Proceedings of the International scientific and practical conference ―Education and Scientific Progress‖ (April 24-26, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Manchester, United Kingdom, 2026. - 218 p.

67 У контексті реформування кримінальної юстиції України особливого значення набувають питання співвідношення повноважень слідчого судді, прокурора, слідчого та сторони захисту. Після прийняття КПК України 2012 р. інститут слідчого судді фактично перетворився на центральний елемент механізму судового контролю під час досудового розслідування. Водночас слід відзначити, що сучасна українська модель реалізації відповідних повноважень залишається предметом наукових дискусій, насамперед у частині визначення меж судового втручання у діяльність органів досудового розслідування та забезпечення реальної процесуальної рівності сторін. Так, відповідно до положень чинного КПК України (п. 18 ч. 1 ст. 3, ст. 26, 131-132, 159-166, 170-174, 176-199, 206, 233-235, 246-248) слідчий суддя здійснює контроль за дотриманням прав, свобод та законних інтересів осіб у кримінальному провадженні шляхом розгляду клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення негласних слідчих (розшукових) дій, обшуків, арешту майна, застосування запобіжних заходів тощо [1]. Разом з тим практика функціонування цього інституту демонструє наявність низки системних проблем. Передусім ідеться про надмірне процесуальне навантаження на слідчих суддів, що ускладнює повноцінне дослідження матеріалів та нерідко зумовлює формалізацію судового контролю. На це звертають увагу українські науковці, наголошуючи, що окремі процедури судового контролю фактично трансформуються у механізм процесуального погодження дій сторони обвинувачення, а не в інструмент незалежної перевірки їх обґрунтованості [2; 3; 4]. На нашу думку, однією з ключових проблем сучасної української моделі є відсутність достатньо чітких процесуальних критеріїв оцінки обґрунтованості клопотань сторони обвинувачення. Відтак у практиці слідчих суддів спостерігається неоднорідність підходів до встановлення стандартів доказування при вирішенні питань щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження. У цьому аспекті змістовною є наукова думка В. Вапнярчука про те, що підходи до обґрунтованості процесуальних рішень