У Львові вдруге відбувся книжковий фестиваль BestsellerFest. За три дні його відвідали 5 тисяч людей, у програмі взяли участь понад 200 учасників, а 50 видавництв представили свої книжки. Загалом на фестивалі провели 120 подій. Про це Читомо повідомили організатори фестивалю.
На території !FESTrepublic одночасно працювали 6–7 локацій. У програмі були презентації книжок, автограф-сесії, дискусії, професійні панелі для видавців і бібліотекарів, фентезійна програма, дводенний бізнес-форум та концерти.
Серед українських авторів до фестивалю долучилися Артем Чех, Артур Дронь, Павло Дерев’янко, Ірена Карпа, Максим Кідрук, Євгенія Кузнєцова, Анна Безпала, Павло «Паштет» Белянський, Віра Агеєва, Тамара Горіха Зерня, Дмитро Крапивенко, Олег Криштопа, Віра Курико, Мирослав Лаюк, Люко Дашвар, Лєна Лягушонкова, Радомир Мокрик, Володимир Станчишин, Олена Стяжкіна, Любко Дереш, Іван Андрусяк, Всеволод Поліщук, Богдан Коломійчук і Михайло Бриних.
Найтриваліші автограф-сесії провели Ілларіон Павлюк, Володимир Кличко, Павло Дерев’янко, Максим Кідрук та Артур Дронь.
Читати далі: BestsellerFest відвідали 5 тисяч людей, а видавництва назвали найпопулярніші книжки
Народився Роман Мар`янович Лубківський 10 серпня 1941 року у селі Острівці Теребовлянського району Тернопільської області. Середню школу закінчив у місті Теребовля, навчався на філологічному факультеті Львівського державного університету ім. І. Франка. Ще навчаючись у десятому класі, друкувався в обласній газеті «Вільне життя». Перший його вірш «Хвала людині» (1957 р.), а потім були вірші «Балада про червоні маки», «Рідний край», які він так і не включить у жодну зі своїх збірок. Поетичний хист Романа Лубківського інтенсивно розвивається під час навчання в університеті. У цей час вірші молодого поета – початківця друкуються у багатьох періодичних виданнях, а саме: «Молодь України», «Ранок», «Дніпро», «Жовтень» та ін.
Перша збірка віршів «Зачудовані олені» вийшла у видавництві «Каменяр» у 1965 році. А потім були збірки «Громове дерево» (1967, обласна комсомольська премія ім. О. Бойченка), «Ромашка» (1969), «Смолоскипи» (1975), «Звіздар» (1977, премія ім. П. Тичини «Чуття єдиної родини»), «Словацьке літо» (1986), «Карбівня» (1987), «Серпневе яблуко» (1989), «Погляд вічності» (1990, Державна премія України ім. Т. Г. Шевченка). За ними йшли «Балканський Христос», «Камінне жниво» (обидві – 2001), «Квітень у серпні», «Сто і одна строфа Романа Лубківського» (всі − 2003), «Янголом у снігах» (2005), «Frum Romanun» (2009), «Нічна варта» (2011).
Роман Лубківський прийшов у поезію всередині шістдесятих років , тобто після блискучих дебютів Бориса Олійника, Івана Драча, Миколи Вінграновського та інших.
Завдячуючи Роману Лубківському, український читач пізнав слов`янський поетичний світ. Він видає чи не перші в Україні авторські перекладні антології «Слов`янське небо» (1972), «Слов`янська ліра» (1984). Ці книжки дали нам можливість пізнати феномени слов`янських поетичних культур.
Роман Лубківський здобув законне місце у гроні найвідоміших українських майстрів перекладу, адже переклав сотні творів, серед яких збірки поезій Десянки Максимович, Лацюноволеського, Франце Прешерна, Янки Купали. Відтворив українською мовою драму Юліуша Словацького «Срібний сон Саломеї» та драму Йозефа Вацлава Фріча «Іван Мазепа».
У 1980 – 1992 роках Роман Лубківський – голова Львівської організації Спілки письменників України, член виконавчої ради українського відділення ПЕН-клубу. Був одним із засновників Товариства рідної мови, делегатом Установчого з`їзду Руху.
З 1992 року був Надзвичайним і Повноважним Послом України в ЧСФР, потім – у Чеській та Словацькій республіках.
Цього дня, 107 років тому, армія УНР визволила Вінницю від більшовиків.
10 серпня 1919 року Київська група Армії УНР, очолювана Юрієм Тютюнником увійшла до Вінниці і взяла у полон 450 червоноармійців.
