День народження Миколи Степановича Вінграновського
/ 0
- Деталі
- Хіти: 16
Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 року у селі Богополь (зараз це сучасне місто Первомайськ Миколаївської області).
Батько – Степан Миколайович Вінграновський, був столяром, все життя він багато і чесно працював, пройшов всю війну, і його образ у творах письменника не один раз з'являвся як воїн-землероб.
Мати – Зінаїда Олександрівна, займалася домашнім господарством та дітьми, яких у родині було четверо. Завдяки їй маленький Микола зміг вижити у голодомор й проніс свою синівську вдячність та любов до неї через все своє життя.
Шлях в освіту у майбутнього письменника розпочався у складний час. У 1941 році він пішов до нульового класу в селі Кумарі, куди перебралася мати з дітьми – там легше й безпечніше було прожити у воєнне лихоліття.
Коли батько повернувся з фронту, родина знову стала жити в селі Богополь. Там Микола Вінграновський продовжив своє навчання і у 1955 році закінчив 10-річну школу №17. У тому ж році 18-річний юнак вступив до Київського театрального інституту мистецтв ім. Карпенка-Карого на акторський факультет. Через два тижні після початку навчання здібного та гарного на вигляд студента запримітив письменник і режисер О. Довженко й забрав його з собою до Москви, щоб він навчався у Всесоюзному державному інституті кінематографії.
У 1956 році О. Довженко помер, але Вінграновський вже твердо стояв на творчому шляху кіномистецтва та літератури. Ще студентом він зіграв головну роль – солдата Івана Орлюка – у фільмі Довженка «Повість полум'яних років», за що 1961 року був відзначений нагородою – золотою медаллю на кінофестивалі в Лос-Анджелесі. У 1962 році Микола Вінграновський був прийнятий до Спілки письменників України.
Після завершення навчання у ВГІКу Вінграновський повертається в Україну, і з 1962 по 1963 роки працює актором на кіностудії імені О. Довженка. З 1964 по 1965 рік він – режисер на Одеській кіностудії. З 1965 року – редактор, а згодом – режисер Київської кіностудії імені Олександра Довженка. А далі Вінграновського захопила літературна творчість.
На відміну від багатьох письменників, що увійшли у літературу в 60-ті роки і які з кінця 80-х минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, митець зберіг вірність творчому покликанню. Єдиною керівною посадою (і то безоплатною), було головування від 1989 до 1993 року в українському відділенні ПЕН-клубу.
1992 року Вінграновський написав: «Я входив у літературу разом з Драчем, Дзюбою, Світличним, трохи раніше заявила про себе Ліна Костенко. Але від того, що мене називали і називають шістдесятником, мені не холодно і не жарко. Думаю, що коли входив би в літературу в 1940-ві роки, чи в теперішньому столітті, нічого б не змінилося, бо все залежить від людини. Інша справа – реалізувати написане… Просто нам пощастило, бо якби ми вступили в літературу в кінці, скажімо, 1930-х, нас би спіткала доля Івана Багряного, Леся Курбаса, Тодося Осьмачки, Євгена Плужника та багатьох інших. Добре, що хоч третина з нас залишились у літературі… Мене ніколи не вабила політика, бо я завжди маю роботу, яку люблю, і мене ніколи не точив черв'як заздрості до тих, хто часто з'являється на трибунах і телеекранах… А я пишу поезію, прозу і знімаю фільми. У молодості я створив вірш «Остання сповідь Северина Наливайка на Солониці 1596-го», де є такі рядки: «В суцільних ворогах пройшли роки-рої, руїна захлинулася руїною, ми на Вкраїні хворі Україною, на Україні в пошуках її». І в романі «Наливайко» я продовжив пошуки України, продовжив боротьбу за неї. Це мій перший роман, я писав його люто і ніжно. У «Наливайкові» я виклався увесь. У ньому я весь, на що я здатний. Северин Наливайко – це, звісно, я сам. Северин Наливайко 1594 року і я 1992 – все це одне й те ж. За всі ті часи змінилася лише зброя, одежа, харчі і людські нерви. А людська душа, пристрасті, віра й любов не змінилися. Як не змінилася, на жаль, і наша доля. Так і просяться знову ті слова з давнього вірша про Наливайка: «Не встанемо, братове, із коня, доки не стане в полі нашім чисто».
