Proceedings of the International scientific and practical conference ―Israel Ukraine Forum of Science and Innovation‖ (April 27-29, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Tel Aviv, Israel, 2026. - 262 p.

56 палата визнала недійсними територіальні обмеження стосовно північного Кіпру, зайнятого внаслідок воєнних дій 1974 року, які Туреччина приєднала до своїх декларацій 1987 і 1990 років про визнання компетенції Комісії та Суду, і застосувала доктрину подільности [5, п.п. 93–98]. У наступній міждержавній справі «Cyprus v. Turkey» Суд оцінив дії Туреччини на окупованій території за звичайними алгоритмами конвенційного контролю і встановив порушення статті 2 (процесуальне зобов'язання щодо зниклих безвісти), статті 3 (нелюдське поводження щодо родичів зниклих та принизливе поводження щодо мешканців Карпасу), статті 5 (процесуальне щодо зниклих), статей 8, 9, 10 і 13, а також статті 1 та статті 2 Першого протоколу [6]. У цих справах Суд застосував до Туреччини звичайні стандарти конвенційного контролю без жодного послаблення з огляду на контекст збройного конфлікту, оскільки Туреччина не зробила дійсного територіального застереження і не вдалася до відступу за статтею 15. У наступних справах Суд підтвердив, що стаття 57 не дозволяє вилучити окуповані або непідконтрольні території з-під дії Конвенції. У справі «Ilașcu and Others v. Moldova and Russia» (рішення про допустимість, 4 липня 2001 року) Велика палата розглянула декларацію Молдови, висловлену при ратифікації Конвенції 12 вересня 1997 року, про неможливість гарантувати дотримання Конвенції на територіях, фактично контрольованих органами «самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки», до остаточного врегулювання конфлікту. Суд констатував, що така декларація не може прирівнюватися до застереження у значенні Конвенції і має бути визнана недійсною з трьох підстав. По-перше, вона не посилається на жодне конкретне положення Конвенції. По-друге, не вказує на конкретний закон, чинний на території Молдови. По-третє, має загальний обсяг, обмежений лише у просторі та часі [7]. Аналогічно у справі «Sargsyan v. Azerbaijan» (рішення про допустимість 14 грудня 2011 року, рішення по суті 16 червня 2015 року) Велика палата нагадала, що декларація Азербайджану при ратифікації Конвенції 15 квітня 2002 року про неможливість гарантувати застосування Конвенції на