Proceedings of the International scientific and practical conference ―Science and Society‖ (July 6-8, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Kharkiv, Ukraine, 2026. - 116 p.

94 формується шляхом інтерналізації досвіду стосунків з важливими особами, починаючи з перших днів життя, що у подальшому буде визначати структуру і функціонування особистості. М. Кляйн описала дві базові розвиткові позиції: параноїдно-шизоїдну і депресивну, кожна з яких характеризується певними психологічними процесами і завданнями. Так, на параноїдно-шизоїдній позиції основним завданням є відділення позитивного досвіду від негативного для того, щоб інтегрувати ядро особистості навколо хорошого, ідеалізованого стосунку з матір’ю, та базової довіри, яка стає передумовою подальшого успішного розвитку. Натомість завданням депресивної позиції є необхідність деідеалізації – прийняття суперечливої, недосконалої природи як власного я, так і важливих об’єктів та світу загалом [5]. Тобто теорія об’єктних стосунків, по суті, постулює необхідність опрацювання в розвитку особистості амбівалентності шляхом інтеграції суперечливих тенденцій, пошуку компромісів. Ці завдання стають особливо виразними на сепараційній лінії розвитку, відображаючи кризу протистояння тенденцій авто- і аллофілії [6]. Нездатність адиктивного пацієнта до інтеграції суперечностей проявляється у різному вигляді: це і типова клінічна динаміка ремісії-рецидиви, і полярні стани самопочуття, самооцінки, саморегуляції, і емоційні «гойдалки» в стосунках, і полярність «кайфу» в інтоксикації та «ломки» в абстиненції, і дедалі більша хаотичність життя та неперебачуваність поведінки, і схильність до деструктивного відреагування. В адиктології зазначені особливості називають проявами адиктивного розщеплення [7, с. 45] на здорову і узалежнену частини особистості, яке поступово формується у процесі становлення адикції і свідчить про набуту патологічну структуру особистості [8]. З нашої точки зору структурним підґрунтям для такої деформації є недоінтегровані частини самості, сформовані у процесі розвитку навколо негативного дитячого досвіду надмірної фрустрації або ж ранньої травми різного походження. Саме ці інфантильні частини особистості реалізовують свою несвідому регресивну фантазію про стосунок з ідеальним об’єктом у процесі взаємодії з психоактивними речовинами (ПАР). З патологічною структурою адиктивних пацієнтів пов’язується і уявлення про особливості їх нарцистичної регуляції, тобто підтримання самооцінки, самовартості і відчуття добробуту (задоволеності собою) за рахунок примітивних захисних механізмів, зокрема проєктивної ідентифікації, яка передбачає специфічний стосунок з об’єктами зовнішнього світу для використання їх з метою реалізації архаїчних фантазій всемогутності [9, с. 299], які адикти втілюють у взаємодії з об’єктом узалежненння, зокрема, в станах інтоксикації. Таким чином, з клінічної точки зору узалежнення можна розглянути як «двоповерховий» розлад, фасадом якого є клініка адикції, регресивний поведінковий патерн, який підтримує стосунок з об’єктом залежності, підсилюючи і розвиваючи адиктивну частину самості; натомість фундаментом узалежнення виступають вище зазначені психодинамічні механізми, сформовані в ранньому розвитку. Образно кажучи, щоб дістатись до глибинно-психологічних механізмів, необхідно спочатку розібрати «фасад». Саме тому психотерапія узалежнення повинна бути структурованим, послідовним процесом, що розвивається в кілька етапів шляхом виконання важливих завдань. Першим і фундаментальним завданням/етапом є мотивування пацієнта. По суті, це процес відшукання і встановлення контакту зі збереженою здоровою частиною особистості, бо тільки з нею можливо побудувати терапевтичний альянс і саме її ми в подальшому будемо всіляко зміцнювати і плекати у процесі терапії. Основними підходами на даному етапі є психоедукація, раціональна, сугестивна, когнітивно-поведінкова терапія, гуманістичні підходи. Базовою технікою є, зокрема, мотиваційне інтерв’ювання В. Мілера, С. Ролніка, базоване на клієнт-центрованому підході, спрямоване на роботу з амбівалентною мотивацією [1, с. 382]. Другим і необхідним етапом є припинення вживання і стабілізація психічного стану. Це вкрай важливий етап, який ґрунтується на досягнутій мотивації і забезпечує припинення біологічного та поведінкового підкріплення адиктивного поведінкового патерна, а також веде до послаблення сили адиктивної частини самості, яка власне черпає свою силу від регулярного повторення адиктивного ритуалу та психофізіологічної дії речовини. Даний етап зазвичай включає медичний супровід і потребує застосування фармакотерапії для відновлення гомеостазу організму. По суті – це подолання абстинентних та постабстинентних явищ, які на глибинно-психологічному рівні відтворюють стосунок зі злим об’єктом параноїдно-шизоїдної позиції. Припинення вживання закриває звичні примітивні шляхи саморегуляції, які підтримують патологічну регресію. Це створює можливість опрацьовувати переживання і конфлікти внутрішньопсихічно, а отже, закладає ґрунт всієї подальшої психотерапії. Важливим результатом етапу стає також зміцнення здорової частини особистості та терапевтичного альянсу. На даному етапі використовуються психотерапевтичні методики стабілізації і кризової інтервенції, а також методики когнітивно-поведінкової, релаксаційної, сугестивної терапії.