Proceedings of the International scientific and practical conference ―Science in the Era of Globalization‖ (May 22-24, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. - Zurich, Switzerland, 2026. - 353 p.

153 Примітно, що саме перебування Настасії, яка піднялася з долини на гору, повертає її до «нормальності»: відроджується творчий потенціал до малювання («… багато років не згадувала про малювання. Але зараз чомусь захотілося » [1, с. 136]), раптово повертається грудне молоко для годування Кирила тощо. Зовнішній світ (місто, долина, «низ») вторгається в життя маранців найчастіше у вигляді лих. Війна, голод і хвороби приходять знизу, порушуючи гармонію гірського буття. Долина у сприйнятті персонажів — це місце, де час тече надто швидко й де люди втрачають зв‘язок із корінням. Трагедія села полягає в тому, що молодь іде «вниз», у місто, що веде до поступового вимирання Марана ( раніше було 500 домів, тепер лише 23 ). Таким чином, долина втілює ентропію й забуття, тоді як гора — опір втраті коріння і заповітів предків, однак саме це й призводить до повільного згасання Марана. Заявлена опозиція проявляється й у фізичному просторі села. Кладовище Марана розташоване на найвищому уступі, ще ближче до неба, ніж житлові будинки. Це підкреслює ієрархію: чим вище людина перебуває на горі, тим ближче вона до Бога й до своїх предків. Спуск із гори сприймається як символ згасання або остаточного розриву з родом. Розповідь про «руйнування села» ( тут варто відзначити перспективність дослідження роману у порівняльно-зіставному аспекті з повістю В. Распутіна «Прощання з Матерою» ) могла б привести Маран до трагічного фіналу, однак Н. Абгарян розв‘язує конфлікт утопічно-прекрасно. Пізнє й, здавалося б, зовсім неможливе материнство Анатолії (яка на початку роману готується помирати) символізує перемогу гори над долиною. Звістка про нове життя розноситься по Марану як знак того, що «верх» не буде залишений, а ізоляція гори — це не шлях до зникнення, а спосіб збереження життя у його первісному вигляді. У цьому сенсі показовою є репліка Єйбоганц Валінки: «… Анатолія народила дитину, тим самим продовживши нам життя, так-так, не дивіться на мене круглими очима, все саме так і є, ми вже зібралися помирати, а як тепер помреш, коли така відповідальність — дитину підняти, у люди вивести » [1, с. 180].