Коваль Г.П. Українці за океаном / Геннадій Павлович Коваль. – Миколаїв, 2020. – 337 с.

18 Тілько славянські народи і особливо росіяне примушені тинятись спочатку без всякой запомоги навіть од своїх консулів, биископ Сотер Ортинський і задумав устроїть хедер свої всеславянські бюро труда і організації для запомоги емігрантам- славянам – сербам, болгарам, росіянам і особливо українцям. Йому з європейських портів будуть висилатись списки емігрантів. І на пристанях в Америці їх будуть зустрічати свої люди, що приютять їх в емігрантських домах і відшукають їм роботу. Щоб українці «не винародовлювались», Ортинський при кожнім приводі одкривае школи з рідною мовою, бо «мова – найважніший звязок чоловіка з його нацією і народом»... Здавалось би, що ж тут «крамольного» – в тих бажаннях Ортинського? Самим же великоросам од цього буде тілько користь. Бо досі, як визнає і сама кореспондентка, вони були в становищі „безпризорных». Але не були б нововременці спеціялістами «по сыскной части», як би вони й тут не відшукали «крамоли». І нововременська «каракатиця», випотрошивши Ортинського на інтервью та полюбовавшись «красивымь лицомь» і «карими глазами» 4 «типичнаго малоросса», все ж таки донос „состряпала». Не сподобалось їй в архирея і те, що він не умів розмовлять «по московски», а говорив ввесь час «на галицкомь наречіи», і то, що він думає боротись з «винародовлення» і попівською деморалізацією. А найбільше «каракатиці» не припала до вподоби заява єпископа, що він буде допомагать не тілько українцям, а й великоросіянам... – «Вони наші брати, російські люди, казав єпископ. Вони теж славяне... не забудьте, добродійко, що ми, русини, іменно нащадки тих славян, що залюднювали береги Дніпра; не забудьте, що од нас, полян, і пішла земля Руская і князівство київське. – Це історично «доказано»... А каракатиця, вислухавши таку заяву, мабуть по відомому закону логіки – «на городі лобода, а в Київі дядько!» – починає репетувать: