Proceedings of the International scientific and practical conference ―Cambridge Science and Education Conference‖ (July 2-4, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. - Cambridge, United Kingdom, 2026. - 81 p.

76 близько 306 року) у місті Іліберіс, неподалік сучасної Гранади, зібрав єпископів та пресвітерів з усіх провінцій Іспанії [11]. Ключове значення собору для нашої теми полягає в тому, що кілька його правил були безпосередньо спрямовані проти юдеїв, що само по собі є унікальним свідченням високого соціального статусу, впливовості та чисельності єврейських громад у тогочасній Бетиці та сусідніх регіонах. Аналіз соборних рішень показує, що християнське керівництво було глибоко стурбоване надто тісними соціокультурними та побутовими зв'язками між християнами та євреями, які на той час здавалися обом сторонам цілком природними [12]. Серед антиєврейських постанов Ельвірського собору особливе місце посідають канони під номерами сорок дев'ять, п'ятдесят та сімдесят вісім. Так, канон сорок дев'ять суворо забороняв християнським землевласникам звертатися до євреїв із проханням благословити їхні поля та врожай. Ця практика свідчить про те, що місцеве язичницьке та навіть ранньохристиянське населення вважало єврейські аграрні ритуали дуже дієвими, а авторитет юдейських молитов — високим [13]. Церква вбачала у цьому загрозу, вважаючи, що такі дії роблять християнське благословення нікчемним. Канон п'ятдесят накладав сувору заборону (аж до тимчасового відлучення від причастя) на спільні трапези християн із євреями [13]. Це рішення було спрямоване на руйнування повсякденних сусідських і дружніх зв'язків та створення штучного соціального бар'єра. Нарешті, канон сімдесят вісім карав за подружню зраду чи сексуальні контакти християнських чоловіків із єврейськими жінками, що демонструє прагнення Церкви запобігти будь-якому етнорелігійному змішуванню. Реакція єврейських громад на ці перші системні спроби обмеження їхніх прав була стриманою, оскільки канони собору на той момент мали суто внутрішньоцерковний характер і не підтримувалися всією силою римського державного апарату. Проте Ельвірський собор створив небезпечний правовий та ідеологічний прецедент [14]. Заборони, сформульовані іспанськими єпископами на початку четвертого століття, згодом були підхоплені вселенськими соборами та лягли в основу загальноімперського законодавства Пізньої Римської імперії, окресливши початок кінця епохи відносно мирного та рівноправного співіснування громад на Іберійському півострові. Наприкінці IV — у першій половині V століть правове становище єврейських громад на території Римської Іспанії зазнало остаточної деградації в межах загальноімперського процесу звуження прав релігійних меншин. Перетворення християнства нікейського напрямку на єдину державну релігію за імператора Феодосія I Великого супроводжувалося системним наступом на цивільний статус юдеїв [14]. Закони цього періоду, які згодом були детально кодифіковані у знаменитому Кодексі Феодосія 438 року, наочно демонструють подвійну та суперечливу політику пізньоримського уряду. З одного боку, центральна влада все ще намагалася зберегти засади громадського порядку та офіційно підтверджувала, що юдаїзм не є забороненою сектою, а синагоги юридично захищені від безкарних нападів та експропріацій. З іншого боку, реальна правова практика звелася до послідовної маргіналізації єврейського населення: юдеям було суворо заборонено будувати нові синагоги (дозволялося лише ремонтувати старі), володіти рабами-християнами, займати державні воєнні та цивільні посади, а також займатися адвокатською діяльністю та входити до складу місцевих міських рад (курій) на рівноправних засадах [15]. Для єврейських громад Римської Іспанії цей період став часом серйозних випробувань, оскільки за умов поступового ослаблення центральної імперської влади місцеві християнські єпископи та радикально налаштовані верстви населення часто ігнорували захисні едикти імператорів. Регіональна специфіка Пізньої Римської Іспанії полягала в тому, що на тлі загальної політичної нестабільності, релігійне насильство стало дієвим інструментом утвердження церковної гегемонії. Найбільш яскравим прикладом такої тенденції у регіоні, що межує з іспанськими провінціями, стали події 418 року на сусідньому острові Менорка (який адміністративно належав до дієцезії Іспанія), де під керівництвом єпископа Северуса відбувся масовий погром синагоги та примусове хрещення місцевої юдейської общини міста Магон [16]. Цей прецедент продемонстрував безпорадність римських світських магістратів перед авторитетом Церкви і став тривожним сигналом для єврейського населення материкової частини півострова, зокрема Бетики та Галеції, де євреї змушені були дедалі частіше купувати власну безпеку через компроміси з місцевими єпископами або сплату непомірних неофіційних податків. Правовий статус євреїв напередодні остаточного колапсу римської адміністрації в Іспанії, який супроводжувався навалами варварських племен свевів, аланів, вандалів і, зрештою, утвердженням влади вестготів, виявився вкрай хитким. Коли у першій половині V століття римські інституції на півострові фактично перестали функціонувати, єврейські громади опинилися у правовому вакуумі. Вони втратили захист класичного римського права, але водночас зберегли свою економічну життєздатність та внутрішню організаційну структуру. Перші вестготські правителі, будучи аріанами