Proceedings of the International scientific and practical conference ―Science in the Modern World‖ (May 4-6, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Barcelona, Spain, 2026. - 260 p.

45 1) що у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про: а) мобілізацію ; б) введення воєнного стану; в) застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України; а також вносить подання про оголошення стану війни. Тобто, як випливає із назви статті, всі перелічені заходи (режими) є складниками відсічі збройній агресії. Водночас враховуючи синтаксичну побудову речення, рішення про започаткування перших трьох заходів повинно прийматися Президентом України одночасно, тобто йдеться про єдине рішення (указ). Натомість у приписах пунктів 19, 20 статті 106 Конституції України розмежовуються підстави (умови) прийняття згаданих рішень. Так, у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності – Президент України приймає відповідно до закону рішення про мобілізацію та введення воєнного стану; при цьому рішення про використання (а не застосування, що не є тотожним) Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань може бути прийняте лише у разі збройної агресії проти України ; 2) перше речення частини другої статті 4 уповноважує, однак не зобов’язує, ―органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії‖. Маємо відмітити розмитість конкретики та, як наслідок, відсутність обов’язку щодо вчинення дій та юридичної відповідальності за бездіяльність. Адже, суб’єкти яким адресовані ці положення фактично знеособлені, тому неможливо встановити: які конкретно органи ? які саме заходи та в які терміни ? мають їх вживати. Де-факто такі положення є деклараціями намірів і не мають нормативного навантаження. У зв’язку з чим завдання стосовно вжиття заходів для відсічі агресії мають формальний характер, тому чітко встановити повноту і своєчасність їх виконання тим чи іншим органом практично неможливо. Така неоднозначність правової норми на практиці призводить до свавільного