Proceedings of the International scientific and practical conference ―Cambridge Science and Education Conference‖ (July 2-4, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. - Cambridge, United Kingdom, 2026. - 81 p.

75 означала втрати ідентичності. Внутрішнє життя общин суворо регламентувалося законами Тори, а синагога залишалася головним релігійним, судовим та освітнім центром. Таким чином, упродовж перших трьох століть нашої ери єврейські громади Римської Іспанії пройшли шлях від невеликих груп мігрантів та військовополонених до структурованих, економічно активних та юридично визнаних суб'єктів провінційного соціуму, які зуміли адаптуватися до римської культури, повністю зберігши при цьому вірність своїм релігійним інститутам. У період Принципату правове становище єврейських громад на території Римської Іспанії визначалося загальноімперською політикою прагматичної толерантності щодо традиційних культів підкорених народів. Юдаїзм володів офіційним статусом дозволеної релігії (religio licita), що гарантувало юдеям право на вільне відправлення своїх релігійних обрядів, дотримання суботи та відзначення традиційних свят без загрози переслідувань з боку римської адміністрації. Важливим привілеєм єврейського населення в іберійських провінціях, як і в усій імперії, було звільнення від обов'язкової участі в офіційному імперському культі [5]. Оскільки юдейський монотеїзм унеможливлював поклоніння римським богам та обожнюваному імператору, влада натомість вимагала від громад принесення молитов і жертв за здоров'я правителя у стінах власних синагог. Такий компроміс дозволяв євреям інтегруватися у правове поле Римської Іспанії, уникаючи звинувачень у політичній нелояльності чи зраді (maiestas). Ба більше, після оприлюднення Едикту Каракалли у 212 році значна частина єврейського населення отримала повноправне римське громадянство, що відкрило їм доступ до муніципальних посад та захистило їхні права нормами класичного римського цивільного права [6]. Цей сприятливий правовий клімат забезпечив умови для формування стійкої інституційної організації іберійських громад, які користувалися широкою внутрішньою самоврядністю. Центром автономного життя общини була синагога, яка функціонувала не лише як дім молитви, але й як громадський центр, суд та місце зборів. Громади управлялися колегіальними органами, очолюваними старійшинами та керівниками синагог (archisynagogoi), чиї посади згадуються в епіграфічних пам'ятках регіону [7]. Римська влада визнавала юрисдикцію єврейських внутрішніх судів у цивільних та релігійних справах, що дозволяло общинам вирішувати майнові та сімейні суперечки на основі власного традиційного права. Також юдеям дозволялося збирати кошти для внутрішніх потреб і відправляти щорічний добровільний податок до Єрусалима (а після 70 року — сплачувати обов‘язковий фіскальний податок fiscus Iudaicus на користь капітолійського Юпітера), що вимагало наявності чіткої фінансової структури всередині кожної місцевої громади Бетики та Тарраконіки [7]. Економічний профіль єврейського населення Римської Іспанії у I–III століттях відзначався різноманітністю та високою активністю в ключових сферах провінційного господарства. Завдяки правовій стабільності та розвиненим родинним і комерційним зв'язкам із іншими центрами середземноморської діаспори, іберійські євреї відігравали помітну роль у внутрішній та міжнародній торгівлі. Вони активно займалися експортом місцевих товарів, якими славилася Іспанія, зокрема оливкової олії, зерна, вина та знаменитого рибного соусу гарум, про що свідчать знахідки амфор із єврейськими таврами та написами у портових містах [8]. Окрім торговельного сектору, євреї успішно інтегрувалися в аграрну сферу, володіючи земельними ділянками та виноградниками, а також займалися різноманітними міськими ремеслами. Відсутність жорсткої професійної сегрегації у цей період дозволяла єврейським общинам гармонійно співіснувати з місцевим язичницьким населенням, формуючи фундамент для тривалого економічного процвітання, яке не порушувалося серйозними етнорелігійними конфліктами аж до початку системної християнізації імперських інститутів. Четверте століття ознаменувалося радикальним розворотом у релігійній політиці Римської імперії, що за короткий час змінило парадигму взаємовідносин між державою та єврейською діаспорою в Іспанії. Оприлюднення Медіоланського едикту в 313 році та подальша послідовна підтримка християнства імператором Костянтином Великим позбавили юдаїзм статусу єдиної легітимної монотеїстичної релігії в імперії [9]. Поступове перетворення християнської Церкви на потужний державний інститут призвело до формування нової суспільної ідеології, в якій єврейські громади почали сприйматися не просто як етнічна меншина із власними традиціями, а як ідеологічні та релігійні суперники [10]. На перших етапах цього процесу імперське законодавство ще намагалося зберігати баланс, захищаючи синагоги від нападів та підтверджуючи базові цивільні права євреїв, проте на місцевому провінційному рівні християнська еліта почала діяти значно рішучіше, прагнучи провести чітку межу між своєю паствою та юдейським населенням. Переломним моментом і найважливішим документом, який зафіксував цей перехід до політики релігійної ізоляції та сегрегації на Іберійському півострові, стали канони Ельвірського (Ілібеританського) собору. Цей помісний собор, що відбувся на початку IV століття (найімовірніше,