Proceedings of the International scientific and practical conference ―Science in the Era of Globalization‖ (May 22-24, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. - Zurich, Switzerland, 2026. - 353 p.

152 У романі Наріне Абгарян « З неба впало три яблука » опозиція «гора — долина/зовнішній світ» постає сюжетотворчим елементом, який визначає як поетику тексту, так і світовідчуття персонажів. Примітно, що вона заявлена вже в самій назві роману, оформленій у вигляді фрагмента казкової приспівки. Село Маран, розташоване на вершині гори Маніш-кар, цілковито відірване від «нижнього» світу. Попри всі катастрофи, тяготи й нестатки, старше покоління маранців не бажає покидати рідне поселення: « Єдиним приїжджаючим у село транспортом залишалася карета швидкої допомоги, щоб додзвонитися до якої доводилося надсилати телеграфну блискавку, бо іншого зв’язку з зовнішнім світом у Марана не було. Видно, у долині вже давно махнули рукою на жменьку впертих старих, які свого часу відмовилися спускатися з верхівки Маніш-кара в низини » [1, с. 34]. Маран постає як замкнений і сакральний простір, що живе за власними, одного разу й назавжди встановленими законами. Існування маранців визначається традиційним «сільським» світосприйняттям: коли все у всіх на виду, тому важливо «що скажуть інші»; коли щоденні справи визначаються природними циклами; коли зв‘язки між односельцями надзвичайно тісні — як у минулому, так і в теперішньому; коли на перший план виходять інтереси роду, а головним завданням вважається його збереження й продовження; коли зв‘язки між живими й мертвими є нерушимими, а «закони серця» стоять вище за закони життя. Гора тут символізує консервацію пам‘яті: саме на висоті зберігаються давні традиції, устої та справжні людські цінності, які в долині піддаються випробуванням і навіть руйнації. Показовою є оцінка героїні, яка ненадовго потрапила з долини до Марана: « Вона дихала глибоко й вільно, пристосовуючись до нового для себе відчуття розміреності буття, яким було пронизане все довкола — починаючи від давнього лісу, що обступав верхівку Маніш-кара, кожне дерево якого, здавалося, говорило своєю мовою, і закінчуючи людьми » [1, с. 133].