Proceedings of the International scientific and practical conference ―Israel Ukraine Forum of Science and Innovation‖ (April 27-29, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Tel Aviv, Israel, 2026. - 262 p.

35 середовищем. Наприклад, у Данії законодавець прямо вмонтував у систему прийняття рішень як центральні державні органи, так і представників регіонів та муніципалітетів через комісійну модель [5, с. 2]. У Франції збереження роботи місцевих колективів через спеціальні кворумні та дистанційні процедури дало змогу не переривати муніципальне управління навіть тоді, коли традиційні форми засідань були небезпечними [3, с. 2]. У Німеччині ж сама логіка посилення федерального рівня не скасувала ролі місцевих та земельних органів, а лише підпорядкувала їх спільним рамкам у період пікового ризику [1, с. 1-2; 2, с. 1-2]. Отже, практика країн ЄС дає змогу виокремити кілька ключових висновків. По-перше, пандемія потребує спеціального правового режиму, який швидко легітимізує обмежувальні та координаційні заходи. По-друге, результативність антикризової політики залежить від здатності зберегти керованість не лише на центральному, а й на місцевому рівні. По-третє, надзвичайні повноваження мають поєднуватися з парламентським, судовим або процедурним контролем, інакше ефективність швидко вступає в конфлікт із легітимністю. По-четверте, саме мережевий тип взаємодії - з участю уряду, територіальних органів, експертів та громад - є найбільш адаптивним у кризових умовах. Для України цей досвід є особливо значущим. Він показує, що протидія пандеміям не може зводитися лише до наказів профільного міністерства чи рішень уряду. Потрібна така модель публічного управління, у якій закон визначає рамку, центральна влада формує єдину стратегію, а місцеве самоврядування має достатню ресурсну спроможність та процедурні інструменти для реалізації рішень на місцях. У цьому сенсі європейська практика і висновки вітчизняних науковців узгоджуються між собою: ефективне антикризове врядування виникає там, де є не адміністративна ізоляція, а керована взаємодія, не формальна децентралізація, а реальна спроможність суб’єктів публічного управління діяти спільно й відповідально.