Коваль Г.П. Польща – сторінки історії / Геннадій Павлович Коваль, – Миколаїв – 2021. – 423 с.

387 Коваль Г.П. Польща – сторінки історії. 2021 27). Очевидно, було б невірно і несправедливо твердити, що думка про рятування лише власної шкури і своїх родин обхопила всіх без виїмку польських старшин. Це не відповідає правді, що зрештою стверджує поважна кількість старшин, які були присутні у битві під Кнутом; вони були вже раніш змобілізовані, частинно були активними старшинами. Але з другого боку незавидна була доля тих резервових і рядовиків і старшин, які послухали приказу загальної мобілізації та позголошувалися до війська. Вже й супроти рядовиків така львівська команда доповнення (ПКУ) не знала, що з ними робити, бо згідно з засадою, щоб «мішати» мешканців різних частин держави у спільних військових частинах (зі страху перед однородноменшиневими частинами, які мусіли б повстати у висліді засади територіяльного формування війська), змобілізовані мали картки з визначенням їм місцевостей, куди повинні були зголоситися та куди вже не можна було передістатися. Отже юрби змобілізованих облягали канцелярії ПКУ та залізничі двірці, де знову перебувати не було надто приємно з уваги на летунські налети. Те саме діялось у командах міст, де зголошувались старшини резерви: там не знали, що з ними діяти, куди їх вислати, та казали «чекати». Один знайомий польський урядовець у Львові, майор резерви, зголошувався щоденно, вічно слухав: «чекати», а коли заявив, що хоче йти на фронт, почув характеристичну відповідь: «чого ти так спішитеся до смерти?!» Врешті того майора резерви приділили – до поліції та вислали з карною експедицією проти українських селян, які реагували на польську солдатеску. Була це порядна людина; стрінувшись припадково в дні свого виїзду з автором цих рядків на вулиці Львова, казав з огірченням: «не можу вам сказати, куди їду, бо це тайна, але кажу вам, що я волів би сьогодні лежати трупом на побоєвищі бою із німцями, ніж їхати з тою місією, з якою мене висилають». Були, зрештою, і такі. Які гинули самогубством, накладаючи в розпуці на себе руку. Отже не втікали всі, не всіх огорнула зараз у першому дні війни психоза шукати собі безпечного місця, з виправданням, що «без мене обійдеться», та що – очевидно – «і без мене» польська армія вмашерує до Кенігсбергу і