Коваль Г.П. Українці за океаном / Геннадій Павлович Коваль. – Миколаїв, 2020. – 337 с.

26 джерела науки. Китаєць знає, що коли той чи инший фах потрібний в Америці, то його треба і в його рідному Китаю. Китаєць не їде до Америки з ті єю думкою: «От добре, що я з рідних злиднів вискочив». Він їде здобувати силу духа, знання і капітал, та принести це все в дарунку для рідної країни. А коли дійде до того, що Китаєць умирає на американській землі, то по сімох роках його кістки викопують, кістяк звязують дротиками і відсилають на рідну землю. Звичайно і китайська еміграція пропадалаб для Китаю, колиб зі старим краєм не вязала їх традиція, колиб у старому краю не було сильнйх організацій, що вмілою рукою роспускають свою еміграцію поза межі рідної землі, але і держать її під своїм непереможним впливом, виховують відповідно та не допускають до зірвання звязків з батьківщиною. П.Терненко [9]. Українська еміграція зовсім протилежно від китайської дивиться на свій переїзд до Америки, як на справу чисто особисту. А українські провідні верстви, замісць того, шоб створити контролюючий апарат над заморською еміграцією, поставились до тої справи або байдуже, або ворожо. Правда, шо не можна відмовити патріотизму навіть найменше свідомим національно нашим переселенцям. Візьміть хоч би той глибоко вразливий сентимент, коли умираючий на канядійській прерії український осадник каже покласти собі до домовини «грудочку рідної землиці», яку він колись, вибираючись з рідного краю, узяв зі собою. Про цей похоронний звичай наших людей уже писалось і в англійській, канадійській літературі, а один письменник запитує: „Чи у нас Канадійців знайдеться стільки любови до нашої батьківщини, як у чих верховинців Із Бескиду?" Так! Люобов до рідного далекого, милі спомини про країну, в якій минули веселі діточі літа, де стільки радощів і горя пережито, не дає серцю українського емігранта відтятись віл старої Батьківщини. Але свої національні обов'язки до того улюбленого рідного краю він мало розуміє.