Proceedings of the International scientific and practical conference ―Science and Society‖ (July 6-8, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Kharkiv, Ukraine, 2026. - 116 p.

104 Наявну джерельну базу доцільно розглядати у чотирьох взаємопов’язаних групах: профільні словники режисури естради; загальнотеатрознавчі й історико-термінологічні словники; праці з практичної та спеціалізованої лексикографії; дослідження методів театру і перформансу. Такий поділ дозволяє відокремити предметне знання від технології його словникового представлення. Першу групу репрезентує «Словник режисера естради та масових свят» [1]. Його принципова цінність полягає у фіксації професійного лексикону постановника, а не лише загальнотеатральних назв. Видання створює спільне поле для понять режисури, драматургії, акторської та естрадної практики, організації масового видовища. Для майбутнього словника воно є не об’єктом заперечення, а вихідним профільним фундаментом. Водночас розвиток концертної індустрії, цифрового сценічного середовища, телевізійних і потокових форматів потребує нового термінологічного шару, якого не могло бути повною мірою представлено у словнику 2017 року. Другу групу становлять українські театрознавчі словники. Праця І. Савченко та І. Ліпницької має науково-популярний і довідковий характер, поєднує короткі визначення з вибірковою етимологією та охоплює суміжні мистецькі сфери [2]. Її перевагою є широкий реєстр і доступність викладу; обмеженням для завдань режисури шоу - нерівномірна деталізація функціонального застосування понять. «Український тлумачний словник театральної лексики» В. Дятчук і Л. Барабана важливий для нормування українських відповідників і виявлення усталеного шару театральної мови [3]. «Theatrica. Лексикон» О. Клековкіна розширює словникову статтю в бік історико-етимологічної реконструкції [5]. Особливе місце займає «Словник театру» П. Паві [6]. Його модель демонструє, що фаховий словник може бути не лише реєстром коротких пояснень, а системою теоретичного аналізу. Гасла супроводжуються іншомовними відповідниками, тематичними й бібліографічними посиланнями. У передмові до українського видання наголошено на поєднанні семіотики, лінгвістики, теорії комунікації та історичного досвіду театру. Для «Розширеного словника театру і шоу» це важливий орієнтир: словникова стаття повинна показувати не тільки «що називає термін», а й «які проблеми театральної або шоу-практики він дозволяє осмислити». Третя група - праці з лексикографії - дає інструменти проєктування. B. T. S. Atkins і M. Rundell розглядають створення словника як послідовний цикл: визначення типу продукту й користувачів, формування джерельної бази, укладання реєстру, аналіз мовних даних, розмежування значень, написання дефініцій, добір прикладів, редагування і тестування [7]. Їхній підхід особливо цінний вимогою перетворювати сирі мовні дані на структурований довідковий ресурс, а не підмінювати дослідження інтуїтивним складанням переліку слів. B. Svensén системно описує структуру словника, відбір матеріалу, дефініції, етимологію, позначки, перехресні посилання, управління проєктом, правові й етичні питання, електронні корпуси та цифрові словники [8]. H. Bergenholtz і S. Tarp акцентують спеціалізовану лексикографію як діяльність, що повинна бути підпорядкована функціям словника і типовим інформаційним ситуаціям користувача [9]. Для режисерського словника це означає відмову від абстрактної «повноти заради повноти»: студент, дослідник, режисер-практик і технічний директор мають різні запити, тому інформація повинна подаватися рівнями. Методологічно важливими є праці S. Schierholz, H. Agerbo, R. Gouws і S. Tarp. S. Schierholz показує, що словникове дослідження поєднує лінгвістичні, соціально-наукові, психологічні, кількісні, емпіричні та філологічні методи [10]. H. Agerbo доводить, що у спеціалізованій дефініції необхідно уникати як недостатньої, так і надмірної специфікації: слід включати саме ті семантичні компоненти, які потрібні конкретному користувачеві в конкретній ситуації [11]. R. Gouws і S. Tarp застерігають, що необмежений простір електронного словника не виправдовує інформаційне перевантаження [12]. Отже, розширення словника має означати не механічне збільшення тексту, а більш точне структурування даних. Четверта група - методологія theatre and performance studies - потрібна тому, що значення режисерського терміна не завжди вичерпується письмовими джерелами. У колективній праці за редакцією B. Kershaw і H. Nicholson представлені архівне дослідження, цифровий перформанс, practice as research, історіографія, сценографія, дослідження тренінгу виконавця, документація та тілесні методи [13]. Автори наголошують на продуктивному поєднанні творчої практики й критичного аналізу, матеріального й ефемерного, інтелектуального й тілесного знання. M. Trimingham розвиває методологію practice as research, за якою практична дія може бути не ілюстрацією готової теорії, а способом вироблення й перевірки знання [14]. Українські дослідження режисури підтверджують потребу у функціональному описі термінів. В. Пацунов розглядає «сценографічну режисуру» як поняття, що виникає внаслідок зближення