Бій за місто тривав цілий день.
«Не маючи змоги в прямому протистоянні зупинити наступ українських військ на Київ, комуно-московське командування наказало Миколі Щорсу завдати удару по їхнім тилам з району Полонного-Шепетівки. У бій було кинуто всі наявні резерви і 10-го ж серпня почався наступ Таращанської бригади Василя Боженка на фронті від Старокостянтинова до Ямполя, який посідав зі сходу 2-й корпус УГА, а з заходу група Січових стрільців Армії УНР. Наступ червоних виявився несподіваним і українські війська дещо подалися назад. Проте перемогти їх комуні не вдалося», — розповідають історики.
Тим часом більшовиків зі сходу тисли ще й війська Денікіна. 10 серпня дивізія Ніколая Брєдова, попередньо опанувавши Полтаву, здобула Кременчук.
Південній групі військ Червоній армії залишалася для зв’язку з центром лише одна залізниця, що йшла з Одеси на Черкаси, та й до неї вже підступали денікінські війська. До того ж вона проходила через район, контрольований загонами Нестора Махна, стосунки з яким у комуністів вже не були дружніми.
11 серпня Штаб Головного Отамана видав директиву, згідно якої наказано наступати головними силами на Київ, щоб якнайшвидше звільнити Правобережжя від більшовиків. Одночасно західній і південній групам наказано забезпечувати головний напрям з заходу та на Одесу. На цей момент УГА налічувала 49 795 осіб складу, з них 18-19 тис. багнетів і шабель, 158 гармат, 546 кулеметів. Армія УНР мала 34-35 тис. складу, з них 15 тис. багнетів і шабель, 149 гармат і 28 гавбиць, 533 кулемети, 9 панцерних потягів, 6 панцерних самоходів, 26 літаків і 4 радіостанції. Як видно, УГА переважала кількісно, проте їй бракувало технічного оснащення, якого на Наддніпрянській Україні було більше. Крім того, в тилу російських більшовиків діяли загони українських повстанців (Зелений, Сокіл, Павловський, Шепель та інші), котрі діяли за вказівками Штабу Дієвої Армії. Проти українських військ на Київському і Коростенському напрямках діяли 2 дивізії 12-ї Армії Червоної армії — біля 14-16 тис. багнетів і шабель, на південному напрямі — від 18 до 20 тис. військ 14-ї радянської армії (5-а, 47-а, 58-а дивізії).
13 серпня західна група (група полковника Вольфа) перейшла в рішучий наступ і звільнила м. Старокостянтинів. 15 серпня галичани увійшли в м.Полонне, 16 серпня січові стрільці звільнили м.Шепетівка, де зіткнулись з наступаючими з заходу польськими військами. Конфлікт невдовзі було залагоджено і українські війська просувались далі. 21 серпня січові стрільці визволили м.Новоград-Волинський. Війська Центральної групи (групи Кравса) 17 серпня зайняли м. Калинівку, 18 серпня м.Козятин, 19 серпня — Бердичів, 20-21 серпня спільно з частинами західної групи звільнили м. Житомир. Натомість на південному напрямі справи йшли дещо гірше. Якщо Київська група Армії УНР під керівництвом Тютюнника швидко просунулась на схід, зайнявши 19 серпня м.Умань, а 21 серпня м.Шпола, то 3-а дивізія вела жорстокі бої в районі Вапнярки-Крижополя.
«У час, коли війна щодня випробовує нашу стійкість, культура залишається тим, що допомагає українцям зберегти себе як націю, а кожній людині укріпити й розвинути свої чесноти. Книжки фіксують нашу пам’ять, формують спільні цінності, підтримують діалог зі світом і створюють простір для майбутнього.
У 2025 році Український інститут книги продовжував працювати над тим, щоб українські книжки знаходили своїх читачів — у бібліотеках, на міжнародних книжкових ярмарках і в різних країнах світу. Ми реалізовували мистецькі конкурси, поповнювали новими виданнями бібліотечні фонди, брали участь у міжнародних ярмарках та проєктах, налагоджували співпрацю за кордоном та зміцнювали культурно-мистецькі зв’язки в Україні», — говорить директорка Українського інституту книги Олександра Коваль, підсумовуючи роботу установи у 2025 році.
