Proceedings of the International scientific and practical conference ―Synergy of Modern Science and Education‖ (June 12-14, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – New York, USA, 2026. - 145 p.

46 його «особливої позиції влади та контролю», яка покладає на нього юридичний обов’язок запобігати злочинам або карати винних осіб. Аналогічний підхід підтримується в роботах М. Бассіуні, який підкреслює, що командна відповідальність є проявом «організаційної відповідальності за злочини, вчинені в межах структурованої ієрархії влади [5]. У сучасному міжнародному праві визначальним критерієм для притягнення до відповідальності є не формальне призначення на посаду військового командира чи іншого начальника, а наявність ефективного контролю над підлеглими. Такий підхід був сформований у практиці міжнародних кримінальних трибуналів, зокрема МТКЮ та МТР, де неодноразово підкреслювалося, що командна відповідальність може наставати і щодо осіб, які де-факто здійснюють керівництво збройними формуваннями або іншими організованими структурами. Ключовим категоріальним елементом досліджуваного інституту є поняття «ефективного контролю» (effective control / effective authority and control), яке виступає визначальною умовою для притягнення особи до відповідальності. У практиці Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії у справі Prosecutor v. Delalić et al. (Čelebići) було сформульовано базовий стандарт, відповідно до якого ефективний контроль означає «матеріальну здатність запобігти вчиненню злочину або покарати осіб, які його вчинили». Важливо, що Суд наголосив на фактичному характері цього критерію, підкресливши, що формальна посада або юридичне призначення не є вирішальними для встановлення відповідальності [5]. Цей підхід був розвинений у подальшій практиці Міжнародного кримінального суду, зокрема у справі Prosecutor v. Jean-Pierre Bemba Gombo, де Суд деталізував критерії встановлення обізнаності та контролю командира. ICC підкреслив, що оцінка повинна здійснюватися на основі «сукупності індикаторів фактичної влади», включаючи здатність віддавати накази, забезпечувати їх виконання та застосовувати дисциплінарні заходи[10]. У межах статті 28 Римського статуту чітко розмежовано дві категорії суб’єктів: військових командирів (military commanders) та інших начальників (other superiors). Такий поділ має не лише нормативне, але й концептуальне значення, оскільки відображає різні стандарти доказування та різні рівні обізнаності [6]. Категорія «військового командира» у міжнародному праві традиційно пов’язується з особами, які здійснюють командування у структурованих збройних силах. До цієї категорії належать особи, які без офіційного призначення здійснюють управління збройними формуваннями, віддають обов’язкові для виконання накази, контролюють дисципліну та мають реальний вплив на поведінку підлеглих. У таких випадках вирішальним є встановлення фактичної ієрархії підпорядкування, яка може існувати поза межами формалізованої військової структури. Натомість поняття «de facto commander» (фактичний командир) охоплює осіб, які, не маючи формального призначення, фактично здійснюють контроль над збройними формуваннями. Як зазначає Г. Верле, визначальним є не статус, а «реальна здатність організовувати, спрямовувати та контролювати дії бойових одиниць». Паралельно з цим міжнародне кримінальне право виділяє категорію «інших начальників», до яких належать цивільні керівники, політичні лідери або адміністративні посадові особи, що здійснюють контроль над підлеглими в організованих структурах. Для цієї категорії осіб стандарт відповідальності має певні особливості, оскільки, окрім встановлення ефективного контролю, необхідно довести їх обізнаність про вчинення або ризик вчинення міжнародних злочинів та невжиття необхідних заходів реагування [7]. У практиці Міжнародного кримінального суду та міжнародних трибуналів підкреслюється, що обізнаність може бути як фактичною, так і конструктивною, тобто такою, що випливає з обставин справи. Зокрема, у справі Bemba Суд зазначив, що оцінка знання начальника повинна враховувати обсяг доступної інформації, характер подій та можливість реагування на них. Водночас доведення суб’єктивного елементу для цивільних начальників є більш складним, ніж для військових командирів, що зумовлює підвищені стандарти доказування у цій категорії справ[7]. Однією з центральних проблем у застосуванні інституту командної відповідальності є встановлення факту ефективного контролю. У міжнародній практиці він визначається як здатність особи реально впливати на поведінку підлеглих, включаючи можливість віддавати накази, забезпечувати їх виконання, застосовувати дисциплінарні заходи та замінювати або усувати підлеглих. Важливо, що ефективний контроль є фактичним критерієм і встановлюється на підставі сукупності доказів, а не формальних документів про призначення чи підпорядкування. У сучасних умовах збройних конфліктів значно ускладнюється процес доказування як факту контролю, так і обізнаності особи про злочини підлеглих. Відсутність чіткої формалізованої ієрархії у нерегулярних формуваннях, гібридний характер збройних структур та використання цифрових