Proceedings of the International scientific and practical conference ―Paris Science and Education Forum‖ (July 10-12, 2026) / Publisher website: www.naukainfo.com. – Paris, France, 2026. - 67 p.

5 Окреме значення для формування правової оцінки дій Російської Федерації має практика Міжнародного Суду ООН у справах, ініційованих Україною після початку агресії. У справі «Звинувачення в геноциді згідно з Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (Україна проти Російської Федерації)» Україна оскаржила використання Російською Федерацією аргументації про нібито необхідність «захисту» населення Донбасу як підстави для застосування сили. Хоча ця справа безпосередньо не стосується ударів по енергетичних об’єктах, вона має значення для ширшого контексту відповідальності РФ за міжнародно-протиправні дії, оскільки Суд розглядає питання меж допустимої поведінки держави під час міжнародного конфлікту [4]. У цьому контексті важливо звернути увагу на практику Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії, який сформував основні підходи до кваліфікації нападів на цивільні об’єкти. У справі «Прокурор проти Галича» Трибунал розглядав питання систематичних атак на цивільне населення Сараєва та наголосив, що заборона нападів, спрямованих проти цивільного населення або цивільних об’єктів, має фундаментальний характер у системі міжнародного гуманітарного права [5]. Значення цієї справи для аналізу атак на українську енергетичну інфраструктуру полягає у тому, що Трибунал оцінював не окремий епізод застосування сили, а загальну модель військових дій, включаючи вибір цілей, характер застосованих засобів та наслідки для цивільного населення. Аналогічний підхід може застосовуватися при оцінці російської кампанії проти енергосистеми України, де повторюваність ударів та їхній вплив на базові умови існування цивільного населення мають самостійне юридичне значення. У справі «Прокурор проти Стругара», яка стосувалася обстрілу історичного центру Дубровника, Апеляційна палата Міжнародного кримінального трибуналу для колишньої Югославії звернула увагу, що для встановлення порушення необхідно оцінити не лише фактичний результат атаки, але й інформацію, якою володів командувач на момент прийняття рішення про застосування сили [6]. Цей підхід має особливе значення щодо атак на енергетичні об’єкти України, оскільки російські збройні сили не могли не усвідомлювати характеру таких цілей та наслідків їхнього ураження. На відміну від випадкового пошкодження цивільного об’єкта у зоні бойових дій, енергетична інфраструктура є стаціонарною, відомою та заздалегідь ідентифікованою категорією об’єктів. Її ураження у зимовий період або в умовах масштабного дефіциту енергопостачання неминуче має наслідки для широких груп цивільного населення. Водночас для атак на енергетичну інфраструктуру найбільш релевантним є застосування загальних положень про наслідки порушення міжнародного права. Навіть якщо окремі епізоди атак потребують індивідуальної доказової оцінки, сукупність таких дій може формувати підстави для вимоги повного відшкодування шкоди, заподіяної державою. Хоча Європейський суд з прав людини не є судом міжнародного гуманітарного права у вузькому розумінні, його практика має значення для оцінки наслідків атак на цивільну інфраструктуру, оскільки Суд розглядає питання відповідальності держави за порушення основоположних прав людини. У міждержавних справах щодо російської агресії проти України ЄСПЛ розглядав питання ефективного контролю держави над територіями, відповідальності за дії військових формувань та обов’язку держави забезпечувати захист прав осіб у зоні конфлікту. Зокрема, у справі «Україна та Нідерланди проти Росії» Суд аналізував питання відповідальності Російської Федерації за події на сході України та визнав наявність широкого масиву доказів щодо контролю РФ над сепаратистськими утвореннями на певних етапах конфлікту [7]. Ця практика має методологічне значення для оцінки атак на інфраструктуру, оскільки підтверджує можливість встановлення відповідальності держави через аналіз фактичного зв’язку між діями військових структур та політикою держави. Одним із центральних питань після встановлення факту міжнародно-протиправного діяння є визначення форми та обсягу відшкодування. Відповідно до статей 34–36 Проєкту статей Комісії міжнародного права про відповідальність держав, повне відшкодування може здійснюватися шляхом реституції, компенсації або сатисфакції [2]. У контексті руйнування української енергетичної інфраструктури найбільш практичне значення матиме компенсація, оскільки значна частина пошкоджених об’єктів не може бути просто повернута до попереднього стану. Йдеться про витрати на відновлення енергетичних потужностей; закупівлю обладнання; тимчасове забезпечення енергопостачання; економічні втрати підприємств; збитки цивільного населення, спричинені тривалими перебоями електро-, тепло- та водопостачання. У Справі «Фабрика в Хожуві» Постійна палата міжнародного правосуддя сформулювала фундаментальний принцип міжнародного права, відповідно до якого порушення міжнародного зобов’язання створює обов’язок здійснити повне