Коваль О.Г, Коваль Г.П. Штундизм в середині ХІХ – першій чверті ХХ ст. / Олексій Геннадійович Коваль, Геннадій Павлович Коваль, – Миколаїв – 2020. – 120 с.

38 З плином часу з середовища баптистів - штундистів, що приймають протестантське віровчення баптистів, виділилася секція младоштундістов, що відкидають вже обряди і таїнства. У вченні штундистів є і елементи соціально - політичного характеру. Указом 1894 штундизм зарахований до особливо шкідливим сектам [14, С. 1871] [15, С. 2100]. В перший час появи секти уряд ставився до неї поблажливо і допускав вільний устрій громадських молитовних зборів. Але в 1894 році Комітет Міністрів вирішив: «Надати міністерству внутрішніх справ, за угодою з обер - прокурором синоду, оголосити секту штундиську більш небезпечною, із забороною громадських молитовних зібрань». Височайше затверджено 4 липня цю думку в циркулярі міністерства внутрішніх справ від 3 вересня 1894, що оголосив, що «права і пільги, даровані законом 3 травня 1883 розкольникам менш шкідливих сект, не можуть бути примінені до штундистів і що всякі суспільні молитовні зібрання аж ніяк не повинні бути допущені на майбутній час» [16, С. 402]. Штунда, яка виникла вже на півдні України серед лютеран і менонітів значно пізніше, ніж в Тавричній губернії. Вона виникла спочатку в формі «вюстовських гуртків» (за іменем лютеранського проповідника Эдуарда Вюста) та менонітських новопієтичних груп (на Хортиці). Ця штунда представляла євангельське пробудження в дусі нового пієтизму. Членів цих гуртків та груп також називали штундистами, не розрізняючи одних від одного по характеру. Самі ж вони вважали себе просвіченим світлом Євангелія «братськими менонітами», на відміну від церковних менонітів, які належали до офіційної общини. Ієрархи православної церкви відносились до штундистів пієтичного напрямку терпляче аж, поки не виявились підозри у «спокушені» православних в «німецьку віру».