Proceedings of the International scientific and practical conference ―Toronto Congress of Advanced Research‖ (April 20-22, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Toronto, Canada, 2026. - 174 p.

65 Зважаючи на зазначене, вважаємо за доцільне проаналізувати підходи науковців та судів щодо розуміння поняття "наказне провадження". Так, позиція науковиці Штефан Олени Олександрівни зводиться до того, що наказне провадження – це самостійний вид цивільного судочинства, здійснюваного загальними судами загальної юрисдикції і спрямованого на постановлення судового наказу [3, с. 135]. З позиції Юрія Червоного, наказне провадження – це спрощений вид цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються справи про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги [4]. А. Андрушко та Ю. Білоусов акцентують свою увагу на тому, що наказне провадження – це спрощений вид провадження у справах щодо вимог, які мають очевидно достовірний характер [5, с 139]. Світлана Щербак зазначає, що наказне провадження - це провадження, в якому немає цивільної процесуальної форми, а справу вирішують у межах правової процедури, спеціально передбаченої законодавством [7, с. 79]. У свою чергу, Ю. Єфимова пропонує розглядати наказне провадження як процесуальну процедуру, в результаті якої відбувається виконання вимог стягувача [8, с. 38]. Варто зазначити, що легальне визначення поняття наказного провадження міститься в Постанові Пленуму вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.12.2011 року №14, відповідно до якої, наказне провадження є самостійним і спрощеним видом судового провадження у цивільному судочинстві при розгляді окремих категорій справ, у якому суддя в установлених законом випадках за заявою особи, якій належить право вимоги, без судового засідання і виклику стягувача та боржника на основі доданих до заяви документів видає судовий наказ, який є особливою формою судового рішення [6].