Proceedings of the International scientific and practical conference ―The Hague Conference on Science and Public Policy‖ (May 8-10, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – The Hague, Netherlands, 2026. - 232 p.

63 а також гарантувати права своїх громадян незалежно від того, де саме технічно відбувається обробка інформації. Саме тому міжнародне право та регіональні правові режими поступово зміщують акцент із географії зберігання на правомірність транскордонної передачі, еквівалентність стандартів захисту та наявність ефективних механізмів правового захисту. UNCTAD [2] вказує, що держави регулюють транскордонні потоки даних, виходячи з легітимних міркувань захисту приватності, національної безпеки та економічного розвитку, а наявні міжнародні інституційні рамки ще не є достатніми для повноцінного врегулювання глобального управління даними. Ключовим міжнародно-правовим орієнтиром у цій сфері залишається Конвенція Ради Європи №108 від 1981 р. [3], що стала першим юридично обов‘язковим міжнародним інструментом у сфері захисту персональних даних і заклала принципову модель – обробка інформації має підпорядковуватися не лише технічним, а насамперед правовим гарантіям прав людини. Модернізована версія – Convention 108+ [4] – зберігає цю логіку, але вже адаптує її до реалій автоматизованої обробки, платформової економіки та глобальних цифрових мереж. У цьому контексті саме міжнародно-правові стандарти стають тією рамкою, яка дозволяє поєднати відкритість цифрової економіки з вимогою правової передбачуваності. Найрозвиненішу модель регулювання транскордонних потоків персональних даних насьогодні формує право ЄС. Глава V GDPR [5] побудована на ідеї, що передача даних до третьої країни можлива не довільно, а лише за умови наявності достатнього рівня захисту або належних гарантій. Одним із таких механізмів є рішення про адекватність; доречним прикладом є Рішення Комісії ЄС 2023 / 1795 від 10 липня 2023 р. [6], яким визнано належний рівень захисту персональних даних у межах EU-US Data Privacy Framework [7]. Ухвалення такого рішення демонструє важливий міжнародно- правовий зсув – питання суверенітету не зникає через передачу даних закордон, але частково врівноважується через погоджений режим правових гарантій, процедур нагляду та засобів юридичного захисту.