8 липня І9І8 р. гетьманом України Павлом Скоропадським було підписано ухвалений Радою міністрів законопроект «Про утворення Державного Сенату». Згідно цього закону, Державний Сенат став найвищим судовим органом Української держави, створеним замість Генерального Суду.
Закон «Про утворення Державного Сенату» від 8 липня 1918 р. визначив порядок формування, структуру, повноваження найвищою органу судової влади Української Держави, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення та зміщення з посад, які вони обіймали.
Відповідно до ст. 1 та 2 Закону встановлювалося, що Державний Сенат мав складатися із Загальних зборів Сенату та трьох Генеральних судів, а саме: Адміністративного, Цивільного та Карного. Крім того, зазначалося, що у складі Сенату, у передбачених нормами Закону випадках, мали діяти: Загальні збори Сенату. Загальні збори цивільного та кримінального Генеральних судів, Об'єднана присутність усіх Генеральних судів, Об'єднана присутність адміністративного та цивільного генеральних судів. Об'єднана присутність адміністративного та кримінального генеральних судів та Вища дисциплінарна присутність. Перелік вказаних інституцій у складі Державного Сенату абсолютно тотожний ст. 119/4 Статуту кримінального судочинства Російської імперії від 20 листопада 1864 р.
Сенаторів уперше призначав гетьман, а згодом вони мали обиратися самим Державним Сенатом і затверджуватися главою держави. До кандидатів пред'являлися такі вимоги: наявність вищої юридичної освіти і не менше 15 років трудового стажу в судових органах на посадах не нижчих судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду, на адвокатській службі чи викладацькій роботі. Для претендентів на посаду сенаторів Цивільного Генерального суду до трудового стажу зараховувався 5-річний термін перебування на посаді секретаря цивільного департаменту судової палати, а для кандидатів на посаду до Адміністративного Генерального суду -особи, що мали вишу освіту і працювали не менше 15 років на державній чи громадській службі. До складу сенаторів Загальних зборів Державного Сенату могли призначатися не лише особи, що відповідали пред'явленим вимогам, а й колишні державні службовці, котрі перебували на посадах міністрів.
У відповідності до Закону, передбачалася посада Голови Державного Сенату або Президента, якого як і сенаторів Загальних зборів призначав гетьман за поданням Ради Міністрів. Ст. 6 визначала, що Президент Держанного Сонату головує на Загальних зборах, підзвітний гетьману і мав разом з Міністром юстиції доповідати останньому про ПОТОЧНУ ДІЯЛЬНІСТЬ ввіреного йому органу.
На звільнену посаду сенатора Генерального СУДУ кандидатів могли пропонувати Міністр юстиції. Президент сенату чи один із сенаторів того суду, то якого балотується кандидат Вибори мали проводитися за участі Президента Сенату у Загальній присутності Генерального суду з персональним голосуванням усіх членів, у тому числі й Президента. Особа, що набрала найбільшу кількість голосів, вважалася обраною на посаду сенатора після погодження з Радою Міністрів і затвердження «ясновельможним» паном гетьманом.
Особа, затверджена на посаді сенатора, отримувала достатньо широкі прерогативи. Тимчасове усунення сенатора від посади могло бути здійснене лише за ускладненою процедурою, а саме - у разі притягнення його до кримінальної відповідальності з дозволу Загальних зборів Сенату. Законодавець також ускладнив процедуру цілковитого звільнення сенатора з посади і позбавлення звання сенатора (ст.11). Це могло статися лише за вироком дисциплінарного чи кримінального суду (ст. 12). У разі здійснення посадового злочину член Державного Сенату притягувався до відповідальності за письмовою згодою Ради Міністрів, затвердженою гетьманом (ст.13), а до дисциплінарної - винятково Загальними зборами Сенату (ст. 14). Порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності судіді генерального суду врегульовувався не власним законом Української Держави запозиченими положеннями із «Уставы судебных установлений» Російської імперії від 20 листопада 1864 р. Існувала, крім тою, законодавча заборона, котра унеможливлювала переведення сенаторів із одного Генерального суду до іншого без їхньої згоди.
Обрання кандидата на посаду, позбавлення звання, звільнення та тимчасове усунення сенатора від посади здійснювалося шляхом голосування, за наявності кворуму у дві третини присутніх від усіх членів Державного Сенату або членів Генерального суду за приналежністю. У разі, коли голоси поділилися порівну, навіть тоді, коли за одну із пропозицій голосував Президент Сенату чи Голова окремого Генерального сулу, вибори вважалися такими, що не відбулися.
Отже, член Державного Сенату був достатньою мірою захищений від втручань у свою діяльність як з боку гетьманської адміністрації, так і самого гетьмана. Правові норми, що містяться в Законі «Про утворення Державного Сенату» від 8 липня 1918 p., забезпечували недоторканність сенаторів, сприяючи їм об'єктивно і незаангаховаяо розглядати кримінальні, цивільні чи адміністративні справи найвищій судовій інстанції країни, виконувати інші, передбачені чинним законодавством функції.
Як бачимо, в умовах Першої світової війни, перманентно триваючого конфлікту з більшовицькою Росією, розрухи, завданої невдалими експериментами Центральної Ради, Українська Держава гетьмана П. Скоропадського ставила перед собою завдання розбудови ефективного механізму здійснення верховною правосуддя на засадах відокремлення судочинства від органів державної влади, запобігання можливим стороннім впливам з метою укладення неправосудних рішень.