Вітальна безпека особи, суспільства і держави в умовах війни : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, м. Київ, 7-9 квітня 2026 р. - Київ, 2026. - 334 с.

209 найнеобхідніше. Цей незапланований переїзд буквально вибив ґрунт із-під моїх ніг. Не було ніяких умов для виконання професійних – викладацьких – обов’язків. Інтернет був тільки в холі на першому поверсі, а навчання мало здійснюватися тільки в онлайн-форматі. Почався саботаж – я не розуміла, чому я маю працювати в таких нелюдських умовах. Я нічого не хотіла та буквально примушувала себе працювати. Під час відвідування загальноінститутських нарад, які здебільшого також проводилися в онлайн-режимі, теж відчувала внутрішній супротив: мозок буквально відключався, я зовсім не сприймала те, про що йшла мова, та поринала у власні думки. Професійна діяльність, без сумніву, могла залишатися важливою для мене, бо я кандидат філологічних наук, доцент, все свідоме життя присвятила опанування своєї професії, яку завжди дуже любила, досить непогано знаюся на своїй справі та пішла в сферу освіти не за примусом, а за покликом душі. У моєму випадку три конкретні дії допомогли мені частково нормалізувати свій стан та повернутися до участі в житті мого вишу: переїзд в іншу кімнату, в якій ми жили з мамою вже без сусідів, незначне покращення побутових умов (у тому числі проведення інтернету в кімнаті), подальший переїзд в окрему кімнату, в якій я стала жити сама. На той момент я віднайшла дуже потужний ресурс, який допоміг мені залишитися в професії. Цим ресурсом стала турбота про себе. Наприкінці 2022– 2023 навчального року я в повному емоційному занепаді взяла відпустку без збереження заробітної плати та поїхала в санаторій (фактично втекла від мами, яка жила поруч зі мною та з якою у нас постійно були конфлікти, та від виконання своїх посадових обов’язків). Згодом у мене діагностували синдром емоційного вигорання (СЕВ) разом із професійним вигоранням (на той момент я 11-й рік працювала в сфері вищої освіти) і великий депресивний розлад у межах розладу тривожно-депресивного. Я на два роки пішла з професії (колеги мене підміняли). Якщо б я тоді не дозволила собі цей тайм-аут (це був вкрай необхідний акт турботи про свій емоційний стан), навряд чи я змогла б у