Proceedings of the International scientific and practical conference ―Science at the Frontier of Progress‖ (June 8-10, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Paris, France, 2026. - 178 p.

97 Великого. Важливу роль на цьому рівні відіграють ранньохристиянські дидактико-правові збірки, як- от «Дідаскалія» (Повчання апостолів), що фіксували звичаєве право ранніх громад та трансформували його у письмові приписи. 3. Формальні джерела (інструментальний рівень). Це безпосередні зовнішні форми фіксації та вираження канонічних норм, які мають юридичну чинність для вірян та духовенства. До них відносяться: Священні кодекси й тексти (канонічні книги Біблії); Канонічні акти (постанови Вселенських та Помісних соборів, папські декреталії, патріарші томоси); Канонічно-правові звичаї; Прецеденти церковного (консисторського) судочинства. Історико-правова ретроспектива: від біблійного канону до світських впливів [4, с. 129] Святе Письмо суттєво вплинуло на еволюцію світової юриспруденції. В окремі історичні епохи біблійні приписи підносювалися до статусу норм прямої дії. Яскравими прикладами цього є правопорядок Давнього Ізраїлю (де Мойсеєве законодавство було одночасно і релігійним, і кримінально-цивільним кодексом), а також правові системи ранніх пуританських колоній у Північній Америці (на території сучасних США), де судочинство базувалося безпосередньо на біблійних текстах. У контексті вітчизняної правової традиції (Київська Русь, Галицько-Волинська держава) старозавітні та новозавітні імперативи проникли у правове поле через рецепцію візантійського права, зокрема через Номоканони (збірники, що поєднували імператорські закони — номоси — та церковні правила — канони). Відомі у нас як «Кормчі книги», вони стали нормативним фундаментом для формування давньоруського сімейного, спадкового та частково цивільного права [5, с. 73] У структурі самої Біблії за критерієм нормативності виділяють дві групи текстів: Канонічні книги — загальновизнані, богонатхненні тексти, які мають абсолютну юридичну й догматичну чинність. Процес формування та затвердження цього переліку (біблійного канону) сам по собі регулювався канонічним правом — наприклад, 85-м Апостольським правилом або постановами Лаодикійського собору. Неканонічні (або другоканонічні) книги— праці переважно дидактичного, повчального характеру. Вони не мають статусу прямого догматичного джерела права, але володіють найвищим етико-нормативним авторитетом, що враховується при правоінтерпретації. Особливе місце в ієрархії формальних джерела посідає канонічно-правовий звичай — тривала, однотипна та санкціонована церковною владою практика, яка внаслідок багаторазового повторення набула загальнообов’язкового характеру. Для того, щоб звичай був інтегрований у систему канонічного права, він має кумулятивно (одночасно) відповідати чотирьом суворим критеріям: Безперервність (практика не повинна перериватися іншими діями протягом тривалого часу); Загальна згода (opinio juris — усвідомлення спільнотою цієї практики як юридично обов’язкової); Правова визначеність (чіткість та недвозначність змісту правила); Розумність (відповідність духу Євангелія та базовим догматам; звичай, що суперечить догматам, визнається гріховним забобоном і скасовується) [2, с. 25] Ще одним, менш дослідженим, але важливим інструментом є канонічно-правовий договір. Він виникає на основі взаємного волевиявлення сторін (наприклад, конкордати між Ватиканом та світськими державами або договори між помісними церквами). Такі договори здатні формувати як загальні норми (для всієї правової системи), так і партикулярні (індивідуальні) норми, що регулюють статус конкретної єпархії чи парафії. Неоднорідність джерела церковного права в Україні історично підсилювалася зовнішніми, світськими чинниками. У середньовічний період на українських теренах, окрім візантійського імператорського законодавства, помітний слід залишили ханські ярлики Золотої Орди. Як не парадоксально, ці акти світської іновірної влади часто гарантували недоторканність православного віросповідання, звільняли духовенство від податків та суттєво розширювали судові й майнові привілеї православної митрополії, інтегруючись таким чином у корпус місцевого церковного права [1, с. 76] Сучасний теоретико-правовий аналіз засвідчує, що релігійні організації ніколи не існують у вакуумі — вони завжди функціонують у межах конкретного політико-правового поля певної держави. Навіть за умов жорсткого конституційного впровадження принципу секуляризму та відокремлення Церкви від держави, релігійні спільноти як юридичні особи змушені підпорядковуватися загальним нормам національного (світського) законодавства.