Отож, поки ми вже активно втілюємо плани на 2026-й рік, ділимося реалізованим протягом 2025-го року:
Міжнародна діяльність:
-взяли участь у 6 міжнародних книжкових ярмарках (Болонський ярмарок дитячої книги, Лондонський книжковий ярмарок, Лейпцизький книжковий ярмарок, Міжнародний книжковий ярмарок у Варшаві, Франкфуртський книжковий ярмарок та Міжнародний книжковий ярмарок Liber у Мадриді), а також долучилися до організації ярмарків у Гельсінкі (Фінляндія), Відень (Австрія) та Будапешт (Угорщина);
-реалізували програму підтримки перекладів Translate Ukraine: отримали заявки від 57 видавців з 27 країн світу! Підтримали з них 74 переклади 24 мовами (вперше бенгалі та португальська!);
-завдяки проєкту Tales of EUkraine з 2023 до 2025 надрукували 290 000 книжок-білінгв в Бельгії, Німеччині, Польщі, Австрії, Франції, Нідерландах, Греції, Румунії, Італії, Словаччині, Болгарії;
Читати далі: Звіт роботи Українського інституту книги за 2025-й рік
Іванченко Раїса Петрівна – українська історикиня, кандидатка історичних наук, професорка, письменниця. У 1996 р. отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка за тетралогія про Київську Русь: «Зрада, або як стати володарем», «Гнів Перуна», «Золоті стремена», «Отрута для княгині».
Раїса Іванченко народилася 30 листопада 1934 р. у містечку Гуляйполе Запорізької області. У 1957 р. закінчила історичний факультет Київського університету. Спробувала себе на журналістській ниві – працювала в редакції іномовлення Українського радіо та редакції газети «Молодь України». Згодом захистила кандидатську дисертацію «Місце Михайла Драгоманова у суспільно-політичному русі Росії та України в другій половині 19 століття», викладала в університетах м. Києва. У 1994-1996 рр. була головою Київської крайової організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. З 1998 р. – голова благодійного братства святої княгині Ольги при Українській православній церкві Київського патріархату. Авторка близько 100 наукових праць з історії України.
Віра Холодна (при народженні Левченко) народилася 5 серпня 1893 року в Полтаві, у родині вчителя словесності Василя Левченко — корінного полтавця, який працював у місцевій гімназії. Батько Віри, Василь Левченко належав до козацько-старшинського роду, який брав початок від ХVІІ століття. Закінчив словесне відділення Московського університету, вчителював у гімназії; мати закінчила Маріїнський інститут шляхетних панянок.
Коли Вірі було два роки, батьки переїхали до Москви – там помер Вірин дід по матері, і бабуся, щоб не лишатися самою, покликала до себе доньку. Віра мріяла стати балериною і навіть вступила в балетне училище Великого театру, але через рік мусила його залишити, бо бабуся-аристократка вважала, що це непристойно. З 11 років гімназистка Віра відвідувала гурток молодих артистів Московського художнього театру, брала уроки гри на сцені, була у захваті від гри Віри Комісаржевської.
У Москві ж Віра познайомилася з майбутнім чоловіком, юристом та журналістом Володимиром Холодним. Родина Холодних на той час була дуже відома в українських колах: один з братів Володимира, Олексій, був музичним критиком, інший, Микола - ботаніком, фізіологом та мікробіологом, чиє ім`я нині носить інститут ботаніки АН України. Ще один брат, Григорій, теж був ученим, секретарем Українського видавничого товариства у Москві. Згодом переїхав до Києва, викладав у старших класах Другої української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, був головою «Просвіти» у Чернігові, працював в інституті Української Наукової Мови, згодом очолював його. У 1929 р. був звинувачений у належності до Спілки Визволення України та засуджений до восьми років позбавлення волі, а після відбуття терміну – розстріляний.
У 1914 р. Володимира Холодного мобілізували на війну. Щоб прогодувати родину, Віра Холодна звернулася до режисера Владислава Гардіна і отримала свою першу роль - няньки-італійки в екранізації Анни Кареніної. Уже за рік вона знімалася у 13 фільмах, а за деякий час публіка почала цілеспрямовано йти у кінотеатри «на Холодну». Закордонні режисери, російські кіноділки пропонували їй великі гонорари, щоб вона погодилася знятися у їхніх проектах.
У квітні 1918 р. Холодна разом із кіностудією Ханжонкова, де регулярно знімалася, переїхала до Одеси. Крім зйомок у кіно, Віра Холодна багато виступає на естраді. Подейкують, що у неї були закохані Мішка Япончик та Олександр Вертинський.
