В’ячеслав Медвідь (В. Медвєдєв) – український письменник-прозаїк, есеїст, Заслужений діяч мистецтв України, почесний член Асоціації «Нова література», член літературного гурту «Пси Святого Юра». У 2003 р. отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка за роман «Кров по соломі».
Медвідь В’ячеслав Григорович народився 25 лютого 1951 р. в селі Кодня Житомирської області. Після закінчення школи він, приїхавши до столиці, складає вступні іспити на філологічний факультет Київського державного університету. Проте набраних балів вистачило на інший заклад – бібліотечний факультет Інституту культури. Здобувши фах бібліотекаря-бібліографа, він їде за направленням до Ужгорода і з 1972 р. працює методистом у Закарпатській обласній бібліотеці для дітей. Потім – служба у збройних силах. У 1975 р. повертається до Києва, працює у різних бібліотеках міста, у мережі книготоргу, видавництві «Дніпро». У 1981 р. був редактором редакції «Романів і повістей» видавництва «Дніпро». Тривалий час працював старшим науковим співробітником Українського центру культурних досліджень Міністерства культури і туризму України, секретарем ради Національної Спілки письменників України. З 1988 року – на творчій роботі.
Літературна кар’єра В’ячеслава Медвідя розпочалась у шостому класі школи. Перші його поезії, нариси, етюди друкувалися в районній газеті. Він автор книжки оповідань «Розмова» (1981), книжки прози «Заманка» (1984), романів «Таємне сватання» (1987), «Збирачі каміння» (1989), «Кров на соломі» (2001), книжок прози «Льох» (2000), «Лови» (2005), щоденників, есеїв та інше.
Окремі твори В’ячеслава Григоровича перекладалися іспанською, казахською, литовською та чеською мовами.
15 жовтня 1615 року знатна киянка Галшка Гулевичівна при численних свідках подарувала свою спадкову землю із садибою на Подолі Київському братству. Цей день вважається днем заснування Київського Богоявленського Братства і школи при ньому.
Умовою дарчої було будівництво на цій землі монастиря, шпиталю, притулку для прочан, а також школи для дітей шляхти і міщан.
Галшка (скорочене ім'я від польського Галжбета, українською - Єлизавета) походила з давнього українського шляхетного православного волинського роду Гулевичів герба «Новина». Її дід був православним єпископом Луцьким і Острозьким, батько обіймав високі урядові посади. Спочатку Галшка була одружена із Христофором Потієм, сином майбутнього уніатського митрополита Київського Іпатія Потія, а після смерті чоловіка в 1606 році вдруге одружилась із представником заможного українського шляхетського київського роду Стефаном Лозкою та оселилась у Києві.
Свій фундуш (дарчу) Галшка Гулевич узгодила із чоловіком і 15 жовтня 1615 року при свідках внесла до київських магістратських книг.
У XVI-XVII століття православні братства утворюють низку навчальних закладів як відповідь монополії єзуїтських колегій, полонізації та окатоличенню.
Київська братська школа повинна була протистояти католицьким навчальним закладам. Як наголошували самі київські братчики у листі до російського царя Михайла Федоровича, «ми влаштували з великим накладом школу, щоб навчати дітей своїх слов'яно-руської й елліно-грецької мов та інших наук, щоб вони не пили з чужого джерела смертоносну отруту західної схизми і не схилялись у темряву римлян». Вчителями школи були як духовні, так і світські особи з України, Росії, Білорусі. До «дидаскалів», вчителів грецькою, висувались суворі вимоги. Шкільний вчитель мав бути «благочестив, разумен, смиренномудрый, кроток, воздержливый, не пьяница, не блудник, не лихоимец, не сребролюбец, не гневлив, не завистник, не смехостроитель, не славословец, не чародей, не басноказатель, не пособитель ересям, но благочестию поспешитель, образ благих».
