Коваль Г.П. Євреї на сторінках українських газет періоду нацистської окупації в 1941 – 1942 роках / Геннадій Павлович Коваль. – Миколаїв: Іліон, 2019. – 266 с.

247 Лисянці палає пожежа, лижучи червоним язиком хмари, Галайда з ножем в руках гуляє по ворожих трупах, вигукуючи: Дайте ляха, дайте жида! Мало мені, мало! Таким нещадним до жидів були за Шевченка ватажки селянського повстання. Покінчивши з польською шляхтою, гайдамаки продовжували боротьбу з жидами, а далі почали розходитися хто куди по всій Україні: Розійшлися гайдамаки, Куди який знає: Хто додому, хто в діброву, З ножем у халяві, Жидів кінчать. Така, каже поет про славних козаків-гайдамаків, і досі зосталася по них слава. Звертаючись до польських панів, які убереглись від гайдамаків, поет говорить, загрожуючи: Недолюди! Тепер заховались За мурами та дивитесь, Як жиди конають, Брати ваші!.. Минули роки, століття. Переглядаючи цей відтинок історичного часу, Шевченко бачив у ньому великі зміни. Українські міста і села знову почали кишіти жидовою. Героїчне минуле лишилося далеко позаду. Його не повернути. Поет з сумом говорить про це, звертаючись до історичного Чигирина, – колишньоїгетьманської столиці, про славу якої почали забувати: Чигрине,Чигрине, Мій друже єдиний! Проспав єси степи, ліси