11 серпня 1889 р. на Полтавщині народився Олександр Шульгин, історик, професор, дипломат часів Української революції 1917 – 1921 років, перший Міністр закордонних справ УНР, представляв Україну на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві.
Був нащадком давнього шляхетського роду Устимовичів, мав родинні зв’язки із козацько-старшинськими сім’ями Полуботків, Скоропадських, Апостолів та Самойловичів.
«…Це був щирий український рід, в якім щиро заховалися етнографічні та українофільські традиції», – писав про Шульгиних Михайло Грушевський.
«Я виріс у родині незабутніх батьків. Те велике зусилля, яке треба було зробити людині з національно індиферентного середовища, щоб дійти до українства, мені не було потрібне. Було майже неможливо не наслідувати мого батька, було б дивно, щоб патріотизм моєї матері не відбився на моєму житті і праці», – говорив про себе й Олександр Шульгин.
Після завершення історико-філологічного факультету Петербурзького університету, залишився у місті і працював викладачем. Події початку 1917-го спонукали його приїхати до Києва. Шульгин увійшов до складу Української Центральної ради.
Йому було лише 28 років, коли він очолив Генеральний секретаріат міжнаціональних, а згодом міжнародних справ — фактично перше зовнішньополітичне відомство відновленої української держави. За Української Держави гетьмана Павла Скоропадського продовжив дипломатичну службу.
Саме в цей період Франція та Велика Британія визнали УНР де-факто, а українська делегація розпочала переговори в Бересті. Згодом Шульгин став послом Української Держави в Болгарії.
Олександр Шульгин був одним із переговорників на Паризькій мирній конференції 1919-го. Усіма доступними способами намагався відстояти визнання незалежності України, але міжнародна дипломатія на той час вирішувала питання територіальної приналежності Східної Галичини.
Після поразки Української революції Олександр Шульгин увійшов до Державного центру УНР в екзилі. В еміграції провадив активну політичну та наукову діяльність.
У 1928 році Олександр Шульгин звернувся до Ліги Націй із проханням видавати українським біженцям нансенівські паспорти. За цим проханням стояло значно більше, ніж документ: він домагався, щоб світ перестав записувати українців росіянами.
На той час Українська Народна Республіка вже втратила свою територію, а її уряд працював у вигнанні. Для багатьох європейських політиків українське питання здавалося закритим. Але Шульгин поводився так, ніби поразка УНР була лише тимчасовою.
У 1930-х роках він розповідав Європі про більшовицький терор, примусову працю та голод в Україні. Намагався донести те, про що багато західних політиків не хотіли чути. Писав книжки й статті французькою мовою, пояснюючи іноземцям, чому Україна бореться проти москви і чому її незалежність потрібна всій Європі.
Кілька разів Олександр Шульгин очолював Міністерство закордонних справ УНР у вигнанні, а в 1939–1940 роках — увесь еміграційний уряд. Під час німецької окупації Франції його заарештували. Після звільнення він продовжив працювати для української громади, займався наукою та допомагав біженцям і людям без громадянства.
Олександр Шульгин помер 1960 року в Парижі. Похований у Сарселі.
Джерело:
Офіційний веб-сайт УІНП