Proceedings of the International scientific and practical conference ―Oxford 2026: Science and Education Today‖ (May 29-31, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. - Oxford, United Kingdom, 2026. - 392 p.

165 спотворюють зчитування матриці, що призводить до транзиційних мутацій чи зсуву рамки зчитування. Паралельний шлях – окисний стрес, що характерний для антрахінонових барвників. Хінонові структури здатні до редокс-циклювання: одноелектронне відновлення до семіхінонових радикалів з подальшим переносом електрона на молекулярний кисень генерує супероксид-аніони та гідроксильні радикали. Ці форми активного кисню викликають одноланцюгові розриви ДНК, окиснення дезоксигуанозину до 8-оксо-форми та перехресне зшивання між ДНК і білками. Ефективність процесу корелює із числом хінонових груп у молекулі та замісниками, що впливають на потенціал напівхвильового відновлення. Токсикологічна специфіка азобарвників полягає у тому, що сама хромофорна діазогрупа відносно інертна, а небезпечні властивості виникають лише після її біотрансформації. Саме тому канцерогенний потенціал конкретної сполуки неможливо передбачити виключно на основі її кольорового класу – необхідно враховувати ароматичні фрагменти, між якими розташована -N=N- група. За даними IARC, 3,3ʹ-дихлоробензидин, 3,3ʹ-диметоксибензидин і 3,3ʹ- диметилбензидин класифіковано як можливі канцерогени для людини, а сполуки на безпосередній основі бензидину – як доведені канцерогени першої групи [2]. Речовини з бензидиновим залишком виявлено серед продуктів метаболізму щонайменше 15 типів технічних азобарвників, широко застосовуваних у текстильній промисловості аж до запровадження відповідних заборон. Важливо врахувати роль генетичного поліморфізму у детермінації індивідуального ризику. Фермент N-ацетилтрансфераза-2 відповідає за детоксикацію ароматичних амінів шляхом ацетилювання, і особи з фенотипом «повільного ацетилятора» накопичують вищі концентрації активних метаболітів у сечовому міхурі. Латентний період від початку хронічного контакту до клінічного прояву раку сечового міхура може становити від 12 до понад 40 років, що суттєво ускладнює встановлення причинно-наслідкових зв'язків в епідеміологічних дослідженнях.