже багато років член правління, заслужений працівник культури України, лауреат премії ім. М.М.Аркаса О.М.Шпачинський, викладач Миколаївської філії Київського національного університету культури і мистецтва.

Просвітяни проводили конференції у військовому гарнізоні Миколаєва, організовували концерти, наприклад, конференцію “Доля імперій” та ін. Члени осередку заводу “Океан” В.Спиця, Б.Мороз, О.Матіюк забезпечили активну участь миколаївців у Святі козацької слави до 500-річчя українського козацтва. Щорічно “Просвіта” проводить шевченківські свята, очолює відзначення Аркасових ювілеїв та днів, брала участь у встановленні пам’ятного знака на місці, де колись стояв будинок М.М.Аркаса.

Протягом трьох років, з серпня 1995 по вересень 1998 рр., товариство очолював В.Сліпець. Було ініційовано чимало звернень і звертань з найпекучіших проблем розбудови державності, духовного життя, практичного впровадження державної мови у всі сфери суспільно-політичного життя до керівників законодавчої та виконавчої влади країни, до міських та обласних, районних органів влади.

Помітну роботу провела Миколаївська “Просвіта” у зв’язку з обговоренням та прийняттям Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 р., закріпленням державного статусу української мови, відзначенням роковин незалежної України, шевченківських та аркасових ювілеїв, 140-річчя від дня народження І.Я.Франка, 130-річчя від дня народження М.С.Грушевського, аркасових днів і читань та ін. Це – лекції, цикли виступів по Миколаївському телерадіомовленню, круглі столи, наукові конференції, більше десятка випусків Миколаївського обласного телебачення авторської програми В.П.Бойченка “Основа” та багато ін.

Миколаївська “Просвіта” прагне також зберегти славну традицію, коли активно переймається видавничою діяльністю. При цьому знаходить активну підтримку обласної державної адміністрації та обласної і міської Рад, у багатьох миколаївських меценатів. Тільки за останні сім років кафедра українознавства педагогічного університету, наприклад, опублікувала 11 книг, посібників з історії України і національної культури, Миколаївщини, а за книгу “Історії української культури” шести її викладачам була присуджена премія ім. І.І.Аркаса за 1996 рік.

Ряд цікавих праць видали миколаївські науковці В.М.Вашкевич, М.О.Багмет, В.С.Крючков, Ю.В,Котляр, С.С.Макарчук, О.М.Полухіна, П.І.Соболь, П.М.Тригуб, І.М.Рада, М.М.Шитюк, Н.В.Шевченко, В.Я.Яблонко, О.Г.Бакалець, О.А.Добровольський та деякі ін.

Останній, приміром, опублікував досить ґрунтовну працю “Крізь тисячоліття. Історія Миколаївщини в топонімах” (1999 р.), яка неабияк приваблює читачів, студентство.

Нарощує свою діяльність створена у 1998 р. кафедра українознавства Миколаївського навчально-наукового центру Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова. 14 її викладачів, серед них – 2 доктори історичних наук, професори, академіки, заслужений діяч науки і техніки України, двоє – лауреати премії імені М.М.Аркаса, шість кандидатів історичних та філологічних наук, доцентів, забезпечують викладання і вивчення основних українознавчих предметів. За неповних чотири роки існування кафедри її членами опубліковано до 20 монографій, книг, посібників, більше ста статей загальним обсягом понад 250 друкованих аркушів. З-поміж них – ґрунтовна колективна праця “Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки” (науковий і літературний редактор, один із її авторів – професор В.П.Шкварець), обсягом більше 36 друкованих аркушів, посібник “Історія держави і права України” – 28, два збірники документів і матеріалів – разом з Державним архівом Миколаївської області: “Голод 1946-1847 рр. на Миколаївщині” (керівник – доцент М.М.Шитюк – 10, “Миколаївщина: колективізація сільського господарства і голодомор” (1929-1933 рр.) (керівник – доцент М.М.Шитюк) – 14 друкованих аркушів.

