Коваль Г.П. Польща – сторінки історії / Геннадій Павлович Коваль, – Миколаїв – 2021. – 423 с.

255 Коваль Г.П. Польща – сторінки історії. 2021 соймом» при покликуванні нового уряду, боротьба за престиж і компетенції тривала 2 місяці, в яких панував повний хаос: Пілсудський рішуче відмовився переговорювати з Корфантим, як кандидатом сойму на прем’єра, а після 9-тиденного урядування кабінету Слівінського – щойно 31-го липня склався кабінет проф. Новака. За того кабінету були переведені перші в Польщі вибори. З виборів вийшов сойм і сенат, який 9 грудня 1922 року вибрав першого президента Польської републіки, в особі Габрієля Нарутовіча, приятеля Пілсудського. А рівно в тиждень пізніше, 16 грудня 1922 року, Елігій Нєвядомський, активний член польського національно-демократчного табору, застрілив Нарутовіча. На судовій розправі щиро признався, що його куля була спершу призначена для Пілсудського. Пілсудський склав владу ще на руки Нарутовіча, на два дні перед його вбивством. Уже 20 грудня черговим президентом держави став Станислав Войцеховський. Нова конституція почала діяти, але нездорова політична атмосфера тривала далі. Витворювала її дальша боротьба між Пілсудським та соймом, витворювали її саме ті «задні думки», які товаришили авторам і березневої конституції в їхній праці. Її головним автором був проф. Дубановіч, лідер най правішої соймової групи «ха-енів», «христіянсько-народової партії», яка хотіла бачити Польшу монархією з королем; це не перешкод жувало. Що монархіст склав конституцію демократичної республіки. Правиця (ендемія Гломбінського-Грабовського, згадані «хаени» Дубановіча-Стронського та «хадеки», християнські демократи, Корфантого) була в засаді за сильного, радше автократичною, владою. Але тому, що та влада могла дістатися Пілсудському, правиця йшла дальше у демоліберальному устроєвому захопленні, ніж сама лівиця (ППС, Стронніцтво Хлопске, «Визволєнє»). Отже всі вони разом спутали президента республіки цілою низкою постанов і соймових обичаїв, які випливали чи то з букви конституційного закону, чи його тенденції: сойм мав право провалювати кожний уряд звичайною більшістю голосів та користав у практиці з того права напр. так, що «вилускував» поодиноких міністрів (робив це головно після травневого перевороту, коли не мав відваги висловлювати