У грудні 1997 року Микола Вінграновський отримав звання заслуженого митця України, а роком пізніше став членом комітету Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. 26 травня 2004 року 68-літній письменник помер після тяжкої хвороби. Похований на Байковому кладовищі у Києві.
У творчому доробку Миколи Вінграновського налічується 8 поетичних книжок, 6 збірок віршів і більше десятка оповідань для дітей, 7 видань прози, роман «Наливайко» та історичний нарис «Чотирнадцять столиць України». Як режисер і сценарист письменник також створив 5 художніх та 8 документальних фільмів, був одночасно режисером і актором у художніх стрічках «Берег надії» (1967 р., роль Вацлава Купки) і «Дума про Британку» (1970 р., роль Несвятипаски).
Миколу Вінграновського називають першим з-поміж рівних у плеяді митців-шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління. Він стверджував: «Українське поетичне кіно та література – це така сама вигадка, як вигадка й про нас, що ми – шістдесятники. Немає шістдесятників, сімдесятників – є таланти, зрілі, освічені люди, яких не можна загнати в перелік».
Як поет він дебютував у 1957 році добіркою з двох віршів – «Дитинство» і «Батькова пілотка», у журналі «Дніпро». У 1958 році з'явилися публікації у журналі «Жовтень» (нині «Дзвін»), у 1960 – у журналах «Вітчизна» та «Прапор» (нині «Березіль»).
Справжній успіх письменнику принесла добірка з 12 віршів під назвою «З книги першої, ще не виданої», яка була надрукована 7 квітня 1961 року в газеті «Літературна Україна». Про з’яву непересічного поета прихильники та шанувальники художнього слова й офіційні літератори заговорили одразу ж, гаряче і схвильовано, по всій Україні.
У 1962 році світ побачив першу поетичну збірку Вінграновського – «Атомні прелюди». Через п’ять років була надрукована ще одна збірка віршів під назвою «Сто віршів», але насправді в ній було лише 99 – одна з поезій була не допущена до друку через цензуру. 1984 року вийшла просто дивовижна книжка – «Губами теплими і оком золотим», у якій переплелися і картини природи, і спогади з дитинства, й інтимна лірика, і предметна реальність світу, і химерія, і казка, і прихована жура, а будні людини і природи постають як світова містерія. Потім були ще поетичні збірки і велика книжка «Вибраного» (1986), у якій представлені й прозові твори. Остання збірка поезій «Любове, не прощавай!» вийшла у 1997 році.
Найкращими прозовими творами Вінграновського вважаються твори для дітей, у яких відтворено світ дитинства та співжиття людини і живої природи. Саме за них йому була присуджена Державна премія імені Т. Г. Шевченка. Власне кажучи, «дитячі» твори письменника – не спеціально дитячі: вони для всіх, бо приваблюють і дорослих читачів, дивуючи їх безпосередністю сприйняття світу, парадоксальністю фантазії, багатством мови, емоційною напругою, високою моральністю і душевною чистотою.
Твори Миколи Степановича перекладені російською, литовською, чеською, англійською та іншими мовами. Сам Вінграновський також перекладав з російської, грузинської та молдавської мови.
Микола Вінграновський є лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка (1984) за збірки творів для дітей «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівка біля вікна», «На добраніч», лауреатом літературної премії «Благовіст», лауреатом премії Фундації Антоновичів (США). Він також нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
Джерело:
«Освіта.ua»
https://osvita.ua/school/biography/89577/