Наприкінці 2000 р. побачила світ фундаментальна праця – монографія кандидата історичних наук, доцента М.М.Шитюка обсягом більше 40 друкованих аркушів про масові комуністичні репресії проти мешканців південного заходу України в 1920-і - 1950-і роки. З цієї ж проблематики була рекомендована до захисту в Інституті історії України НАН України, а в травні 2001 р. там же була захищена ним докторська дисертація.

Серед добрих справ цього колективу – створення у навчально-науковому центрі навчального краєзнавчо-етнографічного музею та ін., залучення до усіх справ студентства, використання різноманітних форм і засобів діяльності українознавчого напрямку.

Виключно активну життєву позицію з усіх цих питань займають колективи миколаївських Першої української гімназії, Муніципального колегіуму, багатьох міських та сільських шкіл. Не “пасе задніх”, а йде попереду Миколаївський інститут Національного університету “Києво-Могилянська Академія”.

Величезний внесок в українську справу вносить газета обласної державної адміністрації та обласної Ради “Рідне Прибужжя”, де, скажімо, з 1992 р. ведеться (вийшло півтори сотні випусків) рубрика талановитого журналіста, лауреата премії імені М.М.Аркаса С.В.Тупайла “А мова, як море...”, аналога якій немає в Україні. Уже багато років на місцеве українство, на Українську державу працює газета обласного Народного Руху України “Український південь”, редагована його головою Ю.В.Діденком.

Однак, чомусь їхній досвід не вивчається, як слід, не узагальнюється, тому й поширюється вкрай слабо. Останнім часом здається, “затухає” діяльність робочої групи облдержадміністрації з питань контролю за додержанням мовного законодавства та ін. В усякому разі, громадськості мало що відомо про її діяльність, конкретні справи. Проте, відзначимо, що розпорядженням Миколаївської облдержадміністрації від 2 квітня 2001 р. №201-р внесено зміни до складу робочої групи з контролю за здійсненням обласної програми виконання Закону Украйни “Про мови в Україні”. Затверджено майже повністю оновлений склад робочої групи з контролю за здійсненням “Обласної програми виконання Закону України “Про мову в Україні”. Робочу групу у складі 16 осіб, з них 8 освітян, працівників навчальних закладів, очолили заступник голови облдержадміністрації М.А.Рихальський і співголова – керівник обласної “Просвіти” Н.М.Огренич.5

Майбутнє покаже, але справи мають неодмінно докорінно поліпшитися, неминуче зросте вплив робочої групи на стан справ на місцях.

Водночас, з нашої точки зору, слова М.М.Аркаса, що його дуже турбувало, що на той час у Миколаєві був боязкий народ, “дуже байдужі, несвідомі і досить неприємні відносини у всіх до святої праці нашої, багато галушкових патріотів, та мало щирих українців”1, тепер вже дещо менш актуальні. З другого боку, все ж таки до певної міри вони ще співзвучні сьогоденню.

Проте, будемо відвертими: дуже багато усі ми недоробляємо у духовній сфері. А вакуум, як відомо, не терпить пустоти. Крім того, це не може час від часу не розв’язувати руки тим людцям, хто спить і бачить Україну не відродженою, соціально та духовно багатою, а навпаки, деукраїнізованою, бездуховною, а звідси – й беззахисною, безликою.

У таких умовах важко стверджувати, що ми ретельно вивчаємо і досконало знаємо спадщину М.М.Аркаса, користуємося нею, запевняємо часто на словах, а не на ділі, що ми гідно вшановуємо його пам’ять і т.д.

Але якщо не ми, громадяни України, то хто ж це зробить за нас?! Звичайно, ніхто. І тут лише пустопорожні наші словеса і теревені ні до чого.

Восени 1998 р., а потім і на початку 2000 р. були вжиті деякі заходи щодо активізації Миколаївської “Просвіти”, було оновлено керівництво, проведено його ротацію. Її очолив кандидат економічних наук, доцент, завідувач кафедри Миколаївської державної аграрної академії Микола Сергійович Загородній – енергійна, ініціативна й вольова людина. У Миколаєві було відновлено міське товариство, створено або ж відновлено ряд його осередків. Все це уже давалося взнаки. Дещо пожвавилася робота на усіх напрямках. Хоч і надто повільно, все ж зростав авторитет просвітян, як активних борців за Українську державу, подальше збагачення духовного життя співвітчизників на основі втілення в життя української національної ідеї.

