Вітальна безпека особи, суспільства і держави в умовах війни : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, м. Київ, 7-9 квітня 2026 р. - Київ, 2026. - 334 с.

265 Деякі діти втрачають інтерес до навчання, демонструють байдужість або прямо висловлюють переконання, що навчання «не має значення». Це пов’язано з втратою сенсу та емоційною апатією після травматичної події. Хронічний стрес ускладнює виконання багатокрокових завдань, планування діяльності, підготовку домашніх робіт і участь у проєктах. Навчання може мати непослідовний характер: дитина засвоює матеріал уривчасто, що відображає загальну нестабільність емоційного стану. Можливі дві крайнощі: або надмірний перфекціонізм із страхом помилки, або повна байдужість і відмова від виконання завдань. Важливо підкреслити, що зазначені прояви не є ознаками лінощів, а свідчать про емоційне виснаження [3]. 2.2. Стосунки з однокласниками Соціальна поведінка дитини після втрати зазнає суттєвих змін і може проявлятися у широкому спектрі реакцій – від ізоляції до конфліктності. Діти можуть уникати спілкування, не брати участі у групових видах діяльності, сидіти окремо або не реагувати на спроби контакту. Це часто пов’язано з відчуттям інакшості та небажанням обговорювати травматичний досвід. Втрата близької людини порушує базове відчуття безпеки, що може проявлятися у підозрілості або страху щодо нових взаємин. Навіть нейтральні висловлювання можуть викликати сильні емоційні реакції: образу, сльози, замикання у собі. У складних ситуаціях дитина може різко реагувати, вступати в конфлікти або провокувати однолітків. Такі реакції часто є способом вираження внутрішнього болю. Можлива болісна реакція на розмови про сім’ю, уникання відповідних тем або висловлювання, що відображають почуття втрати («тобі пощастило, у тебе є тато»). Деякі діти активно шукають підтримки, формують «безпечні групи» однолітків, тоді як інші прагнуть залишатися «невидимими» [1].