Proceedings of the International scientific and practical conference ―Synergy of Modern Science and Education‖ (June 12-14, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – New York, USA, 2026. - 145 p.

39 процесуального «фільтра», який запобігає розгляду необґрунтованих або формально неправильних заяв, забезпечуючи ефективність судового захисту. Однією з ключових практичних проблем застосування інституту відмови у видачі судового наказу є неоднакове тлумачення судами підстав, передбачених ЦПК України, що зумовлює відсутність єдності судової практики. На практиці відмова у видачі судового наказу може бути пов’язана не лише з наявністю спору про право, а й з неможливістю встановлення обставин, необхідних для здійснення наказного провадження, зокрема місця проживання боржника. Показовою є ухвала Демидівського районного суду Рівненської області від 01 квітня 2026 року у справі № 558/168/26 (провадження № 2- н/558/26/26). Суд відмовив у видачі судового наказу за заявою Демидівського виробничого управління житлово-комунального господарства про стягнення з боржника заборгованості за житлово-комунальні послуги у розмірі 1205,16 грн. Підставою для відмови стало те, що отримана судом інформація не дала можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання фізичної особи-боржника. У мотивувальній частині ухвали суд зазначив: «Відповідно до ч. 9 ст. 165 ЦПК України у разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи-боржника, суд відмовляє у видачі судового наказу». Оскільки відомості про боржника були відсутні як у Єдиному державному демографічному реєстрі, так і в реєстрі територіальної громади, суд дійшов висновку про неможливість видачі судового наказу [2]. Наведений приклад демонструє, що навіть за наявності документально підтвердженої заборгованості заявник може отримати відмову у видачі судового наказу через недотримання формальних вимог наказного провадження або неможливість встановлення даних про боржника. Другою проблемою застосування інституту відмови у видачі судового наказу є формалізований підхід до перевірки процесуальних вимог до заяви, що нерідко призводить до відмови з технічних підстав. На практиці суди можуть відмовляти у видачі судового наказу через недотримання окремих процесуальних вимог, навіть якщо сама вимога є очевидною, безспірною та підтвердженою належними доказами. Показовою у цьому контексті є ухвала Шевченківського районного суду м. Харкова від 16 лютого 2026 року у справі № 638/1737/26 (провадження № 2-н/638/526/26). Заявниця звернулася до суду із заявою про видачу судового наказу щодо стягнення аліментів на неповнолітню дитину. Однак суд відмовив у видачі судового наказу, оскільки до заяви, поданої через підсистему «Електронний суд», не було долучено доказів надсилання боржнику копій поданих матеріалів. У мотивувальній частині ухвали суд зазначив: «Проте, заявником до заяви не долучено документу що підтверджує доказ надсилання матеріалів боржнику». Посилаючись на пункт 1 частини 1 статті 165 ЦПК України, суд дійшов висновку, що заява подана з порушенням вимог статті 163 ЦПК України, що стало підставою для відмови у видачі судового наказу [3]. Наведена справа демонструє, що навіть у категорії вимог про стягнення аліментів, які законодавець відносить до безспірних і соціально значущих, недотримання окремих процесуальних формальностей може стати підставою для відмови у видачі судового наказу. Така практика ускладнює доступ до правосуддя, особливо для фізичних осіб, які не мають достатніх юридичних знань або професійної правничої допомоги, а також знижує ефективність наказного провадження як спрощеного способу захисту прав та законних інтересів. Окрему групу проблем становлять виклики, пов’язані з воєнним станом в Україні, який суттєво вплинув на функціонування судової системи та процесуальні можливості сторін. Умови війни ускладнили отримання доказів, доступ до реєстрів та встановлення місцезнаходження боржників, що безпосередньо впливає на можливість видачі судового наказу. Наприклад, аналізуючи випадки, коли боржник перебуває на тимчасово окупованій території або змінив місце проживання без повідомлення, Резворович К. Р. звертає увагу на те, що суди часто відмовляють у видачі наказу через неможливість встановлення підсудності. Це призводить до затягування захисту прав кредиторів і змушує їх звертатися до позовного провадження, яке є більш тривалим і складним [1]. Вирішення практичних проблем, пов’язаних із відмовою у видачі судового наказу, потребує комплексного підходу, що охоплює як удосконалення законодавчого регулювання, так і формування єдиної судової практики застосування норм ЦПК України. Насамперед доцільним є напрацювання узагальнень та правових позицій Верховного Суду щодо критеріїв безспірності вимог і підстав для відмови, що забезпечить однакове тлумачення процесуальних норм судами різних інстанцій. Важливим напрямом є також цифровізація судового процесу та розширення функціоналу електронних сервісів, що зменшить кількість відмов через формальні помилки в заявах. В умовах воєнного стану необхідно запровадити більш гнучкі підходи до оцінки доказів та встановлення підсудності, зокрема із використанням державних реєстрів і альтернативних джерел інформації. У сукупності ці заходи