Великі надії і сподівання покладаються на нового голову Миколаївської “Просвіти”, заступника директора обласного інституту післядипломної педагогічної освіти вчителів, кандидата педагогічних наук Надію Миколаївну Огренич та її нових помічників, які стали біля керма 16 грудня 2000 р.

Чи відбудуться у майбутньому кардинальні зрушення на краще, під орудою останнього, ґрунтовно оновленого керівництва “Просвіти”, покаже час. А поки що, на жаль, переживає труднощі започаткована за неймовірних зусиль ще попередніх керівників “Просвіти” газета “Аркасівська вулиця”. А де ж наші меценати? Звичайно, видання збірок місцевих літераторів, встановлення дошок Потьомкіну, роздача дітям цукерок, морозива, всілякі фуршети – це одна справа. Але ж підтримка ніби-то рідних видань – це ж не менш важлива друга, якщо не перша справа. Хоча, заради справедливості, підкреслимо, що нове керівне ядро, на нашу думку, має досить високий інтелектуальний і організаторський потенціал, мусить справитися зі зрослими завданнями, зробити якісно нові кроки вперед.

І все ж цього ще вкрай замало. Наявні можливості, серйозний кадровий потенціал, особливо у містах Миколаєві, Вознесенську, Очакові, Первомайську, використовуються явно слабо. Мабуть, і це один із чинників того, коли у Миколаєві з більше десятка місцевих газет лише дві - україномовні. Чимало ще розбійників пера, мікрофону та телеекрану, реклами, у багатьох установах і закладах із завидною впертістю, при повній безкарності, а може, і потуранні, що, по суті, стимулює їх, грубо попирають, виклично, з бравадою ігнорують існуюче українське мовне законодавство, займаються деукраїнізацією, врешті-решт, порушують права людини. Інакше і бути не може, коли керівникам, їх оточенню та іншим усе сходить з рук. А тим, хто мав би контролювати як слід, дотримання існуючого законодавства – мабуть, байдуже, якщо не більше.

Впевнені, і історичний досвід це підтверджує, що марно сподіватися на самоплив, на те, що, як дехто з високих керівників вважає, через 10-20 років усе стане само собою на свої місця. Не стане, якщо для цього мало робити. Ніщо не виникає, як говорять не тільки філософи, з нічого. Та й взагалі хіба так вільно можна поводитися з конституційною нормою, однією з важливих ознак державності, якою є мовна єдність?!

Це не просто добросовісна, а шкідлива помилка, одночасно і своєрідний бумеранг. До того ж деморалізує, бо прямо-таки б‘є по національно-патріотичних організаціях, рухах, об’єднаннях, таких, як і “Просвіта”, зрештою, по люддях, які можуть і хочуть щось робити, а належної, сподіваної підтримки не мають.

Підготовка і відзначення 150-ї річниці від дня народження М.М.Аркаса, 10-ліття Незалежності України мали б збудити багатьох з нас, наше слово і діло, окрилити хоч у якійсь мірі до дії, озброїти і активізувати, спонукати нашу діяльність не просто на царині, а на всьому терені духовного життя нашого поки хворого, але вже дещо й оновленого українського суспільства.

1.Справоздання Українського Товариства “Просвіта” у Миколаєві. На 1 січня 1909 року. - Николаев: 1908.-С.1.

2.Бойченко В. Ключ розуміння. //Аркасівська вулиця. Число 1. Листопад. 2000 рік.

3.Шкварець В.П. Відродження Миколаївської “Просвіти”. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник статей). Випуск 7. – К.: Рідний край. – 1999. – С.171-182.

4.Загородній М. Вічне світло “Просвіти”//Аркасівська вулиця. Число 1. Листопад. 2000 рік.

5.Рідне Прибужжя. – 2001. – 19 квітня.

психологическая помощь | лечение простуды | читать книги секретные материалы онлайн | отзывы об отелях Австрии и отзывы об автомобилях Audi