Proceedings of the International scientific and practical conference ―Israel Ukraine Forum of Science and Innovation‖ (April 27-29, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Tel Aviv, Israel, 2026. - 262 p.

34 Порівняння цих моделей дає підстави стверджувати, що країни ЄС фактично виробили кілька типів публічно-управлінської взаємодії при протидії пандеміям. Перший тип - централізовано-координаційний, як у Франції, де уряд бере на себе основну регуляторну ініціативу, але адаптує місцеві управлінські процедури до кризових умов. Другий - федеративно-узгоджувальний, як у Німеччині, де необхідно синхронізувати рішення федерації, земель і місцевих органів, не руйнуючи розподілу компетенцій, але тимчасово посилюючи спроможність центру. Третій - диференційовано-територіальний, як в Італії, де рішення модулюються залежно від масштабу спалаху, але правовий центр стримує надмірну самостійність локальних суб’єктів. Четвертий - парламентсько-експертний, як у Данії, де правові обмеження поєднано з інституалізованою роллю експертної комісії та парламентського нагляду. Для теоретичного осмислення цього досвіду доречними є праці О. В. Голинської. У статті про економічну самодостатність місцевого самоврядування авторка підкреслює, що громада не може вважатися повноцінним суб’єктом публічного управління, якщо її реальні можливості вирішувати питання місцевого значення обмежені слабкою фінансово-економічною базою [6, с. 199]. Це положення напряму стосується пандемій: навіть за наявності національного правового режиму ефективність реагування залежить від того, чи мають місцеві органи достатні ресурси для організації тестування, соціальної допомоги, логістики, комунікації з населенням та підтримки медичних закладів. Тому в ЄС антикризове публічне управління виявилося не лише медико-санітарним, а й фінансово-організаційним викликом. Інша важлива ідея Голинської полягає в тому, що децентралізоване управління, засноване на механізмах мережевої взаємодії, має переваги порівняно з жорсткою адміністративною відокремленістю територій [7, с. 106-109]. Саме це ми бачимо у практиці ЄС: успішними ставали не ті моделі, де кожен рівень влади діяв ізольовано, а ті, де існували сталі канали обміну даними, спільне вироблення рішень і процедурна сумісність між державою, регіонами, муніципалітетами, медичними агенціями та експертним