Proceedings of the International scientific and practical conference ―Science in the Era of Globalization‖ (May 22-24, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. - Zurich, Switzerland, 2026. - 353 p.

143 свідками якої ми всі є від 2014 року, від початку повномасштабного вторгнення і до сьогодні, спричиненої насамперед безпековим чинником. До вже вкоріненого в різних куточках світу українства додалося майже п‘ять мільйонів українських біженців, яких найбільше зараз у Німеччині (1,27 млн), Польщі (близько 1 млн) і Чехії (майже 400 тисяч). Для визначення цих ареалів послуговуються усталеним у науці терміном діаспора : «Діаспора (від грец. διαζπορά – розсіяння) – 1) частина певної етнічної спільноти (народу), що постійно проживає поза межами істор. батьківщини в іноетнічному чи інонаціональному середовищі на правах або зі статусом нац.-культ. меншини; 2) етнічна меншина, яка зберігає зв'язок зі своєю батьківщиною, національні традиції тощо» [1]. Водночас із безупинною адаптацією до умов країни проживання, інтеграцією в нове суспільне середовище, як бачимо, акцентною заувагою є маркер національної ідентичності, яку сформовано через збереження національних традицій, збереження національної мови та культурної пам‘яті, прагнення долучитися в різний спосіб до материнської країни. Кожна діаспора випрацьовує власну модель такої залученості, особливо коли йдеться про мову, що найперше допомагає не втратити власну націєприналежність в іншокультурній спільноті. Як зазначає О.О. Тараненко, «разом зі значною активізацією від початку 90-х років контактів між українською діаспорою і Україною.., у численних особистих контактах у самій Україні та в країнах поселення діаспори і взагалі як наслідок глибшого ознайомлення з її політичним і культурним життям — в Україні стали повніше усвідомлювати засади організації культурної, освітньої, мовної діяльності зарубіжного українства, неминуче зіставляючи їх, звичайно, з основами забезпечення мовних прав етнічних українців на їхній історичній батьківщині» [2, с.66]. Суголосною є теза про те, що «національно-культурна ідентичність представників українськоїдіаспори завдяки відкритості своєї структури до змін може стати основою культурної трансформації сучасної духовності на засадах поваги до особистості й співпричетності до європейської культурної динаміки» [3, с.25]. А ось цілком справедливий докір уже до материкової України: «До