Кожен другий із 18 000 опитаних слухачів в 11 країнах готовий слухати авдіоконтент, озвучений штучним інтелектом. Про це йдеться в дослідженні The Future of Listening, яке провела аналітична компанія NielsenIQ на замовлення американського сервісу авдіокнижок Audible.
Як ідеться в пресрелізі Audible, який оприлюднило галузеве медіа про подкасти Podnews, опитування охопило слухачів з Австралії, Бразилії, Канади, Франції, Німеччини, Італії, Японії, Мексики, Іспанії, Великої Британії та США. Дослідники питали про авдіокнижки, подкасти й авдіосеріали.
Найменше готових слухати озвучення ШІ виявилося в Німеччині (42%), найбільше — в Японії (66%). У більшості країн слухачі охочіше слухали б у такому озвученні художню літературу, а в Німеччині та Японії — нонфікшн. У Audible зазначають, що для слухачів головне — якість і прозорість: вони хочуть знати, що саме слухають, і щоб це звучало добре.
Водночас авдіо не витісняє читання. 61% опитаних повернулися прочитати в паперовому чи електронному форматі книжки, які спершу послухали. 69% слухали авдіокнижки, які вже читали раніше. 63% після авдіокнижки купили паперові чи електронні видання того самого автора.
Відколи почали слухати авдіокнижки, 29% опитаних відкрили для себе нових авторів, ще 29% — нові жанри. 26% стали читати більше електронних книжок, 22% — більше паперових.
«Авдіокнижки не конкурують з іншими форматами», — заявила директорка з контенту Audible Рейчел Ґіацца під час презентації дослідження, повідомляє Publishing Perspectives.
34% опитаних за останній рік слухали більше авдіоконтенту, ніж роком раніше. Найчастіше так відповідали слухачі в Бразилії (46%), Мексиці (44%), Великій Британії (38%) та США (35%).
Читати далі: Половина слухачів не проти авдіокнижок з голосом ШІ — дослідження Audible
14 жовтня 1913 року у Львові народився український художник і письменник, очільник Української спілки образотворчих митців у Канаді Мирон Левицький.
Він випускник Мистецької школи Олекси Новаківського у Львові та Академії мистецтв у Кракові, з середини 1930-х років почав кар'єру художника у видавничій справі та в Академії наук і водночас викладав.
У роки Другої світової був воєнним кореспондентом газети «До перемоги» дивізії «Галичина». Відтак у 1945-1946 рр. викладав в Інсбруку (Австрія). І вже звідти емігрував до Канади у 1949 році.
Якраз таких, інтелігентних, освічених та досвідчених діячів культури й освіти, потребувала в той час українська громада Нового світу. Тож, оселившись у Вінніпезі, Мирон Левицький одразу був залучений до кількох проєктів: редагував часопис «Комар» та був редактором «Українського клубу книжки», художнім редактором у видавництві Івана Тиктора.
Важливою віхою творчої біографії Мирона Левицького стала робота мистецьким керівником у кінематографічній компанії «Орбіт», одним з напрямків діяльності якої було збереження на кіноплівці матеріалів про українські поселення по всьому світі.
Деякий час митець прожив у Парижі. Саме там в 1958 році відбулася його перша персональна виставка картин під протекторатом відомого французького авангардиста та кінорежисера Жана Кокто. Крім того, він мав виставки в Марокко та різних містах США і Канади.
У творчому доробку митця велика кількість екслібрисів, понад 300 ілюстрацій до книжок і часописів в унікальному графічному стилі, сотні олійних картин (портрети, урбаністичні пейзажі та краєвиди), дереворитів, ікон і фресок. На особливу увагу заслуговують його «писанки» для Пластової пошти
Довелося йому працювати і в Австралії, зокрема у Канберрі, де він працював над розписом українських церков. Відомий як незмінний автор обкладинок «Літопису УПА» – поки він був живий, всі випуски були прикрашені створеними ним обкладинками.
