Коваль Г.П. Українці за океаном / Геннадій Павлович Коваль. – Миколаїв, 2020. – 337 с.

82 українськи. Ми глянули один на другого. «Грицю, «Ще не вмерла Україна», звертаючись до мого мужа, з яким вже раніш були знайомі. Ми встали і за співали – цю нашу молитву. Піднявся і старенький Гончаренко, зняв свою козацьку шапку з голови, на якій вітер розвівав сиве волосся, коли він стояв подпершись костуром. По його обличчю покотилися як великі перли, дві сльози, які він пообтирав полою свого сукмана. Коли «молитва» втихла, він промовив: «Земляки, я був мент на Україні...» «Після чаю повів нас до городу по казати своє господарство. Перед хатою росла велика сосна, яку він привіз з собою і тут посадив. Потім привів, під вишню і сказав, що це наша українська квасна вишня: «Тут таких нема. Вишня і сосна це емігрантки». Потім прийшли до потоку. «Тут моя святиня», показуючи палицею на камінну печеру, на якій виднів образ Матері Божої і хрест. «Тут я вінчаю молодих, хрещу діточок і хвалю Всевишнього», сказав він... «Потім повів нас під невеличкий горбок і почав там відвалювати великий камінь; наші хлопці помогли йому. Він тоді підняв велику дошку і ми побачили могилу. «Ось тут я і моя Альвіна будемо колись спочивати вічно, а дух наш буде поноситися понад цими горами, а може і полетить на Україну», додав він. Могилу цю викопав для нього Верещаґін (відомий російський маляр в товаристві одного грецького ученого, якого не пам’ятаю тепер імени). «Коли почалась світова війна в 1914 р., покійний Гончаренко мав великі надії сповнення його бажання: «Тепер вже не вмру, поки не буде мій народ вільний», казав. «Може моє тіло старе, однак дух мій молодий. В нашім краю будемо хазяйнувати по свому та й в церкві будемо співати по-українськи. Московський прапор скинемо, а на його місці поставимо жовто-блакитний... «Однак не сповнилися його бажання. Він умер, поки Українська Центральна Рада проголосила Україну незалежною». Помер Агапій Гончаренко, український козак – священник, 3 травня 1916 року [25]. 1907 рік.